Сьогодні минає 825 років першої літописної згадки назви «Україна», тобто вона існувала ще за часів Київської Русі, і теорія про «спільну колиску трьох братніх народів» - цілком безглузда.

Дивлячись на офіційне представництво Президента в Інтернеті, переконуєшся: Президент у нас дуже зичливий, йому хороших слів не шкода. Він усіх вітає: і кожного першого-ліпшого депутата-іменинника, і королеву Данії з днем народження, і президента Сенегалу та капітан-регентів Республіки Сан-Марино з обранням на посади...

Усе було б чудово, якби влада за Сенегалом, Сан-Марино та днем народження Петра Столипіна не забула справді важливу й унікальну дату – 825-річницю першої письмової згадки назви держави, якою вона керує.

І це не кажучи про те, що Столипін, річницю народження якого окремі представники влади відсвяткували з неабияким пафосом, має до української історії десь таке ж відношення, як хан Батий – і той, і той вивели в Азію кількасот тисяч українців.

Між тим, вага першої літописної згадки про Україну справді колосальна для розуміння чим вона є.

Адже назва України вперше згадана щодо подій 18 квітня 1187 року, у рік написання «Слова о полку Ігоревім», задовго до монголо-татарської навали. Яку імперські ідеологи звикли брати як точку відліку для своїх побудов і розпаду «єдиної давньоруської народності», що нібито колись існувала у складі предків українців, росіян і білорусів.

Однак, якщо Україна існувала вже 1187 року, ще за часів Київської Русі, то ця теорія про Київську Русь як «спільну колиску» виявлялася цілком безглуздою.

Якби назва України походила від іноземного слова «окраїна», як це трактували за радянських часів, то окраїною чого вона могла бути у 1187 році? Невже безкняжого острогу Москви, за яку тоді на Київщині, напевно, ніхто й не чув?

Усі перші згадки назви «Україна», зокрема літописні 1187, 1189 і 1213 років, підтверджують, що Україна в той час виступала як простий синонім слова «князівство», «земля».

Ці згадки стосуються територій, відповідно, Переяславського, Галицького і Угровеського (на Волині) князівств, а не їхніх околиць. Для того, щоб це зрозуміти, варто лише уважно прочитати літописи.

Зокрема, за Переяславським князем 1187 тужило все Переяславське князівство, а не його околиці. Князь Ростислав Берладник 1189 року захопив усе Галицьке князівство, а не його околиці. Як і Данило Галицький 1213 року приєднав усе князівство зі столицею в Угровеську, а не його прикордонні частини.

Насправді Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України. Обидві назви пов’язані з колосальними зусиллями й перемогами наших предків. Зрештою, колись Франція звалася Галлією, Іспанія — Іберією. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Зрештою, не так давно і поляків звали ляхами, румунів волохами, а росіян московітами.

Звичайно, можна було б усе списати на те, що влада академій не закінчувала, а історію знає, у кращому разі, з кросвордів.

Хоча не можна виключати й ще гіршого варіанта. Зокрема того, що давню згадку про Україну проігнорували тому, що вона перевертає догори ногами уявлення нинішніх можновладців, руйнуючи їхні стереотипи меншовартості.

Одне ясно: притомна влада, при здоровому глузді й пам`яті, не могла б пропустити таку дату народження назви країни. Хоча б навіть для популяризації країни в рік Євро-2012, якщо вже інших мотивів не відає.

Може, влада ще прийде до тями? Хотілося б вірити, що Адміністрація Президента таки прокинеться і оголосить хоча б нинішній рік роком 825-річниці першої згадки України.

Олександр Палій, історик
http://www.unian.ua/news/498545-vlada-pamyatae-pro-senegal-ale-zabula-pro-ukrajinu.html

Ця мелодія - не лише найвідоміша українська в світі, але, напевно, й найстаріша в світі мелодія з популярних на сьогоднішній день, оскільки народилась ще в дохристиянські часи. І оспівується в ній прихід нового, щедрого року.

“Щедрик” став популярним завдяки відомому українському композиторові Миколі Леонтовичу. Ця композиція - обробка давньої української новорічної щедрівки – на сьогоднішній день найвідоміша новорічна пісня в усьому світі в перекладі на англійську мову, що має назву “Колядка дзвонів” (“Carol of the Bells”).

Перша редакція “Щедрика” була написана до 1901—1902 років, друга редакція — в 1906—1908 роках, третя — 1914 року, четверта — 1916, і нарешті, п'ята — 1919 року
Уперше “Щедрик” був виконаний хором Київського Університету у 1916 році в Києві, а 5 жовтня 1921 року “Щедрик” був вперше презентований на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку.

У 1936 році Пітер Вільховський (також родом з України), який працював для радіо NBC, пише англійську версію слів до “Щедрика” - “Carol of the Bells”. Згодом пісня зазвучала у популярних кінофільмах “Гаррі Поттер”, “Сам вдома” та мультиплікаційному серіалі “Південний парк”.

Оригінальні інтерпретації твору робили відомі рок-гурти “Barenaked Ladies” та “Savatage”, а переробка пісні у стилі “техно-данс” від DJ Demonix наразі стала культовою класикою електронного андеграунду.
Це дуже популярний мотив і для реклами. Ну і жоден хор не може оминути цієї пісні – вона є в переліку обовязкових. “Carol of the Bells” має безліч обробок – від класики до року, репу, рейву та диско варіантів. Шукайте на Ютубі – і буде вам щастя.

Ну і найголовніше. В Україні прийнято щедрувати в січні. Але річ в тім, що Новий рік наші предки святкували з прибуттям весни, коли все прокидалося, все оновлявалося, відроджувалося. Тоді й співався Щедрик. Навіть в словах його говориться про приліт ластівочки, які, як ви певно розумієте, в січні не прилітають, нагадує користувач ЖЖ Котигорошко.

А цього, 2010 року, анімовану версію “Щедрика” на суд мільйонів глядачів представили сучасні українські митці.

Власну версію композиції “Щедрик” записав Олег Скрипка. Музичний запис відбувався в студії на території Печерської Лаври за участю музикантів «Лє Гранд Оркестру» і Тараса та Олі Чубай.

Кліп реалізував режисер-мультиплікатор Степан Коваль, який створив справжнє новорічне міні-кіно, виконане в жанрі пластилінової 3D-анімації.

Сценарій фільму, написаний професійним казкарем Сашком Лірником, – це різдвяна історія маленького хлопчика, який знайомиться з найголовнішим святом на Землі, подорожуючи в часі із сучасного міста до стародавнього казкового села, де сірі будні розквітають барвистими фарбами радості – дорослі обертаються на дітей, а діти виростають та стають добрими людьми...
Прем`єра мультфільму відбулася в Києві 1 грудня 2010 року в козацькому селищі “Мамаєва Слобода”.

“Щедрик”

Щедрик щедрик, щедрiвочка,
прилeтiла ластiвочка,
стала собi щебетати,
господаря викликати:
"Вийди, вийди, господарю,
подивися на кошару,
там овечки покотились,
а ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
будеш мати мiрку грошей,
В тебе товар весь хороший,
будеш мати мiрку грошей,
хоч не грошей, то полова:
в тебе жiнка чорноброва."
Щедрик щедрик, щедрiвочка,
прилeтiла ластiвочка.

“Carol of the Bells”

Hark how the bells,
sweet silver bells,
all seem to say,
throw cares away
Christmas is here,
bringing good cheer,
to young and old,
meek and the bold,
Ding dong ding dong
that is their song
with joyful ring
all caroling
One seems to hear
words of good cheer
from everywhere
filling the air
Oh how they pound,
raising the sound,
o'er hill and dale,
telling their tale,
Gaily they ring
while people sing
songs of good cheer,
Christmas is here,
Merry, merry, merry, merry Christmas,
Merry, merry, merry, merry Christmas,
On on they send,
on without end,
their joyful tone
to every home
Ding dong ding… dong!
http://www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=85

Джерело
Приватизація «Святої Русі» триває, або Що означає для України Десятинна церква
Підготували Марія ТОМАК, Іван КАПСАМУН, «День»

«КОЖНА НАЦІЯ МАЄ ПРАВО НА СВОЇ РУЇНИ» — ЛАРИСА СКОРИК

Учора в Третьяковській галереї в Москві за ініціативи російського президента Дмітрія Медведєва відкрилася масштабна виставка «Святая Русь», котра пізніше буде представлена також у Санкт-Петербурзі. Російські ЗМІ повідомляють, що вона присвячена давньоруській культурі, а на сайті Третьяковської галереї виставка названа «унікальною за масштабом та значимістю виставкою шедеврів російського мистецтва X — XIX століть». По суті ж, цією експозицією Росія атакує українську «ДНК» та ідентифікацію, всуціль приватизовуючи історію та культурну спадщину України часів Київської Русі.

Насправді ця експозиція (щоправда, з деякими змінами) виставляється вже вдруге. А вперше вона була представлена в серці мистецької Європи — Паризькому Луврі під назвою «Holy Russia» (у перекладі «Свята Росія»): «Російське мистецтво від Початків до Петра Великого». В Москві ж її назва зазвучала вже як «Святая Русь». Відчуйте, як то кажуть, різницю та підміну понять. До речі, «Holy Russia» в Луврі була організована за підтримки Газпрому.

Інформацію про виставку досі можна знайти на офіційному сайті музею louvre.fr. Представили її як «послідовне знайомство з давньоруської культурою — від скіфських кам’яних баб до архітектурного макета Смольного монастиря в Петербурзі». А тривала вона протягом майже трьох місяців минулого року

Власне, «День» уже згадував про цю експозицію. Львівський мистецтвознавець Христина Березовська, яка випадково бачила її, писала в матеріалі для «Дня»: «На центральному табло цієї експозиції — фотографія нашої Софії Київської з підписом «Російська пам’ятка, яка розташована на території України». А поруч — чимало українських ікон — Володимирська, Петровська Богоматір ХІІ ст., теж представлених як зразки російського мистецтва. Ми знаємо, що іконописна російська школа виникла тільки у ХVII ст., тобто навіть хронологічно ці ікони не можуть бути російськими. Але... Металеві нашивні прикраси з Товстої Могили, галицькі колти з орнітоморфними емалевими зображеннями й чимало інших предметів із власне українського мистецького «фонду» були представлені на виставці в Луврі як зразки «російського мистецтва». І саме це «російське мистецтво» французькі журналісти слухняно та бездумно «піарили» на шпальтах своїх газет і журналів. Для пересічних французів різниці між словами Russia та Rouse немає». Христина навіть описувала, як «українська діаспора звернулася до Лувру з листом, в якому висловила своє здивування: як така поважна мистецька установа з високим кредитом довіри елементарно не перевірила достовірність інформації? У відповідь прозвучало: «Вам самотужки потрібно пильнувати свою культуру».

Це не що інше, як інформаційно-культурно-генетична війна, яка ведеться проти України — і на її власній території, і в світі, і про яку Україна часто-густо навіть не здогадується. Парадокс, але Росія в Європі почувається значно вільніше та розкутіше за Україну, вона собі може значно більше дозволити. Зокрема, за рахунок бюджетів, якими розпоряджається. Так чи інакше, організувати виставку в Луврі — задоволення не з дешевих. Але бентежить насамперед інше. З тим, що нам «самотужки потрібно пильнувати свою культуру» не посперечаєшся, але ж і Лувр — не пересічний виставковий майданчик, а, як і будь-який інший музей він є передусім науковою (!) установою... яка включається в процес легітимізації, мабуть, однієї з наймасштабніших фальсифікацій в історії людства. Освячуючи «Святую Русь», Лувр, свідомо чи ні, заперечує українську ідентичність та Україну як частину європейського простору. Не найліпший сигнал для України. Знову.

Росія декларує свою святість, але водночас залишається вірною Сталіну. Під час однієї з дискусій, присвяченої десталінізації, в ефірі російського телеканалу «Совершенно секретно» один із експертів сказав: ті, хто зазіхає на образ Сталіна, повинні мати на увазі, що 90% сучасної російської ідентичності — це Сталін, тому той, хто його атакує, — розвалює Росію. Виробляючи християнський флер на експорт і для внутрішнього вжитку, Росія не може розпрощатися ні зі своєю радянською спадщиною (за якою чимало зовсім не християнських учинків), ні з більш ранньою імперською, яку так само складно «звинуватити» у надмірній християнській моральності. У цьому полягає великий російський парадокс, якого Європа вперто не бажає помічати (вбачаючи у ньому все що завгодно — ексцентричність, безкраїсть російської душі — тільки не те, що є насправді) і жертвою якого була та ще досі є Україна.

Луврська виставка мала грандіозний (навіть за мірками паризького музею) успіх серед публіки та преси. Її відвідало близько 260-ти тисяч осіб. І як, цікаво, Україна збирається долати цю тотальну брехню загальносвітового масштабу? Можливо, нам знову ж таки допоможуть Гарнюня та Спритко, посли нашої ідентичності у світі?

Суттєва річ. Як зазначила в інтерв’ю gazeta.ru куратор виставки «Святая Русь« Наталія Шередега, серед експонатів, виставлених у Третьяковці, є... фрагменти розпису Десятинної церкви в Києві. Саме тієї, яку позаминулої ночі без зайвих церемоній захопив Московський патріархат (детальніше про ситуацію та з цього приводу коментарі експертів читайте на шпальті «Суспільство»). А це означає, що наше «ДНК» продовжують атакувати. На різних напрямках та з різним рівнем агресії. Хоча методи «навернення», по суті, не надто змінилися. Виставка в Третьяковці, яка дивним чином перегукнулася з актуальними подіями в Києві довкола Десятинної церкви, виглядає як продовження дуже старої історії про світ цивілізований та світ варварський, про світ християнський та, як писали на середньовічних мапах у напрямку Сходу: «hic sunt leones» , тобто територію, де «живуть леви», про загрозливу та хижу землю, у «святості» якої не залишилося більше нічого святого.
Закінчення тут

Керівник українського підпілля Михайло Сорока і його дружина, засновниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька, прожили в шлюбі всього кілька місяців.
Бандерівців уявляють по-різному. Одні — як віруючих жертовних хлопців, які в 1940-х роках покинули свої домівки й пішли в ліси воювати за Україну. Інші — як озвірілих різунів, руки в яких «по лікті в крові»... А що, коли уявити їх ще іншими — студентами престижних європейських вузів, які вільний час присвячують підпільній організаційній праці. Дітьми відомих інтелігентних батьків, які в юному віці отримують суворі судові вироки. В'язнями, які в нестерпних умовах закохуються, народжують дітей, творять підпільну мережу та серед найбільшого зла залишаються оточеними ореолом святості. Такими залишилися в історії одні з найнебезпечніших для радянської влади бандерівці — Михайло Сорока й Катерина Зарицька.

Гімназисти-пластуни

«Думаю, що нікого не ображу, як скажу, що моя поява на світ не дуже втішила когось...» — писав Михайло Сорока до родини, згадуючи, що його батько помер за два місяці до народження сина, а молода мама, вийшовши вдруге заміж, змушена була залишити дитя на виховання бабі й діду. Проте це не зашкодило хлопцеві здобути добру початкову освіту і після річної самостійної підготовки поступити до Тернопільської гімназії — навчального закладу, доступного далеко не для пересічної дитини. Саме тут він уперше перетнувся з майбутньою дружиною — Катрусею, донькою відомого професора математики Мирона Зарицького. Навчання дівчат у хлопчачій гімназії — не надто поширена річ, але донькам викладачів це дозволялося. Малий Михайло запам'ятав професорську доньку, «що вітром носилася по коридорі перших класів зі своїми товаришками Лесею та Олею».

Після переїзду родини Зарицьких до Львова шляхи Михайла й Катрусі на кілька років розійшлися. Михайло вступив до української гімназії в Ржевниці (Чехословаччина), а згодом — до Празького політехнічного інституту на факультет архітектури. Катруся ж після закінчення гімназії сестер василіанок та музичного інституту ім. Лисенка поступає на аграрний факультет Львівської політехніки. Обоє «влилися» до підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Михайло Сорока ще під час навчання в Тернополі став членом спортивного товариства «Хортиця» та «Пласту», а уже в Празі — «Сокола». Катруся теж пройшла школу «Пласту». Згодом у тендітній студентці університету небагато хто вгадав би члена бойово-розвідувального відділу Крайової Екзекутиви ОУН на Західній Україні.
Одруження у в'язниці

Підпільник Михайло Сорока у поліційних звітах часто згадується через нелегальні переходи польсько-чехословацького кордону в Українських Карпатах. Здебільшого переправляв книжки. 9 січня 1937 року його вкотре затримують і засуджують на 4 роки. У день арешту Сорока ще встигає надіслати з пошти листівку до Праги: «Щирий привіт з рідної сторони. Передучора і нині велика заметіль. Учора день напрочуд був гарний. Я вповні спокійний, бо обов'язок виконав. Нині повертаюся. Пишу на пошті. Тішусь, бо за хвилю буду боротися зі снігами і бурею. Щирий привіт мамі, тітці, Ялинці. Михайло».

У в'язниці опинилася і Катруся Зарицька. У її бойово-розвідувальному відділі дівчата стежили за представниками польської адміністрації. Цей дівочий відділ був причетним майже до всіх гучних оунівських замахів. Після чергового резонансного атентату — на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, — Катрусю арештували. І на показових процесах у Варшаві та Львові засудили на 5 років в'язниці.

Під час того ув'язнення Катруся та Михайло «повторно» познайомилися. Кажуть, що Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці (за Польщі таке було можливим), а Катруся ходила на богослужіння. Незабаром вони почали листуватися. Зв'язковим між ними був в'язничний сповідник отець Тарнавецький. Коли після підписання пакту Молотова—Ріббентропа в Галичину прийшли «перші совєти», тисячі українських в'язнів, користуючись загальним хаосом, покинули польські в'язниці. На волі Михайло й Катруся найперше одружилися. І повернулися до звичної, знову-таки підпільної, діяльності. Михайло студіював математику у Львівській політехніці. І став членом Крайового Проводу ОУН.

У березні 1940 року, після чотирьох місяців подружнього життя, молодят «взяли» більшовики. «Визволителі» цікавилися польськими політичними арештантами, бо справедливо вважали їх небезпечними і для «червоного» ладу. Взагалі, арештовувати прийшли Катерину. А разом з нею затримали і її чоловіка Михайла, який заступився за дружину. І хоча проти Сороки ніяких свідчень не було, його як «актівного дєятєля ОУН» засуджують на 8 років концтаборів і відправляють етапом у Владивосток, а потім у Воркуту. Катруся залишилася у Львові, в тюрмі «Бригідки». Тут народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Несподіване звільнення принесла німецько-радянська війна. Отож Катруся стала провідницею жіночої ОУН і організувала Український Червоний Хрест.

У 1945 році Українська головна визвольна рада нагородила Катерину Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги. А ще через два роки її затримали енкаведисти. Через зраду. Вона відстрілювалася, проковтнула ампулу з отрутою. Проте більшовики врятували Зарицьку для допитів. І засудили на 25 років ув'язнення.
«Патріарх» таборів

Статус «патріарха» в'язнів і беззаперечного морального авторитета у радянських таборах мали два українці. Спочатку Михайло Сорока, а після його смерті — Іван Світличний. Коли зони й табори стали наповнюватися діячами українського визвольного руху, Сорока вже мав багаторічний досвід «таборування». А природний організаторський хист дав йому змогу організувати в «зоні» підпільну мережу ОУН. У 1947 році він створив підпільну організацію «ОУН-Північ» (або Заполярний Провід ОУН), що контактувала з Україною. В'язничне підпілля творилось у час розпалу «холодної війни», отож мало навчити в'язнів самоорганізації за умов можливої радянсько-американської війни. Реально з її допомогою «політичні» захищалися від свавілля кримінальних злочинців та таборової адміністрації.

У 1948 році Михайло Сорока звільнився. Тоді у Львові він уперше побачив свого сина. НКВС пильно стежило за Сорокою, тому коротке перебування на Західній Україні закінчилося виселенням на Сибір. Після розконспірації кількох членів ОУН-Північ Сороку заарештовують та проводять жорстоке слідство. Серед небагатьох ув'язнених один під час слідства став інвалідом, двоє наклали на себе руки, один збожеволів і ще один помер. 15 вересня 1953 року військовий трибунал присудив Михайла Сороку за статтею 58-1-а, 58-10 КК РСФСР (зрада, антидержавна агітація, організація підпілля і підготовка до повстання) до розстрілу. 30 листопада цього ж року даний присуд був замінений на 25 років ув'язнення.

А справа організованого підпілля в таборах, розпочата Сорокою, тривала. Михайло Сорока був одним із провідників 42-денного Кінгірського повстання. Воно закінчилося брутальним придушенням, коли танки не зупинились навіть перед жіночою колоною. Після цього Сорока не затримувався надовго в одному й тому ж таборі. Наглядачі добре бачили його організаційний хист. Колись він підрахував, що коли б скласти час його міжв'язничних переїздів, то назбиралося б півроку, а якщо пододавати всі кілометри — то можна було б оперезати земну кулю. На початку 1960-х кадебісти забирали Сороку з тюрми і два місяці возили до Києва, Тернополя, Львова, влаштували зустрічі з сином та ріднею. Вдягли його в елегантний костюм і водили по театрах. Завели до Інституту кібернетики. Пропонували співпрацю. Та він уперто не погоджувався. І повертався у табір — творити українське життя.

«Михайло Сорока був дивною, незвичайною людиною. Дуже лагідний, дуже спокійний, дуже уважний до друзів. Ніколи ми не почули від нього слова «я», — писав колишній політв'язень Авраам Шифрін. — Він завжди намагався бути непомітним, і це тим більше вражало, що ми знали про його велику, серйозну працю в українському підпіллі. Знали про його героїчне минуле і тому цінували його дивовижну скромність».

16 червня 1971 року Михайло Сорока помер після другого інфаркту.
Незламна

Катруся Зарицька, одна із трьох жінок, які мали в СРСР 25-річний термін ув'язнення, весь час «перевиховувалася» у Владимирській та Верхньо-Уральській тюрмах. «У в'язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, — пише російський політв'язень єврейського походження Анатолій Радигін. — І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір'я перед третім в'язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, євреї і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй честь. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок... І всі мовчки. Конвоїри щоразу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою. Я був у Владимирі шість із десяти років. Три роки виходив на роботу з тих дверей і протягом трьох років, кожного ранку, у весняному сяйві і в мрячних зимових сутінках, у вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас».

Після звільнення, у 1972 році, Зарицька повернулася в Україну. Їй не дозволили поселитися в Галичині. Отож придбала «хатку на курячій ніжці» в містечку Волочиськ на Хмельниччині. Чотирнадцять років, які прожила на волі, піклувалась про політв'язнів, подорожувала. Коли у 1991 році Михайла Сороку перепоховали в Україні, то поруч, в одній могилі на львівському Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку.
Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ.
Джерело

Богдан ДЕМ'ЯНЧУК
Найкращі сини й доньки України ставали в ряди Української повстанської армії з вірою, що незабаром побачать свою державу самостійною і незалежною. Хто вони, ті хлопці й дівчата, котрі клали свої життя на алтар свободи, що впливало на їхні переконання і світогляд? Частково привідкрити завісу невідомості, а ще зрозуміти, як попри заборони польської влади формувалася свідома українська еліта, може розповідь уродженки села Дермань Здолбунівського району, нині жительки Рівного Онисі Іванівни Саковської (Сердюк), адже таке виховання, як вона, отримували в 20—30–х роках минулого століття чимало молодих українців, а в Дермані — чи не кожен. Недарма саме Дермань у роки війни став важливим опорним пунктом у боротьбі проти зайд–поневолювачів, був місцевою «повстанською столицею».


«Що я українка, усвідомила ще в п’ять років...»

— Мої батьки були малограмотними: мама лише один рік ходила до школи, тато — два, — розпочала свою розповідь пані Онися. — Але якими вони були патріотами, як вболівали за долю України. У нас у хаті, яка складалася з кухоньки та кімнати, крім образів, висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Си­мона Петлюри. Із п’яти років я вже знала, що я українка.

І цього не можна було не знати, адже навіть перші молитви, які я свято зберігала з того далекого часу й передала своїй дочці, внукам–правнукам, були зверненням до Бога вимолити світлу долю Україні, а тоді вже — собі. Пам’ятаю, що часто зимовими вечорами приходив до нас сусід Ромашко, він на той час мав семикласну освіту, і вголос читав класиків — Івана Франка, Тараса Шевченка. Я дуже багато з того запам’ятала, адже пам’ять дитяча чіпка. Ще дечого навчилася від рідних дядьків — маминих братів Антона і Василя, які були членами «Просвіти», відвідували різноманітні гуртки — хоровий, драматичний, танцювальний. Саме там місцева молодь багато чому вчилася, і в першу чергу — любити свою землю, родину, Батьківщину. Польська влада не завжди це схвалювала, а тому за антипольські настрої багатьох дерманців і, зокрема, моїх дядьків було запроторено в концтабір в Березу Картузьку. До школи я пішла в шість років. Мене не хотіли приймати, бо ще була мала. Але я вже читала. Тоді тато взяли мене за руку, завели в клас, дали прочитати газету «Народна справа», й мене прийняли. Крім газети «Народна справа», виписували журнали «Золотий колос» і для дітей «Барвінок». Ми перечитували їх, вчилися по них і з нетерпінням чекали вільної України. Так у своїх сім’ях виховувалося більшість знайомої дерманської молоді. А ще тато завжди казали, що наші діти повинні бути освіченими, щоб вміли відстояти себе. Отож за поляків я закінчила три класи, а пізніше пішла в Другий Дермань, де діяла семикласна школа. Та згодом окупаційна німецька влада її закрила, і ми, невелика кількість дітей, закінчували навчання приватно. Батьки платили вчителям переважно продуктами, і нині я маю документ, завірений у німецькій управі в Мізочі, про закінчення «на відмінно» семикласної школи...
Наймолодша вчителька УПА

А за якийсь час невідомий хлопець приніс мені грипса — це така невеличка записочка, яку передавали вояки Української повстанської армії. В ній було вказано, щоб я з’явилася на вказане місце, — це була хата в нашому селі, яка стояла обабіч дороги. Коли прийшла, мене зустріли хлопці з УПА, котрі сказали: «Ти ж знаєш, що школа закрита, а дітей таки потрібно вчити.... Ти маєш відмінні знання, отже будеш навчати у нашій школі перші–другі класи». І я погодилася. Отож діти збиралися підпільно, у цій же крайній хаті. В одній великій кімнаті стояли столи і лави, була дошка, а от «Букварів» майже не було. Доводилося все по пам’яті розповідати. Моє завдання було — навчити дітей писати і читати, а ще арифметики. Отож я навчала грамоті наймолодших, а Ліда Ясен, теж дерманка, вона була трохи старша за мене, навчала дітей третіх–четвертих класів. Кожен день збиралося близько 20 дітей. Почали ми заняття у вересні 1943 року, й тривали вони всього кілька місяців. Повстанці піклувалися про молоде покоління, вболівали, якими громадянами вони виростуть. Ще запам’ятався один епізод із того періоду: скрізь закриті школи, діє окупаційна влада, а в селі Верхів Здолбунівського району упівці підпільно організували вчительську конференцію. На ній зібралися педагоги з навколишніх сіл — Дерманя, Лебедів, Будеража та Бущі. І я, чотирнадцятирічна, була на ній присутня. Точно вже не пригадую, якого числа це було, але на дворі стояла холодна погода. Через те що одягу пристойного я не мала, мама порізала ковдру і пошила з неї плаття, отож у ньому я й пішла на конференцію. Там ми уважно слухали запальні промови про те, чого потрібно навчати дітей, щоб вони не забували, хто вони і на якій землі живуть. Ми співали «Боже, великий єдиний», «Заповіт». А по закінченні зібрання — як зараз пам’ятаю — нас пригостили смачними варениками з картоплею та капусняком. Досі мені хотілося б дізнатися: а чи є ще живі учасники тієї повстанської вчительської конференції, адже я тоді була наймолодшою вчителькою... Цікаво було б зустрітися, згадати ті роки. Бо пізніше доводилося мовчати про цю сторінку у своєму житті.

У школі, крім навчання дітей, для молоді організовували різноманітні вечори, на яких співали, декламували вірші, читали реферати. Оскільки я мала добре поставлений голос, мені часто доручали їх виголошувати. Приїздив до нас і Улас Самчук. Побачити його мені пощастило завдяки дядькові Антонові Кучеруку (псевдо «Давен»), котрий в 1941—1943 роках працював разом із письменником у газеті «Волинь». Звичайно, я не мала розмови з Уласом Самчуком, адже була ще зовсім малою. Дядько ж востаннє приїхав у Дермань 9 жовтня 1943 року, тоді ж був важко поранений і за кілька годин помер. На його похорон зійшлося мало не все село. Після відновлення в селі совєтської влади почала працювати й школа, яку я закінчила в 1947 році. На той час у селі не діяла ні комсомольська, ні піонерська організації, але молодь була задіяна у всіляких гуртках, брала участь у всіх громадських заходах. Я також була їх активною учасницею. Згодом вступила до Львівського фармацевтичного інституту. Та ніде й ні за яких обставин не розповідала про те, що відбувалося в роки війни. Нині дехто мені каже, що варто нагадати про свою участь в УПА. А моя відповідь є такою: «Я ж малу роботу робила, щоб про неї заявляти скрізь і всюди». Нині маю вже 77 років, часто згадую своє дитинство, юність, і мені стає боляче, що теперішній Дермань, його жителі дуже змінилися. Вони вже не є тими патріотами, якими були раніше. І від цього стає дуже гірко...


Вірші–молитви

від Онисі Іванівни Саковської, які збереглися в її пам’яті ще з далекого дитинства

Молю тебе, люба Бозю,

У вечірній годині,

Сповни мені щиру просьбу,

Маленькій дитині.

Не за себе нині прошу,

а за свою неньку,

За кохану, за миленьку,

Таку солоденьку.

Так молилася мала...

У мамине свято.

З неба усміхався

наш небесний Тато.



Боже добрий, Боже щедрий,

Рученьки складаю

За матусю, за татуся

Сердечно благаю.

Я молюсь за Україну,

захисти її від зла,

Дай піднятись із руїни

Їй у всьому помагай.

Дай всім сили і здоров’я

Милості свої нам дай,

Щоб під синім небом квітнув

наш чудовий рідний край.



Зішли, Боже, ласки

На дітей маленьких,

Щоб ми виростали

На потіху неньки.

Май, Боже, в опіці

Всю нашу родину.

Глянь ласкавим оком

На всю Україну.





Знаю, бо казала

Мені моя ненька,

Що я українка,

правдива, маленька.

Знаю, Україна

Серцю мому мила,

Я по–українськи

Молитися вчилась.

А моя опіка —

То Божая мати.

Мати України,

Повна благодаті.

Ось мою молитву

Прийми, Отче Боже.

Нехай Україні

Вона допоможе.
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1039/163/37421/

Джерело
Галина Терещук

Львів – Сьогодні у Львові, в день Святого Валентина, на площі Ринок представлять виставу про історію кохання львівських Ромео та Джульєтти, українки Пелагії та італійця Мікеліні, які мешкали у місті в 1594 році. Щоб останні дні життя провести разом зі своєю хворою нареченою Мікеліні обрав смерть. Львів, як і Верона, має право стати містом закоханих, бо має не одну, а чотири ексклюзивні історії кохання.
У ХVI – ХVII столітті Львів мав славу міста, де через кохання до прекрасних городянок чоловіки втрачали голову.

«Спалене кохання»

У першій половині ХVI століття вдівець – вірменин Івашко Тихневич закохався у свою служницю вродливу Софію Ґурську, польку-католичку. У них народився син. Софія по-материнськи опікувалась сином Івашка від першого шлюбу. У той час міська влада переслідувала вірмен за їхню могутність і багатство (вірмени збагачували місто і водночас свій добробут). Магістрат Львова звинуватив закоханих у любовному зв’язку, бо вони належали до різних релігійних конфесій. Львів став першим містом у світі, в якому міський суд у 1518 році вирішив закоханих привселюдно спалити.

Автор книжок «Кохання і смерть» та « Три легенди про кохання» Ілько Лемко каже, що польський король засудив вчинок львівського бургомістра, суддів і райців.

«Які ж ці львів’яни дикуни, думав король Сигізмунд, дізнавшись про спалення невинних людей за те, що вони були пристрасні коханці. Близькість міста до Орди, Дикого поля, Московії робить їх такими немилосердними. Кожному вірменину за наказом короля сплатили 24 червоних золотих, але вірмени повернули ці гроші райцям», – розповів львовознавець.

«Війна за наречену»

Незвичайна та цікава історія нещасливої любові княгині Гальшки. У1559 році у Львові спалахнула війна через найвродливішу і багату спадкоємицю в усій Речі Посполитій Острозьку княжну Гальшку. На тиждень життя у місті завмерло. Гальшка з мамою княгинею Беатою Костелецькою переховувались у домі, який примикав до Домініканського монастиря.

Княжна втекла від нелюбого чоловіка, але він таки вивіз її зі Львова. Чотирнадцять років Гальшка провела у замку, здобувши ім’я Чорної Княгині. Після смерті чоловіка вона повернулась у рідний Острог, де заснувала Академію. В Острозі княжну Гальшку називають ангелом міста і розповідають легенду, що душа вродливої жінки з’являється в образі птаха.

Львівські історії про кохання ще не зацікавили митців

Історія львівських Ромео і Джульєтти, трапилась у 1594 році. Заможний і вродливий італійський купець Паоло Мікеліні закохався в українку Пелагію. Справа йшла до весілля, але раптово у Львові спалахнула чума. Пелагія захворіла. Наречений не покидав її ані на мить. Невдовзі і він захворів… На могилах закоханих у Львові встановили надгробні камені зі словами: «Що любов з’єднає – і смерть не здолає».

Захоплива і романтична четверта історія кохання польського короля Владислава IV і Ядвішки Лушковської, з родини збіднілого львівського купця. Це трапилось у ХVII столітті. Навіть польська шляхта не могла завадити цьому коханню.

Ілько Лемко дивується, що феноменальні історії кохання у Львові досі не зацікавили сценаристів та режисерів. І це при тім, що збереглись будинки і місця закоханих.

«Таких цікавих історій не має жодне інше місто. Львів може претендувати на місто закоханих, такий бренд потрібно розвивати і зініціювати медовий місяць у Львові, спорудити пам’ятник Пелагії, бо місто на це заслуговує. Я описав багато місць, де бували закохані, – каже Ілько Лемко. – Пелагія і Мікеліні поховані у Львові і місце їхнього поховання можна з точністю встановити; відома адреса, де мешкала Ядвішка Лушковська це площа Ринок, 30; знаємо, де переховувалась Гальшка, Домініканський монастир. Тобто є конкретні місця, пов’язані з цими історіями».

З кожним століттям кохання у Львові втрачало свою романтичність і набувало усе більше практичних рис.

http://tsn.ua/analitika/shkola-mongolskogo-rabstva.html
Автор: Юрій Винничук
Недавно ми всі довідалися про те, що Міносвіти зняло гриф "рекомендовано
для внз" з підручника "Історія українського права", написаного
викладачами юридичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка. "Там есть
несколько вещей, которые вызывают страх у любого нормального человека.
Там написано о том, что россияне и украинцы отличаются в умственном,
этническом и генетическом отношениях, — жахнувся наш недремний Табачнік. — Там также говорится, что в России никогда не было права".
Головне, що так вважає людина, яка величає себе істориком. Але про
яке право можна було говорити в царській Росії? В Україні панувало
магдебурзьке право, і це таки було право. А яке право було в Росії,
можна уявити зі свідчень Юста Юля (1664–1715) – данського посланця у
Московії при Петрові Першому: "У випадку поломки саней або псування
збруї солдати, яких мені виділив для супроводу цар, силою віднімали у
селян усе, що було треба, так що мені ні про що не доводилося
піклуватися. У Московії селяни всюди так звикли до подібних порядків і
так бояться солдатів, що охоче, без заперечень, готові віддати
добровільно усе, аби уникнути побоїв. Взагалі, маючи справу з
московитами, слід пускати в хід підлабузництво, міцні напої і подарунки;
всі інші засоби, як от справедливість і право, у них недійсні".

Француз Альфред Кюстін, який побував у Росії на початку ХІХ ст.
писав: "Росіяни зогнили, не встигнувши дозріти". А далі наводить слова
знайомого російського князя: "Могутність самодержавної влади така
велика, що вона не тільки обдаровує людей дворянськими титулами, але й
наділяє їх родичами, про яких вони раніше навіть не чули; сім'ї для неї –
все одно, що дерева для садівника, який обрізує і обриває гілки, а
також прищеплює до однієї рослини інші. Перед нашим деспотизмом безсила
сама природа. Імператор – не просто намісник Господа, він сам – творець,
причому творець, який перевершив Господа: адже Господу підвладне тільки
майбутнє, імператор же здатний змінювати й минуле! Закони зворотньої
сили не мають, але це не стосується капризів деспота".

І де тут право? Далі той же Кюстін пише: "Навіть релігія у московитів
не є прагненням людської душі. Їхня релігія вийшла з царської
канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і
будуть завжди ніким іншим, лише поліцаями, вбраними в дещо іншу, ніж
поліцаї уніформу".

Англійський посол Д. Флетчер у 1591 р. теж описав свої враження з
перебування у Московії. Він зокрема пише й дещо про право. Московити,
виявляється, мали закон, за яким половину майна державного злочинця міг
отримати той, хто його викаже. Жодних свідчень і доказів не вимагалося.
Ясна річ, що охочих отримати маєток ніколи не бракувало.

Австрійський посол Н. Корб свідчив: "Вся московська нація перебуває в
рабстві. Найвищі вельможі підписують свій лист до царя "твій холоп і
раб... Івашка, Пєтрушка", а якщо підпише "Іван" чи "Пьотр", то стратить
своє життя. Московити переконані, що уся їхня країна з усіма багатствами
і усіма людьми – приватна власність царя. Ця нація, народжена в
рабстві, стає скаженою при найменшому проблиску волі. В брехні вони не
мають стриму ані найменшого сорому. Основи звичайних людських чеснот
такі чужі московитам, що у них сама підлість вважається за високу
чесноту".

А ось що писав Карл Маркс: "Росія народжена і вихована в огидній і
жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому,
що у мистецтві рабства стала віртуозом".

Підручник з права заборонили, між іншим, ще й тому, що там писалося
про нахил росіян лихословити. На думку Табачніка, це підла брехня. Ну,
що ж, тоді слід заборонити свідчення усіх іноземців, які чомусь саме на
це найбільше уваги звертали.

Юст Юль: "У Апраксіна довелося мені багато пити, і жодні відмовки не
допомагали; кожен заздоровний келих супроводжували пострілами. Йшла
пиятика, блазні кричали і відпускали багато грубих жартів, яких в інших
країнах ніколи б не довелося почути у присутності володаря, ба навіть і
на гулянках простолюду".

У XVII ст. німецький дипломат Адам Олеарій з подивом відзначав, що
московити часто "говорять про хтиві, ганебні пороки, розпусту і любощі,
розповідають усякого роду сороміцькі казки, і той, хто найбільше
лихословить і дозволяє найнепристойніші жарти, супроводжуючи їх
непристойними жестами, той і вважається у них найкращим і найприємнішим у
товаристві".

Німецький посол А. Мейерберґ у 1654 р. писав: "Балачки московської
аристократії низько простацькі, гидкі для культурної людини. Брехати
московити уміють з неймовірною безсоромністю та нахабством і ані трохи
не почервоніють, коли зловите їх на брехні".

А от коли Юст в'їхав в Україну, то побачив зовсім іншу картину: "У
козацькій Україні усі благоденствують і живуть, розкошуючи. На противагу
московитам, кожен козак йде до церкви зі своїм молитовником. Вони з
кожного погляду незрівнянно чистіші й охайніші за московитів".

Він бачить міста, які схожі на європейські: "Кролевець – велике
красиве місто. Будинки у місті всюди красиві, міцно збудовані, охайні і
вулиці гарні: у Московії нічого схожого я ніде не бачив. Люди тут живуть
у будинках, які виступають на вулицю, як у Данії, а не на задньому
дворі, як всюди в Московії. Перед обіднею й іншими церковними службами
дзвонять у дзвони тричі, як у нас, і потім під час самої обідні зрідка
подзвонюють. Хоча козаки, як і московити, сповідують грецьку віру, але в
дзвони дзвонять по-нашому, тоді як московити без кінця калатають".

Цікаву характеристику московитам він дає на прикладі Львова: "Цікаво,
що львів'яни симпатизують більше шведам, ніж московитам. Шведи
з'явилися сюди, як вороги і узяли з поляків великі побори, але
отримавши, що хотіли, дозволили їм володіти рештою майна спокійно, в
безпеці, як у наймирніші часи. Навпаки, московити з'явилися, як друзі
(традиційно!!! – Ю. В.), проте теж зажадали від поляків податків, а
отримавши їх, все ж як і раніше грабують, крадуть, відкрито чинять
усілякі насильства, забирають усе із зайнятих ними будинків; без всякої
совісті навіть під час посту, коли не можуть їсти м'яса, вбивають худобу
тільки для того, щоб продати шкуру, а тушу кидають собакам і виробляють
багато інших безчинств".

Таке саме враження було і в антіохійського патріарха Макарія ІІІ,
який побував у Москві в 1654-56 роках: "Дякую Тобі Боже, що ми знову в
Країні козаків, бо ж протягом тих двох років, що ми їх прожили у
Московії, наші серця були замкнені на колодку, наш розум скований,
придушений. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трохи
вільнішим, хіба ті люди, що там виросли, а чужинець почувається там, як у
тюрмі. Там ми забули, що таке радість та сміх. За кожним нашим кроком
слідкували. Натомість Козацька країна була для нас наче б нашим рідним
краєм, а її мешканці справді були нашими приятелями, мовби рідними".

Режим царської Московії, як бачимо, виразно нагадує той, з якого ми двадцять років тому вирвалися.

У той час, як чужинці, побувавши в Московії, постійно пишуть про
рабську залежність московитів, в Україні вони бачать щось зовсім
протилежне. Французький інженер Гійом де Боплан у 1650 р. писав, що
українці "понад усе цінять свою свободу", а французький дипломат Ч.
Люстер навіть вдався до порівняння: "Українці щирі, чемні, гостинні,
великодушні, працьовиті. До московитів і порівнювати їх не можна. Вони є
абсолютною їхньою протилежністю. Українці – живий доказ вищості, яку
виховує у людей свобода. Вищості над московитами, народженими і
вихованими у рабстві".

Безправний російський народ не знав, що таке право і як ним
користуватися. Це засвідчили геть усі, хто побував у Московії. Тому,
коли Табачнік та іже з ним це заперечують, то вдаються до примітивної
брехні. А, як зазначив німецький посол, брехати такі типи "уміють з
неймовірною безсоромністю та нахабством і ані трохи не почервоніють,
коли зловите їх на брехні". Особливо, коли їхня брехня щедро оплачена.