Автор Юрій Андрухович Джерело

Сказали б наші російськомовні співвітчизники щиро – нам українська в облом, і жодних мотивацій більше не треба. Однак, щоб прикрити всю цю класичну російську обломівщину, вони вигадують якісь ідейні месиджі.

Мовного питання в нас не існує, кажуть одні: воно штучне й надумане. Краще його не чіпати, кажуть інші – це ж як оголений електричний дріт. Тобто з одного боку наче й не існує, а з іншого – не влізай уб'є. Але я без мови не можу – в мене робота така. Час від часу я взуваю боти, натягую гумові рукавиці і, що називається, влізаю.

Пригадується випадок десь із кінця 1990-х. Того разу була зима, темінь, холод і львівський автовокзал. Я щойно повернувся з Польщі. Сяк-так пробившися крізь юрму кишенькових злодіїв, що навмисне вчинили хаос на підступах до автобусного багажника, я вирвався на волю і схопив перше-ліпше таксі. Їдемо, про щось розмовляємо з водієм. Вони чомусь люблять поговорити. Настільки, що в мене вже й на книжку "Розмови з таксистами" назбирується.

Тоді він ні сіло ні впало й каже: "А ви як на поляка, вполнє сносно по-українськи говорите". Компліментові я, звичайно, не надто порадів. Я ж-бо ніякий не Азаров Микола Янович. Навіть зовсім несмішно зробилося – це вже як людей покарлючило, що нормальна українська здається їм мовою іноземця! А може, й справді здатність опанувати українську, вільно володіти нею притаманна лиш іноземцям? І нашим людям такий подвиг не до снаги?

Людина і мова – дуже складний вузол стосунків. Тут і психологія, і соціологія, й географія з історією, і – не дай Боже – політика. У будь-якому разі мова є зусиллям, над нею треба працювати – хоч іноді, хоч трохи. А людина – істота лінива. Навіть рідною мовою розмовляє так, щоб не напружуватися, щоб карочє – обтинаючи слова, імена. Тєлік замість телевізор, вєлік замість велосипед. (Добре, що ми на Західній на цей випадок маємо ровер!). І комп, звичайно ж. Або замість президента – прєз. Чи в найкращому випадку – прєзік. Останній, щоправда, стосується більшою мірою презерватива. Бо до презервативів ми ставимося з більшою ніжністю, ніж до президентів – і зрозуміло чому.

Матюки, які ми так часто вживаємо, теж досить зручні – це ж переважно короткі односкладові слова. Та саме тому й англійська повсюди на світі перемагає, що в ній усе можна сказати коротко: шит, фак. Люди лінуються вивчати мови, спілкуватись ними, читати. Замість фраз і формулювань – ріпости, лайки (не прокльони, а like-и), анімовані гіфки (чи то пак gif-ки). Людство на порозі того, щоб звести всю вербальну активність до натискання на своїх компах «лайк» та «ріпост». Та й айфони з айпедами, якими тепер користуються просунуті (але куди?) члени нашого суспільства, максимально відповідають цій перспективі – жмі пальцем, юзєр. Утім, щоб бути просунутим юзером, треба бодай англійську знати. Іноземними ж мовами говорити і читати ми тим більше лінуємося і не збираємося.

От зовсім недавно налетіла бригада німецьких журналістів, які роззосередилися по різних містах України – тих, де відбудуться матчі Євро-2012. Їхні висновки – гостям з Європи (якщо все ж наважаться сюди приїхати) буде дуже складно, тому що:

а) люди в Україні не знають англійської, навіть у столиці ніхто не міг зв'язати і двох слів;

б) тому навіть не мрій розшукати потрібне тобі місце, нікого ні про що не розпитаєш;

в) таксисти непривітні, теж не володіють мовами, проте відразу ж намагаються обманути;

г) міліція не привітніша за таксистів, говорити не вміє взагалі, проте відразу ж намагається посадити.

Ну, і так далі – ви все це й без них знаєте.
Вабі-сабі - краса повсякденного життя
Вабі-сабі - краса повсякденного життя
Насправді ж я впевнений, що хоч як погано нас навчають іноземних мов у школах та вишах, елементарні речі може сказати кожен. Тобто кожна наша людина хоча б трохи, хоча б якоюсь іноземною мовою та й володіє. Але вона не хоче й не буде нею говорити, бо їй в облом. Оце і є пояснення: в облом – і все. Тому в нас така влада. Тому корупція. Тому нас усі кому не ліньки намагаються нагнути. Тому що нам усе в облом. Усе, що вимагає зусиль. В облом навчатись, в облом розвиватись, в облом узяти і раз та назавжди покінчити з цим потворним обломом.

От і деякі наші російськомовні співвітчизники. Сказали б щиро – нам українська в облом, і жодних мотивацій більше не треба. Хіба ми не люди, не зрозуміємо? Навіть кіно українською їм дивитися в облом, не те, щоб ще й книжку в руки взяти. Така от запущена відсталість. Однак, щоб її прикрити, а з нею й лінощі, і легкодухість, і всю цю класичну російську обломівщину, вони вигадують якісь ідейні месиджі. Вигадують наступ на свої права – і самі йдуть у наступ. По-бичому атакують ненависну «мову биків», по-півнячому наскакують на «кугутську мову». Переконують себе та подібних у тому, що її взагалі немає, й самі ж починають у це вірити.

Усе це так, погодитеся ви. Але до чого цей заголовок і що він означає?

У братній нам японській мові вабі-сабі означає не відразу очевидну красу, гармонійне поєднання недосконалостей. Красу, що має недоліки, які її й підкреслюють. Що більше карлючать українську, то виразніше вона промальовується, то більше здобуває імунітету. Що більше в Україні російської, то красивіше виглядає кожне намагання говорити українською. Хай навіть і з помилками чи непевністю. Зате не в облом.

Радіо Свобода
Київ – Академік Іван Дзюба дослідив коріння сучасної українофобії. У своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ» він аргументовано доводить, що вже у незалежній Україні, за підтримки правлячої олігархії та залежної політичної еліти, «відбувається системна компрометація національних історичних та культурних цінностей і насаджування ідеології російського неоімперіалізму».
Феномен Івана Дзюби опишуть ще не раз. Масштабність цієї постаті в українській історії та її значущість для реалізації проекту «незалежна Україна» можна порівняти хіба що з світлом, яке випромінювало серце Данко, вказуючи зневіреним вихід із темної хащі.

Справа не у пафосі легенди. Справа у самому Дзюбі. Інстинкт справжнього, якщо хочете, вродженого дослідника усе життя примушує Дзюбу безжально препарувати об’єкт, наполегливо досліджувати його природу, а потім логічно та аргументовано викладати суть свого відкриття.

Об’єктом досліджень Дзюби завжди, навіть якщо йдеться про окремі персоналії, є суспільство. У кожній своїй праці – від всесвітньовідомої «Інтернаціоналізм чи русифікація» й до щойно презентованого «Нагнітання мороку» – Дзюба ставить точний діагноз хворій Україні, відтворює повну історію хвороби, називає речі своїми іменами і, як результат, вказує шлях одужання.

Дзюба – це шанс для України зрозуміти саму себе, а отже – таки відбутися.

План – ліквідація

Немає сенсу плакати і нарікати , що історія розпорядилася таким чином, що «Великая Россия» не уявляє себе без «Малоросії». Наші предки теж доклали своїх рук до того, щоб зав’язати в гордіїв вузол їхнє «велике» й наше «мале», щоб виплекати у східного сусіда збочену залежність – потребу завжди мати під боком «недороса», щоб відчути себе «великоросом».

Ця залежність не зникла у новому часі та нових реаліях. Взявши курс на витворення неоімперії вже у новому тисячолітті, Росія ніяк не може обійтися без України й веде цілеспрямовану «холодну війну» за ліквідацію хиткої української незалежності.

У своїй книзі «Нагнітання мороку», виданому Видавничим домом «Києво-Могилянська академія», академік Іван Дзюба вже у передмові пише, що сучасна Росія почала реанімувати «чорносотенну ідеологію» як елемент боротьби за «русское национальное государство», яке має змінити нинішню Російську Федерацію. А «серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм з антисемітизмом та антиукраїнством.

«Спадщина цих чорносотенців-малоросів й використовується зараз їхніми ідеологічними спадкоємцями у боротьбі проти України», – стверджує Іван Дзюба. Та сама риторика, ті ж звороти, ті ж прийоми.

Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму великою мірою «визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади й реалізовують план остаточного зросійщення України».
Засоби ліквідації

Іван Дзюба з властивою йому точністю, з академічною повагою до цитованих джерел переконливо демонструє, що усі кроки теперішнього міністра освіти України та його соратників уже були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію.

Щоголєв вказував, що головне – правильно спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке».

Ще один із заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

На реалізацією цього притрушеного порохом поразок плану Росія виділяє неабиякі кошти та ресурси. На ці гроші організовуються «козацтва» й «товариства», на ці гроші наймаються інтернетні «тролі», яким підсовують стандартні набори словосполучень типу «свидомиты-нацики» та «все хохлы – ублюдки и дегенераты», на ці гроші засновуються фонди, громадські організації та інститути.

Іван Дзюба цитує автора проекту «Русского института» Інокентія Андреєва. Той відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».

Особливе значення має український напрям. Адже «появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности».

Ще одна небезпека – молодь, яка знає англійську мову. «Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада», – цитує Іван Дзюба статтю Інокентія Андреєва «Русская речь как щит и меч». А той прямо вказує на Києво-Могилянську академію як об’єкт атаки.

Морок русифікації та українофобії справді згущується. І, звісно, не спонтанно, його нагнітають усі ідейні й безідейні наймані провідники «русского мира». Дослідження Івана Дзюби, мов під мікроскопом, висвітлює усю химерну потворність цього явища, вказує на його агресивність, закоріненість у давніх проблемах та комплексах, вигрітість у нашій слабкості, розрізненості та невпевненості.

Справа за нами

Іван Дзюба розшифрував геном збудника нашої тяжкої хвороби. Це давно відома бактерія «чорносотенства», яка під впливом ідеологів «русского мира» Путіна та Кирила мутувала у модернового внутрішнього агресора.

Врятувати нас може лише інстинкт самозбереження. «Ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненістьу ньому або потяг до нього великої ативної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом і багатьом новим і новаторським ідеям та починанням… Це – великий резерв спротиву деукраїнізації України», – вважає Іван Дзюба.

Книгу він написав для нас, тих, хто відчуває щось тотально несправедливе у такому стані речей, коли нормальність звучання своєї мови та самого факту свого існування як окремого народу вкотре доводиться виборювати на власній землі.

«Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ», – каже нам Дзюба.

Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода

Галина Терещук http://www.radiosvoboda.org/content/article/3549642.html

Львів – На розвиток російської мови та культури місцева влада східних областей та Криму виділяє значно більше грошей, аніж у Західній Україні на підтримку української мови та культури. Про це у Львові повідомили експерти інформаційно-аналітичного Центру «Логос».
На цей рік на підтримку української мови та культуру на Львівщині з обласного бюджету виділено півмільйона гривень, а в меншій за кількістю населення Миколаївській області у місцевому бюджеті на розвиток російської мови та культури передбачено у шість разів більше фінансування.

Усе, що стосується російського, активно підтримується місцевою владою Миколаївщини, наголосив Радіо Свобода експерт центру «Логос» з Миколаєва Максим Несміянов. У місті розвішені плакати зі словами «Молодь за Путіна», а українські вчителі стажуються у Росії.

«Все українське не шанується і не підтримується. У нас не так давно була відкрита єдина українська книгарня. Водночас у Миколаєві дуже багато російських організацій, які популяризують російську мову, культуру, історію. 9 травня Миколаєм крокувала російська морська піхота. Йде зомбування населення на все російське. Мер міста розмовляє російською», – каже Максим Несміянов.

У Криму на одне місце в українській гімназії претендують 5-7 дітей

Нині у Криму діє 7 шкіл з українською мовою навчання. Але повноцінною, тобто з належною базою, по суті, є лише одна гімназія в Сімферополі. І це при тім, що конкурс у школу з українською мовою викладання 5-7 дітей на місце, наголосив голова Кримської громадської організації «Український дім» Андрій Щекун.

Сім років тому центральна влада обіцяла збудувати в Криму чотири україномовні школи, але далі обіцянки справа не рушила. У Криму немає україномовних дошкільних закладів, репертуар драматичного театру майже стовідсотково російський, зазначив Андрій Щекун. Громадські активісти ні зверненнями в прокуратуру, ні протестами не можуть домогтись від місцевої влади замінити російськомовну вивіску на приміщенні бібліотеки імені Івана Франка на українську.

«Ми ще якось стараємось «вибивати» українські класи, але з вишами ситуація дуже складна. Немає жодного вишу, де б випускали вчителів хімії, фізики, біології та з інших предметів україномовних. Оскільки я у Львові, то звертаюсь до обласної ради, щоб вплинули ось на яку ситуацію: у нас є філія Львівської академії друкарств, де викладають переважно російською мовою. Але це так не має бути, це ж можна змінити», – зауважив Андрій Щекун.

В Україні проводиться політика «русифікації»

Харківська міськрада затвердила програму розвитку і функціонування російської мови та культури на 2008-2012 роки. У ній передбачені співпраця харківських навчальних закладів з російськими, конференція на тему «Харків – столиця російської культури в України», створення Слобожанського культурно-інформаційного центру російської мови і культури у Харкові та чимало інших заходів.

Експерти центру «Логос» вказують на критичну ситуацію щодо збереження і захисту української мови та культури в більшості регіонах України. І констатують, що в Україні проводиться політика «русифікації». А тому, на їхню думку, важливо налагоджувати і поліпшувати культурну співпрацю між східними областями, Кримом і Західною Україною, щоб люди могли більше спілкуватись.

До слова, Великдень у Львові святкуватимуть 300 студентів з Полтави, Харкова, Запоріжжя, Донецька, Алчевська, Луганська, Одеси та Криму, яких запросили Студентське братство Українського католицького університету та молодіжні організації. Молодь мешкатиме у львівських родинах.

Якщо ви хоче вивести з рівноваги міністра освіти та науки, молоді та спорту Дмитра Табачника, нагадайте йому про Києво-Могилянську академію. І відразу помітите, як його завжди спокійне обличчя змінюється, швидкість мови набирає обертів, у лексиці з’являються жаргонізми, а молодече обличчя політика вкривається червоними плямами. Він незадоволений.
Взагалі-то Дмитро Табачник завжди вирізнявся неабиякою майстерністю спілкування з журналістами. На прес-конференціях він по кілька секунд зупиняє погляд на кожному слухачеві, часто усміхається (навіть відповідаючи на неприємні запитання), ніколи не складає руки замком і не схрещує їх (за психологією, цей жест свідчить бажання людини щось приховати). Тож нинішнього міністра сміливо можна назвати здібним і досвідченим політиком.

І, можливо, його політична кар’єра була б більш вдалою, якби на шляху його «новаторського» курсу не стала… Києво-Могилянська академія. На думку міністра освіти, саме цей заклад, його керівник і студенти є причиною стрімкого падіння політичного рейтингу посадовця. То ж чому один із найвідоміших закладів освіти став кісткою в горлі свого ж міністра?

Причиною роздратування міністра, діяльність якого називають проросійською, може бути надто патріотична позиція Університету «Києво-Могилянська академія». Ще з 1990-х років НаУКМА акціями та заявами засуджувала режим Кучми. В 2004 році саме в цій академії вперше пролунало «Разом нас багато, нас не подолати», а могилянські студенти тоді першими з’явились на вулицях столиці з помаранчевими та жовтогарячими стрічками, що було початком Помаранчевої революції.

Символічно, що уряд Миколи Азарова через кілька місяців після приходу до влади у 2010-му позбавив Києво-Могилянську академію автономності і передав її разом із «Острозькою академією» у сферу управління Міністерства освіти та науки на чолі з Дмитром Табачником. Сам міністр доклав чимало зусиль, щоб витерти з сучасних поручників історії «помаранчеві» події семирічної давності.

Іншою причиною невдоволення Дмитра Табачника може бути кампанія «Антитабачник», яку започаткували у Львові студенти університету Івана Франка та яку активно підтримала столична молодь. Ця спочатку локальна акція з часом перетворилась на всеукраїнський протестний рух.

Ректор Могилянки був першим, хто оприлюднив заяву з критикою Табачника. Про антитабачну акцію можна було прочитати не тільки в українських ЗМІ, а й у російських та західних виданнях, як-от мультимедійна стаття «Ukrainian students fight uncertain future».

Студенти Києво-Могилянки тут також засвітились, вони взяли участь у спаленні портретів освітянського міністра, мітингували під стінами Кабміну. Гасла на кшталт «Табачника – геть!», очевидно, зіпсували не тільки настрій, а й рейтинг Дмитра Володимировича.

Як каже сам Дмитро Володимирович, університет «Києво-Могилянська академія» має надто малу історію та недостатньо уваги приділяє точним дисциплінам. А рівнятися міністр радить на «університети, які мають 100–120 років традиції, які мають підготовку не тільки light-фахами, а й математики, радіофізики і таке інше». Напевне, на історичному факультеті Київського університету Шевченка, де здобував освіту міністр, не розповідали, що традиції університету Києво-Могилянської академії зароджувались вчителями із освітніх закладів Львівської та Луцької братських шкіл ще в 1659 році у приміщенні Галшки Гулевичівни. Систему навчання у новоствореній Могилянці будував Петро Могила за принципом єзуїтських навчальних закладів, які донині – серед найпрестижніших у всьому світі. Сумнівно, що єзуїтський орден, який називають легіоном Папи Римського, можна звинуватити у light-фаховості.

Суцільним нахабством була критика з боку могилянського ректора Сергія Квіта законопроекту «Про вищу освіту», викоханого міністром освіти. Могилянка, бачте, хоче вчити студентів англійською мовою та автономно просувати програму щодо здобуття PhD (європейський ступінь, приблизний еквівалент нашому «кандидат наук»). Ні, Київ веде перемови про співпрацю із російськими освітянами.

Європейські поради щодо поліпшення освіти себе не виправдовують, впевнений Дмитро Табачник. Коментуючи відновлення в українських школах радянської практики екзаменів, міністр сказав: «З точки зору професіоналів та незаангажованих людей, ця практика [екзамени у школах – Я. М.] виправдала себе. Впродовж багатьох років рівень середньої освіти у нас був набагато вищий, ніж у країнах Європи, з яких нам весь час підсовували пожовклі рецепти покращення шкільної освіти, які себе абсолютно не виправдали».

А тому, вже традиційно цитуючи академіка Корольова, Табачник назвав Києво-Могилянську академію «гнилою колодою на шляху розвитку української освіти». Міністр має надію, що закон «Про вищу освіту» у цьому році має шанс бути ухваленим: «Сподіваюсь, якщо будемо дуже наполегливо працювати, десь за літній період зможемо врахувати всі побажання».

А може, міністрові, який вийшов із номенклатурної радянської системи, не подобається надто незалежне керівництво Києво-Могилянської академії. Нинішній ректор Сергій Квіт активно продовжує політику багаторічного очільника академії В’ячеслава Брюховецького. Обидва – патріоти, обидва не бояться критикувати уряд та часто мають протилежну від владної позицію. А ще керівництво вишу завжди користувалось великою популярністю серед студентів. Не керована і не залякана молодь небезпечна, погодьтеся!

Поведінка міністра освіти та науки свідчить про його страхи. І це не тільки банальний страх втратити владу – насправді він боїться масової українізації. За останні кілька століть надто багато сил було покладено, щоб змінити мислення людей цієї країни. Щоб посіяти зерна нової культури, створити іншу ментальність. І частково це запрацювало. До українського не можна звикати – ось нинішнє завдання освітянської галузі.

І тільки молодь, свідоме студентство може вплинути на ситуацію. Тому їх також боїться Дмитро Володимирович.

Ярина Матвійчук – журналіст Радіо Свобода
http://www.radiosvoboda.org/content/article/3546069.html