Нещодавно голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв заявив, що Москва прагне «розколоти кримських татар», підготувати серед них нового, «проросійськи налаштованого» лідера, який би очолив Меджліс. Політик додав, що спецслужби Росії – ФСБ і ГРУ – вважають кримських татар «великою небезпекою російським інтересам, тому що перешкоджають намірам зробити Крим частиною Росії».

Активно працює Москва також на заході України – на Закарпатті: роздмухує там русинський сепаратизм. Російські політтехнологи сподіваються, що «русинський рух» здатен «подорвать всю систему самообоснования украинской модели идентичности».

Зміст резонансного інтерв’ю Джемілєва («День», 24.11.2011) не є тут предметом аналізу, але дає привід звернути увагу на українське Закарпаття. Росія при допомозі п’ятої колони в Україні, насамперед серед народних депутатів із табору КПУ та Партії регіонів, силкується довести, що на Закарпатті живе окремий «русинський народ», який послуговується окремою «русинською мовою».

Депутат облради Євген Жупан минулого місяця запропонував відкрити в Ужгородському національному університеті «кафедру русинської мови і літератури». Згаданий депутат, педіатр за фахом, напевно, професійний, але медицина від мовознавства далеченько… Втім, від лікаря все-таки можна б очікувати знання, що на Закарпатті не існує русинська мова, натомість є численні закарпатські говірки української мови.

Робота зі створення так званого четвертого східнослов’янського народу – русинів на Закарпатті – розпочалася в часі агонії Радянського Союзу. Русинів як окремий народ «відкрили» в тодішньому Інституті слов’янознавства і балканістики АН СРСР у Москві (нині Институт славяноведения РАН). Саме звідти до Ужгорода скеровано кадри, завданням яких було роздмухати новоявлене «русинство» серед обласних керівників КПУ.

Кому на руку русинський сепаратизм

На русинський сепаратизм на Закарпатті у лютому 2009 року звернула увагу навіть словацька газета Literárny (dvoj)týždenník. Мета сепаратизму, пише автор у статті «Русинська незалежність», – дестабілізувати Україну.

Посилаючись на матеріали американської аналітичної служби з питань геополітики Stratfor, словацький автор у своїй статті пише: «Русини не діють самі, вони одержують допомогу і фінансову підтримку з Росії. Не таємниця, що Росія розвиває діяльність, спрямовану на розширення і поглиблення свого впливу в Україні». Якщо сепаратистські настрої відповідно підігріватимуть, то стратегічне розташування Закарпаття, на думку автора статті, може призвести до «швидкої політичної дезінтеграції України з метою поставити її під контроль Кремля».

Висловлювання російського екс-президента і нинішнього прем’єра Росії Володимира Путіна, що Україна складається з подарованих сусідами територій, інші його українофобські заяви про Україну – вогнище хаосу, безладу тощо, справляють враження, що приниження України є для Путіна джерелом самоповаги Росії.

Турботи про русинів у Ростові-на-Дону

Варто нагадати, що у жовтні 2008 року в Росії при Південному федеральному університеті в Ростові-на-Дону створено Центр україністики. Цьому можна б щиро радіти, але… Директор Центру Едуард Попов пояснює, якою «україністикою» займається його заклад. Ось його слова: в Україні «русины, как и остальные национальные меншинства, подвергаются насильственной украинизации, от которой стонут венгры, румыны, русские».

Насторожує те, що одним із перших заходів, організованих новоствореним Центром у грудні того ж таки 2008 року, була міжнародна конференція під назвою «Геноцид и культурный этноцид русинов Карпатской Руси (конец ХІХ – начало ХХ вв.). Частина матеріалів цієї конференції увійшла до збірника «Русины Карпатской Руси: проблемные вопросы истории и современность», виданого 2010 року.

У ростовському збірнику про «геноцид» русинів Закарпаття звертає на себе увагу стаття Олега Неменського. В ній автор нагадує, що, підбиваючи підсумки всеросійського перепису населення з 2002 року, Росія 2004 року визнала нову слов’янську етнічність – русинську. Виникає враження, начебто під час перепису населення 2002 року в Росії русинами визнала себе така велика кількість громадян Росії, що владі довелося терміново визнати їх окремою нацією, щоб вони почувалися в Росії як у справжній «керованій демократії». Мотиви такого кроку прозаїчно-політичні й старі, як і гасло «розділяй і пануй».

Закарпаття треба зберегти в орбіті «Русского мира»

Ось як про це пише Неменський 2010 року: «Признание русинской национальности со стороны России можно воспринимать как сознательный шаг, совершенный в контексте наростающей напряженности (если не враждебности) в российско-украинских отношениях: этнический сепаратизм русинов грозит не просто автономизацией Закарпатья, но и подрывом унитарной государственной структуры всей Украины».

Якщо зважити, що в Закарпатській області русинами задекларували себе приблизно 10 тисяч громадян України, то зрозуміло, що ні про який «этнический» сепаратизм, ні про яку загрозу унітарній державі Україна не може йтися. Це скоріше бажання ідеологів «Русского мира», це свідома політика чекістів для дестабілізації України.

Ще раз слово співробітникові «Института славяноведения» у Москві Олегові Неменскому: «Выведение этнических делений внутри Русского мира на «под-русский» уровень, способное примирить этно-региональные идентификации восточных славян с их русскими корнями и их русской историей, позволило бы сберечь (а во многом и возродить) общерусское самосознание и выбить почву из-под идентификационных конфликтов, обычно возникающих особенно в последнее время». Не таємниця, що «ідентифікаційні конфлікти» плекає і роздмухує Росія, особливо в Криму і на Закарпатті. Участь у цьому беруть і російські дипломати, від заяв яких відгонить російським імпер-шовинізмом.

Посол Росії в Україні Михайло Зурабов у червні 2010 року прорік, що українці та росіяни «є єдиним народом».

А генеральний консул Росії у Львові Євген Гузєєв у вересні 2010 року на повен голос закликав керівництво Росії фінансово підтримувати русинських сепаратистів на українському Закарпатті й обґрунтував своє занепокоєння «возможностью потери Подкарпатской Руси из орбиты Русского мира».

В роботі російських спецслужб в Україні свідомо або несвідомо беруть участь і «дядьки отєчества чужого» з середовища народних депутатів України. «Слуги народу» від КПУ – Олександр Голуб, Петро Симоненко – та Партії регіонів – Сергiй Єфремов, Вадим Колесніченко, Сергiй Ківалов – пропонують надати русинській мові статусу регіональної. Щоправда, вони не радилися з мовознавцями з НАНУ, які такої окремішньої мови в Україні не реєструють.

Згадані вище нардепи України, «вболіваючи» за долю русинів та їхню мову, думають про те, як перехитрити всіх і вся та запровадити російську мову як другу державну в Україні. Вони ладні, свідомо чи несвідомо, виконувати роль п’ятої колони і допомагати спецслужбам Росії провадити в Україні свою дезінтеграційну роботу в ім’я «Русского мира».

Іван Гвать – дослідник, публіцист
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24433107.html

Віктор Трегубов, журнал «Главред» http://www.glavred.info/archive/2009/10/28/103055-4.html
Час від часу ми заходимо в Інтернет, щоб почитати новини. Час від часу не втримуємося – читаємо коментарі користувачів під цими новинами… і шкодуємо, що це зробили.

Бо замість конструктивного обговорення змісту статті чи відеоролика бачимо велику та епічну битву на лайкометах. Звісно, усі ми знаємо, що це Інтернет, і тут можуть образити буквально ні за що. Але не всі знають, що дехто за це отримує гроші


Як на сайтах новин, так і у блогах, онлайнових щоденниках живуть провокатори. До цього вже всі звикли. Їх лагідно називають тролями. Троль – це людина, яка може назвати вас козлом просто для того, щоб привернути до себе увагу. Чи то з любові до мистецтва. Він зайде до вас на сайт і анонімно розкаже вам щось неприємне. Чи то радісно влізе у будь-яку дискусію, що точиться в Інтернеті, щоб вивісити фото пташиного гуано. Таке трапляється.

Але деякі тролі примудряються ще й отримувати за це гроші. Їхні дії є маленькою частинкою великих інформаційних кампаній із чорного та сірого піару. Вони вже не просто дратують оточуючих, а цілеспрямовано просувають окремі ідеї. Скажімо, що автор статті, в якій критикуються дії певного чиновника, за сумісництвом ще й кандидата у президенти, – дурень та невіглас. І що не статті йому писати, а курей пасти на гірських схилах. А Чиновник робить усе правильно.

Інколи «правильно» за версією троля робить не чиновник, а все керівництво певної країни. А невіглас, дурень та куропас – той, хто дії цього керівництва критикує. Ще й зрадник, якщо він є громадянином цієї країни. Ще й фашист, якщо не є.

За це тролю платять. Не кожному, але багатьом. Найманих паплюжників в Інтернеті можна розділити на три основні види.

1. Бригадні. Напівміфічний тип – професійні провокатори на службі у Кремля.

2. Штабні. На відміну від попередніх, їхнє існування сумнівів не викликає. Це – напівпрофесійні провокатори на службі окремих політичних партій та організацій.

3. Фальшиві. Рідкісний, але все ж існуючий вид. Блогери та Інтернет-журналісти, які самі привертають увагу до матеріалів провокуванням дискусій різного ступеня тяжкості.

Бригада

Бригада тролів – це щось на кшталт снігової людини. Ніхто її толком не бачив, але багато хто бачив продукти її життєдіяльності. Чи то пак стверджує, що бачив. Довести, що це продукти життєдіяльності саме організованої бригади, а не просто низки людей зі специфічними поглядами на життя, теж непросто.

Першою ластівкою «викривання» стала свого часу стаття «Віртуальне око старшого брата» авторства Анни Полянської, Андрія Кривова та Івана Ломка. Власне вона і ввела у широкий вжиток сам термін «бригада». Уперше опублікована на сайті російського «Демократичного союзу», вона швидко облетіла увесь російський сегмент Мережі. Занадто вже багато осіб впізнали в описаній у ній поведінці бригади знайомі за численними форумами риси.

Дозволимо собі процитувати мовою оригіналу:

«Еще три-четыре года (стаття побачила світ у 2004 році. – Ред.)назад в Рунете либеральная группа участников количественно намного превышала тоталитарную. Однако за последние годы группа “охранителей” на всех либеральных и нейтральных общественно-политических форумах Рунета резко возросла за счет появления огромного количества однотипных персонажей, образующих некий спаянный костяк любого форума. Деятельность этой группы настолько характерна и необычна, а члены группы настолько методологически и идейно сходны между собой, что это стало привлекать внимание многих постоянных посетителей форумов. (…) Помимо обычной “государственнической” идеологии (а также ксенофобии, антиамериканизма, антисемитизма и нетерпимости к инакомыслию), эти люди выделяются жесткой установкой, групповой корпоративной моралью, общей информационной базой, четкими нормами поведения и весьма специфическими методами полемики и “работы с объектом”. У этой группы существуют единые для всех форумов принципы обработки массового сознания, связанные, прежде всего, с осознанной и планомерной ложью, клеветой и дезинформацией».

На думку авторів «Ока», головний принцип такої бригади – інформаційна підтримка дій Кремля в Інтернеті. Чи то пак створення образу всенародного «одобрямсу». Коли під будь-якою новиною про дії російського уряду з’являються десятки доволі схожих між собою схвальних коментарів, а будь-яка критика діючої влади захлинається під бурею народного гніву. Також доволі одноманітного. Фактично, автори надягають на бригаду шкури овець із відомої антиутопії Оруелла «Ферма тварин». Функцією цих овець на фермі була гучна підтримка будь-чого, що скажуть керівники-свині. Настільки гучна, що в ній тонули будь-які протестні зойки.

З моменту публікації статті у світ так і не було винесено жодного прямого доказу існування такої групи. У Мережі не так і складно «сховати кінці» – навіть велику групу, яка щодня й щоночі сидить на форумах в одному офісі, теоретично майже неможливо вичислити за умови дотримання нею певних правил безпеки.

Хоча непрямі докази, наведені авторами статті, і справді можна знайти на будь-якому популярному блозі, не кажучи вже про сайти новин, – там працює група людей, які активно підтримують діючу російську владу та не менш активно цькують її противників.

Може це бути випадковістю? Ще й як може. Але це вже така собі розгалужена система випадковостей.

Для України питання бригади дуже актуальне. Бо є вона чи немає, але слідів її життєдіяльності у нас останнім часом, мабуть, більше, ніж на форумах російських лібералів.

Прості приклади: на будь-якому українському сайті новин («Главред.інфо» – не виняток) завжди є значна кількість бійців, які системно та невтомно критикують «фашист-

вующий режим Ющенко» та «проклятых бандеровцев» (іноді – бЕндеровцев, хоча місто в Придністров’ї тут точно ні до чого). Можливо, це просто жителі нашої країни, яким справді не до вподоби діюча влада та ідеї націоналізму? Але часто в дискусіях з ними проскакують дрібниці, після яких в оточуючих виникають сумніви щодо їхнього проживання в Україні взагалі. Наприклад, людина вважає, що в Україні президентський термін – чотири роки. Чотири роки – у Росії, в Україні завжди було п’ять. Часто вони демонструють незнання того, які, власне, в Україні є центральні телеканали, які в місті, що фігурує у них у профілі, є вулиці – не кажучи вже про суспільні настрої. Деякі видають себе за жителів країн Заходу, але у розмові з тими, хто в тих країнах справді жив, не здатні відповісти на жодне просте запитання про тамтешнє життя-буття, окрім безглуздих нісенітниць.

Окрема «фірмова» риса цих товаришів – вони навішують ярлики, навіть не розібравшись щодо їх сутності. Приміром, можуть одночасно назвати одну й ту ж особу «бандеровцем» та «польской подстилкой». Хоча ці звинувачення виключають одне одне. Чи то «незалежником» і водночас «пропиндосником». Більшість із провокаторів схильні «брати напором», а не логікою.

Свого часу нерви не витримали у головного редактора УНІАН Олександра Харченка. Він видав статтю «Мочить хохлів в Інтернеті – єсть така робота», в якій ввів чудовий термін «полюцер». До підліткових полюцій це не має жодного стосунку. Мова про латинське pollutio – «осквернення». Себто полюцер – професійний «осквернювач новинних шпальт».

«Cайт УНІАН як один із лідерів серед новинних Інтернет-ресурсів давно став “підшефним” для людей згаданого фаху з однієї дуже сусідньої країни. Рівень літературної та політичної майстерності, звісно, різниться, але функція одна – “мочити” “хохлів”, бандерівців, “Юща”, а загалом – Україну та все, що дає їй можливість ідентифікуватися як незалежній країні. Зі зразками цієї творчості кожен бажаючий може легко ознайомитися в коментарях практично під будь-якою публікацією на тему українсько-російських відносин. Міняються ніки, тобто псевдоніми “авторів”, адреси, регіони, звідки нібито пишуть коментарі. Незмінною залишається лише тональність, термінологія та висновки – “хохли крадуть газ”, “хохли – це бандерівці”, “оранжоїди”, править ними “помаранчева чума”, і скоро всі вони там, у своєму Бандерштаті, нарешті загнуться. Важливо, що це не поодинокі ідейні “ентузіасти” (з “любові до мистецтва” таку роботу апріорі ніхто не потягне), а націлені на конкретний результат люди, технічно й фінансово забезпечені, з чіткою системою організації праці та “продвинутою” технічною базою. (…) Джерела в російських PR-агентствах, знайомих із такими “підрядами”, також засвідчують це. Координатор групи розсилає щось на кшталт темників, відомих в Україні з кучмівських часів. Ними полюцери й керуються, забезпечуючи ту саму “лінію”. Це можна простежити на кожній темі, очевидно, визначеній тамтешнім Центром як “важная и актуальная”».

Олександр Харченко наводив тоді простий приклад із власної практики. На голосуванні, присвяченому оцінці відомого виступу президента РФ, який той повністю присвятив Україні, за дуже короткі проміжки часу почали з’являтися масові «одобрямси». Простеження через IP довело до казахської філії відомого мережевого рекламного агентства. Там вибачилися й заявили, що їхню адресу використовували «в темну».

Єдиним з опитаних «Главредом» експертів, який дав хоча б непідтверджену інформацію щодо діяльності бригади, стала виконавчий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар.

«Ну, скажімо так, на напівофіційному рівні відомо, що існує велика група, близько 400 осіб, яка має певні домовленості із Кремлем і формує для нього інформаційне поле. Сурков, Павловський – уже більше як виконавці середньої ланки. Цілий поверх великої будівлі. Але це вже має назву “відділ спецоперацій”, і довести його існування… Було б, насправді, дуже непогано, якби такими речами займалося СБУ».

Є і скептики, які вважають: існування бригади не доведено, а такі «війни» можуть справді бути стихійними проявами екстравагантного патріотизму. Серед них – медіа-експерт Сергій Малихін. На його думку, ті російсько-українські баталії з національних питань, що в Інтернеті вже отримали назву «хохлосрач», ніким не інспіровані. І сенсу їх розкручувати за гроші немає. Бо немає відбою від людей, які радісно роблять це з власної ініціативи і абсолютно безкоштовно. Тож навіщо платити більше?

Штабні

Штабні – це полюцери для внутрішнього вжитку. Вони працюють на окремі партії, просувають окремих кандидатів та «закопують» усіх їхніх реальних та потенційних конкурентів. Від штабних особливо страждають кілька відомих українських Інтернет-сайтів. Включно із «Главред.інфо». Але особливо на їхні диверсії скаржилися на своїх блогах представники та керівництво «Української правди». Так, журналіст Сергій Лещенко постив у себе на блозі результати відстеження цілого шквалу коментарів на сайті УП, сліди яких вели до штабу БЮТ, щоправда, не лише до них.

«Мені здається, їм платять за кількість реплік, – ділиться своїми враженнями Сергій Лещенко. – І за певною системою. Наприклад, з’явилася новина у топі – пішла велика кількість однотипних за змістом коментарів. Випала з топу – потік миттєво перервався. Але інколи трапляються випадки, коли новина вже давно в архіві, – і от раптово за дуже короткий час знову шквал. Певно, є якась норма відпрацювання. До того ж, у них яскрава система нікнеймів, якими вони підписуються. Скажімо, людина постійно змінює нікнейм, але в кожному є слово “Херсон”. Чи то нижнє підкреслювання. Знак, за яким можна розпізнати, скільки постів вона залишила».

«Якщо у них навіть IP-адреси однакові, і їх можна вистежити аж до штабу – це зовсім дилетанти! – стверджує Сергій Малихін. – Користуватися проксі та іншими анонімними сервісами вміє мало не кожен студент, який хоч якось цікавився темою». За словами експерта, штабні зазвичай організовуються дуже просто – чи то виділяються під це окремі кадри власне зі штабу партії, чи залучаються знайомі та найманці-аутсорсери. Інколи навіть влаш-

товують тендер між рекламними агенціями. Часто замовляють «представництво у соціальних мережах та блогосфері» «у пакеті» із іншими видами Інтернет-реклами. Деякі агенції мають власні відділи, що спеціалізуються на подібному, інші наймають субпідрядників. Є професіонали різного ґатунку. Високо цінують послуги людей, які довели здатність вдало писати саме в блоговому чи форумному форматі, – звичайному копірайтеру чи спеціалісту іншого виду реклами до цієї специфіки важко призвичаїтися. Справжні професіонали заздалегідь створюють блоги, сайти та форумні акаунти «у ящик». Пишуть на них, спілкуються, щоб у разі потреби – коли отримають замовлення, – виступити з рекламою не як свіжезареєстрований користувач, а як поважна на форумі чи блогсервісі людина. До їхніх послуг вдаються значно частіше.

«Скажу скоріш як споживач, а не як експерт, – зазначає директор агенції онлайн-комунікацій Mouse Interactive Media Дмитро Грушевський. – Наприклад, щодо діяльності російських чи то спецслужбістів, чи то піарників, для мене очевидно – вона ведеться. Інакше як пояснити, що навіть під нейтральними статтями, скажімо, про футбол, час від часу виникають суперечки з національно-політичних питань. Це без сумнівів. Інша справа – наші політичні розборки. Те, що напередодні виборів починається хвиля замовних коментарів, – це нормально. За всі агенції говорити не можу, але майже впевнений, що деякі надають подібні послуги. Є такий тип послуг: “посів” у Мережі. Якщо людина – професіонал у своїй справі, ви ніколи не помітите, що вона захищає якусь точку зору цілеспрямовано та за гроші. А от якщо ви вже розумієте, що коментар відверто замовний – значить, працює непрофесіонал. Інколи залучають популярних блогерів. Деякі з них теж працюють не професійно, рекламують просто в “лоб”. Але я бачив приклади, коли вони діють дуже грамотно та ефективно».

Не всі популярні блогери з цим згодні. «Залучення блогерів до подібних акцій – явище рідкісне», – стверджує Володимир Петров, відомий на сервісі Livejournal як lumpen. Саме на його блозі було вперше опубліковано копію звернення нардепа Григорія Омельченка із звинуваченням його колеги Віктора Уколова у педофілії. «Трапляються поодинокі випадки, коли блоги використовують для внутрішніх партійних “розборок”. На моїй пам’яті таке було двічі, й обидва рази за цю роботу не платили окремо, а як бонус до основної кампанії. Я знаю, що є група, яка пропонує такі послуги. Але, по-перше, це нікому не цікаво, а по-друге – групою керує людина з репутацією афериста. Тому в них нічого й не виходить».

Фальшиві

Це найменший та найрідкісніший вид полюцерів. Як і у випадку з бригадними, довести кожен окремий випадок неможливо. Діяльність цього виду полюцерів полягає у провокуванні дискусій під власними ж матеріалами задля збільшення популярності свого ресурсу. І якщо на блогах це дуже популярна тактика, то чи використовують її у серйозних ЗМІ – питання відкрите. Більшість експертів вважає, що все ж таки – ні. Невигідно. Шкоди від плямування репутації більше, ніж прибутків від тимчасового збільшення відвідуваності. «Раз зайдеш, два зайдеш, а потім просто перестанеш читати, – каже Вікторія Сюмар. – Усе ж таки Інтернет-ЗМІ зберігають певний рівень елітності. Хоча б через те, що особи, які приймають рішення, беруть інформацію саме звідти, а не з менш оперативних газет чи телепрограм. Але певний рівень бруду в коментарях відлякує від ресурсу будь-яких серйозних осіб. Це прибутками від реклами не компенсуєш».

Корисне чи отруйне?

Швидше за все, отруйне. Полюцери паплюжать саму ідею Веб 2.0 та коментування інформаційних повідомлень. Сайт, «освоєний» полюцерами, швидко тоне в інформаційному смітті. І якщо проґавити розвиток цієї хвороби, єдиний стовідсотковий варіант лікування – «вдарити гільйотиною по головному болю». Себто прибрати саму можливість коментування та не розміщувати опитувань.

«Я раніше активно вела свій блог, а тепер майже припинила, – каже Вікторія Сюмар. – Бо не можу під кожною реплікою читати тонни негативу».

«Наш модератор каже, що для нього вони – зло!» – сміється Юлія Мак-Гаффі, головний редактор сайту “Корреспондент”. – Його можна зрозуміти, зважаючи на обсяги коментування. Хоча я цих “професійних постерів” не демонізувала б. Вони – об’єктивна реальність та цікавий об’єкт для спостережень. Це відображає реальний політичний стан у країні, і від цього нікуди не дінешся. Нормальних користувачів усе одно набагато більше».

Єдина користь від полюцерів – тимчасові сплески популярності ресурсу та можливість відточити на них власну красномовність. На те й щука, щоб карась не спав.

Протидія

Порятунок від полюцерів – справа рук як модераторів Інтернет-ресурсів, так і самих відвідувачів. Перші можуть діяти репресивними методами – просто видаляти відверто образливі репліки. Чи більш тонкими. Наприклад, УНІАН ввів просту систему – поряд із коментарями автоматично з’явилися географічні примітки. Сам механізм сайту через IP прораховував, звідки надійшло повідомлення. На обережних полюцерів, які використовують іноземні проксі-сервери, це не подіяло. А на необачну частину ще й як – відвідувачі не раз реготали, помічаючи поряд із підписами «Сергій, Луцьк» чи «Михайло, Львів» «московську прописку».

Користувачам теж розслаблятися не варто. Зрештою, якщо є інформаційні війни – мають бути й інформаційні партизани. У Мережі існують окремі ентузіасти та цілі спільноти, що полюбляють час від часу завдати контрудару по бригадним. Приміром, славнозвісна «Фофудья», що наразі існує у двох версіях, «полюцить полюцерів». Коли її учасники помічають «бригадні» репліки, відразу організовується масова акція «на підтримку бригадира». Хвалять його так і такими словами («ісполать тебе, брат, что борешься с заразой жидобандеровской, земли святой Руси, извини за тавтологию, попирающей»), що, зрештою, він змушений втекти чи капітулювати.

Штабним і не треба протидіяти – на думку експертів, це здебільшого мертвонароджений тип піару. І Вікторія Сюмар, і Сергій Малихін, і Сергій Лещенко стверджують: навіть політичній силі, що замовляє їхні послуги, від них більше шкоди, ніж користі. Адже зрештою вони проколюються чи перегинають палицю – і дискредитують власних працедавців. Юлія Мак-Гаффі вважає, що навіть їхній вплив на Інтернет-опитування насправді незначний. На думку ж Дмитра Грушевського, користь є лише від професіоналів. Судячи ж із коментарів у низці найбільших Інтернет-медіа, більшість штабних полюцерів – дилетанти. І шкода від більшості переважає користь від меншості.

Зрештою, єдина порада, яку тут можна дати, – не ведіться на провокації. Вступати з полюціонером у дискусію можна хіба що з філантропічних міркувань, адже ви витрачаєте власний час задля його заробітку.

Ну чи якщо ви стовідсотково впевнені, що після вашої репліки бовдуром виглядатиме саме він.

  Это проблема касается еврейского вопроса и взгляд  на нее сформирован так, что очень многие считают ее совсем неважной и преувеличенной. Тех же, кто эту проблему считают наоборот очень важной и даже главной, кое-кто старается смешать с грязью, объявляя жидоедом, антисемитом и т. д.   В настоящее время под каток, среди прочих, попал и Александр Исаевич Солженицын.  Его стараются втоптать в грязь как антисталиниста, чтобы не упоминать его труда  последних лет его жизни
 под названием "Двести лет вместе" http://lib.ru/PROZA/SOLZHENICYN/200let.txt
Есть еще ссылка http://sila.by.ru/ , однако иногда перестает работать. Если  ссылка перестанет открывать книгу, то введите в поисковую строку: Солженицын  "Двести лет вместе"  и там найдете.
Этот труд основан на документах и надежных свидетельствах, в том числе и еврейских, но, тем не менее,  многие евреи за  это его возненавидели и   до сих пор, здесь в интернете, распространяют о нем всяческую клевету, как в свое время травили  Гавриила  Романовича Державина. Ниже приводится ряд цитат из этого произведения с моими ПРИМЕЧАНИЯМИ  :
В 1113, когда, после смерти Святополка, Владимир (будущий Мономах) всё ещё, из совести, колебался занять киевский престол ранее Святославичей, — «мятежники, пользуясь безначалием, ограбили дом Тысячского... и всех Жидов, бывших в столице под особенным покровительством корыстолюбивого Святополка... Причиною Киевского мятежа было, кажется, лихоимство Евреев: вероятно, что они, пользуясь тогдашнею редкостию денег, угнетали должников неумеренными ростами»
ПРИМЕЧАНИЕ: в то время у славян вместо денег были куны, а деньги были подобием валюты типа евро и доллара.
Продолжение здесь  первая часть
http://my.mail.ru/community/w_history/20559354F9F805E9.html
вторая часть  здесь
 http://my.mail.ru/community/w_history/AAC048BB0E9A040.html

Джерело
Комплекси неповноцінності московитів утримують більшість представників цього народу в полоні нецензурних слів і виразів. Які просто протиприродні жодній нормальній, поважаючій себе, людині.

Навколо російських матюків існує маса міфів, що не відповідають дійсності. Наприклад, російські лінгвісти та історики поширили про матюки два міфи: що росіяни стали матюкатися у відповідь на «татаро-монгольське іго» і що матюки - нібито «породження слов'янського язичництва».

Насправді слов'яни ніколи не матюкалися. У тому числі у білорусів і українців, як і в поляків, до російської окупації 1795 найгірші лайками були лише «курва» (продажна дівка) і «холера» (хвороба). Ні Київська Русь, ні Велике Князівство Литовське, ні Річ Посполита не зберегли жодного документа з матом і жодного розпорядження влади про боротьбу з лайкою, хоча в Московії подібних документів у величезному надлишку.

Якби не російська окупація, то білоруси (литвини), українці та поляки не матюкалися б і сьогодні. Сьогодні, доречі, поляки все-таки майже не матюкаються, а словаки і чехи ВЗАГАЛІ не матюкаються.

І це цілком нормально, бо більшість народів світу не знають матюків - як не знали їх і слов'яни, балти, романці, германці. Сексуальна лексика у них вкрай мізерна (у порівнянні з російською), а багато мов взагалі при лихослів'ї не використовують сексуальні теми. Наприклад, французьке «con» передає з різними артиклями назву і чоловічого, і жіночого статевого органу, а межа лихослів'я французів - просто назвати опонента цим словом. І лише тільки в англійській мові і лише на початку ХХ століття, і лише в США - з'явилося лайка «mother fucker», аналога якому немає в Європі, і яке було калькою російських матюків - його і внесли у мову США емігранти з Росії (див. В. Бутлер «Походження жаргону в США», 1981, Нью-Йорк).

Таким чином, матюки - це зовсім не «породження слов'янського язичництва», бо слов'яни-язичники не матюкалися.

Міфом є і судження, що «в стародавній Русі матюкалися». У Київській Русі ніхто не матюкався - матюкалися тільки в Московії, але вона-то саме Руссю і не була.

Перші згадки про дивну звичку московитів говорити матюками історики знаходять у 1480 році, коли князь Василь III нарівні з сухим законом вимагав від московитів перестати матюкатися. Потім Іван Грозний велів «кликати по торгах», щоб московити «матюками б не сварилися і всякими б огидними промовами кепськими один одного не докоряли».

Потім німецький мандрівник Олеарій, який приїхав до Московії, з сумом зазначив найширшу поширеність матірщини: «Малі діти, ще не вміють назвати ні Бога, ні мати, ні батька, вже мають на устах непотрібні слова».

У 1648 році цар Олексій Михайлович задумав «видалити заразу» і видав царський указ, щоб «пісень бісівських не співали, матірно та всією нікчемної лайкою не лаялися ... А які люди почнуть кого сварити матюками і всякою лайкою - і тим людям за такі супротивні християнському закону за шаленства бути від Нас у великій опалі і в жорстокому покаранні».

Московський священик Яків Кротов зазначає:

«Впродовж і XVII, і більшої частини XVIII століття в Московії спокійно ставилися саме до нецензурної лайки. Простий приклад: поблизу Савіно-Сторожевського Звенигородського монастиря, розташованого в трьох кілометрах від Звенигорода, протікає струмочок, і у всіх писарських книгах, починаючи з кінця XVI століття, коли була складена перша, абсолютно нормально писарі фіксували назву цього струмка, що протікав по землі, яка належала монастирю. Перша літера була «п», друга половина закінчувалася на «омий». Хто ходив сюди митися від Звенигорода, за кілька кілометрів? Не зовсім зрозуміло. Але, так чи інакше, в кінці XVIII століття, коли проводиться генеральне межування Росії, складання повної карти Російської імперії, за указом Катерини Великої всі назви, які містять в собі непристойну лексику, матюки в корені, замінюють на більш благозвучні. З тих пір перейменований і цей звенигородський струмок».

До цієї пори на картах Московії-Росії існували тисячі топонімів та гідронімів, створених на основі матюків.

Нічого подібного в цей час ні в Білорусі-Литві, ні в Русі-України тоді не було - там народ матюки не знав.

Цю обставину начебто можна було б пояснити тим, що білоруси і українці ніколи не були під Ордою, а московити в Орді триста років жили, а потім у ній владу захопили, приєднавши Орду до Московії. Адже раніше радянські історики так і вважали: що мати московитів з'явилися нібито їхньою відповіддю на «татаро-монгольське іго».

Наприклад, Володимир Кантор, белетрист і член редколегії російського журналу «Питання філософії» писав:

«Але в Росії з'являється під час татар слово «Еблі», яке похідне нам, російським людям, зрозуміло, пов'язане з ганьбою матері і так далі, тюркською означало просто одружитися. Татарин, захоплюючи дівчину, говорив, що він «Еблі» її, тобто бере її. Але для будь-якого російського простолюдина, у якого відбирали доньку, дружину, сестру, він здійснював насильство над жінкою, і в результаті це слово набуло абсолютно характер зґвалтування. Що таке матюки? Це мова тих, кого зґвалтували, тобто того нижчого шару, який відчуває себе весь час поза зоною дії високої культури і цивілізації, приниженим, ображеним, зґвалтованим. І як кожний зґвалтований раб, він готовий застосувати це насильство по відношенню до свого товариша, а якщо вийде, зрозуміло, і до благородної людини».
На перший погляд, версія здається правдивою. Однак вона помилкова.

По-перше, нинішні татари Казані (тоді булгари) точнісінько так «знемагали від татарського ярма» (бо Казань була рівною мірою васалом татар, як і Москва), але жодних матюків чомусь не народили світу.

По-друге, татари Орди не були тюрками, а були сумішшю тюркських і фінно-угорських племен. З цієї причини вони приєднали до Орди фінів Суздаля-Московії (мордва, мокша, ерзя, мурома, меря, чудь, мещера, перм) і прагнули об'єднати всі фінно-угорські народи, що йшли з Волги до Європи, в тому числі дійшли і до Угорщини, народ якої вважали «своїм по праву».

По-третє, ніякого «татарського ярма» не було. Москва платила татарам тільки податок (половину якого собі за працю з його збору залишала - на чому і піднеслася) і виставляла своє московське військо для служби в армії Орди. Ніколи не було такого, щоб татари захоплювали в дружини дівчат Московії - це сучасні вигадки. У раби - захоплювали під час воєн, але точно так слов'ян сотнями тисяч за рабів захоплювали власне московити (наприклад, 300 тисяч білорусів були захоплені московитами у рабство у війні 1654-1657 рр..). Але рабиня - це не дружина.

Взагалі кажучи, вся ця версія Володимира Кантора «висмоктана» з пальця лише на двох сумнівних підставах: на наявності у мові тюрків слова «Еблі» (одружуватися) і на міфі про горезвісне «татарське іго». Цього дуже мало, тим більше що без пояснення залишаються інші головні матюки російської мови. А вони-то як утворилися?

Хоча мушу зауважити, що ця гіпотеза Кантора - вже певний прорив в темі, адже раніше радянські історики взагалі писали, що московити просто перейняли матюки у татаро-монголів, мовляв, - ті навчили московитів матюкатися. Проте ні в мові тюрків, ні в мові монголів жодних матів немає.

Так от, - є дві серйозні обставини, що повністю спростовують гіпотезу Кантора про походження одного з російських матюків від тюркського слова «Еблі» (одружуватися).

1. Розкопки академіка Валентина Яніна в Новгороді призвели в 2006 році до відкриття берестяних грамот з матюками. Вони набагато давніші, ніж прихід в Суздальське князівство татар. Що ставить жирний хрест на взагалі спробі істориків пов'язати мати московитів з мовою татар (тюркською).

Мало того, ці матюки на берестяних грамотах Новгорода сусідять з елементами фінської лексики - тобто, люди, що їх писали, були не слов'янами (колоністами ободритами Рюрика, що припливли з Полаб’я і побудували тут Новгород), а місцевими слов’янизованими колоністами Рюрика фінами (або саамами, або чуддю, вєсью, муромою).

2. Є в Європі ще один народ, окрім московитів, який матюкається вже тисячу років - і тими ж самими РОСІЙСЬКИМИ МАТЮКАМИ.

Це - угорці.

Вперше про угорські матюки російські історики дізналися зовсім недавно - і були вкрай здивовані: адже угорці - не слов'яни, а фінно-угри. Та й не були ні під жодним «татаро-монгольським ігом», бо пішли з Волги в Центральну Європу за століття до народження Чингисхана і Батия. Наприклад, московський дослідник теми Євген Петренко вкрай збентежений цим фактом і визнає в одній з публікацій, що «це цілком заплутує питання походження російських матюків».

Насправді це не заплутує питання, а як раз і дає повну відповідь.

Угорці використовують мати, абсолютно аналогічні матам Московії, з самого часу приходу до Європи з Волги.

Ясно, що гіпотеза Кантора про походження одного з російських матюків від тюркського слова «Еблі» (одружуватися) - ніяк не може бути застосована до угорців, бо тюрки не змушували їх дівчат силою вступати до шлюбу. Та й тюрків ніяких навколо угорців в Центральній Європі немає.

Євген Петренко зазначає, що сербське матірне вираз «єбєням слунце в пичку» з'явилося історично недавно - всього років 250 тому, і було перейнято сербами в угорців в період, коли Сербія потрапила з турецького ярма під владу Австро-Угорщини при імператриці Марії-Терезі. Угорські літописи ще середньовіччя переповнені такими матюками, які більше ніде і ні в кого навколо (слов'ян, австріяк, німців, італійців та ін, в тому числі турків) не існували. Їх сербам тоді несла угорська колоніальна адміністрація, угорська армія і угорська аристократія.

Чому ж матюки угорців абсолютно ідентичні матюкам московитів?

Відповідь може бути тільки одна: ЦЕ - УГРО-ФІНСЬКІ МАТЮКИ.

Нагадаю, що угорці, естонці, фіни й росіяни - це один і той самий фінський етнос. Росіяни, щоправда, були почасти слов’янізовані київськими попами, що насадили у них православ'я. Але от дослідження генофонду російської нації, що проводилися в 2000-2006 роках РАН, показали, що за генами росіяни абсолютно ідентичні фінському етносу: мордві, комі, естонцям, фінам і угорцям.

Що й не повинно дивувати, бо вся Центральна Росія (історична Московія) - це земля фінських народів, а всі топоніми її - фінські: Москва (народу мокша), Рязань (народу ерзя), Муром (народу мурома), Перм (народу перм) і т.д.

Єдиною «білою плямою» залишається питання стародавньої наявності матюків в Естонії та Фінляндії. Судячи з того, що берестяні грамоти Новгорода з матюками могли з великою ймовірністю писатися саамами (а не чуддю або муромою), що так само колись населяли Естонію і Фінляндію, матюки повинні бути здавна в естонців і фінів теж. Цей нюанс потребує уточнення.

З іншого боку, у фіно-угорських етносів матюки могли породити саме угри. Тобто угорці і споріднені до них народи, що залишилися жити в землях майбутньої Московії. Угорська група мов включає сьогодні тільки угорську мову і обсько-угорські хантийську і мансійську. У минулому ця група була куди більш потужною, в тому числі, імовірно, включала народ печенігів, що пішли з угорцями в Центральну Європу і по дорозі розселилися широко над Кримом і в степах Дону (їх нібито винищили татари). У самій же Московії головним етносом був мордовський етнос мокша (моксель на його мові), що дав назву річці Моксва (Moks мокша + Va вода), змінену київською мовою на більш милозвучне слов'янам «Москва». І етнос ерзя (зі столицею Ерзя і державою Велика Ерзя, пізніше зміненою на Рязань). У пермської групи комі і удмуртів виділялася держава Велика Пермі. Все це - історична територія споконвічного поширення матюків.

Таким чином, безглуздий сам термін «російські матюки». Бо вони зовсім не російські (у розумінні Русі як Київської Держави), а фінські. Що залишилися в мові тубільного фінського населення Московії як суб'єкти своєї дослов’янської мови.
СУТЬ МАТЮКІВ

У чому суть російських матюків?

Зрозуміло, що російських дослідників питання завжди бентежила та обставина, що у росіян є матюки, а у слов'ян та інших індоєвропейців - їх взагалі немає. Тому в даному питанні росіяни завжди, під тягарем якогось «комплексу меншовартості», замість наукового розгляду намагалися виправдатися або «загладити провину». То слов'ян намагалися до матюків приплести - мовляв, це слов'янське язичництво таке. Але не вийшло - бо слов'яни ніколи не матюкалися, а росіяни - це не слов'яни. То намагалися показати, що росіяни матюки винайшли не просто так, а у відповідь на ярмо татар. І це не вийшло: в угорців точно ті ж матюки, але ніякого «татарського ярма» у них не було.

Справедливості заради слід сказати, що росіяни - це дійсно нещасний народ колишніх фінських етносів, доля якого протягом останньої тисячі років просто жахлива.

Спочатку його завоювали в свої раби молодші князі Києва, яким своїх князівств на Русі Києва просто не дісталося. Оскільки тут у майбутній Московії жодних слов'ян зроду не було, князі та їхні дружини ставилися до місцевого фінського населенню як до рабів. Саме київські князі ввели в Московії кріпосне право (тобто рабовласництво), що було дико в Києві по відношенню до селян свого етносу. Нагадаю, що ні в Україні, ні в Білорусі-Литві ніколи до російської окупації 1795 кріпосного права не було, а окрім Московії кріпосне право існувало ще в Європі тільки в одному місці - у Пруссії, де точно так само німці зробили рабами місцевих прусів-інородців і місцевих слов'ян.

Потім ці поневолені Київською Руссю фінські землі потрапляють під владу Орди заволзьких татар, столиця яких розташовувалася біля нинішнього Волгограда. Ті створювали Імперію тюрків та фінно-угрів, тому ментально Суздальські землі тягнулися до Орди, а не до індоєвропейської Русі Києва та Литви-Білорусі ВКЛ (країні західних балтів). Мало того, княжа еліта земель майбутньої Московії знайшла в Орді дуже вдале обґрунтування своєї рабовласницької влади над місцевим фінським населенням: східні традиції зводили правителів у ранг Бога, чого ніколи не було у європейців, в тому числі у Візантії і Православному Києві.

Ці два головних доводи назавжди відвернули Московію від Русі та Києва, створили новий східний тип держави - повну сатрапію.

Тому у фіно-русів (московитів) були всі підстави всіх матюкати: вільно вони жили тільки у своїх національних фінських державах (від яких залишилися тільки фінські топоніми) до приходу київських поневолювачів. А потім настала тисяча років повного рабства: спочатку рабства в складі Київської Русі, потім те ж саме рабство, але вже коли над київськими поневолювачами зверху сиділи ще татарські поневолювачі, а потім поневолювачі стали іменуватися «Московськими Государями». До 1861 року (скасування кріпосного права) народ залишався в стані поневолених тубільців, тобто рабів, а аристократія його зневажала однаково з тією ж часткою презирства, як англійці і французи зневажали в XIX столітті завойованих ними негрів Африки.

Справді, від такого тисячолітнього гніту Київської Русі, Орди і потім Московії-Росії з надлишком достатньо ненависті у фінському народі, щоб народити матюки - як тубільний сленг лихослів'я щодо гнобителів.

Але... Ми бачимо, що ці матюки існували у фіно-угрів ще до їх поневолення сусідами з Заходу і зі Сходу. І існують в угорців, які вельми вдало втекли з Волги до Європи, уникнувши долі своїх одноплемінників.

Це означає, що матюки фінно-угрів зародилися зовсім не як відповідь поневолювачам, а як щось своє внутрішнє, чисто споконвічне і без якогось зовнішнього впливу. Бо фінно-угри матюкалися ЗАВЖДИ.

Частина дослідників висловлює таку точку зору: матюки - це частина якоїсь містичної культури, на кшталт замовлянь або проклять. У тому числі дехто (А. Філіппов, С. С. Дрозд) вважає, що деякі з матірних лайок по суті означають не щось образливе, а побажання смерті. Наприклад, посилання в «п ...», як вони пишуть, означає побажання йти туди, звідки народився, тобто - піти з життя знову в небуття.

Чи так це? Сумніваюся.

Чи була у фіно-угрів у минулому, в епоху зародження матюків, така містична культура, в якій би використовувалися сексуальні теми матірщини? Особисто мені важко це уявити. Так, сексуальні теми присутні у всіх стародавніх народів - але як символи родючості. А в нашому випадку мова йде зовсім про інше. І жодної «містичної культури» або «язичницьких культів» тут просто немає.
Як мені здається, найбільш вірно суть матюків знаходить московський священик Яків Кротов:

«Один із сучасних православних публіцистів ігумен Веніамін Новік опублікував кілька статей проти лихослів'я, проти матірної лайки. У цих статтях він підкреслює, що матірна лайка пов'язана з матеріалізмом. Тут своєрідна гра словами, з діамату. «Чому розрядка, а матірна лайка, лихослів'я, це часто виправдовують як емоційну розрядку, має відбуватися, - пише ігумен Веніамін, - за рахунок інших людей? Матюкальщику ж неодмінно потрібно щоб хто-небудь чув його. Матірна лайка - є передусім симптом еволюційної недорозвиненості. Біологи знають, що у тваринному світі існує яскраво виражений зв'язок між агресивністю і сексуальністю, і деякі «особливо обдаровані» (саркастично пише ігумен Веніамін) особи використовують свої геніталії для залякування супротивника. А деякі не менш обдаровані представники сімейства гомо сапієнс роблять те ж саме словесно. Ексгібіціоністи просто більш послідовні». Це спростування лихослів'я і відсіч йому з позицій сучасної, добре освіченої людини».

Саме так.

Індоєвропейці не матюкалися, тому що їх праетнос формувався як більш прогресивний і виключає в спілкуванні мавпячі звички «використовувати свої геніталії для залякування супротивника». А ось праетнос фінно-угрів, які не є індоєвропейцями, формувався іншим шляхом - і використовував мавпячі звички.

Ось і вся різниця: росіяни й угорці тому матюкаються, що не є індоєвропейцями. І тому, що їхні предки розвивалися інакше, ніж індоєвропейці - в абсолютно іншому культурному середовищі.

Мало того, використання матюків в спілкуванні обов'язково ретроспективно означає, що в далекому минулому предки росіян і угорців ці матюки вживали в якості ілюстрації ВЧИНКІВ - тобто у фіно-угрів був у ходу, як ЗНАК ОБРАЗА, показ геніталій опонентові. І різні інші непотрібні ДІЇ.

Здається дикістю? Але це нітрохи не велика дикість, ніж сам факт майже ПОВНОГО схвалення матюків в Росії - в першу чергу діячами культури. Як, наприклад, ставитися до таких висловлювань: Галина Жевнова, головний редактор об'єднаної редакції «Губернські вісті» ділиться з читачами: «До мату ставлюся позитивно. У російської людини є два способи випускання пари. Перший - горілка, другий - матюк. Нехай буде краще матюк».

Чому ж у інших народів немає «способів випускання пари» тільки у вигляді горілки і матюків? І чим матюк «краще» горілки?

ЧИМ МАТЮК КРАЩЕ ГОРІЛКИ?

У Росії не розуміють, що матюки руйнують основи Суспільства. Мат, будучи твариною поведінкою «використовувати свої геніталії для залякування супротивника», вже асоціальний. Але ж матюки еволюціонували в порівнянні з тваринами: сама назва «матюк» означає образу матері опонента сексуальним насильством з боку мовця. Чого немає у тварин.

Для фінно-угрів (росіян і угорців) це, може бути, своя нормальна місцева традиційна форма спілкування. Але для індоєвропейців це неприпустимо.

Кожен з нас був дитиною і знає, що всяка гидота легко проникає саме в дитячі мізки. Так і матюки угорців і росіян впроваджувалися в Європі не через наших дорослих європейців, а через дітей, які контактували з дітьми народів, що розмовляють матюками. Вже один цей факт показує, що матюки полонять розум людей через розбещення наших дітей і по суті мало відрізняються від дитячої порнографії або спокушання малолітніх.

Нехай там у Росії завжди матюками спілкувалися. Але нам-то навіщо їм уподібнюватися? Наші предки цих, їм чужих, матюків не знали.

Дуже погано, коли сексуальна освіта дітей починається з пізнання ними матюків і їх значення. Саме так було і зі мною: мене підлітки матюкам вчили і пояснювали їхнє значення - були першовідкривачами для мене таїнства стосунків чоловіка й жінки - через мати.

Це нормально? Це абсолютно ненормально.

Тому здається цілком помилковою думка редактора російської газети про те, що матюки краще горілки. Наші діти горілки в 10 років не п'ють, а матюкам вчаться. Навіщо?

Російські публіцисти з гордістю і радістю говорять, що російські матюки цілком заміняють взагалі будь-яку передачу думки і понять. Ольга Квірквелія, керівник російського просвітницького християнського центру «Віра і думка», в передачі «Радіо Свобода» у лютому 2002 року про матюки сказала: «У принципі мат, як хороший мат, справжній, не той вуличний, який ми сьогодні чуємо, - це просто сакральна мова, якою можна розповідати дійсно абсолютно все. Я захопилася матом, коли почула випадково в Новгородській області, в селі, як бабуся дідусеві пояснювала, як садити огірки. Не матюками були тільки прийменники, - зрозуміло ідеально. Вона не лаяла, вона дуже ласкаво, дуже дружелюбно пояснювала, як правильно садити огірки. Це мова, яка, на жаль, нами практично втрачена і перетворена на щось вульгарне, бридке, огидне і недобре. Насправді це не так. І це відображає найглибинніші пласти свідомості».

Я в шоці. Чому бабуся не може розповідати нормально про посадку огірків нормальними людськими термінами, а підміняє їх всі сексуальними термінами? Це Ольга Квірквелія бачить «сакральною мовою». Що в ній «сакрального», за винятком тваринного показу своїх геніталій?

Вона ще говорить про те, що «Це мова, яка, на жаль, нами практично втрачена». Виходить, що фінно-угорська мова росіян та угорців - це і є мова повних матюків, де всі поняття замінюються ними?
На жаль, все погане і бридке має тенденцію розповсюджуватись навколо, як хвороба. Так Росія принесла свої матюки до суміжних з нею і завойованим народам білорусів, українців, прибалтів, кавказців, народів Середньої Азії, які своєю мовою розмовляють, але через слово вставляють фінські матюки. Так фінські «сакральні слова» стали повсякденною лексикою далеких узбеків. Мало того, матюкатися почали в США - вже англійською, і цілком нормально у фільмі «Поліцейська академія» бачити сюжет, дія якого довго розгортається на тлі телефонної будки, на якій написано російською, зі всім знайомих трьох літер, слово «х ..». Це хто ж написав там це? Янкі?

Але такого більше ніде в світі немає: писати матюки на стінах. І навіть Висоцький помічав: у громадських французьких туалетах є написи російською мовою. Написати матюк на стіні - це дорівнює тваринній поведінці демонструвати геніталії. Чим «сакральні» східні сусіди і займаються, як мавпи. Це ексгібіціонізм східного сусіда.

Чи це норма поведінки для нас, європейців, в тому числі білорусів і українців? Звичайно, ні, - бо нічого сакрального, тобто священного, ми цим просто тому висловити не можемо, що наші предки матюки не знали. Ці матюки - нам чужі й далекі.

У наших європейських мовах достатньо засобів висловити будь-які поняття без матюків, як немає матюків і в творах Льва Толстого. Він «сакральною мовою» не користувався, але створив літературні шедеври світової культури і російської мови. Що вже означає, що російська мова нічого не втратить без цих матюків. А тільки збагатиться.
* * *

В класичній психолінгвістиці з давніх часів існує поділ мови. Є найпростіший різновид нашої мови - афективна мова. Афект, в свою чергу, - це один з видів переживань, який людина подолати не може. Зазвичай воно пов'язане з біологічними, життєвими потребами. За визнанням світової психології, це єдиний вид переживань, яким людина керувати не може. Всім відомо, що до цих пір в суді перебування людини у стані афекту є пом'якшувальною провину обставиною.

Коли говорять афективна мова, то, з одного боку, мають на увазі густо насичену емоціями мову, з іншого боку - мова, яка дійсно буває в стані афекту.

Йдемо далі. Людина нічого не робить без спонукання. За вимовою теж варто спонукання. Найбільш примітивний мотив - наявність гострого, як правило, короткочасного переживання. Так ось, - афект очолює лайливу мову.

Після мотиву потрібна думка, предметний зміст того, що ти хочеш сказати. А у афективної мови і думки-то немає. Для прикладу: несете ви по вулиці цінну вазу. Вона розбилася. Ви ж не стану відразу міркувати про те, наскільки вона вам дорога. Перше, що буде (у міру традицій) - вихід емоції без думки. Це гротеск. А в реальності все завуальовано, приховано.

Під час подібних гострих переживань потрібен вихід емоцій. І чим намагаються виправдати матюки? Цим виходом емоцій. Але якщо б це був справді невинний вихід (лайнувся, пішов далі, став нормальною людиною), то про це б і розмови не йшло. У сучасній російській культурі (і культурі частини України, - особливо східної) це стало вже не просто виходом негативної емоцій, а способом вираження себе, - вважають науковці.

На думку психологів, інший «мінус» вживання матюків полягає в тому, що негативна емоція від однієї брутальної людини переходить на іншу, заражає її. Однією з особливостей афективної мови є вельми потужний вплив на оточуючих. Матюки, зважаючи на своє походження, - як вихід емоції - заразливі. У соціальній психології відомі ефекти зараження, коли чиясь емоція діє на інших як гриб. Так працює ефект натовпу. Цей ефект зараження - один з найтяжчих наслідків її існування.

Вся наша психіка озброєна знаками. Найбільш універсальний спосіб застосування знаків - мова. Думка впливає на мову, однак, в залежності від того, яка мова, змінюється і думка. І якщо все спростити, то можна сказати: яка мова - таке і мислення. І що поганого, що ви матом лаєтесь? Та у вас психіка вже вся інша! Замість того, щоб описати щось красиве, у вас лише матюки. І все закрилося. Немає нічого, нічого більше не бачите. Жодних нюансів!

Нам подобається як над цим явищем знущалися Ільф і Петров. Наприклад, - в образі Еллочки Людожерки. Невеликого словникового запасу їй вистачало, щоб вільно почувати себе в світі. Теж саме і з матюком. Обмеження, яка накладає ця лексика на психіку, приголомшливі. Це гігантські втрати. Відбувається не тільки редукція мови, але і редукція думки, людської психіки. У зв'язку з цим мат не унікальний. Прикольно, кльово. Якби ці слова засмічували лише мову. Вони засмічують психіку. Це втрата особистісна… Можна згадати і нашого сучасника Леся Подерв’янського, який відкрито демонструє матюки у своїх п’єсах, роблячи таким чином своїх героїв не просто гротесковими, а повним ідіотами, дикунами і нікчемами, яких потрібно тримати на відстані гарматного пострілу від цивілізованого суспільства. Ви хочете бути схожими на них? Поміркуйте…
Артем Денікін

Автор Юрій Андрухович Джерело

Сказали б наші російськомовні співвітчизники щиро – нам українська в облом, і жодних мотивацій більше не треба. Однак, щоб прикрити всю цю класичну російську обломівщину, вони вигадують якісь ідейні месиджі.

Мовного питання в нас не існує, кажуть одні: воно штучне й надумане. Краще його не чіпати, кажуть інші – це ж як оголений електричний дріт. Тобто з одного боку наче й не існує, а з іншого – не влізай уб'є. Але я без мови не можу – в мене робота така. Час від часу я взуваю боти, натягую гумові рукавиці і, що називається, влізаю.

Пригадується випадок десь із кінця 1990-х. Того разу була зима, темінь, холод і львівський автовокзал. Я щойно повернувся з Польщі. Сяк-так пробившися крізь юрму кишенькових злодіїв, що навмисне вчинили хаос на підступах до автобусного багажника, я вирвався на волю і схопив перше-ліпше таксі. Їдемо, про щось розмовляємо з водієм. Вони чомусь люблять поговорити. Настільки, що в мене вже й на книжку "Розмови з таксистами" назбирується.

Тоді він ні сіло ні впало й каже: "А ви як на поляка, вполнє сносно по-українськи говорите". Компліментові я, звичайно, не надто порадів. Я ж-бо ніякий не Азаров Микола Янович. Навіть зовсім несмішно зробилося – це вже як людей покарлючило, що нормальна українська здається їм мовою іноземця! А може, й справді здатність опанувати українську, вільно володіти нею притаманна лиш іноземцям? І нашим людям такий подвиг не до снаги?

Людина і мова – дуже складний вузол стосунків. Тут і психологія, і соціологія, й географія з історією, і – не дай Боже – політика. У будь-якому разі мова є зусиллям, над нею треба працювати – хоч іноді, хоч трохи. А людина – істота лінива. Навіть рідною мовою розмовляє так, щоб не напружуватися, щоб карочє – обтинаючи слова, імена. Тєлік замість телевізор, вєлік замість велосипед. (Добре, що ми на Західній на цей випадок маємо ровер!). І комп, звичайно ж. Або замість президента – прєз. Чи в найкращому випадку – прєзік. Останній, щоправда, стосується більшою мірою презерватива. Бо до презервативів ми ставимося з більшою ніжністю, ніж до президентів – і зрозуміло чому.

Матюки, які ми так часто вживаємо, теж досить зручні – це ж переважно короткі односкладові слова. Та саме тому й англійська повсюди на світі перемагає, що в ній усе можна сказати коротко: шит, фак. Люди лінуються вивчати мови, спілкуватись ними, читати. Замість фраз і формулювань – ріпости, лайки (не прокльони, а like-и), анімовані гіфки (чи то пак gif-ки). Людство на порозі того, щоб звести всю вербальну активність до натискання на своїх компах «лайк» та «ріпост». Та й айфони з айпедами, якими тепер користуються просунуті (але куди?) члени нашого суспільства, максимально відповідають цій перспективі – жмі пальцем, юзєр. Утім, щоб бути просунутим юзером, треба бодай англійську знати. Іноземними ж мовами говорити і читати ми тим більше лінуємося і не збираємося.

От зовсім недавно налетіла бригада німецьких журналістів, які роззосередилися по різних містах України – тих, де відбудуться матчі Євро-2012. Їхні висновки – гостям з Європи (якщо все ж наважаться сюди приїхати) буде дуже складно, тому що:

а) люди в Україні не знають англійської, навіть у столиці ніхто не міг зв'язати і двох слів;

б) тому навіть не мрій розшукати потрібне тобі місце, нікого ні про що не розпитаєш;

в) таксисти непривітні, теж не володіють мовами, проте відразу ж намагаються обманути;

г) міліція не привітніша за таксистів, говорити не вміє взагалі, проте відразу ж намагається посадити.

Ну, і так далі – ви все це й без них знаєте.
Вабі-сабі - краса повсякденного життя
Вабі-сабі - краса повсякденного життя
Насправді ж я впевнений, що хоч як погано нас навчають іноземних мов у школах та вишах, елементарні речі може сказати кожен. Тобто кожна наша людина хоча б трохи, хоча б якоюсь іноземною мовою та й володіє. Але вона не хоче й не буде нею говорити, бо їй в облом. Оце і є пояснення: в облом – і все. Тому в нас така влада. Тому корупція. Тому нас усі кому не ліньки намагаються нагнути. Тому що нам усе в облом. Усе, що вимагає зусиль. В облом навчатись, в облом розвиватись, в облом узяти і раз та назавжди покінчити з цим потворним обломом.

От і деякі наші російськомовні співвітчизники. Сказали б щиро – нам українська в облом, і жодних мотивацій більше не треба. Хіба ми не люди, не зрозуміємо? Навіть кіно українською їм дивитися в облом, не те, щоб ще й книжку в руки взяти. Така от запущена відсталість. Однак, щоб її прикрити, а з нею й лінощі, і легкодухість, і всю цю класичну російську обломівщину, вони вигадують якісь ідейні месиджі. Вигадують наступ на свої права – і самі йдуть у наступ. По-бичому атакують ненависну «мову биків», по-півнячому наскакують на «кугутську мову». Переконують себе та подібних у тому, що її взагалі немає, й самі ж починають у це вірити.

Усе це так, погодитеся ви. Але до чого цей заголовок і що він означає?

У братній нам японській мові вабі-сабі означає не відразу очевидну красу, гармонійне поєднання недосконалостей. Красу, що має недоліки, які її й підкреслюють. Що більше карлючать українську, то виразніше вона промальовується, то більше здобуває імунітету. Що більше в Україні російської, то красивіше виглядає кожне намагання говорити українською. Хай навіть і з помилками чи непевністю. Зате не в облом.

Радіо Свобода
Київ – Академік Іван Дзюба дослідив коріння сучасної українофобії. У своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ» він аргументовано доводить, що вже у незалежній Україні, за підтримки правлячої олігархії та залежної політичної еліти, «відбувається системна компрометація національних історичних та культурних цінностей і насаджування ідеології російського неоімперіалізму».
Феномен Івана Дзюби опишуть ще не раз. Масштабність цієї постаті в українській історії та її значущість для реалізації проекту «незалежна Україна» можна порівняти хіба що з світлом, яке випромінювало серце Данко, вказуючи зневіреним вихід із темної хащі.

Справа не у пафосі легенди. Справа у самому Дзюбі. Інстинкт справжнього, якщо хочете, вродженого дослідника усе життя примушує Дзюбу безжально препарувати об’єкт, наполегливо досліджувати його природу, а потім логічно та аргументовано викладати суть свого відкриття.

Об’єктом досліджень Дзюби завжди, навіть якщо йдеться про окремі персоналії, є суспільство. У кожній своїй праці – від всесвітньовідомої «Інтернаціоналізм чи русифікація» й до щойно презентованого «Нагнітання мороку» – Дзюба ставить точний діагноз хворій Україні, відтворює повну історію хвороби, називає речі своїми іменами і, як результат, вказує шлях одужання.

Дзюба – це шанс для України зрозуміти саму себе, а отже – таки відбутися.

План – ліквідація

Немає сенсу плакати і нарікати , що історія розпорядилася таким чином, що «Великая Россия» не уявляє себе без «Малоросії». Наші предки теж доклали своїх рук до того, щоб зав’язати в гордіїв вузол їхнє «велике» й наше «мале», щоб виплекати у східного сусіда збочену залежність – потребу завжди мати під боком «недороса», щоб відчути себе «великоросом».

Ця залежність не зникла у новому часі та нових реаліях. Взявши курс на витворення неоімперії вже у новому тисячолітті, Росія ніяк не може обійтися без України й веде цілеспрямовану «холодну війну» за ліквідацію хиткої української незалежності.

У своїй книзі «Нагнітання мороку», виданому Видавничим домом «Києво-Могилянська академія», академік Іван Дзюба вже у передмові пише, що сучасна Росія почала реанімувати «чорносотенну ідеологію» як елемент боротьби за «русское национальное государство», яке має змінити нинішню Російську Федерацію. А «серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм з антисемітизмом та антиукраїнством.

«Спадщина цих чорносотенців-малоросів й використовується зараз їхніми ідеологічними спадкоємцями у боротьбі проти України», – стверджує Іван Дзюба. Та сама риторика, ті ж звороти, ті ж прийоми.

Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму великою мірою «визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади й реалізовують план остаточного зросійщення України».
Засоби ліквідації

Іван Дзюба з властивою йому точністю, з академічною повагою до цитованих джерел переконливо демонструє, що усі кроки теперішнього міністра освіти України та його соратників уже були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію.

Щоголєв вказував, що головне – правильно спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке».

Ще один із заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

На реалізацією цього притрушеного порохом поразок плану Росія виділяє неабиякі кошти та ресурси. На ці гроші організовуються «козацтва» й «товариства», на ці гроші наймаються інтернетні «тролі», яким підсовують стандартні набори словосполучень типу «свидомиты-нацики» та «все хохлы – ублюдки и дегенераты», на ці гроші засновуються фонди, громадські організації та інститути.

Іван Дзюба цитує автора проекту «Русского института» Інокентія Андреєва. Той відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».

Особливе значення має український напрям. Адже «появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности».

Ще одна небезпека – молодь, яка знає англійську мову. «Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада», – цитує Іван Дзюба статтю Інокентія Андреєва «Русская речь как щит и меч». А той прямо вказує на Києво-Могилянську академію як об’єкт атаки.

Морок русифікації та українофобії справді згущується. І, звісно, не спонтанно, його нагнітають усі ідейні й безідейні наймані провідники «русского мира». Дослідження Івана Дзюби, мов під мікроскопом, висвітлює усю химерну потворність цього явища, вказує на його агресивність, закоріненість у давніх проблемах та комплексах, вигрітість у нашій слабкості, розрізненості та невпевненості.

Справа за нами

Іван Дзюба розшифрував геном збудника нашої тяжкої хвороби. Це давно відома бактерія «чорносотенства», яка під впливом ідеологів «русского мира» Путіна та Кирила мутувала у модернового внутрішнього агресора.

Врятувати нас може лише інстинкт самозбереження. «Ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненістьу ньому або потяг до нього великої ативної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом і багатьом новим і новаторським ідеям та починанням… Це – великий резерв спротиву деукраїнізації України», – вважає Іван Дзюба.

Книгу він написав для нас, тих, хто відчуває щось тотально несправедливе у такому стані речей, коли нормальність звучання своєї мови та самого факту свого існування як окремого народу вкотре доводиться виборювати на власній землі.

«Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ», – каже нам Дзюба.

Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода

Джерело
Приватизація «Святої Русі» триває, або Що означає для України Десятинна церква
Підготували Марія ТОМАК, Іван КАПСАМУН, «День»

«КОЖНА НАЦІЯ МАЄ ПРАВО НА СВОЇ РУЇНИ» — ЛАРИСА СКОРИК

Учора в Третьяковській галереї в Москві за ініціативи російського президента Дмітрія Медведєва відкрилася масштабна виставка «Святая Русь», котра пізніше буде представлена також у Санкт-Петербурзі. Російські ЗМІ повідомляють, що вона присвячена давньоруській культурі, а на сайті Третьяковської галереї виставка названа «унікальною за масштабом та значимістю виставкою шедеврів російського мистецтва X — XIX століть». По суті ж, цією експозицією Росія атакує українську «ДНК» та ідентифікацію, всуціль приватизовуючи історію та культурну спадщину України часів Київської Русі.

Насправді ця експозиція (щоправда, з деякими змінами) виставляється вже вдруге. А вперше вона була представлена в серці мистецької Європи — Паризькому Луврі під назвою «Holy Russia» (у перекладі «Свята Росія»): «Російське мистецтво від Початків до Петра Великого». В Москві ж її назва зазвучала вже як «Святая Русь». Відчуйте, як то кажуть, різницю та підміну понять. До речі, «Holy Russia» в Луврі була організована за підтримки Газпрому.

Інформацію про виставку досі можна знайти на офіційному сайті музею louvre.fr. Представили її як «послідовне знайомство з давньоруської культурою — від скіфських кам’яних баб до архітектурного макета Смольного монастиря в Петербурзі». А тривала вона протягом майже трьох місяців минулого року

Власне, «День» уже згадував про цю експозицію. Львівський мистецтвознавець Христина Березовська, яка випадково бачила її, писала в матеріалі для «Дня»: «На центральному табло цієї експозиції — фотографія нашої Софії Київської з підписом «Російська пам’ятка, яка розташована на території України». А поруч — чимало українських ікон — Володимирська, Петровська Богоматір ХІІ ст., теж представлених як зразки російського мистецтва. Ми знаємо, що іконописна російська школа виникла тільки у ХVII ст., тобто навіть хронологічно ці ікони не можуть бути російськими. Але... Металеві нашивні прикраси з Товстої Могили, галицькі колти з орнітоморфними емалевими зображеннями й чимало інших предметів із власне українського мистецького «фонду» були представлені на виставці в Луврі як зразки «російського мистецтва». І саме це «російське мистецтво» французькі журналісти слухняно та бездумно «піарили» на шпальтах своїх газет і журналів. Для пересічних французів різниці між словами Russia та Rouse немає». Христина навіть описувала, як «українська діаспора звернулася до Лувру з листом, в якому висловила своє здивування: як така поважна мистецька установа з високим кредитом довіри елементарно не перевірила достовірність інформації? У відповідь прозвучало: «Вам самотужки потрібно пильнувати свою культуру».

Це не що інше, як інформаційно-культурно-генетична війна, яка ведеться проти України — і на її власній території, і в світі, і про яку Україна часто-густо навіть не здогадується. Парадокс, але Росія в Європі почувається значно вільніше та розкутіше за Україну, вона собі може значно більше дозволити. Зокрема, за рахунок бюджетів, якими розпоряджається. Так чи інакше, організувати виставку в Луврі — задоволення не з дешевих. Але бентежить насамперед інше. З тим, що нам «самотужки потрібно пильнувати свою культуру» не посперечаєшся, але ж і Лувр — не пересічний виставковий майданчик, а, як і будь-який інший музей він є передусім науковою (!) установою... яка включається в процес легітимізації, мабуть, однієї з наймасштабніших фальсифікацій в історії людства. Освячуючи «Святую Русь», Лувр, свідомо чи ні, заперечує українську ідентичність та Україну як частину європейського простору. Не найліпший сигнал для України. Знову.

Росія декларує свою святість, але водночас залишається вірною Сталіну. Під час однієї з дискусій, присвяченої десталінізації, в ефірі російського телеканалу «Совершенно секретно» один із експертів сказав: ті, хто зазіхає на образ Сталіна, повинні мати на увазі, що 90% сучасної російської ідентичності — це Сталін, тому той, хто його атакує, — розвалює Росію. Виробляючи християнський флер на експорт і для внутрішнього вжитку, Росія не може розпрощатися ні зі своєю радянською спадщиною (за якою чимало зовсім не християнських учинків), ні з більш ранньою імперською, яку так само складно «звинуватити» у надмірній християнській моральності. У цьому полягає великий російський парадокс, якого Європа вперто не бажає помічати (вбачаючи у ньому все що завгодно — ексцентричність, безкраїсть російської душі — тільки не те, що є насправді) і жертвою якого була та ще досі є Україна.

Луврська виставка мала грандіозний (навіть за мірками паризького музею) успіх серед публіки та преси. Її відвідало близько 260-ти тисяч осіб. І як, цікаво, Україна збирається долати цю тотальну брехню загальносвітового масштабу? Можливо, нам знову ж таки допоможуть Гарнюня та Спритко, посли нашої ідентичності у світі?

Суттєва річ. Як зазначила в інтерв’ю gazeta.ru куратор виставки «Святая Русь« Наталія Шередега, серед експонатів, виставлених у Третьяковці, є... фрагменти розпису Десятинної церкви в Києві. Саме тієї, яку позаминулої ночі без зайвих церемоній захопив Московський патріархат (детальніше про ситуацію та з цього приводу коментарі експертів читайте на шпальті «Суспільство»). А це означає, що наше «ДНК» продовжують атакувати. На різних напрямках та з різним рівнем агресії. Хоча методи «навернення», по суті, не надто змінилися. Виставка в Третьяковці, яка дивним чином перегукнулася з актуальними подіями в Києві довкола Десятинної церкви, виглядає як продовження дуже старої історії про світ цивілізований та світ варварський, про світ християнський та, як писали на середньовічних мапах у напрямку Сходу: «hic sunt leones» , тобто територію, де «живуть леви», про загрозливу та хижу землю, у «святості» якої не залишилося більше нічого святого.
Закінчення тут

Працювати проти України на форумах.
Война не шуточная, видать. В бытность еще относительной молодости я волонтерствовал в ряде организаций так или иначе поддерживающих русскую общину в Украине или же занимающихся популяризацией русской культуры.

Видимо, тогда и попал на карандаш к различного рода функционерам от этих структур. Проверяя электронную почту обнаружил письмо от этих "товарищей", где предлагалось поучаствовать в проекте "Русский дом" и даже предусматривалось недурственное финансовое вознаграждение.

Я связался с представителем - и вот что с этого получилось . Во-первых, мне сообщили .что пора менять отношение к России и возможному союзу двух братских народов на просторах интернета. Поинтересовались — являюсь ли активным пользователем Сети и посещаю ли форумы. На что я ответил утвердительно. Тогда мне пояснили суть вопроса. А он оказался прост — я выбираю на свой вкус 1-2 форума, где активность высока, плюс мне рекомендуют еще один — где мне необходимо развивать положительный имидж Российской Федерации, их лидеров, процессов интеграции, показывать пагубность "западного" вектора развития для Украины, особенно внимание уделялось развенчиванию образа Бандеры, Шухевича и т. д. Я должен создавать темы типа - СССР-2, У Бандери остаточно відібрали Героя, В Украине назревает революция, Сталин как личность в истории, Никитка Михалков говорит об объединении России и Украины. и т.д.

Мне будет предоставлен методический материал, приблизительные "болванки" текстов. Одно из условий — IP-адрес должен быть только украинский. Оплата фиксированная,через веб-мани, и премии,если темы будут переходить на другие форумы. Вот такая вот война. После этого я прошелся по большинству украинских форумов и понял, что таких предложений было сделано десятки, а то и сотни — и они приняты. Война из сети началась. Боже храни Украину!

reporter.delfi.ua

http://tsn.ua/analitika/shkola-mongolskogo-rabstva.html
Автор: Юрій Винничук
Недавно ми всі довідалися про те, що Міносвіти зняло гриф "рекомендовано
для внз" з підручника "Історія українського права", написаного
викладачами юридичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка. "Там есть
несколько вещей, которые вызывают страх у любого нормального человека.
Там написано о том, что россияне и украинцы отличаются в умственном,
этническом и генетическом отношениях, — жахнувся наш недремний Табачнік. — Там также говорится, что в России никогда не было права".
Головне, що так вважає людина, яка величає себе істориком. Але про
яке право можна було говорити в царській Росії? В Україні панувало
магдебурзьке право, і це таки було право. А яке право було в Росії,
можна уявити зі свідчень Юста Юля (1664–1715) – данського посланця у
Московії при Петрові Першому: "У випадку поломки саней або псування
збруї солдати, яких мені виділив для супроводу цар, силою віднімали у
селян усе, що було треба, так що мені ні про що не доводилося
піклуватися. У Московії селяни всюди так звикли до подібних порядків і
так бояться солдатів, що охоче, без заперечень, готові віддати
добровільно усе, аби уникнути побоїв. Взагалі, маючи справу з
московитами, слід пускати в хід підлабузництво, міцні напої і подарунки;
всі інші засоби, як от справедливість і право, у них недійсні".

Француз Альфред Кюстін, який побував у Росії на початку ХІХ ст.
писав: "Росіяни зогнили, не встигнувши дозріти". А далі наводить слова
знайомого російського князя: "Могутність самодержавної влади така
велика, що вона не тільки обдаровує людей дворянськими титулами, але й
наділяє їх родичами, про яких вони раніше навіть не чули; сім'ї для неї –
все одно, що дерева для садівника, який обрізує і обриває гілки, а
також прищеплює до однієї рослини інші. Перед нашим деспотизмом безсила
сама природа. Імператор – не просто намісник Господа, він сам – творець,
причому творець, який перевершив Господа: адже Господу підвладне тільки
майбутнє, імператор же здатний змінювати й минуле! Закони зворотньої
сили не мають, але це не стосується капризів деспота".

І де тут право? Далі той же Кюстін пише: "Навіть релігія у московитів
не є прагненням людської душі. Їхня релігія вийшла з царської
канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і
будуть завжди ніким іншим, лише поліцаями, вбраними в дещо іншу, ніж
поліцаї уніформу".

Англійський посол Д. Флетчер у 1591 р. теж описав свої враження з
перебування у Московії. Він зокрема пише й дещо про право. Московити,
виявляється, мали закон, за яким половину майна державного злочинця міг
отримати той, хто його викаже. Жодних свідчень і доказів не вимагалося.
Ясна річ, що охочих отримати маєток ніколи не бракувало.

Австрійський посол Н. Корб свідчив: "Вся московська нація перебуває в
рабстві. Найвищі вельможі підписують свій лист до царя "твій холоп і
раб... Івашка, Пєтрушка", а якщо підпише "Іван" чи "Пьотр", то стратить
своє життя. Московити переконані, що уся їхня країна з усіма багатствами
і усіма людьми – приватна власність царя. Ця нація, народжена в
рабстві, стає скаженою при найменшому проблиску волі. В брехні вони не
мають стриму ані найменшого сорому. Основи звичайних людських чеснот
такі чужі московитам, що у них сама підлість вважається за високу
чесноту".

А ось що писав Карл Маркс: "Росія народжена і вихована в огидній і
жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому,
що у мистецтві рабства стала віртуозом".

Підручник з права заборонили, між іншим, ще й тому, що там писалося
про нахил росіян лихословити. На думку Табачніка, це підла брехня. Ну,
що ж, тоді слід заборонити свідчення усіх іноземців, які чомусь саме на
це найбільше уваги звертали.

Юст Юль: "У Апраксіна довелося мені багато пити, і жодні відмовки не
допомагали; кожен заздоровний келих супроводжували пострілами. Йшла
пиятика, блазні кричали і відпускали багато грубих жартів, яких в інших
країнах ніколи б не довелося почути у присутності володаря, ба навіть і
на гулянках простолюду".

У XVII ст. німецький дипломат Адам Олеарій з подивом відзначав, що
московити часто "говорять про хтиві, ганебні пороки, розпусту і любощі,
розповідають усякого роду сороміцькі казки, і той, хто найбільше
лихословить і дозволяє найнепристойніші жарти, супроводжуючи їх
непристойними жестами, той і вважається у них найкращим і найприємнішим у
товаристві".

Німецький посол А. Мейерберґ у 1654 р. писав: "Балачки московської
аристократії низько простацькі, гидкі для культурної людини. Брехати
московити уміють з неймовірною безсоромністю та нахабством і ані трохи
не почервоніють, коли зловите їх на брехні".

А от коли Юст в'їхав в Україну, то побачив зовсім іншу картину: "У
козацькій Україні усі благоденствують і живуть, розкошуючи. На противагу
московитам, кожен козак йде до церкви зі своїм молитовником. Вони з
кожного погляду незрівнянно чистіші й охайніші за московитів".

Він бачить міста, які схожі на європейські: "Кролевець – велике
красиве місто. Будинки у місті всюди красиві, міцно збудовані, охайні і
вулиці гарні: у Московії нічого схожого я ніде не бачив. Люди тут живуть
у будинках, які виступають на вулицю, як у Данії, а не на задньому
дворі, як всюди в Московії. Перед обіднею й іншими церковними службами
дзвонять у дзвони тричі, як у нас, і потім під час самої обідні зрідка
подзвонюють. Хоча козаки, як і московити, сповідують грецьку віру, але в
дзвони дзвонять по-нашому, тоді як московити без кінця калатають".

Цікаву характеристику московитам він дає на прикладі Львова: "Цікаво,
що львів'яни симпатизують більше шведам, ніж московитам. Шведи
з'явилися сюди, як вороги і узяли з поляків великі побори, але
отримавши, що хотіли, дозволили їм володіти рештою майна спокійно, в
безпеці, як у наймирніші часи. Навпаки, московити з'явилися, як друзі
(традиційно!!! – Ю. В.), проте теж зажадали від поляків податків, а
отримавши їх, все ж як і раніше грабують, крадуть, відкрито чинять
усілякі насильства, забирають усе із зайнятих ними будинків; без всякої
совісті навіть під час посту, коли не можуть їсти м'яса, вбивають худобу
тільки для того, щоб продати шкуру, а тушу кидають собакам і виробляють
багато інших безчинств".

Таке саме враження було і в антіохійського патріарха Макарія ІІІ,
який побував у Москві в 1654-56 роках: "Дякую Тобі Боже, що ми знову в
Країні козаків, бо ж протягом тих двох років, що ми їх прожили у
Московії, наші серця були замкнені на колодку, наш розум скований,
придушений. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трохи
вільнішим, хіба ті люди, що там виросли, а чужинець почувається там, як у
тюрмі. Там ми забули, що таке радість та сміх. За кожним нашим кроком
слідкували. Натомість Козацька країна була для нас наче б нашим рідним
краєм, а її мешканці справді були нашими приятелями, мовби рідними".

Режим царської Московії, як бачимо, виразно нагадує той, з якого ми двадцять років тому вирвалися.

У той час, як чужинці, побувавши в Московії, постійно пишуть про
рабську залежність московитів, в Україні вони бачать щось зовсім
протилежне. Французький інженер Гійом де Боплан у 1650 р. писав, що
українці "понад усе цінять свою свободу", а французький дипломат Ч.
Люстер навіть вдався до порівняння: "Українці щирі, чемні, гостинні,
великодушні, працьовиті. До московитів і порівнювати їх не можна. Вони є
абсолютною їхньою протилежністю. Українці – живий доказ вищості, яку
виховує у людей свобода. Вищості над московитами, народженими і
вихованими у рабстві".

Безправний російський народ не знав, що таке право і як ним
користуватися. Це засвідчили геть усі, хто побував у Московії. Тому,
коли Табачнік та іже з ним це заперечують, то вдаються до примітивної
брехні. А, як зазначив німецький посол, брехати такі типи "уміють з
неймовірною безсоромністю та нахабством і ані трохи не почервоніють,
коли зловите їх на брехні". Особливо, коли їхня брехня щедро оплачена.

Віталій Бендер, український письменник, журналіст і
громадсько-політичний діяч, у своїх споминах "Фронтові дороги" згадує,
як в Україні перед війною на екрани вийшов фільм київської кіностудії
"Винищувачі", в якому рефреном звучала чудова пісня пілота, що відлітав:

Пісня,
як і кінострічка, швидко здобула шалену популярність на теренах СССР.
Але звучали ці поетичні рядки вже в перекладі російською. Савєтскіє
гражданє задушевно виспівували на общєпанятном: "В дальокій край таваріщ
улєтаєт...".
Не інакше, як хтось з очільників агітпропу чи
реперткому з метою "нєдопущєнія проявлєній украінского буржуазного
націоналізма" вирішив скористатись досвідом старорежимного одеського
градоначальника адмірала Зельоного, який забороняв виконання на
концертах народної пісні "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці",
вимагаючи, щоб артисти співали "Ах, не хаді, Грішка, да і на пікнік".
Хтозна.
Але ми не про це. Ми про факт реєстрації у Верховній Раді
мовного законопроекту Єфремова-Гриневецького-Симоненка, якому передували
численні діяння-нововведення міністра освіти й науки.
У разі
ухвалення цього вкрай небезпечного для української державності закону,
неминуче почнеться процес її послаблення - на українську мову чекає
катастрофа, небуття, вона кане в Лету, бо мільйони громадян на законних
підставах ігноруватимуть її, не вивчатимуть. Повториться сумна доля мови
ірландської.
Коли президент Франції Ніколя Саркозі стверджує, що
Франція - це французька мова, то чому не маємо стверджувати, що Україна -
це українська мова? Дружина Владіміра Путіна переконана, що "Росія
закінчується там, де закінчується російська мова". А чим гірші ми -
українці?
Чи передбачає цей русифікаційний за суттю своєю закон
обов'язкове вміння володіти українською мовою такими як Колесников і Ко?
Отож бо.
Будь-якій державі байдуже, якою мовою між собою
спілкуються громадяни. Але НОРМАЛЬНА держава добре розуміє, що коли
йдеться не про етнічне гетто, то ВСІ громадяни мають отримати освіту
саме державною мовою. Чи Українська держава зацікавлена в існуванні
російського гетто, кримськотатарського, єврейського, польського,
угорського, ромського тощо?
У жодному разі. Інакше це буде антидержавна політика.
"Є
права особи - людські, є права нацменшин - спілок, а є державне право -
право народу залишатися самим собою на своїй споконвічній землі. Це
строге режимне право, порушників якого в цивілізованих країнах штрафують
як хуліганів і злочинців", - писав Віталій Радчук.
З приходом до
влади Партії регіонів московська телепродукція на "Інтері", на Першому
національному, на "1+1", на ТРК "Україна" почувається більш ніж
привільно. Очевидно, ті, хто відповідає за показ фільмів, розважальних
програм, переконані, що всі українці без винятку розуміють російську,
тож навіщо витрачати кошти на дублювання.
Про права україномовних не йдеться. Про правову Українську державу не йдеться.
"Наши
народи связани нєразривно. Наши народи навсєґда астануца братскімі. Нас
аб'єдіняєт савмєстная культура, общіє радості і горє. Мнє так і хочєца
сказать: наш єдіний народ".  Говорив це Дмітрій Медведєв, щоправда, не
про нас, українців, а про білорусько-російські взаємини. Але хід думок
російського президента зрозумілий.
На цьогорічному львівському
книжковому форумі у розмові зі мною юна москвичка демонструвала
дивовижне, аж до неприхованої ворожості з її боку, небажання розуміти
мою українську: "Нє панімаю. Я масквічка!". Химерія якась. Українці
розуміють поляків, словаків, чехів, росіян. Поляки на побутовому рівні
також розуміють українців, росіян, словаків, чехів.
Натомість росіяни НЕ РОЗУМІЮТЬ української, польської. Не кажучи вже про словацьку, хорватську.

Продовження тут http://www.pravda.com.ua/columns/2010/10/22/5501949/

постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-333103.html



Слава (Russian Federetion): “Все укры – нация
неполноценных, вместе с национальным символом Вурдалаком Шевченко”.
Хто такі полюцери і хто їх утримує...
Іноді навіть
почуваєш до них щось на кшталт співчуття. Як уявиш собі цю нудну,
рутинну працю! Ось вони сідають за свої комп’ютери, заходять у Мережу,
відкривають “підшефні” сайти й починають “спілкуватись”. Мета
“спілкування” проста – “мочити” опонентів або ідею, яку ті сповідують,
і, навпаки – “розкручувати” (по-вченому кажучи, формувати позитивний
імідж) того, на кого працюєш.
Звісно, якийсь час може це й
цікаво. А якщо займатись цим із дня в день? Попри наявні в такій роботі
елементи творчості, поливання брудом – воно і є поливання брудом. Навіть
якщо називаєш себе блогером чи спамером, є й інше слово, що починає
дедалі більше приживатися – полюцер (від англійського pollute –
забруднювати, засмічувати). Відповідно, те чим займаєшся, як його не
облагороджуй – pollution. І перекладати не треба.
При цьому є, так
би мовити, полюцери внутрішнього вжитку. Ці займаються суто
українськими “розбірками”, залежно від штабної приписки. Відповідно,
“мочать” ту, яка “працює”, – “онанія” чи “професора” – та, навпаки,
“розкручують” свого, білого й пухнастого замовника. Але про них – іншого
разу...
“Пишу вам, у ваш Бандерштат…”
Сьогоднішня
історія стосується, так би мовити, фахівців міжнародного масштабу. Cайт
УНІАН як один із лідерів серед новинних Інтернет-ресурсів давно став
“підшефним” для людей згаданого фаху з однієї дуже сусідньої країни.
Рівень літературної та політичної майстерності, звісно, різниться, але
функція одна – “мочити” “хохлів”, бандерівців, “Юща”, а, загально
кажучи, Україну та все, що дає їй можливість ідентифікуватися як
незалежній країні. Зі зразками цієї творчості кожен бажаючий може легко
ознайомитися в коментарях практично під будь-якою публікацією на тему
українсько-російських взаємин. Міняються ніки, тобто псевдоніми
“авторів”, адреси, регіони, звідки нібито пишуться коментарі. Незмінною
залишається лише тональність, термінологія та висновки – “хохли крадуть
газ, “хохли – це бандерівці”, “оранжоїди”, править ними “помаранчева
чума”, і скоро всі вони там, у своєму Бандерштаті, нарешті загнуться.
Звісно,
хтось візьметься переконувати нас, що все це народна
Інтернет-творчість. Мовляв, громадяни сусідньої вільної, демократичної
країни, очолюваної найдемократичнішими у світі президентом та прем’єром,
висловлюють свою “стурбованість” та “занепокоєність” долею практично
рідної їм України. Однак досить витратити годину-другу на аналіз адрес,
стилістики й типових прийомів цієї “творчості”, аби переконатися, що це
не так. Словесні штампи, своєрідна лексика та “вуха”, які періодично
вилазять з таких “коментів”, безпомилково вказують, хто займається цією
“творчістю”.
І не так уже й важливо, де сидять її “автори” – на
Луб’янці, десь під Москвою чи в російській глибинці (дякувати, сучасні
комунікації дають для цього всі можливості). Байдуже, і де саме вони
отримують свій “гонорар” – безпосередньо в “органах”, у бухгалтерії
фірми, що формально не має жодного відношення до них, чи в
PR-агентствах, що працюють на підряді. Важливо лише, що це не поодинокі
ідейні “ентузіасти” (з “любові до мистецтва” таку роботу апріорі ніхто
не потягне), а націлені на конкретний результат люди, технічно й
фінансово забезпечені, з чіткою системою організації праці та
продвинутою технічною базою.
Як це робиться
Отже,
група людей працює на “нашому” напрямку. Хтось сидить у “конторі”,
хтось, доглядаючи дитинку, трудиться дома, хтось поєднує роботу
маркетолога чи рекламіста з “коментуванням”. У кожного – десяток-півтора
постійних ніків, та ще, залежно від ситуації, можна згенерувати їх
необмежену кількість.
Наприклад, такий собі Filipppok... Пише в
стилі : “Автор статьи или идиот, или хорошо проплачен бандой Ющенко”.
А
ось – просто “Слава”: “Вы типичные свидомые укрожлобы, страдающие от
собственной втросортности. Все же укры – нация неполноценных, вместе с
презом Пчеловодом и нац. Символом Вурдалаком Шевченко”.
Ось –
Serg : “Недавно тут трех хохлов видел – рожи еще те… тупые… тупые…”
А
ще бувають “Мститель”, “Циник», “Арий Зороастр”, “Капец Хохляндии” та
багато інших. Спочатку, десь рік тому, підписувалися своїми ніками, але
вказували при цьому українські міста. Ми поставили ідентифікатори,
завдяки чому комент міг виглядіти приблизно так: “Сергей, Луцк”, а далі,
в дужках, комп’ютер визначав – “Russian Federation”. Почали
обурюватися, потім змирились і вже не придурювались зі зворотними,
начебто українськими, адресами.
“Підшефний” сайт (у даному разі –
УНІАН) відстежується нашими друзями-“полюцерами” постійно. Відверто
кажучи, не знаємо, моніторять вони всі публікації чи ні, але, поза
сумнівами, ключовими є слова типу “Медведєв”, “Путін”, “Кремль”,
“Росія”. Прийоми, за якими наші “полюцери” ведуть “полеміку”, особливою
різноманітністю не відзначаються.
Одна категорія коментаторів
“мочить” у лоб. “Афтар – Вы балбес!» Простіший варіант: “Автор – мудак!”
Або так: “Залезь обратно в свой схрон, чмо бандеровское”. Крапка.
Інші,
так би мовити, косять під інтелігентів. І, відповідно, вдаються до
історичних екскурсів, філософських узагальнень, підводять під “коменти”
світоглядну базу. Наприклад, так: “ В ЕС примут Украину только вслед за
Косово, а косовары в Европе нужны только, чтобы мыть посуду и гальюны.
Эх, Вы, а рветесь в ту же ЭУРОПУ!» Або так: «Когда еще родится поколение
с полноценным высшим образованием на украинском языке, глядишь, и
индустрия рухнула. Так что все комментарии наркоманов от диктатуры
украинского языка надо читать как диагноз. Все, кто втаптывает русский
язык, уйдут на удобрения».
При цьому один і той самий полюцер
застосовує в «дискусії» набір з кількох ніків, маючи, таким чином,
можливість для маневру. Приміром, якщо «дискусія» за участю
полюцера-“інтелектуала” зайшла в небажане русло чи аргументи опонентів
виявились переконливішими, полюцер виходить “в ефір” від імені такого
собі “жлоба”, накидаючись з матюками на опонента (типу того самого
“залезь в схрон…”) і, таким чином, зриває “дискусію”.
Чи
координується робота полюцерів? Судячи з того, що “лінія партії” (Центру
чи хоч як це називайте), попри всі творчі відхилення, більш-менш
простежується, – так, координується. Джерела в російських PR-агентствах,
знайомих з такими «підрядами», також засвідчують це. Координатор групи
розсилає щось на кшталт темників, відомих в Україні з кучмівських часів.
Ними “полюцери” й керуються, забезпечуючи ту саму “лінію”. Це можна
простежити на кожній темі, очевидно, визначеній тамтешнім Центром як
“важная и актуальная”.
Приміром, газовий конфлікт цьогорічної
зими. Спершу “звідти” пішли месиджі: ага, догралися, бандерівці
(стилістичні нюанси, звісно, варіювались), тепер позамерзаєте там, у
своєму Бандерштаті (Хохляндії тощо). Коли стало зрозуміло, що не
позамерзаємо, напевно, надійшов новий “темник”, оскільки основним
аргументом стало щось на зразок: “А, то ви ще й накрали собі про запас?”
Паралельно “розроблялася” тема – “Через вас вся Європа замерзне”. Коли,
зрештою, вдалося досягти домовленостей і газ пішов до Європи, у хід
пішла теза: “А заплатити за куплений газ ви все одно не зможете!” Після
того ж, як стало видно, що таки “зможемо”, аргументів забракло, і тему,
очевидно, згідно з новими “темниками” вирішили присушити. Звичайно – до
певного часу.
А ось ситуація з годинником Патріарха Кирила. Після
того, як у Інтернеті Патріарх засвітився зі своїм годинником вартістю
під 30 тисяч євро, “народні” коментатори заволали: фальшивка, монтаж
(«Все это – жидобандеровский фотошоп и католический оптический обман»).
Коли стало зрозуміло, що не монтаж, пішла в хід теза: “Дешева китайська
імітація, насправді годинник не такий дорогий”. Теза виявилася
непереконливою. Тож, не виключено, Центр її відкликав. З’явилась інша:
“Годинник Патріархові подарували, то чому його не носити?» Теж не дуже
переконливо, принаймні, зважаючи на гнівне засудження Патріархом розкоші
в усіх її проявах у його публічних виступа у Києві. Витягли іншу тезу:
“Та ви на своїх святих отців подивіться” («Эй вы, шушера, повторяю свой
вопрос – стоимость часов вашего хозяина, быстро, в студию!»). І
пішло-поїхало….
Ну, а коли напруга спадає, так би мовити, матеріал
відпрацьовано, з’являється, хтось під ніком із серії “простого як
двері” користувача з народу й підсумовує: «Чаво мусолить? Гавно вопрос».
Значить,
пішов на іншу тему.
Як “казахи” Президентові Медвєдєву
підтримку в Україні забезпечили
Окрім продукування
“коментів”, наші північно-східні спамери, чи полюцери, мають ще одне
завдання – формувати громадську думку за допомогою Інтернет-опитувань.
Як ви здогадуєтеся, це коли на якомусь сайті з’являється запитання на
кшталт “Чи підтримуєте ви дії Росії в газовому конфлікті з Україною?”...
Тут від спамера-полюцера не вимагається навіть мінімуму інтелектуальних
зусиль: лише відшукай потрібну кнопку (“Так, підтримую…”) і натискай на
неї, доки твій голос зараховуватиметься (залежно від ступеню захисту,
це може бути й одне “так, підтримую”, а може й безліч таких “таків”).
На
одному з опитувань ми й “нарвалися” на наших великоруських
спамеро-полюцерів.
12 серпня на сайті УНІАН ми запропонували
нашим відвідувачам відповісти на запитання “Як Ви оцінюєте заяву
Медвєдєва щодо України? ” Інтернет-користувачі
могли висловити свою підтримку заяви (“Позитивно, усе правильно
сказано” або “Загалом позитивно, хоча за формою це було грубувато”), її
несприйняття (“Негативно, це чергова антиукраїнська кампанія” чи
“Загалом негативно, хоча частково він має рацію”), або іншу позицію (“Не
читав і не дивився”, “Не знаю”, “Мені байдуже”, “Свій варіант”).
Опитування
було запропоновано пізно ввечері. А вже на ранок наступного дня ми
побачили, що проголосувало майже 7 тисяч відвідувачів. При цьому майже
80% учасників опитування відповіли: “Позитивно, усе правильно сказано”.
М’яко
кажучи, ми здивувались такій позиції відвідувачів нашого сайту. Не
перший день працюючи в Україні й знаючи реальні політичні настрої людей,
просто не повірили такій “одностайній” підтримці дій Кремля.
Щось
тут не так.
Стали розбиратися, що до чого.
Виявилося:
практично всі голосування (95%) на користь позиції Кремля були зроблені з
однієї адреси – 212.116.245.54 “Пробили” по наявних базах даних.
Виявилось, у… Казахстані.
Що б це означало?
Можна
припустити, що в цій країні, за три тисячі кілометрів від України,
політично освічена публіка настільки переймається українсько-російськими
відносинами, що практично цілодобово сидить біля комп’ютера й активно
голосує. Але чому тоді всі тисячі політично активних казахів сидять на
одному комп’ютері?
З’ясували, кому належить ІР-адреса. Виявилося,
рекламному агентству STYX &Leo Burnett з офісом в Алмати. Знайшли
телефон, додзвонилися. Керівництво агентства та фахівці IT-відділу були
вельми здивовані нашому повідомленню про їхню участь у голосуванні. Нас
запевнили, що ніхто такими речами не займається, і, очевидно, їхню
адресу використали “в темну”. Зізнатися, особливих сумнівів у цьому в
нас немає, оскільки треба бути дуже недалекоглядним, аби фальсифікувати
голосування з власного комп’ютера. Тим більше, технічно аніскільки не
складно “покористуватися” чужою ІР-адресою, сидячи за тисячі кілометрів.
Я не я і ручки не мої...
Значно реальнішим є інше: результати
голосування забезпечують саме герої нашої сьогоднішньої розмови. При
цьому, звісно, ніхто реально не натискає на потрібну кнопку тисячі разів
– це робить так званий “робот”: конкретному комп’ютерові з “портом
приписки” в казахському сегменті Інету задається алгоритм голосування, і
машина собі “голосує”. До речі, з непоганою швидкістю – три голоси за
секунду.
Таки недаремно хлопці хліб їдять!
Як
було діяти? Можна було заблокувати суперактивну казахську IP-адресу.
Але іноді, погодьтеся, корисно зробити не той крок, якого від тебе
чекають. Так би мовити, діяти асиметрично. Вирішили провести
експеримент, до яких зазвичай не вдаємося. А саме: поміняти місцями
варіанти відповідей і змусити тим самим кремлівського “робота” працювати
проти Президента Медвєдєва. Заодно, думалося, перевіримо, наскільки
наші невидимі прокремлівські “друзі” уважні. Не можуть же вони тупо
сидіти весь час біля комп’ютера й похвилинно стежити за “правильністю”
голосування. Запустили, напевне, “робота” та й п’ють собі каву чи
гуляють десь по сайтах з “полуничкою”. А отже, далеко не відразу
помітять, коли щось піде на за планом. Зробили навіть ставки: за
найоптимістичнішим прогнозом, вони мали прокинутися через півгодини, за
найпесимістичнішим – за дві години.
Відверто зізнаємося,
недооцінили ми наших “друзів”.
Кремлівські “казахи”
“перебудувались” за 1 хвилину 52 секунди. За цей час “робот” хутенько
переключився з кнопки, на яку його було запрограмовано (ще б пак, тепер
тут стояла відповідь “Негативно, це чергова антиукраїнська кампанія”),
на іншу, “правильну” кнопку, і з тією ж швидкістю (три кліки на секунду)
став молотити голоси на підтримку Медведєва.
Усе-таки треба
віддати їм належне, недаремно наші голосувальники хліб їдять!
Ще
якийсь час голосування на сайті тривало. Але воно після наших
експериментів, зрозуміло, уже не віддзеркалювало реального стану
громадської думки. Тому ми припинили його. Сьогодні ж, анулювавши всі
“накрутки”, що були зроблені під час голосування, ми можемо повідомити
реальні результати опитування станом на вечір, 15 серпня.
Отже, у
голосуванні взяло участь понад 27 тисяч відвідувачів сайту УНІАН, 63%
респондентів вважають медвєдєвський лист до Ющенка продовженням
антиукраїнської кампанії, а 25,9%, на противагу їм, переконані, що
Президент Росії написав правильного листа. Саме таке співвідношення є
реальним віддзеркаленням думки відвідувачів сайту УНІАН.
Принагідно
приносимо свої вибачення людям, котрі протягом двох діб не могли бачити
реальних результатів голосування. Ми отримували чимало дзвінків,
СМС-повідомлень з питаннями про те, чи не фальсифікуються кимось
результати. Тепер ви маєте відповідь і знаєте, хто це робив.
Так
воно, жити поруч з імперією…
Які висновки з цього можна
зробити?
По-перше, благородною з точки зору Кремля справою, тобто
“мочиловом” хохлів у Інтернеті, не просто займається значна кількість
людей. Вони роблять це системно, добросовісно й практично цілодобово.
Водночас,
по-друге, так само можна зробити висновок: певною мірою вони все таки
намагаються діяти обережно, напролом не йдуть. Адже, відверто кажучи,
технічно нескладно використати не казахський proxy-сервер, аби з нього
закидати липові голоси на сайт агентства, а наш, український. Але вони
цього не роблять. Очевидно, побоюються, що тут, в Україні, їх можна буде
швидше вивести на чисту воду. Добре, є хоч такі побоювання.
І
нарешті, висновки, так би мовити, ширшого характеру.
Як каже один
відомий політолог, нам, на жаль, не поталанило жити поруч з імперією.
Що б ми не робили, вона, поки існує, ніколи не залишить нас у спокої.
Усіма способами, усіма частинами тіла, “хоч тушкою, хоч чучелом”,
застосовуючи всі наявні технічні можливості, вони пхатимуть носа до
наших справ і домагатись того, аби ми у своєму домі жили так, як вони
того бажають. Інтернет у цьому сьогодні відіграє особливу роль. На
Інтернет-форумах значною мірою формується громадська думка, виробляється
позиція тих, кого зараховують до груп впливу в соціальному середовищі.
Тому, поставивши на службу владі друковані й телевізійні ресурси, вони
прийшли в Інтернет. Його можливості дають можливість уже не лише для
зомбування росіян, а й для того, щоб грати на нашій території. І вони
грають.
Колосальні ресурси кидаються на те, аби створити
враження, що мільйони російських Інтернет-користувачів дружно
підтримують політику своєї державної влади та гнівно засуджують тих, хто
в Україні намагається відбитися від “дружби” Кремля. Вони намагаються
переконати нас, що капітан з Рязанського десантного училища, учитель із
Санкт-Петербурга, лікар з Костроми, менеджер з продажу мила з Іркутська
живуть винятково тим, що відновлюють сексуальну енергію за рахунок
пропагандистської сублімації в суперечках з українськими візаві. Усі ці
люди, мовляв, о жах, метають блискавки на адресу тих, хто знищує
російську мову в Україні чи виганяє російський флот із Севастополя, а
при слові «Крим» узагалі впадають в істерію, буйство.
Двадцять
чотири години на добу вони займаються цим.
Як діяти?
Зізнатися,
автор цих рядків не має чіткої і вичерпної відповіді. Очевидно лише те,
що адекватність відповідей насамперед залежить від нас, журналістів,
політиків, політологів та політтехнологів, соціологів, нарешті, будемо
називати речі своїми іменами, працівників спецслужб, котрі мають
довести, що ці служби в нас таки є. Автор пропонує цей матеріал вважати
лише початком розмови.
Ось і зараз, можете не сумніватися, ви ще
не дочитали ці рядки до кінця, а наш полюцер сидить собі за тисячі
кілометрів і пише коментар нібито від вашого імені.
“Есть такая
работа…”
Олександр Харченко, головний редактор УНІАН