Фальсифікувати історію, видавати її у вигідному для себе ракурсі - завжди було притаманне більшовикам. Жодна більш-менш значуща подія - російської чи радянської, як рівно і ж Всесвітньої історії - не писалася об'єктивно, а підганялася під світогляд і дії "великих керманичів".

Нині ця практика утверджується в незалежній Україні, тобто перекручується, фальсифікується і нівелюється українська національна історія. Привид "колиски трьох братніх народів" знову загойдався в московській столиці.

Події 9 травня наочно підтвердили відвертий рецидив антиукраїнського і окремо "антигалицького" ідейного спрямування політики відповідних кіл. Демагогічна риторика і синхронна брехня, на жаль, мали вплив на частину нашого суспільства.

Маємо на увазі безпринципне використання георгіївських стрічок, які жодного стосунку до радянських символів не мають, а лише виконують декоративну роль у протистоянні з українською державною символікою. Георгіївська стрічка - хоч у нас, хоч у Росії - має відігравати роль своєрідного прикриття провальної внутрішньої політики і відвернути увагу від лавини наростаючих суспільно-економічних проблем.

В часі існування Російської імперії Георгіївські ордени, стрічки, іменна георгіївська зброя, іменні георгіївські срібні сурми були гордістю тогочасного суспільства - починаючи від імператорів і закінчуючи простим селянином-кріпаком. Так було до приходу більшовиків на чолі з Леніним. Спаплюжена георгіївська стрічка була замінена кривавою кокардою.

Мусимо підкреслити і те, що інколи цю найвидатнішу нагороду отримували генерали, офіцери та солдати за придушення національно-визвольної боротьби (Польща, Угорщина, Кавказ), але сьогодні мова йтиме про тисячі російських офіцерів та солдатів (і серед них чимало українців), які отримували цю високу нагороду в чесному бою, захищаючи свою Батьківщину.

Загляньмо в історію нагороди.

Орден Святого Георгія був заснований Катериною ІІ у 1769 р. для нагородження тих, хто проявив мужність під час воєн, а також чесно служив Вітчизні в армії і на флоті. Орден мав чотири ступеня. Як правило, ним нагороджувалися генерали і полковники російської армії.

Як козаки з засновником ВМФ США воювали

Орденами 1 і 2 ступеня нагороджував особисто імператор. Це зробило нагороду найпрестижнішою в Росії. Орден мав і високу матеріальну вартість, тому що був виконаний із золота високої проби.

Відзнака військового ордену Св. Георгія була заснована у 1807 р. маніфестом імператора Олександра І для нагородження нижчих чинів за високу хоробрість. В історії ця нагорода відома як солдатський георгіївський хрест. Чимало російських солдатів та унтер-офіцерів отримали цю нагороду за мужність у війнах, які вела Російська імперія.

Повним кавалером ордену Св. Георгія стали: генерал-фельдмаршал Кутузов, генерал-фельдмаршал Барклай-де-Толлі, генерал-фельдмаршал Паскевич, генерал-фельдмаршал Дибич-Забалканський. Орденами трьох ступенів були нагороджені - генерал-фельдмаршал Потьомкін, генералісимус Суворов та генерал Беннігсен. Цим орденом нагороджувалися і високі особи-іноземці.
Георгіївський хрест для іновірців - із орлом замість Святого Юра на коні

Ще один бойовий генерал Милорадович отримав солдатський Георгіївський Хрест за те, що особисто, йдучи в солдатській шерензі, повів полки на французькі ряди під Лейпцигом. Чимало солдатів і офіцерів отримали Георгія в часі Першої світової війни за особисту мужність і героїзм.

Багато аналогічних нагород отримали солдати, офіцери та генерали армії Власова та інших російських з'єднань, що воювали на боці нацистів. Хай про це подумають ті, хто каже "спасибо деду за победу".

Крім орденів, за мужність нагороджували іменною зброєю з Георгіївським знаком та стрічкою. Нагороджувалися і військові частини, що відзначалися своєю хоробрістю, зокрема нагороджувалися срібними георгіївськими сурмами.

В часі російської громадянської війни тисячі офіцерів та солдатів були нагороджені орденами Георгія та іншими георгіївськими відзнаками за мужність проявлену в боях з більшовиками.

26 листопада 1769 р. було проголошено Днем Георгіївських кавалерів і востаннє його святкували 26 листопада 1916 р. У жовтні 1917 р. до влади в Росії прийшли більшовики на чолі з полум'яним марксистом, що прибув у Росію в опломбованому німецькому вагоні. Російській Георгіївській славі прийшов сумний кінець. Одних кавалерів св. Георгія розстріляли, інших - втопили, другі мусили покинути батьківщину, за яку вони так мужньо билися.

В країні було винищено все, що пов'язане з цією нагородою. Ось декілька прикладів.

В перші роки комуністи наказали забути про Суворова та Кутузова, як представників експлуататорських класів. Милорадовича оголосили ворогом народу за те, що вмовляв солдатів на Сенатській площі не ганьбити своєї доблесті і розійтися по казармах. І солдати підняли багнети, шануючи героя Вітчизняної війни 1812 р., однак постріл переляканого Каховського обірвав життя Милорадовича.

Про це всюди встигали писати радянські історики, а от про те, що один із керівників повстання декабристів - полковник Павло Пестель - за мужність у війні 1812 р. був нагороджений георгіївською іменною зброєю, мовчали.

Більшовицька і нова російська історіографія не афішують, що герой оборони Севастополя, мужній матрос Петро Кішка був українцем і тричі став володарем нагород Св. Георгія за свої подвиги у Кримській війні. А отримував він їх з рук ще одного кавалера цього ордену - адмірала Нахімова. Лише одні негації випливали з-під пера радянських авторів, коли ішлося про генералів Юденича та Міллєра, які були кавалерами св. Георгія і воювали на півночі проти більшовиків.

Російський імператор Микола ІІ з дружиною, дочками та сином-інвалідом, який нагородив не одного генерала, офіцера чи солдата Георгіївським хрестом за особливі заслуги і мужність, був жорстоко замучений більшовиками.

Особливо жорстко більшовики проявили себе в Криму у 1920 р. після розгрому Білої армії. Тисячі російських офіцерів та солдатів, повіривши гарантіями Фрунзе, і будучи щирими російськими патріотами, не емігрували в Туреччину, а залишилися на батьківщині. "Героями" винищення російських патріотів була, за висловом О.Солженіцина, "фурія червоного терору" Роза Землячка і угорський комуніст, що втік до Радянської Росії - Бела Кун.

Перш за все були винищені георгіївські кавалери, яких топили в Чорному морі, прив'язуючи до ніг каміння і вони тисячами стояли мертві у воді жахаючи тих, хто вцілів. За першу зиму, під керівництвом Рози Землячки (яка особисто розстрілювала полонених з кулемета) було знищено 90 тисяч чоловік, в тому числі жінок і дітей.

Маршал Фінляндії Маннергейм, колишній російський офіцер і кавалер ордену св. Георгія, у Зимовій війні 1939-1940 рр. буквально розтрощив авангардні з'єднання Червоної армії. Через бездарність радянського командування і невігластво Сталіна у фінських снігах знайшли смерть сотні тисяч росіян та українців.

Під час Другої світової війни в російських арміях і загонах, що билися на боці фашистської Німеччини було відновлено практику нагородження генералів офіцерів та рядовиків орденами Св. Георгія. Чимало з них були нагороджені за мужність в боях з радянськими військами під Сталінградом.

Георгіївськими кавалерами були козачі генерали, які воювали на боці Третього рейху - начальник Головного управління козачих військ Головного управління СС П. Краснов, начальник козачого резерву Головного управління військ СС А. Шкуро, командир запасної бригади козачого резерву Головного управління СС А.Туркула та інші російські офіцери.
Зараз в Росії вшановують страчених есесівців і їхню стрічку, а 50 років тому - вішали.

Під час радянсько-німецької війни, коли нацисти стояли під Сталінградом, Сталін, щоб якось вплинути на патріотичні почуття, дозволив використовувати на деяких орденах ностальгійні кольори георгіївської стрічки, зокрема на ордені Слави. З цієї причини вождь всіх народів дозволив встановити орден Суворова, орден Кутузова та орден Б.Хмельницького.

З 2000 р. починається посилене впровадження георгіївської стрічки у російській армії і серед населення. Комуністи чомусь не протестують. Червоні кокарди, поєднані з георгіївськими стрічками - черговий казус в історії Росії, чи, скоріше, в історії російської пропаганди. Знівелювання цього символу агітаторами "русского мира" є очевидним.
Є чим пишатися.
Перетворення цієї високої відзнаки на засіб впровадження імперських та ксенофобських ідей, засіб агітпропу, засіб самоутвердження для можновладців є вершиною цинізму і, принаймні, неповагою до тих, хто її дійсно заслужив. Повісити бойову нагороду на собаку або на "мерседес" - це ж треба додуматися!

А на російському Уралі з георгіївською стрічкою на авто їздить наркодилер - він пам'ятає, він пишається.

Незалежна Україна немає жодного стосунку до цього російського національного символу. Сама георгіївська стрічка перетворена невігласами в буденну річ, а на Україні, крім справжніх ветеранів Другої Світової війни, стала символом антиукраїнської чорної сотні і означенням огульної фальсифікації української історії.
Фото тут http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/06/2/41536/

С праздником Победы



И днем памяти погибшим во Второй Мировой.



Но какое отношение к победе во второй Мировой Войне имеет царская георгиевская портянка



Теперь коротко про ленточку:
ФАКТ №1. Георгиевскими наградами в СССР НИКОГО не награждали. Мало того, они были запрещены к ношению до 1943 года. При том Орден Славы который имел Гвардейскую леточку схожую с Георгиевской, был
утвержден только в конце 1943 года, то есть самые известные битвы войны,такие, как Московская, Сталинградская и Курская, проходили без подобных
лент. Медаль За Победу над Германией и вовсе была утверждена только в 1945 году, при этом напоминаю, что лента считалась ГВАРДЕЙСКОЙ, а не ГЕОРГИЕВСКОЙ.

ФАКТ №2. Георгиевские награды всё же вручались участникам "Великой" войны,но вручались они не солдатам СССР, а воинам воюющим по другую сторону, то есть против существующего в СССР строя (власовцам и казакам из СС).Так что гаспада,если вам по душе это лента,то конечно вы вправе поддержать" Русский мир",а в его лице империю зла.

Поскольку георгиевской портянкой во время войны награждались власовцы и казачьи сотни СС
просьба всем настоящим патриотам наших стран выбросить колорадского жука в мусорник.



"Я, носій георгіївської стрічки, тим що маю її на:

- лацкані чи іншому елементі одягу або на руці, шиї, тощо;

- дзеркальці чи антені автівки,

- наплечнику і т.д. і т.п.

визнаю...

- свою цілковиту байдужість до неукраїнського походження стрічки та експорту (нав'язуванню) традиції з масового поширення смугастої стрічки з чужеземної країни, яка неоодноразово протягом всієї історії, як у давно минулі, так і новітні часи засвідчувала свою ворожість до України. Власне, мені начкхати на це, бо такий я "патріот" своєї вітчизни. Та й самою вітчизною для себе вважаю не стільки землю, де живу - Україну, а інозмену державу - Росію. Отже носінням георгіївської стрічки я зневажаю українську традицію і шаную чужу, демонструючи це привселюдно і не маючи з цього приводу жодного докору сумління;

- що в такий спосіб висловлюю свої симатії новітньому тоталітарному режиму Російської Федерації та її правителям, які залюбки чіпляють на себе георгіївські стрічки з відповідною пропагандистською метою;

- демонструю свою вірність радянсько-російському духу святкування дня перемоги, що радше віншує злочинну комуно-більшовицьку систему, аніж віддає данину шани усім загиблим у Другій світовій. Для мене смерті десятків мільйонів людей, скоріше свято, ніж привід для скорботи.

- що носінням помаранчево-чорної стрічки виражаю особисту шану і повагу не стільки воїнському подвигу рядових червоноармійців, скільки розшаркуюся перед їхніми начальниками - червоними генералами, які безжалісно використовували солдатів як гарматне м'ясо.

- тиражую своє невігластво з пропаганди 9 травня як великої перемоги радянського народу, закриваючи очі на червоний терор, що мав місце як під час війни, так і після, а також величезну кількість жертв армії "переможців", що є незрівняною з втратами переможених. І мені байдужа причина цього. Чому так сталося є для мене зайвим питанням, яким я не переймаюся. Воно мене не турбує, як і багато інших, похідних від цього.

- що я є проросійським сталіністом, готовим і надалі вшановувати подвиги каральних загонів НКВД та бійцв СМЕРШу, предастваники яких станволять нині переважну більшість з тих ветеранів Другої світової, які дожили до сьогодні. Бо на відміну від рядових бійцв-червоноармійців, екнкаведисти-смершівці користувалися особливою увагою і піклуванням з боку комуно-більшовицького тоталітарного режиму. Каральна система пестила слухняних виконавців її волі.

- що демонструю підтримку репресіям і катуванням радянської влади, застосованим проти українців до, під час і після війни. Кількість жертв українського народу за виборювання незалежної держави для мене було, є і буде цілковите ніщо.

- носінням георгіївської стрічки я засвідчую, що є проросійським сталіністом, можливо, і дуже вірогідно - нащадком енкаведиста, руки якого по лікті в крові українців та людей інших національностей - жертв радянської окупації та винищувальних спецоперацій;

- будучи носієм цієї смугастої стрічки, я одночасно є носієм совокової ментальності, що є ворожою до Української держави. Я прагну повернення країни в лоно радянсько-російської імперії на правах губернії без самостійного урядування над територією.

   Останні путінські роки в постраданяькому інформаційному суспільстві продовжує активно пропагуватись велич "русского народа в побєдє над фашизмом".
 гАспадін пУтін просто і нахабно заявив "ми би виігралі войну і без Украіни".

   Десятки телефільмів прославляють мужественного советского (чит.русского) воіна( в т ч. штрафбатівця, зека-неполітичного,білогвардійця, і навіть попа які "невзирая на... презрев смерть... терпя несправедливость... ВСТАЛИ НА ЗАХИСТ РОДІНИ-СССР.

Водночас в період Президента Ющенка з боку проімперських сил відкрилась справжня антиукраїнська пропаганда в формі інформаційної війни, де приховано і не приховано звинувачуюють нас в зрадництві ( дивізія СС Галичина, ОУН-УПА, місцева поліція ШУМА і ХІВІ) .при цьому абсолютно безсовісно замовчують розмах антирадянського РОСІЙСЬКОГО АНТИБОЛЬШЕВИЗМУ.
Для роздумів надаю уривок з фільму Єльцинських часів,
де сам сюжет ламає стереотип і уявлення про "Велікій єдіний русскій народ-побєдітєль."

 



  Мой пост  «США ответили Олександр Руденко  и юра
шпак» не о принадлежности Курильских островов. Мой пост о том,  «замечает
Америка эту моську» Россию или нет. Как видим, замечает. А действия США, как
минимум, недружественные, а на мой взгляд, откровенно враждебные. Я уже привык,
что основная часть участников комментирует не тему поста, а свои фантазии, увы,
зачастую, на мой взгляд, нездоровые….


    Территориальный
вопрос, как и национальный вопрос, очень деликатный, и очень важный. Все войны
в истории человечества, на мой взгляд, происходили из за захвата территорий.
Даже те, которые называются религиозными. 
Когда с легкостью раздаете чужие земли, обосновываете принадлежность тех
или иных земель тем или иным ГОСУДАРСТВАМ, не забываете, какою мерой отмерите,
такою мерою вам отмерят…


  Нет таких
государств, у которых нет проблемных территорий. А Украина после 1991 года уже
потеряла часть своей земли  в дельте
Дуная по решению Стокгольмского суда.   


К стати, Юрий Яковенко
спрашивает об украинских казаках во времена Екатерины II. А те казаки, которых он считает что
вырезали, на самом деле переселились именно тута и на дельте Дуная, если меня
не изменяет память, организовали Дунайскую сечь…


  На мой взгляд,
отношение к России – это лакмусовая бумага, по которой можно определить
реальные намерения человека, государства. В предыдущем посте я намеренно не
стал приводить примеры из прошлого. Примеров враждебного отношения к России и
сегодня достаточно, и их еще много будет. 
Враждебное отношение к России имеет свои объективные экономические и
политические корны.


    Стабильная Россия
является гарантом стабильности и мира. Россия всегда была и остается
препятствием, помехой для разных авантюристов, претендующих на мировое
господство.  На мой взгляд, Россия  единственно является гарантом независимости и
территориальной целостности Украины и не только Украины. А отношения Украины и
России имеют огромное значение не только для обоих государств, но и для мировой
политики в целом, в соотношении сил в международных отношениях.


   Лишь один пример из
недавнего прошлого. События августа 2008 года. Грузино-НАТОвская авантюра под
руководством США, которая была нацелена еще на то, что бы втянуть Украину в
войну против России. Слава богу, в тогдашнем руководстве Украины, в лице
премьер-министра, нашлись разумные люди. Но я о другом. Смотрите, какая тишина
образовалась после этих событий. Конечно, конфликты, напряжение, не исчезли. Но
не возникли новые межгосударственные конфликты. Если помните, то уже
обсуждались планы нанесения ударов по Ирану. Уже обсуждалось время нанесения
удара. Не скажу, что здесь заслуга исключительно  России, но то, что позиция России имело
решающее значение, уверен. А пока Россия стояла на стороне, не вмешивалась,
или, иногда поддерживала, как в первой войне с Ираком или с Афганистаном, то
некоторые распоясались на столько, что уже перестали считаться с самой Россией,
её списали из истории.


  Политика, как и в прошлые
годы, это соотношение, баланс интересов и сил. Состояние мира – это состояние баланса,
равновесия основных противоборствующих сил. Так что, утверждение: «бази - то
понти» это не верно! Базы строятся не для пантов, а для введения войны, как,
например, в Киргизии для ведения войны в Афганистане, и для контроля государств,
как в Японии или в Европе. Вот в 90-ие годы пошатнулось равновесие сил,  и Европа погрузилась в войну.  И, на мой взгляд, не погрузилось в глобальную
войну не потому, что «демократии не воюют», а потому что было что делить…


 


 

Алёша          Этот памятник у нас в городе установлен в середине 70-ых годов. В каком точно году, не помню. Это не столь важно. Важно другое - каждый год 2-сентября благодарные сумчане идут к "Алёше",так в народе его называют, чтобы почтить память своих горожан, павших в годы Великой Отечественной войны в боях за освобождение человечества от немецко-фашистских захватчиков. Памятник. воздвигнут на высоком холме берега реки Псёл, откуда открывается прекрасный вид большой заречной части города. Это место выбрано ещё и потому, что именно эти холмы были густо усеяны погибшими, как самый тяжёлый участок при освобождении города, днём освобождения которого принято считать  2-го сентября 1943-го года.   По определённому радиусу дугой описан мраморный мемориал , на котором перечислены в алфавитном порядке фамилии погибших сумчан. Мы никогда не забываем положить к подножию памятника цветы. Здесь горит вечный огонь. Здесь всегда минута молчания, заставляющая осмысливать и анализировать. Мы всегда помним и не забудем.  


Когда тётя Валя плачет

      Тётя Валя, мама моей подруги, плачет редко. Она в 14 лет пошла работать на обувную фабрику. Она построила с мужем добротный дом по меркам 60-ых. Похоронила молодым мужа. Вырастила двоих детей. Плакать было некогда. Но когда она вcпоминает о войне, рассказывая нам какой-нибудь эпизод из своего военного детства, мы уже плачем вместе. Не так давно она вспоминала, как в Сумах расстреливали евреев.  
Бесновавшиеся немцы с овчарками врывались в дома жителей и выталкивали женщин и детей на улицу. Только камень мог спокойно это пережить. Украинская пожилая пара спрятала у себя маленького соседского еврейского мальчика, папа которого был на фронте. Маму гнали в это время на расстрел. Соседи ребёнка спрятали в укромном месте. В этот день он потерял мать. Но приобрёл бабушку и дедушку, которые за одну его жизнь могли расплатиться двумя своими и жизнями остальных соседей. Евреев расстреляли над яром, недалеко от улиц, на которых они жили. Стояли крики и плач, да так, что остальные жители , в частности улицы Сергея Лазо, сидя у себя в хатах, слышали голос этого народного горя.
Мальчик отзывался на славянское имя, пока в город не вошли наши войска. После победы над врагом вернулся с фронта его отец, который в скорби за своей женой прожил остальные годы вместе с сыном. А в благодарность к соседу сшил ему чудесные сапоги - шикарный по тем временам подарок.
        Когда плачет тётя Валя, значит она вcпоминает о войне...  


                                                   Автор: Надя Позняк




       

Сегодня армянский народ отмечает день памяти жертв геноцида.
Сегодня, скорбя о безвинно убиенных детях, стариках, женщинах мы помним так же и о тех неизвестных скромных героях, которые организовали героическое сопротивление, и славим их. Когда прошел первый шок, народ нашел силы сопротивляться. Против хорошо организованных регулярных частей закаленной в войнах армии была организована героическое сопротивление, позволившее оставшимся в живых покинуть страну. Сопротивлялись села, районы, города. Но, увы, не было общенационального организованного сопротивления, не было общенационального единства. Может потому, что первый внезапный вероломный удар пришелся по интеллигенции, по национальным лидерам, которые в основном и верили и поддерживали пришедших к власти младотурков. Но наш народ выжил. Выжил и сохранил свои самые лучшие созидающие качества. Потом, в 1920 году была Сардарапатская героическая битва, позволившая сохранить восточную Армению. Потом было воссоздание Армянского государства, обустройство уцелевшей страны. Мы не безвольные люди. Мы созидающий, стойкий, мужественный народ. У нас трагичная, героическая многовековая история. Не забывая о нашей исторической трагедии, мы смотрим в будущее!
Геноцид наша трагедия, боль нашего народа. Но сегодня геноцид проблема остального мира. После нашей трагедии геноцид преследует другие народы, и повторяется с завидной настойчивостью. Геноцид может случится с каждым народом. Люди, будьте бдительны! Не дайте себя обмануть.
Вечная память всем жертвам всех войн.