Откройте свой Мир!

Ужгород. Нина Малышка (Луговая). В прошлом году я повела своего восьмилетнего сына на презентацию книги Феликса Кривина "Полет жирафы" . И вот какая история получилась:

ЛИСТУВАННЯ З
ПИСЬМЕННИКОМ ФЕЛІКСОМ КРИВІНИМ





На презентації книжки Фелікса Кривіна «Полет жирафи» Василько з
жившлписного
портрета В. Микити, який був там представлений, зробив «копію» з
наступним підписом:





- Володимир
Микита намалював цей портрет, а я, Василько
(мені 8 років) хотів, щоб цих
портретів було на один раз більше.
І вирішив якось цьому письменнику передати
цей портрет.
Найду когось, щоби він це зробив.


2007.02.02.





Копію цього «твору» було пераслано електроною поштою до Ізраїлю, на що
надійшла відповідь:





- Дорогой
Василек!


Спасибо
тебе за портрет, я еще никогда так красиво
не выглядел, как у тебя на портрете.
Но я буду стараться,
хотя не уверен, что получится: время не такой талантливый
художник, как ты.


Василек,
попроси маму прислать мне вашу семейную
фотографию. И обязательно написать
обратный адрес,
по которому я пришлю тебе книжку как раз для твоего возраста.





Ваш
Ф. Кривин.


F.Krivin.


Beer Sheva,


Israel.


Дата: 10 Мар 2007
14:11:03


На это Васька написал письмо (текст - после оригинала)









Любий Фелікс Крівін!


Вибачте,
що ми так пізно написали листа, І я хочу тобі сказати,
що твої твори просто
ЧУДО!


Та
в мене теж все йде непогано. Зайняв перше місце по олімпіаді
з математики та
третє з української мови.


Ось
я уже багато писав та малював і тому я хотів стати художником
та письменником. ЯК
ТИ ВЕЛИКИЙ ПИСЬМЕННИК, я тобі відкрию секрет,
як у мене виходить стільки ідей
(нікому не кажи!)


По-перше
– я придумовую і уявляю якийсь малюнок,
обдумовую,
і зразу пишу. По-друге – я дивлюсь цікаві мультфільми, які мені
дають ідею.
(так і в журналах). По-третє – я учусь, як пишуть інші письменники.
А по-четверте – я дивлюсь довкола мене, і я бачу щось цікаве,
тай про то щось
пишу (інколи перемальовую).


Тільки
нікому не говори! Бо той, кому ти скажеш, скаже іншому,
і скаже, щоб він нікому
не говорив. Той скаже іншому про це,
і щоб він нікому не говорив, і так далі…


А на слідующій сторінці ти прочитаєш твір, який
я тепер напишу,
із малюнком. Щоб Вам було цікаво!





АКУЛКИ ТА
ВОДОЛАЗ


Жили акули. І
мали акулок, які були добрі. Одного разу акулки
вилетіли уверх, а там –
водолаз. Акулки і водолаз злякались
один одного. Утікли. Потім, потім
вєрнулися, і акулки налякано
усміхнулися. Водолаз теж. Потім він підплив вниз
до акул
(дуже молодих). Він дав їм м’яса, і вони спокійно усміхнулися.
А коли
водолаз ішов назад, акулки його проводжали.


В мому дитинстві я дивився і читав,
назва твору „Откуда пришла улица".
А моя доросла сестра Мартушка любить читати
„Дистрофіки".
У нас майже всі твої книжки.





Васька, 8 років. 28.03.2007.








До листа Василько доклав свою книжку „Що найголовніше у світі" та рукопис „Ігри думок".
І дістав бандероль
від Кривіна з книжкою „Упрямый горизонт» та написом:







- Дорогому Васильку от поклонника его талантов с верой
в их полное
осуществление.





3 апреля 2007 г. Ф. Кривин


Твори дальше,
Василек!


По-моему, комментарии излишни. Феликс Давидович потрясающий человек, мудрый, деликатный, бесконечно добрый и неимоверно талантливый!

работа художника В.Мочалова в книге Ф.Кривина"Слабые мира сего"1979г.

Крылья у правды не выросли,
Ноги болят и томятся.
Хочется правде стать вымыслом,
Чтоб от земли оторваться.



Нет в небесах справедливости:
Высшие блага приемля,
Хочется правдой стать вымыслу,
Чтоб опуститься на землю.






Новые будни и новые праздники,
Новые песни - все же,
Старая классика, старая классика,
Ты все мудрей и моложе .

Время не старит тебя быстротечное,
И не выходит из моды:
Сейте разумное, доброе, вечное...
В неурожайные годы.

Всё неживое хочет жить,
Мир согревать своим дыханьем,
Страдать, безумствовать, грешить...
Жизнь возникает из желанья.

У неживых желаний нет:
Лежишь ты камнем без движения.
И это – всё? На сотни лет?
Жизнь возникает из сомнения.

Хоть сомневаться не дано
Тому, кто прочно занял место, –
Что место! Пропади оно!
Жизнь возникает из протеста.

Но как себя преодолеть.
Где взять и силу, и дерзанье?
Тут нужно только захотеть:
Жизнь возникает из желанья.

80 лет исполняется нашему любимому ПИСАТЕЛЮ, МУДРЕЦУ,
виртуозу и волшебнику СЛОВА, БОЛЬШОМУ ДРУГУ и просто
ЗАМЕЧАТЕЛЬНОМУ ЧЕЛОВЕКУ ФЕЛИКСУ ДАВИДОВИЧУ КРИВИНУ.
И мы все, его читатели и почитатели, как и "всё прогрессивное
человечество" пожелаем ему от всех наших любящих сердец многих
и светлых дней, долгих и радостных лет - в добром здравии и с
любимыми людьми рядом. А нам - ещё новых и новых книжек Феликса Кривина!!!

Я расскажу тебе, Пустыня, о маленьком городе на маленькой реке,
усеянной маленькими необитаемыми островами. Река их бережно обтекала,
чтоб они не потонули, чего доброго, хотя там было неглубоко.
Вокруг бьл зеленый город, то ли спустившийся с гор, то ли, наоборот,
на гору восходящий, но так медленно, что создавалось впечатление,
будто он стоит на месте.
И был там один островок, как раз напротив дома по имени Рафанда..,
- Красивое название, - сказала. Пустыня. - Вот бы мне такое.
Пустыня Расфанда. Красиво, а?
- Пожалуйста, не перебивай. Река журчала, обтекая остров,
и остров что-то шуршал в ответ. Или остров шуршал, а река ему отвечала.
" Куда ты течешь, река?" - спрашивал остров. И река отвечала:
"Я теку в океан. Не сразу, конечно. Сначала будет большая река,
потом еще большая река. Потом море. А потом уже океан?
" А не боишься утонуть?" - спрашивал остров. И река отвечала:
"Боюсь. Утонуть все боятся. Но у меня нет другого пути.
Я должна отдать себя океану".
" Смелая ты, - сказал остров. - Я бы так не смог.
У меня на это решимости не хватает".
" Течь - это очень просто",- сказала река.
Остров промолчал. Он не умел течь. Правда, он никогда не пробовал.
" Возьми меня с собой в океан",- попросил он реку.
" Там глубоко, ты утонешь".
" А если попробовать? Может, там я кому-нибудь пригожусь.
Кто-то будет тонуть, а тут как раз остров."
" Ну, тогда поплыли",- сказала река.
Остров поднатужился и - не двинулся с места.
" Ты меня только подтолкни, - просил он. - Сильней! Еще сильней.
Или у тебя силы не хватает?"
" Не хватает, - призналась река. - Я же маленькая река, не какой-нибудь Дунай или Тиса".
Но она продолжала его толкать. Если его так толкать до самого океана,
это можно совсем высохнуть из сил.
Она продолжала его толкать, но он не двигался. Наверно, за что-то зацепился.
Может быть, за землю. Все-таки родная земля. За родную землю зацепишься,
потом не отцепишься.
- Это я понимаю, - сказала Пустыня.

Не знает легкой участи ТАЛАНТ.
Когда ТАЛАНТ в работе, он – АТЛАНТ.
Когда ж спадает творческий накал,
Он мучится, страдает, он – ТАНТАЛ.

Из тех же букв,
Из тех же самых букв
Он создан для блаженства
И для мук.

Дядя Лёва, Вам передавала привет Надежда Панчук. Она просила передать что в Ужгороде вышла такая вот книга-библиография Феликса Кривина и она ищет возможности передать книгу Вам, а также Феликсу Давыдовичу штук 10. Они просто не знают как это разумнее переслать или передать. Фото книги я прикрепляю.

Увеличить

Увеличить

Увеличить

Числа

Числа делятся на четные, нечетные и почетные. К последним
относятся зачастую мнимые числа.

Пирамида

Чем многограннее пирамида, тем у нее меньше острых углов
в соприкосновении с внешним миром.
-- Посмотрим на мир с трех сторон...
-- Нет, зачем же с трех? Есть ведь и еще одна сторона...
-- Разве только одна? Есть еще пять сторон...
-- Посмотрим на мир с двадцати сторон...
Чем многраннее пирамида, тем многосторонней она смотрит
на мир:
-- С одной стороны, это, конечно, неправильно... Но с
девяносто девятой стороны... это, пожалуй, верно...
-- Давайте взглянем с двести пятьдесят третьей стороны...
-- Даже лучше -- с восемьсот семьдесят первой...
А при всестороннем взгляде на мир пирамида и вовсе теряет
свою угловатость и превращается в конус, обтекаемый конус: ведь
обтекаемость -- верх многранности...

Вынесение За Скобки

Зато когда его вынесли за скобки, все сразу поняли, что
это было за число.
-- Это был наш общий множитель!
-- Это был наш общий делитель!
Так число приобретает значение. После того, как его
вынесут.

Высшая Математика

Ноль, деленный на ноль, дает любое число.
В числителе ноль -- в знаменателе ноль.
Сверху ноль -- снизу ноль.
-- Сейчас мы должны получить тысячу, -- говорит Верхний
Ноль.
-- Получим! -- отзывается Нижний.
-- А теперь мы должны получить миллион.
-- Получим!
-- А как насчет миллиарда?
-- Получим!
Вот оно как хорошо: что захочешь -- все получается.
Сверху ноль -- снизу ноль.
В числителе ноль -- в знаменателе ноль.
Ноль, деленный на ноль, дает любое число.
Только взять эти числа никто не может.

Отношение Величин

Коршун относится к воробью так, как воробей относится к
муравью.
-- Чтоб ты пропал! Ты же знаешь, как я к тебе отношусь!
Еще бы не знать! Большая величина относится к меньшей
так, как меньшая относится к еще меньшей.
-- Извините, это в последний раз... Вы же знаете, как я к
вам отношусь...
И это известно: меньшая величина относится к большей так,
как большая относится к еще большей.
Муравей относится к воробью так, как воробей относится к
коршуну.

Закон Всемирного Тяготения

У Вселенной непорядок с одной Галактикой.
-- Что это у тебя, Галактика? Как-то ты вся
затуманилась?..
-- Да вот -- Солнце тут есть одно...
У Галактики непорядок с одним Солнцем.
-- Откуда у тебя, Солнце, пятна?
-- С Землей что-то не ладится...
У Солнца непорядок с одной Землей.
-- Что у тебя, Земля, там происходит?
-- Понимаешь, есть один Человек...
У Земли непорядок с одним Человеком.
-- Что с тобой, Человек?
-- Бог его знает! Ботинок как будто жмет...
Один ботинок -- и тяготит всю Вселенную!

Мне хочется во времена Шекспира, где все решали шпага и рапира,
где гордый Лир, властительный король, играл не выдающуюся роль;
где Гамлет, хоть и долго колебался, но своего, однако, добивался;
где храбрый Ричард среди бела дня мог предложить полцарства за коня;
где клеветник и злопыхатель Яго марал людей, но не марал бумагу;
где даже череп мертвого шута на мир глазницы пялил неспроста.


Мне хочется во времена Шекспира.
Я ровно в полночь выйду из квартиры, миную двор,
пересеку проспект и -- пошагаю… Так, из века в век,
приду я к незнакомому порогу. Ссудит мне Шейлок денег на дорогу,
а храбрый Ричард своего коня.
Офелия, влюбленная в меня, протянет мне отточенную шпагу...
И я поверю искренности Яго, я за него вступлюсь, презрев испуг.
И друг Гораций, самый верный друг,
меня сразит в жестоком поединке, чтобы потом справлять по мне поминки.

И будет это долгое - Потом, в котором я успею позабыть, что выпало мне -
быть или не быть? Героем - или попросту шутом?

 В Ужгороде отметили 80-летие сатирика и драматурга Феликса Кривина


В Ужгороде отметили 80-летие сатирика и драматурга Феликса Кривина12
июня в Ужгороде в помещении Закарпатской областной универсальной
научной библиотеки литературная общественность города отметила памятное
событие – 80-летие со дня рождения замечательного сатирика, драматурга,
которым гордится Закарпатье, Феликса Давидовича Кривина.
Два
часа тёплых воспоминаний выступавших литераторов, писателей, работников
библиотек, литературных функционеров, друзей, знакомых, издателей,
студентов, работников ЗОУНБ и научной библиотеки УжНУ, фрагменты
персонального сайта писателя, выставка книг Кривина, озвученные
фрагменты его призведений, проекция на экран в зале памятных
фотографий, страниц из его книг, восстановленная театрализованная
миниатюра по произведению писателя в исполнении артиста областного
кукольного театра не оставили равнодушными зрителей.



Большой читальный зал библиотеки был заполнен внимательной
многонациональной зрительской аудиторией. Около 60-ти человек, среди
которых: ценитель русской культуры украинец, завкафедрой русской
литературы УжНУ М.И.Сенько, доцент-филолог УжНУ, зампредседателя
Закарпатского областного общества русской культуры "Русь" русская
поэтесса Л.П.Бородина, кандидат филологичесих наук книгоиздатель и
глава общества им. А.Духновича В.И.Падяк, переводчики на венгерский и
словацкий языки творчества писателя-юбиляра, учёные, библиографы,
руководители обществ русской культуры и читатели библиотеки. В зале
были преподаватели-филологи, философ - доктор наук С.Федака. Прозвучали
переводы на словацкий и венгерский языки.



Заметно оживило аудиторию выступление школьника Васи Малышка –
внука почётного председателя и одного из создателей Ужгородского
общества русской культуры - А.Е.Лугового. Его внук прочитал фрагменты
своей переписки с писателем, который поделился с ним методикой работы
над созданием своих литературных произведений. Малолетнего ценителя
творчества Кривина представила его мать, член ЗООРК "Русь" Нина Малышка
– театровед и руководитель литературно-драматической части областного
кукольного театра.



Слушатели, полагаю, достойно оценили вклад ужгородских
ученых-библиографов, собравших и издавших и представивши слушателям
доступное исследователям пополнение к ранее изданной в 1993 году
библиографии писателя. Думаю, что 300 её экземпляров станут достойным
пополнением коллекционеров и библиографических отделов библиотек.
Собирателем библиографии писателя стала Лариса Ильченко.



Присутсвующие пожелали юбиляру долгих счастливых дней жизни, себе –
новых встреч с литературными страницами писателя. Каждый учасник
юбилейного вечера получил по подарку от устроителей – книгу Феликса
Кривина "Тюрьма имени свобода", изданную в Ужгороде ПИК "Патент" в 1995
году.



В заключение творческой встречи председатель ЗООРК "Русь" Владимир
Салтыков сообщил о ещё одной знаменательной дате дня – Дне России.
Напомнив, что для многих из присутствующих в зале этот день фактически
- праздник русской культуры, по разным основаним у каждого, поздравил
всех.. Русская культура, русская литература, русский язык, история
России, память о которых во многом отождествляются с этим днём у многих
закарпатцев, включая присутствующих в зале, и связано у одних – с
местом своего рождения, воспитания, получением профессионального
образования, научной работой, местом защиты диссертации, работой в
библиотеках ради научных исследований, связана с объектом сегодняшних
профессиональных исследований, с языком исследования или просто – с
уважением к близкому соседу Украины – к России.



Пусть всегда будут незабываемыми люди и языки общения, которые
объединяют. Среди таких - русский язык – язык творчества, смело можно
сказать – закарпатского, сатирика Феликса Кривина, которого слушатели
отнесли к когорте русских писателей.



Присутствующие поручили ужгородской семье Падяк, поддерживающей
связь с семьёй писателя, передать лучшие пожелания Феликсу Кривину.





В.Викторов, Ужгород, Закарпатье

РАБОТА ХУДОЖНИКА ЙОСИФА ЧЕРНИЯ

Обещал я недавно Льву Луцкеру отыскать свой материал, написанный мной 5
лет назад. Для этого мне пришлось сходить в библиотеку и переснять его,
т.к. текст был мной утерян. Но сегодня я это сделал и вот он, мой
материал-воспоминание,опубликованный 5 лет назад в одной из областных
газет. Это материал мне очень дорог, т.ек. писал я его искренне и от
всей души, а это дорогого стоит.
=========================



ГАЗЕТА: «Світогляд», 21 червня 2003
р., № 21 (26)

СТОРІНКА: Світлиця

РУБРИКА: Спогад з нагоди ювілею



Увеличить
ЗАГОЛОВОК:
Зустріч з Класиком. Феліксу Кривіну виповнилося 75.

ВРІЗКА: У письменника — ювілей. Ні, не так. У великого письменника — ювілей. У таких випадках заведено писати про його творчість, про те, що думають критики про твори автора, біографію... Всього цього не писатиму. Якщо вам потрібно — сходіть в бібліотеку і почитайте. Чи візьміть у себе вдома з полиці книгу Фелікса Кривіна — у передмові до неї ви, мабуть, знайдете усе це. Натомість, розповім історію, яку, можливо, вам раніше не доводилося чути. Це хороша історія, будьте певні. Розповідати хороші історії є «коником» Фелікса Давидовича Кривіна. Тож вчиню так і я...

ТЕКСТ: Першу свою зустріч з Феліксом Давидовичем мені не забути ніколи... Ще б пак... Адже саме до його домівки мені, початкуючому, невпевненому в собі журналістові, довелося завітати тієї пам'ятної зимової днини напередодні Нового 1996 року, щоб взяти у нього святкове інтерв'ю. Це було... перше інтерв'ю у моєму житті. Та чи моїм воно було? Навряд. Я, будучи вже тоді поціновувачем Кривінського, непересічного таланту пера, лякався і хвилювався страшенно. Аякже... Це ж живий класик, твори якого доводилося читати і захоплюватися ними в таких часописах, як «Юність», «Литературная газета»... А ще в томиках збірок, які, хоч і видавалися й друкувалися часто саме на Закарпатті, та в наших крамницях придбати їх було не так просто. Бо якщо вони не йшли майже усім тиражем під ніж, як це трапилося з книгою «Подражание театру», то розкуповувалися миттю завзятими «книгочеями». Словом, боявся я... Тремтів і важко дихав, натискуючи на кнопку дзвінка... За дверима довго не відповідали. Незвичний і недолугий тоді ще в руках диктофон вислизав зі спітнілої долоні. Та ось двері відчинилися — і я побачив Його. Того, чиїми творами зачитувався інтелектуальний читач усього Радянського Союзу. Того, хто, будучи відомим на всю шосту частину суші, просто гуляв старими ужгородськими
вулицями, а між прогулянками цокав собі на старій друкарській машинці у звичайній квартирі по вулиці Льва Толстого, що в невеличкому місті Ужгород.
Саме звідси «вицокувалися» слова і речення, що сприймалися спраглим непересічності читачем як відкриття, як ковток свіжої води, чистого повітря... Я стояв і дивився, не знаючи, що мовити, а в голові крутилося: «Входя, не забивайте о выходе. Не следуйте примеру некоторых морских ежей».

— Це ви телефонували?
— Ну... За мене телефонували... Редактор.
— Тоді заходьте, — відступив убік господар.
І я увійшов. Ми мовчки зайшли до маленького кабінету, який здавався ще меншим через книжкові стелажі, які були повсюди, і величезне крісло, в яке я нахабно всівся. Господар не заперечував. Я мовчав і він мовчав. Нарешті мовчанку перервав старший з нас (мені відлягло від серця):
— Про що поговоримо?
— Про... Новий рік, — вичавив я з себе, силувано посміхнувся і невпевнено увімкнув диктофон. В голові аж свистіло. На мене «впав»
такий страх, що важко уявити. Раптом я зрозумів, що мені нема про що спитати у цього огрядного мудрого чоловіка з сивіючим довгим волоссям. Нема чого, бо все, що я хотів знати, — вже прочитав у його книгах. Тих, які вдалося дістати. На той час з солідного Кривінського доробку у мене було дещо. Було «Изобретение вечности» (1985), був «Упрямый горизонт» (1972), були «Ученые сказки» (1967), «Всемирная история в анекдотах» (1993), «Завтрашние сказки» (1992), був «Калейдоскоп», не знати коли виданий, бо дістався мені вже дуже зачитаним і без обкладинки. А ще з великим трудом добуті «Гиацинтовые острова» (1978), «Я угнал машину времени» (1992) та «Хвост павлина» (1988) з чудовими гротескними малюнками Андрія Гойди. Словом, Кривіна у мене було багато і Кривіна було багато в мені. А спитати не було
чого... Господар це не просто зрозумів. Він це відчув. І запропонував:
— Залиште мені свої запитання, я на них відповім, а завтра ви заберете готові відповіді, добре?
— Угу... — охоче погодився я.
— Чудово. Тоді ходімо поп'ємо чаю. І познайомимося...
Що було далі — не розповідатиму, бо й сам добре не пам'ятаю. Пам'ятаю лишень, що цього спілкування мені не забути повік, воно примушувало щось змінювати в собі, шукати відповіді, згадувати. Так шкода було, що вимкнений диктофон залишився в кишені куртки (запхнув, як ішов на кухню, щоб не заважав), а сходити за ним було незручно. А може, й добре... Ми розмовляли з годину. Я розповідав про те, як мріяв стати журналістом з другого класу і ось, здається, мені вдалося «зачепитися». Розповідав, як хвилювався, йдучи на це, перше у своєму житті, інтерв'ю. Потім, зніяковівши, зізнався, як люблю читати і перечитувати його твори, а наприкінці згадав про
те, як мені потрібна книга «Подражание театру», та я, мовляв, знаю, що добути її нереально, бо ж того 1974 року, коли мені був усього рік, увесь тираж цієї книги «порізали», а Кривіна після цього ніде не хотіли друкувати. Фелікс Давидович слухав, усміхався, кивав головою і час від часу відпускав репліки, в яких я мимоволі шукав інший, потаємний зміст. А його не було. Кривін був таким, який він був, і казав те, що думав. Я відкрив для себе нового Кривіна.

А потім ми прощалися. Я пообіцяв прийти наступного дня за відповідями. І прийшов. Знову той самий кабінет, крісло. Та цього разу зустріч вийшла коротшою. Я, помітивши, що в машинці у Майстра заряджений початий аркуш паперу, швидко почав збиратися додому. Він не заперечував. Лише в коридорі, тиснучи руку, віддав мені тоненьку течку з двома віддрукованими на машинці аркушами — відповідями на питання мого «інтерв'ю» і книгу, загорнуту в один аркуш паперу. Я розгорнув. «Подражание театру ». Відкрив. На форзаці розмашистий напис: «На добрую память Саше от автора. Феликс Кривин. 7.ХII-95 г.».

Відтоді ми бачилися не раз на ужгородських вулицях. Віталися, та поговорити не зупинялися. Ми все сказали один одному тоді, грудневої днини за чаєм. А потім і бачитися перестали. Фелікс Давидович поїхав. До Ізраїлю. Роз'їхалися його друзі: Лев Луцкер, Міша Мільмейстер... Йому стало сумно і він подався до своїх дітей, в іншу країну. Може, так і треба? Не знаю. Знаю лише, що з Майстром поїхала частина Ужгорода, його історії, його духу.

І зараз мені так шкода, що не можу зайти до квартири по вулиці Льва Толстого, всістися нахабно в господарське крісло і сказати: «З Днем народження, Феліксе Давидовичу!»

А за ту книгу я так і не встиг йому подякувати. Розгубився...

Олександр ПОПОВИЧ

«ВДАЛА ДУМКА ДОРОЖЧА ЗА БУДЬ-ЯКУ ВДАЛУ ПОКУПКУ»
Ми зустрілися з письменником у його затишній ужгородській квартирі. Наша розмова тривала близько п’яти годин. Ніхто з нас тоді ще не знав, що це інтерв’ю — як висловився Фелікс Кривін, найдовше в його житті, — буде ще й останнім перед від’їздом на постійне місце проживання в Ізраїль.

Час від часу Фелікс Кривін телефонує своїм друзям, розповідає про останні новини. З нами залишаються його книги, наповнені надзвичайним, теплим і мудрим гумором. Із ним — спогади минулих днів, більшість яких він провів в Ужгороді.

«У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі»
— Феліксе Давидовичу, у дитинстві ви мріяли написати Гімн Радянського Союзу, пізніше пішли з дому на корабель. Розкажіть, яким ви були хлопчиком.

— Я ніколи не був хуліганом. У п’ятирічному віці втратив батька. До цього, оскільки тато в мене був військовим, довелося жити в різних містах України. Коли ми жили в Конотопі, батько поїхав на курорт у Гагри і там під час купання втопився. Тіла його так і не знайшли. Я постійно жив із думкою, що, може, батька послали кудись на завдання і колись він повернеться. Я весь час його чекав.

Після загибелі батька ми з матір’ю і старшою сестрою переїхали в Одесу. Там я прожив кращі свої роки — із п’яти до дванадцяти.

— Ви пам’ятаєте початок війни?

— Я прийшов до свого товариша Шурика Новаченка із сумкою від протигаза, у якій лежала книжка «Острів скарбів». Ми проговорили до вечора про те, як воюватимемо. А наступного дня Одесу страшенно бомбили. Усе виявилося набагато прозаїчнішим.

Пам’ятаю, як я збирав осколки — білий-білий метал цих бомб. Мені вони дуже подобалися.

— Які картини війни вам найчастіше пригадуються?

— Евакуація. Моя мати працювала в міліції друкаркою. І ось у кузові машини евакуюється група працівників КДБ при званнях, погонах, і серед них одна жінка з двома дітьми. Раптом машина зупиняється, виходить шофер і каже: «Мотор не тягне. Треба когось зсаджувати». І нас висаджують прямо посеред дороги на Снігурівку.

Пам’ятаю величезну кількість евакуйованих у Сталінграді. Їх тоді ще називали «виколупані». Ми жили на стадіоні, на лавках просто неба. Зараз люди їдуть в Америку, Ізраїль. Змінюють життя. Але того, як тоді змінювали життя, — все кидали, їхали без нічого і невідомо куди, — ні з чим не порівняти.

— Вам не раз доводилося змінювати рід діяльності. Ви були і юнгою, і коректором, і вчителем, і газетярем. Яка з цих професій вам найбільше дала?

— Крім того, я ще працював учнем слюсаря на заводі в Ташкенті — під час евакуації. Це була для мене найтяжча робота — протягом дня пиляти напилком одне й те ж саме. На жаль, від неї в мене залишилася пам’ять. Мені в око потрапив маленький ошурок. Через 11 років він дав про себе знати — розвинулася тяжка хвороба ока.

Я з великим задоволенням згадую свою роботу в пароплавстві. Коли закінчується твоя зміна моториста, ти виходиш із трюму, лягаєш прямо на дах капітанського містка і дивишся на береги Дунаю. Це така краса!

— Як ви потрапили в Ужгород?

— Після того, як ми з дружиною закінчили факультет російської літератури Київського педінституту (ми вчилися на одному курсі), нас за випадковим збігом направили в місто, де я народився, — Маріуполь. Крім вечірньої, я працював у школі кістково-туберкульозного санаторію. Звичайні діти тільки й чекають, коли скінчиться урок, а там — не відпускають учителя навіть на перерві. Адже вони лежачі хворі, їм ні з ким спілкуватися. У мене були з ними чудові стосунки.

Та оскільки моя дружина киянка, то її рідня хотіла, щоб вона приїхала додому. У Києві вона відразу влаштувалася, а я вісім місяців тинявся без роботи. Хоча вже друкувався у московській «Литературной газете», мене нікуди не брали. У київському корпункті порадили: «Їдь в Ужгород. Працюватимеш редактором у видавництві. Навіщо тобі цей Київ?»

— Коли ви були уже відомим письменником, вам пропонували переїхати до Москви. Чому ви не погодилися?

— Було це ось як. 1964 року мені запропонували працювати на радіо в гумористичній редакції «Доброе утро!» заступником головного редактора. Це було дуже складно. Питання стояло так: або безпартійний, але росіянин, або єврей, але партійний. А я був партійним. І коли все було вирішено, у тому числі питання про вступ у кооператив на квартиру, я відмовився. Мені хотілося перейти на творчий хліб, зайнятися літературою, а там знову треба було працювати. Окрім того, у нас була дуже хороша дружба з ужгородськими письменниками Петром Скунцем, Вілмошем Ковачем.

— Не жалкуєте, що не переїхали?

— Потім я не раз жалкував. Але не раз думав, що, може, це й добре. У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі і весь час вибирає. Можливих доль дуже багато. І коли вибираєш одну, то, отже, потрібно на цьому стояти. Якщо думатимеш, мучитимешся, чому я вибрав цю, а не ту, — то це вже не життя, а каторга.

— Та ж якби ви жили в столиці, перед вами відкрилося б набагато більше можливостей.

— У цьому я не сумніваюся. Звісно, я зробив би більше. Чудовий режисер-казкар Олександр Роу звернувся до мене з пропозицією написати сценарій. Не вийшло. Бо я не спеціаліст, потрібно весь час спілкуватися з режисером. А для цього потрібно бути там.

У мене багато знайомих, які приїхали з різних місць і залишилися в Москві, — Арканов, Горін. Жванецького я знав у його найтяжчі часи. Він розповідав, як один чин КДБ йому казав: «Вас не друкуватимуть. Вам, напевно, буде зле. Але я вас прошу — не їдьте!» Це потім уже прийшов успіх, якого за життя не знав жоден сатирик усіх часів і народів.

— Ви відчували свою популярність?

— Так, на зустрічах із читачами. Три роки тому під час моїх виступів в Ізраїлі до мене підходили люди, які були на моїх авторських вечорах у Києві, Львові. Мені це дуже приємно. Адже найголовніше для людини в такій країні, як наша, мати однодумців. І ось коли знаходиш їх у своїх читачах, то це чудово.

Пам’ятаю, після одного виступу в Харкові до мене підійшло кілька людей. Серед них — високий сутулий чоловік. Мені кажуть: «Це Борис Чічібабін». Ми познайомилися. Поїхали до нього. Він дав мені на ніч двох своїх найулюбленіших письменників — Платонова і Мандельштама. Однак я попросив його вірші. Вночі переписував їх собі в блокнот. Це чудовий поет. Наприкінці життя він уже став лауреатом Державної премії, останньої в Союзі. Тепер Чічібабін дуже відомий. Життя він прожив тяжке. Працював рахівником у трамвайному управлінні. Його не визнавали харківські письменники. І коли я зустрівся з ними в поїзді, у якому ми їхали на з’їзд, і почав читати вірші Чічібабіна, вони накинулися на мене. А тепер створюють йому в Харкові музей.

— А вам не довелося розплачуватися в Ужгороді за свою всесоюзну популярність?

— Мені завжди допомагало те, що я друкувався в Москві. Після того, як в Ужгороді порізали «Наслідування театру», мені казали, що треба обов’язково видати книжку в Москві. Багато років нічого не друкували, а коли нарешті виходили «Гіацинтові острови», їх у Москві жахливо поскубли. Викидали не лише цілі речі, а й уривки речей. А я не міг нічого вдіяти. Бо знав: від долі цієї книги залежить і моє подальше друкування в Ужгороді.

Тому зараз хочу видаватися лише тут. Щоб я міг прочитати, міг сам виправити, міг відповідати за ці книжки. Я знаю, що в «Дистрофіках» і «Бризках дійсності» я відповідаю за кожне слово.

— У вас було широке коло знайомих серед творчої інтелігенції Москви, Києва. З ким були особливо теплі стосунки?

— Насамперед я хотів би сказати про Наума Коржавіна, із яким бачився усього двічі. Ми познайомилися з ним у композитора Микити Богословського, але ще до того я знав і любив його вірш «Декабристы»:

«Можно строчки нанизывать

Посложней и попроще.

Но никто нас не вызовет

На Сенатскую площадь.

...Мы не будем увенчаны,

И в кибитках снегами

Настоящие женщины

Не поедут за нами».

І ось, щойно переступивши поріг квартири Богословського, ще в передпокої, не знявши пальта і не поклавши авоську з хлібом, яку він віз до себе в Митищі, Наум каже:

«Сверху молот, снизу серп —

Это есть советский герб.

Хочешь — жни,

а хочешь — куй,

Все равно получишь...»

Після цих рядків я міг вважати, що ми з ним давно знайомі. Тепер він в американському університеті. Поїхав чисто випадково. Його викликали в КДБ, щоб дав відомості про своїх знайомих. Він обурився, став кричати: «За кого ви мене тримаєте?! Я поїду звідси!» Вони одразу: «Пишіть заяву». І він спрожогу написав. Ще не дійшов додому, як повернувся, аби її забрати. А йому відповідають: «Щойно отримано дозвіл. Ви вже їдете». Ось так він поїхав.

У мене було кілька зустрічей із Маршаком. Я надіслав йому дитячі вірші, а він узяв та й привіз їх у видавництво «Малыш». І вийшла книжка. Я навіть не знав.

Мені дуже пощастило, що одного разу, відпочиваючи в Будинку творчості у Передєлкіно, довелося познайомитися і пожити поруч із такими людьми, як Райкін та Утьосов. Ми сиділи за одним столом, багато спілкувалися. Вони приходили до мене в кімнату, і я їм читав до ночі. Коли Райкін ішов алеєю, всі наче розступалися з поваги. Коли проходив Утьосов, навпаки,— усі щільно його оточували. Він був неймовірно товариською і доброю людиною.

Я був на зборах у Будинку літераторів, де проходила зустріч зі Смирновим — головним обвинувачем на процесі Синявського та Даніеля. Зал вирував і ставив дуже різкі запитання. А вів засідання Михалков. Одна жінка все запитувала: «Як упізнали машинку?» Саме за друкарською машинкою визначили, що це вони писали і передавали за кордон твори. А Михалков дуже підлещувався до Смирнова. Йому було незручно за письменників. І він відповів такою класичною фразою: «Як встановили, як встановили... Як потрібно, так і встановили! Слава Богу, у нас є КДБ». Ця фраза дуже благополучного письменника, котрий написав гімн Радянського Союзу, напевно, багато в чому допомогла йому у житті. Він був найбагатшим письменником.

«Я не вважаю себе борцем»
— Ви належите до покоління шістдесятників. Чим був цей рух у столиці, у провінції?

— Розкріпачення думки почалося ще у п’ятдесятих, по смерті Сталіна. Першою ластівкою, наскільки пам’ятаю, була стаття В.Померанцева «Про щирість у літературі». Потім з’явилася повість І.Еренбурга «Відлига», яка дала назву всьому цьому періоду.

Після доповіді Хрущова про культ особи Сталіна правда в літературі дедалі більше набирала прав. Технічний прогрес прийшов на допомогу інтелектуальному: з’явилися магнітофони, які понесли в народ пісні Окуджави, Висоцького, Галича. На повну котушку запрацював самвидав. Друкував те, до чого ще не доросла офіційна література.

В Ужгороді також вільні думки не давали спати партійному начальству, і в пресі з’явилися розгромні рецензії на мою «Кишенькову школу». На партійному активі секретар обкому з ідеології з обуренням зацитував казку «Луна», що закінчувалася словами: «Так і перегукувалися ми в лісі — я і луна. Вона в усьому зі мною погоджувалася, ні в чому не суперечила. Бо ми були в лісі, де вовки вже одного з’їли».

В одній з недавніх телепередач американець, який одружився з росіянкою і переїхав у Росію, сказав: «Ви поєднали капіталізм і соціалізм. Але ви взяли з них найгірше».

А кращим було духовне, яке не залежить від тих, хто був при владі і тиранив народ. Люди збиралися на кухнях, читали. Мені в Москві телефонували і запитували: «Хочеш на ніч «У колі першому» Солженіцина? Приїжджай!» І я опівночі їхав через усю Москву, всю ніч читав, а вранці відвозив назад. Солженіцин тоді в рукописах ходив по руках постійно. Зараз видано — стоїть. Не читають. У людини пересиченої зникає інтерес.

— Чи мав цей рух опозиційний характер?

— Безперечно. В інтелігенції завжди жила опозиція до влади. У тих, хто вислужувався, вона прикривалася служінням, але десь усередині вона теж була. Бо література за своєю природою в усі часи — опозиція владі. Якщо вона щиро служить владі, тоді це не література. Це ерзац, те, чим влада її підміняє, коли арештовує справжніх письменників і підносить інших. Був такий вислів: будь-яка література знаходить свого читача. Люди, звісно, читали й ерзац, але душі їхні при цьому зубожіли.

Я можу сказати з усією відповідальністю: за часів найбільшого гоніння на вільну думку я зустрічав людей, які, вперше мене побачивши, доводили, що таке Ленін.

— Наскільки глибоко інтелігенція розуміла справжній стан справ, суть радянського ладу?

— Це було дуже неоднорідно. Те, що ніякого комунізму не буде і він неможливий, гадаю, знали всі. Кожна розумна людина розуміє, що коли зробити всіх людей однаковими за їхніми можливостями й потребами, то це буде отара, а не людське суспільство. Для отари комунізм можливий. А коли людина хоче бути особистістю, то вона не може жити в отарі.

Завдяки критичному погляду на це, в нас усе ж таки була добра література. Поруч із усілякою мурою писалися чудові речі. З’явилися такі письменники, як Василь Биков, Чінгіз Айтматов, Федір Абрамов.

— Який рівень опозиційності сповідували ви?

— Намагався всюди, де можна, говорити те, що я думаю.

— Коли настало ваше повне прозріння?

— Прозріння в мене було лише стосовно нового ладу. Стосовно старого я мав звичайне бачення. Мені було все зрозуміло. Тільки я вважав, що в нашій країні інакше неможливо. Цей лад настільки сильний, що не дозволить себе зруйнувати. Та життя прожити і не бачити, як ці люди брешуть, як кажуть одне, а роблять інше, було неможливо. У часи моєї молодості сталася трагедія з 14-річним сином українського письменника Дольда-Михайлика, автора відомого роману «І один у полі воїн». Близькі до нього люди розповідали, що дитина просто не витримала. У них удома збиралися письменники. Говорили одне, а писали зовсім інше. Хлопець їх слухав, читав їх — і в результаті наклав на себе руки.

Тож коли Рождественський писав, що він прозрів,— я йому не вірю. Це ж було в усіх на очах. Люди все розуміли. Ніхто цією системою не захоплювався. Це була красуня, яка ні в кому не могла розбудити бажання. Їй можна було служити, робити кар’єру, заробляти... Та не бачити цієї системи могла лише людина, котра не мала очей.

— 1971 року вже видрукувану вашу книгу «Наслідування театру» пустили під ніж. Чому?

— Ця книга вийшла вже після неприємностей, які почалися з «Березневого снiгу» Чендея. Коли на зборах його довбали, лише двоє людей намагалися сказати щось хороше. Це був Семен Панько і я. Пізніше у міськкомі партії мені пропонували змінити стенограму. Я відмовився.

А через рік уже обговорювали на зборах мою книжку. Один діяч, колишній працівник органів, виступає: «На першій сторінці написано: «Театр починається з вішалки і кінчається вішалкою. Але пам’ятайте: головне завжди в середині». Я розгортаю книжку посередині. Читаю: «Зелений верблюд. Дія відбувається в пустелі Сахарі». Він багатозначно подивився на всіх. Бідолаха думав, що Ізраїль міститься в Сахарі. І ось увесь час відчуваєш, що ти серед дурнів, котрим треба так довести, що вони дурні, аби вони не образилися.

У моєму житті найсильніше відчуття — те, що я постійно перебуваю під підозрою як антисовєтчик, навіть тоді, коли не даю для цього приводу.

Та не менш сильне відчуття — це взаємна любов до моїх читачів, розумних, чесних, добрих, порядних людей, які завжди підтримували мене, і я пишався, що маю таких однодумців. Ніде, у жодній країні немає таких читачів, немає такої мислячої інтелігенції. Це неправда, що в нас її більше немає. Вона є, є. Просто їй завжди було погано на державному рівні і завжди добре на рівні взаємного спілкування.

— Сім років ваші книги не виходили. Чим вам запам’ятався період мовчання?

— Тим, що Бог усе ж таки є. У цей скрутний час надходили різні пропозиції — написати сценарій, передмову, зробити переклад. У журналі «Человек и природа» постійно виходили мої речі про тварин, рослин. Але тут прийшов якийсь «земляк» і сказав головному редактору: «Як це ви друкуєте Кривіна, коли в Україні його друкувати заборонено!»

Світ узагалі ділиться на дві частини: на людей, котрі хочуть допомогти, і на людей, котрі хочуть напаскудити. Завдяки першим добро не переводиться на Землі. Воно має підтримку. На жаль, у таборі тих, хто хоче напаскудити, опиняються люди, у яких влада.

— Ви вважаєте себе частково дисидентом?

— Я не вважаю себе борцем. Усе, що я говорив, говорив засобами літератури. А дисиденти борються й іншими засобами.

— Ви не вважаєте, що езопівська мова — це форма конформізму, тоді як інші виходять на майдани з відкритими гаслами?

— Я не думаю, що це форма конформізму. Це форма художньої творчості. Я вибрав цей жанр тому, що він мій. Не всім це подобалося. Чиновникам, приставленим до літератури, було зрозуміліше, коли автори висловлювалися навпростець. Мені навіть один порадив: «Ти говори з обуренням, але без образів». У літературі йому заважали образи. Себто йому заважала сама література.

Я не писав спеціально для того, щоб під’юдити владу. Просто писав те, що писалося. Коли воно виявлялося неугодним владі, то це була її проблема. Я знав, що коли мені треба виступити на захист людини в літературному колі, то я висловлю свою думку, попри все. І такими ж були Петро Скунць, Вілмош Ковач. Пам’ятаю, на обговоренні моєї книжки виступив Керекеш: «Я прочитав «Наслідування театру». Не розумію, за що на неї накинулися?» Він виступив як порядна людина.

— Вас публічно просили написати проти Солженіцина, та ви відмовилися. Що ви тоді сказали?

— «Чому я повинен писати проти нього? Він письменник і пише те, що хоче писати». На що мені відповіли: «Ну тоді начувайся».

— Одного разу ви сказали, що, «окрім помилок, моє покоління молодим нічого не залишає». Що ви мали на увазі?

— Це було перебільшенням. Покаяння властиве кожній людині. Ми повинні були дати своїм дітям більше, ніж зуміли дати, адже навіть наше життя нам не належало. Ми мусили навчити їх розрізняти погане і хороше, але так, щоб вони не втратили віру в життя, бо поганого було забагато. Та в жодному разі ми не повинні були брехати нашим дітям. Гадаю, на це я не грішив.

Одного разу дочка нагадала мені заповідь, якої я її вчив. Коли вона мала отримувати паспорт, постало питання, яку національність їй записати. Мати в неї українка. І ми розуміли, що дочці буде легше, коли вона запишеться українкою. Весь рік вона не брала паспорт, щоб нічого не писати. А одного разу мені сказала: «Ти мене завжди вчив бути з тими, кого б’ють, а не з тими, хто б’є. А зараз хочеш від мене іншого рішення». Я не міг їй нічого заперечити, хоча дуже за неї боявся. Вона й так через мене страждала. Зрештою, записалася по матері.

Я ж вісім місяців у Києві проходив без роботи. Мені прямо казали: «Євреїв не беруть».

«На першому плані має бути загальнолюдське»
— У середині 80-х ви навіть опинилися в міськкомі КПУ. Для чого?

— Це був уже час, коли в партію увірвався вітер вільнодумства. Не випадково на виборах у члени міськкому (обирали спільно письменники та художники) від літераторів висунули дві такі неугодні партії кандидатури, як Петро Скунць і я. Кожен із нас не хотів бути обраним, але Петру пощастило більше. До того ж була надія отримати можливість хоч якось впливати на перебіг подій.

— Після комуністичного міськкому ви вступаєте в Рух...

— Рух був протестом проти існуючого режиму. Це була та сила, яка могла щось зробити. Я вважав, що потрібно об’єднати зусилля, а не дробити їх за національностями. І коли побачив, що Рух набуває національного характеру, пішов звідти.

— Російські літератори в Україні сьогодні опинилися між двома берегами. З одного боку Москва, якій вистачає своїх авторів, з другого — Київ, який не дуже зацікавлений у російськомовних виданнях. Що гадаєте з цього приводу?

— Я вважаю, що насамперед треба відокремити мову від політики. Лише тоді можна вирішити питання по-людськи. Ніде у вільному світі не існує проблеми, де людина живе. Вона може жити де завгодно. Хемінгуей жив там, де було дешевше, — у Франції, Іспанії. І при цьому залишався американським письменником. І повсюди це так. Коли людина пише російською мовою, то це російський письменник, а не російськомовний, як у нас називають. Інакше ми муситимемо назвати російськомовними письменниками Гоголя і Короленка, а українськомовною — Марка Вовчка.

Письменник пише тією мовою, яку вважає своєю рідною. І тут не має бути ніякої трагедії, коли не втручається політика. Інша річ, що він повинен обов’язково знати мову країни, у якій живе. Ось це в мене не викликає жодного сумніву. Я, наприклад, не помічаю, коли переходжу на українську. У мене це мимоволі виробилося. Але пишу я вже російською.

— У Росії тепер не дивляться на вас як на закордонного автора?

— Ні. У Москві мене і зараз друкували б. Пропозиції є, але я нічого не посилаю.

— Ваші твори не мають національних рис. Космополітизм як філософська система,— зрозуміло, не в радянському тлумаченні,— вам властивий?

— Для мене характерним є наднаціональне відчуття. На першому місці має бути загальнолюдське. Але національне відчуття я визнаю і поважаю у кожній людині. Якщо, звісно, воно не стає знаряддям політики.

Я це відчув на собі усім своїм життям. Постійно накидають тобі відчуття неповноцінності — що ти не такий. Ось якби ти був інший... Мені це дуже добре зрозуміло.

Я не думаю, що якась нація, при всьому успіху її країни, має право підноситися, вважати себе вищою за інших. На сорти треба ділити картоплю, а не людей. Усього, чого людина досягне в житті,— вона повинна досягати не національністю, а іншими шляхами. Інакше вона ні на що не здатна.

— Тобто національне відчуття стоїть у вас на задньому плані?

— Коли Юліана Тувима запитали, який він письменник — польський чи єврейський, він відповів: «Євреїв об’єднує не кров, яка в жилах, а кров, яка тече з жил». Не можу сказати, що я космополіт. Для цього мені треба поміняти прожите життя.

Я з великою симпатією ставлюся до Ізраїлю і до тих людей, які там живуть. Ніколи раніше не думав, що зі мною це станеться, що прокинеться така любов. Але тепер, коли в мене там дочка, онук... Я знаю, як вони ставляться до цієї землі, як вона їх прийняла. Цей народ став моїм народом не тому, що кров випускають із жил. Хоча й тепер, коли у львівських газетах з’являються твердження, що Бухенвальду не було, Бабиного Яру не було (про це говорилося в телепередачі «Яхад»), то що я повинен відчувати?

— Правда, що ви дотримуєтеся шабату?

— Ні. Я ж не можу лицемірити перед собою. Я не християнин і не іудей. Мій бог усередині мене, а не в церкві.

— Може, ви — атеїст?

— Ні. Атеїст — це людина, для якої немає нічого святого. А для мене в житті багато святого. І насамперед — саме життя. Я вірю, що воно не випадково з’явилося на Землі, вірю у вселенський розум. Навіть у переселення душ вірю, бо дуже хочеться. Що ми можемо знати про світ, маючи всього лише п’ять органів відчуттів? Якби ми мали не п’ять, а десять, двадцять органів відчуттів — світ постав би перед нами зовсім іншим, і, може, у ньому ми б побачили Бога? Атеїст — це людина, яка тупо впирається у свої п’ять органів відчуттів і на цій підставі висловлює судження про Всесвіт.

У книзі для дітей «Цікаво про астрономію» я прочитав жахливу фразу: «Найближча зірка перебуває на відстані чотирьох світлових років. Тому потрібно змиритися з думкою, що ми ніколи не долетимо до жодної зірки». Це мене обурило. Не можна вбивати надію колись побачити інші світи.

— Що ви казали дочці, коли три роки тому вона вирішила змінити громадянство?

— Я не заперечував. Це було вимушене рішення. Вона їхала рятувати свого чоловіка. Він був тяжко хворий, а в країні не було ліків. Тепер йому набагато легше.

— Років десять в Ужгороді говорять про ваш виїзд на постійне місце проживання до Ізраїлю...

— Цю проблему важко розв’язати. Тут і вік, і край, у якому я прожив так багато років... Мені хотілося б жити і тут, і там.

— Тобто можна припускати...

— Ми ж тут залишилися удвох, геть самі. Не дай Боже опинитися в такому становищі, коли лежатимеш і вмиратимеш, а подбати нікому.

— Чим займається ваш єдиний онук?

— Сашку — 21 рік. Він служить в армії. Йому там подобається. Я не можу забути, як колись приїхав із ним на ювілей львівського театру «Гаудеамус». Заходимо в буфет, а він на все горло: «Дідусю, масло!!!» Коли Сашко їв бутерброд, я думав: «Боже мій! Ну що ж я зробив у цьому житті? Яку радість я дав своєму онуку? Оцю радість?!»

Тепер він цілком спокійно ставиться до їжі. Для нього це вже не проблема.

— Кажуть, що коли б не ваша дружина, то не було б письменника Фелікса Кривіна.

— Вона мені дуже багато дала як людині, як особистості. Все життя допомагала мені в роботі. Була моїм першим редактором і порадником. Без неї я, напевно, був би іншим. Але писати я почав ще до нашої зустрічі.

— Вона може забракувати ваші твори?

— Ні, вона може лише давати поради. Гейне писав: «Но если моих не похвалишь стихов, запомни: развод неизбежен». Моя дружина ніколи особливо не хвалила того, що я пишу, але ми, як бачите, не розлучаємося.

— Розкажіть про ваші недоліки.

— Колись я більше любив працювати, ніж відпочивати, а тепер інколи люблю більше відпочивати, ніж працювати. Хоча я ніколи не робив того, чого не любив. У цьому щастя мого життя.

— Ваша філософія життя?

— Людина повинна жити так, щоб максимально здійснити те, що їй дано від природи. Коли людина приходить у життя, то після неї має бути дана відповідь, навіщо вона приходила. Хоч якась відповідь.

Все найцінніше людина носить у собі. І якщо їй нецікаво із собою — це кінець. Тоді і їй ні з ким не цікаво, і з нею нікому не цікаво. Це найбільша катастрофа в житті.

— Ваш пік популярності вже минув чи ще попереду?

— Гадаю, що в минулому. Напевно, саме в 60-ті роки. Будь-яка популярність, як і життя, минає. І зараз найголовніше — щось іще зробити. У мене така професія, яка дає можливість не закінчитися із фізичною смертю.

— Що в житті ви зробили б інакше?

— Напевно, все. Треба бути повним бовдуром, щоб, проживши життя, сказати: я нічого не змінив би. Виходить, життя тебе нічого не навчило. А воно все ж таки намагалося.

— Ви багата людина?

— Навіть тоді, коли в нас були багаті письменники, я не належав до їхнього кола. А сьогодні, коли літератори не мають можливості друкуватися... У домі повішеного не говорять про мотузку.

Коли я був у Передєлкіно, письменник Василь Ардаматський усе допитувався: «У вас, напевно, в Ужгороді є дача?» — «Немає». — «Ну, може, у вас є особняк?» — «Немає». — «А машина у вас є?» — «Немає». Він був геть вражений. Потім одного разу підходить до мене і каже: «Я зрозумів. Ви просто така людина». Весь час напучував мене — треба грюкати кулаком, треба домагатися. І коли я їхав, Василь проводжав мене. Поїзд уже рушив, а він стояв і показував, що треба грюкати. Ні, я так не можу.

— Знайомі називають вас Дон Кіхотом. Ви воюєте з млинами?

— Про те, що це млини, говорять ті, хто взагалі не хоче воювати. Насправді це не млини, це реальне зло. Дон Кіхот — чудовий образ людини, котра чогось прагнула. І коли в нього на голові мідний тазик, то це не означає, що він несповна розуму. Просто для нього достатньо мідного тазика, щоб зробити те, для чого іншим потрібно бозна що.

— Я знаю людину, котра вважає себе кривіноманом. А як вилікуватися від кривіноманії?

— Не думаю, що така назва доречна. Якщо ми з цими читачами мислимо на одній хвилі, то вона не повинна носити чийогось імені. Моїх читачів влаштовує те, що я їм даю можливість багато чого додумувати самостійно і не забираю багато часу, бо пишу короткі речі.

— Розкажіть про секрети вашої творчої кухні.

— У мене був такий афоризм: «Що таке письменницька кухня? Це звичайна кухня, в якій удень вариться суп, а вночі створюються безсмертні твори».

Я працюю щодня, інакше мене замучило б сумління. Може, небагато — 4—5 годин на добу. Встану вночі о четвертій годині, посиджу годинку, потім ляжу, посплю. Встану о шостій, знову посиджу. А потім, із ранку, працюю стабільніше.

Для мене вдала думка дорожча за будь-яку вдалу покупку. Чи подарунок, якщо немає грошей.

— Часто смієтеся?

— Так, життя приносить дуже багато кумедного. Дивишся — начебто річ серйозна, а отак її повернеш — смішно. Все залежить від того, як собі уявити. Я люблю цим займатися.

— А коли ви востаннє плакали?

— Не пам’ятаю. Ні, сльози в мене бувають. Та радше від мистецтва — від книги чи телепередачі. А ось коли я плакав від журби, згадати зараз важко.

— Ви часто використовуєте образи тварин. Які з них викликають асоціацію з вашою персоною?

— Та-а-ак... Оскільки людина — теж тварина, я почуваюся людиною.

— У вас є оповідання «Мене називають віслюком». Вас так часто називають?

— Ха-ха. Ні, на жаль. Може, тоді я над чимось ще замислився б.

— Що робите у вільний час?

— Найкращий для мене відпочинок — займатися математикою. Я люблю числа. Люблю знаходити їхні закономірності. Коли я був у п’ятому класі, мене водили розв’язувати задачі в шостий. У моїх записниках зберігаються цілі стовпчики розв’язків. Я їх бережу, бо мені це здається цікавим.

— Відчуваєте наближення старості?

— Ні. Я почуваюся на середні роки. Головне — інтерес до життя. Кажуть, що здатність дивуватися теж дуже важлива. Я якось до життя не притерся настільки, щоб нічого не відчувати. Гумор цього не допускає. Це неймовірно життєздатна сила.

— Однак критики стверджують, що Кривін занадто сумний для узагальненого образу гумориста.

— Гумор — узагалі невесела річ. Це захисний засіб розуму. Він виникає, коли життя складається невдало. Якщо вважати, що гумор — весела річ, тоді він суперничатиме із лоскотом, безглуздим жартом, клоунадою. А справжній гумор, глибокий, завжди сумний.

— Ви більше сатирик чи гуморист?

— Ніколи не був сатириком. Але я й не гуморист.

— А хто ж ви?

Олександр ГАВРОШ


— Просто мисляча людина, котра пише.

Тот, в ком живет чувство юмора, - счастливый человек: в трудные минуты жизни юмор приходит на помощь,
помогая понять и оценить ситуацию, и, может быть, где-то спасет и подскажет выход из сложной,
порой печальной обстановки. Но, наверное, сам по себе юмор возникнуть не может. Вероятно,
от рождения такое случается редко, - воспитывает это чувство среда, семья, общество и, конечно,
эрудиция, которая природой, увы, не отпущена.

Поэтому, говоря о Феликсе Кривине, давайте вспомним о духе народной мудрости, наблюдательности и,
безусловно, о школе великой литературы, которая не льстила жизни и не клеветала на нее.

Феликс Кривин родился в 1927 г. в г. Мариуполе. В 1933 г. семья переехала в Одессу. После эвакуации -
Измаил. Окончил Киевский педагогический институт. С 1955 г. жил в Ужгороде. С 1998 г. живет в Израиле.

Кривин с полным основанием мог сказать, что он родом из Одессы: юмор Кривина искрометный,
тонкий, жизненный - оттуда, из тех наблюдений, встреч, находок. Он в 80-е годы - король юмора.
Меткие эпиграммы, афоризмы с восторгом читались в журнале "Юность". У него свой стиль,
свое виденье мира, его не спутаешь ни с кем. Вещи в его скетчах, пословицах, перефразе приобретают особый смысл.

Так мы узнаем, что есть удивительная страна Грамматики. Путешествуя по этой стране,
ты делаешь открытие за открытием, узнаешь, какую силу неожиданно приобретают частицы,
что есть слова добрые и коварные. Например, буква "р". Ведь одно дело, когда тебя почитают,
а другое, когда прочитают. Поступок становится проступком. Вы легли спать, но вам придется проспать.

Нужно поверить в силу слова, а если не хотите, то можете проверить.

В тяжелые, неласковые годы Кривин в Киеве (!) выпускает газету "Антизнание - сила".
Авторы газеты дерзко и наивно объявили о создании новой партии "Союза ясноголовых".
Это было время борьбы с космополитизмом: Но все, к счастью, обошлось. Потом, много позже,
появились сборники "Ученые сказки", "Хвост павлина", "Принцесса грамматики".

По своим убеждениям, творческим интересам, образу жизни Феликс Давыдович ощущает
себя Гражданином вселенной. "Я ненавижу антисемитизм. Я ненавижу шовинизм.
Я ненавижу национализм, определяющий достоинства человека по крови...
Мне нравятся люди, которые не умеют отличить человека по национальности".
В этом философия Кривина. Он мыслитель, он использует разные жанры - и в них четкость, ясность, ничего лишнего.

Кривин переосмысляет жанры. Мы знаем "Стихотворения в прозе" И.С. Тургенева. Это еще в школе изучается.
А он создает прозу в стихах. Кажется мелочью разговоры о трюмо, о башмаках, о зерне, о шкафе, о печке и песчинке.




Кажется песчинка,что она
Выполняет важное задание:
Без нее бы рухнула стена,
Без нее бы обвалилось здание.
...Ни к чему пускаться в рассуждения:
Крепче будет здание стоять
От ее, песчинки, заблуждения.

Вот и вывод: не надо спорить с посредственностью, воспитайте в себе терпимость и чувство юмора.
Не все нужно обличать. Просто будь избирателен и сдержан. Ведь бывает так, что мемуары
пишет тупой Карандаш. "Конечно, пишет он их не сам - для этого он слишком тупой.
Тупой Карандаш многое забыл, многое перепутал, а многого просто передать не умеет.
Приходится острым карандашам самим разбираться - подправлять, добавлять, переиначивать.
В этой сказке ничего не говорится о том, кто дурак, а кто умный. Пусть читатель поймет.
Поймем и мы Феликса Кривина и скажем за все сделанное им в литературе и в наших душах спасибо.

НЕЛЛИ ЗИНГЕРМАН

Не знаю, как вы, а я произведения Феликса Кривима обожаю с детства. Читал все издания, которые удавалось достать. Каждую новую книгу, когда эти книги вдруг стали в конце 80-х свободно продаваться, покупал буквально автоматически. Естественно, купил и авторский том Кривина, который вышел в "Антологии сатиры и юмора России XX века" — объемистый такой, почти на 700 страниц. Проза, миниатюры, стихи. Не все, конечно (пишите, Феликс Давидович, еще сто лет), но много, причем я с радостию несказанной сходу нашел множество вещей, которые мне прежде не попадались. Вот это, например: "Кто был ничем, тот станет всем, чем угодно". Иэх!!! От души.

Или вот этот чудесный "дистрофик" (то есть, двухстрофное стихотворение):

Все армии под знаменем добра,
И ни одной под знаменем порока.
По всей земле кричат добру ура,
А зло клеймят нещадно и жестоко.

Все о добре пекутся, не о зле,
И даже зло кричит: "Добру дорогу!"
Как рыцари без страха и упрека,
Упрек и Страх шагают по земле.
Высочайшее мастерство Кривина позволяет ему местами играть в нарушение правил: его тексты то здесь, то там выглядят чуть-чуть "неправильными". Стихи шершавятся неточными рифмами, в прозе проскакивает нарочитый наив — но то, что у других авторов могло бы испортить впечатление, у Кривина создает неповторимый и моментально узнаваемый стиль. Кривин, впрочем, и в этом класси-чен: вспоминается, как мастерски играл в графоманию Даниил Хармс — ну, а о великих "неправильных" стихах Вадима Шефнера и напоминать-то грех...

Когда держишь в руках новую книгу Кривина, не только радуешься тому, что в ней есть, но и расстраиваешься, что в ней чего-то нет — чего-то давно желаемого. Я уверен, что такие сводные антологии никак не заменят, например, общедоступного переиздания сборника его поэзии "Круги на песке" — и все только выиграют, если это переиздание будет расширенным. Если книги Кривина издания 60-80-х стали de facto библиографическими редкостями, то позднейшие издания просто совершенно недоступны. Смотришь на библиографию в конце книги — в девяностых у Кривина вышло восемь — восемь (!) - книг в его родном Ужгороде... Где они все? Где "Тюрьма имени свободы"? Где "Плач по царю Ироду"? Где "Брызги действительности"? Или вывоз Кривина из Украины запрещен? Но тогда эти книги должны возить контрабандой, это же чистое золото!

Кстати, вы еще не побежали в магазин? Ну-ну, рискуете, рискуете: тираж-то всего пять тысяч...

Ф И Л Ь М О Г Р А Ф И Я

«БАБУШКИН КОЗЛИК. Сказка для взрослых» (1963)
«ЗЛОСТНЫЙ РАЗБИВАТЕЛЬ ЯИЦ» (1966)
«СТАРЫЕ ЗАВЕТЫ» (1968)
«КАМЕНЬ НА ДОРОГЕ. ДЕМАГОГ» (1968)
«КОРОТКИЕ ИСТОРИИ» (1970)
«ДОБРОЕ ИМЯ» (1971)
«ОДУВАНЧИК -- ТОЛСТЫЕ ЩЕКИ» (1971)
«КАМЕННЫЙ ВЕК» (1987)


Cюжеты из киножурнала "Фитиль"



«ЗАЙКИНЫ РОГА ("Фитиль" N 61)» (1967)

ОЧЕНЬ ЖАЛКО,ЧТО СЕГОДНЯ ЭТИ ФИЛЬМЫ НЕ ПОКАЗЫВАЮТ-
ОНИ БУДУТ ВСЕГДА СОВРЕМЕННЫ И ИНТЕРЕСНЫ ЛЮДЯМ

Дедушка Рабинович не любил анекдотов, потому что все они были про Рабиновича.
Не было сказок про Рабиновича: жил-был король Рабинович.
Не было былин: ой ты гой еси Рабинович, добрый молодец. Не было песен:
и с нами Рабинович, первый красный офицер, сумеем постоять... за что бы Рабиновичу постоять?
Жизнь складывалась так, что приходилось стоять не Рабиновичу, а за Рабиновича.

Зато у дедушки дедушки Рабиновича жизнь складывалась иначе.
Был у дедушки Рабиновича дедушка, тоже, между прочим, Рабинович.
Большой знаток и любитель анекдотов.
Время было трудное, дореволюционное; анекдоты, как старые евреи,
обрастали бородами, и тогда, чтобы их как-то усмешнить, обновить, что ли,
дедушкин дедушка прибегал к помощи известных авторитетов.
"Мне великий князь рассказывал", "Мне его сиятельство рассказывал",
"Мне его святейшество рассказывал". Конечно, анекдоты от великого князя
и святейшества слушались с большим интересом, чем анекдоты от никому
не известного Рабиновича, но тут грянула революция,
обесценившая в один момент все старые авторитеты, и пришлось прибегать к новым:
"Мне Ленин рассказывал", "Мне Троцкий рассказывал".

Но случилось так, что Ленин умер, Троцкий оказался троцкистом,
и на него ссылаться уже было нельзя. Пришлось ссылаться на более мелких.
На Зиновьева, на Каменева. В анекдотах бы им жить и жить, но время было
для жизни не приспособленное. Расстреляли Зиновьева и Каменева,
и анекдотам от них пришел конец.

И тогда настало время анекдотам от Бухарина.
Бухарин — любимец партии, уж он-то Рабиновича не подведет.
А когда расстреляли Бухарина, тут-то в поле негласного зрения попал и Рабинович.
Заинтересовалось негласное зрение: что же такое мог ему Николай Иванович рассказать?

Стали копать под Рабиновича. Но он, кроме анекдотов, ничего не знал.
Подсадили к нему надежного человека на предмет информации.
И что вы думаете? Информация тут же появилась. Ему Ежов рассказывает.
Он же его сажает, и он же ему анекдоты рассказывает.

Делать нечего, посадили Ежова. За эти самые анекдоты,
которые он рассказывал Рабиновичу.

Тут и Рабиновичу пришел конец. Дали Рабиновичу, что положено, без права переписки.

И было за что. Царя из-за его анекдотов расстреляли со всей семьей,
Зиновьева с Каменевым расстреляли, Троцкий из-за него покинул родную страну.
Ежова, кристальной чистоты человека, поставили к стенке.
А рядом с ним — какая честь! Рабиновича.

И тогда началась его посмертная жизнь — в анекдотах.
"Что такое с Рабиновичем?" — "Он умер". — "То-то я смотрю, его хоронят..."

Нет, не похоронили Рабиновича без права переписки.
Но в анекдотах допускается эта небольшая вольность.

Зато попробуйте расстрелять анекдоты от Рабиновича!
Они вечно живые, как сказал один драматург, — правда, по другому поводу.

Это-то и угнетало внучатого дедушку Рабиновича. Поэтому он выпивал.
Не в лежку, не в запой, а лишь по серьезным, можно даже сказать,
историческим поводам. То он отмечал победу русского оружия под Москвой,
то под Бородином, то аж на Куликовом поле. А однажды пил целый год,
не зная точно, в какой именно день прорубили окно в Европу.

Вот какой человек был дедушка Рабинович. А его в анекдоты. Позор!

Последний раз мы с ним виделись, когда он праздновал день рождения Адама.

— Какого Адама, дедушка?

— А ты не знаешь? Первого человека.

— И сегодня у него день рождения?

— А что у нас сегодня? Двадцать третье октября? Ну, значит, сегодня.

Дедушка Рабинович налил и выпил для освежения памяти.

— Главный его юбилей будет в девяносто шестом. Шесть тысяч лет —
как тебе эта круглая дата? Три тысячи лет Адама отмечал царь Давид,
пять тысяч лет — Владимир Красно Солнышко. Неплохая для нас компания.

Дедушка налил, выпил и до того освежил мозги, что сообразил:
не дожить ему до этого юбилея. До него еще жить и жить, а у дедушки уже все годы вышли.

Он налил мне, словно передавая эстафету:

— Ты-то хоть не забудь отметить. Запиши где-нибудь. Заодно и меня помянешь.
Я хоть и не первый человек, но помянуть можно.

Я пообещал и записал на бумажке: "23 окт. 96 г. пом. Ад. и д. Р.".

Через много лет попалась мне эта пожелтевшая бумажка, и я не смог прочитать,
что на ней написано. Видно, крепко передал мне эстафету дедушка Рабинович:
ничего не осталось в памяти.

Да и не верил я в Адама. Шесть тысяч лет назад земля уже кишела людьми,
а тут — нa тебе! — является первый человек. Может, он был первый не по порядку,
а по занимаемому положению? Какой-нибудь фараон или вождь племени.

Потом еще прошло много лет. Девяносто шестой год пролетел незаметно.
Скромно отметили юбилей академика Сахарова, пышно —
переизбрание президента на новый срок, а об Адаме — ни слова.

И тут совершенно случайно раскрываю я один исторический труд,
а там черным по белому, теперь уже по желтому: так, мол, и так,
доктор Джон Лейтфут, профессор Кембриджского университета,
кстати, доктор наук и все прочее, в результате пятнадцатилетнего
упорного труда установил, что первый человек Адам появился на свет
23 октября 4004 года до нашей эры. Ровно в 9 часов утра, вот
с какой точностью. Получается, что в минувшем году ему исполнилось шесть тысяч лет.

Я пропустил эту дату. Я не помянул Адама, не помянул дедушку Рабиновича.
Не составил компанию царю Давиду и великому князю Владимиру.
До следующего юбилея — 999 лет, и кто его отметит? Да и будет ли кому?

Я подвел дедушку Рабиновича. Не я первый его подвел.
Его подвели и сказки не про Рабиновича, и былины, и песни не про Рабиновича.
Одни анекдоты не подвели дедушку Рабиновича. Напрасно он на них обижался.

12 июня в Ужгороде в областной библиотеке состоялся литературный вечер, посвященный  юбилею  нашего земляка, почетного ужгородца Феликса Кривина. Вечер прошел в изумительной атмосфере незримого присутствия Феликса Давидовича, все, кто принимал участие и помогал в его организации, делали это с энтузиазмом, по зову души и сердца, и это явственно ощущалось в атмосфере праздника. Активно присоединились Михаил Мильмейстер и Лев Луцкер из Германии - были на телефоне, интернете и добавили свежие идеи, новости в происходящее.
Это - чисто эмоциональная первая реакция, на днях постараюсь разместить фото и информацию из прессы в "комментариях". Может, кто-то из присутствовавших на вечере напишет о своих впечатлениях?

Это уже скоро.

Что до закарпатских писателей. Самый замечательный закарпатский писатель – это Феликс Кривин.
Правда, никто его закарпатцем и даже украинцем почему-то не считает. А он же всю жизнь почти прожил в Ужгороде,
дышал одним с нами воздухом, ходил по этим вот улочкам, впитывал атмосферу нашу и выдавал удивительные вещи.
Гений, без преувеличения. Теперь живет в Израиле.

А Кривина русские считают русским, евреи евреем, а мы про него быстро забыли. Да и отродясь не вспоминали.
Жил себе и жил чудак-человек на улице Льва Толстого, гулять ходил вечерком с палочкой, витрины разглядывал.
Уехал? Скатертью-дорожка…

А я очень жалею, что не успел встретиться с ним, взять интервью или просто так поговорить о том, о сем.
Ведь с умным человеком такого масштаба не часто встретишься. Это же современный Лафонтен, Крылов, Хармс если хотите!
К счастью, Александр Гаврош, наш закарпатский культуролог успел переговорить с Кривиным перед отъездом и записать все это.
Ведь информация такого рода никогда не устареет, ее никогда не сдадут в архив на поедание книжной тли.

А у меня осталась только тоненькая книжечка «Плач по царю Ироду», которую я приобрел на творческом вечере у самого Кривина.
Старик так тут обносился, что приходилось самому продавать свои немеркнущие произведения по трояку.
А у меня, студента, и того трояка не было, занял у кого-то. Так вот он мне подписал тогда, усмехнувшись и переспросив фамилию:
«Александру Ворошилову по поручению Буденного». Я обиделся немного. А потом, прочитав книгу, понял эту надпись.
Последний рассказ (а книга вся состоит из рассказов о трагических судьбах евреев) был как раз про Ворошилова и Буденного.
То есть, когда бойцы Буденного устраивали еврейские погромы, он объяснял это командарму Ворошилову так:
«Та нехай, Клим Ефремович, трошки разомнутся бойцы». А мальчики еврейской национальности ничего этого не знали и
играли в Буденного и Чапаева, ну, типа, как в казаки-разбойники… В этом весь Кривин – и его юмор, с привкусом соленых слез.
Весь одесский еврейский юмор такой, не черный, а светлый. «Печаль моя светла…».

ОДНАЖДЫ

Я начал сказку так: "Однажды Заяц..."
Потом чуть-чуть помедлил, сомневаясь.
Потом, сомнения преодолев,
я начал сказку так: "Однажды Лев..."
Потом сравнил я эти два "однажды",
сообразил, что так бывает с каждым,
кто в чём-то струсив, в чём-то осмелев,
однажды заяц, а однажды – лев.
Конечно, львом нетрудно стать, когда ты
устроился на львиную зарплату
и гаркаешь на всех не хуже льва,
употребляя львиные слова.
Конечно, зайцем можешь стать легко ты,
когда тебя грозятся снять с работы,
соседи травят, у жены мигрень
и в школу вызывают каждый день.
Всё это так знакомо... Но однажды...
"Однажды" труса делает отважным,
из робких зайцев делает мужчин...
И это – сказки доблестный зачин.
Однажды в сказке может всё случиться,
а кто за остальное поручится?
Ведь даже сказка – в этом весь секрет –
однажды сказка, а однажды – нет.




ВЕЧЕРНИЙ ПЕЙЗАЖ С СОБАКОЙ

Нет ни дуба, ни осины,
ни сухого стебля нет,
и собака по пустыне
ходит, ищет туалет.
Вот и вечер на исходе,
зажигают звезды свет...
Так устроено в природе:
что-то есть, чего-то нет.



РИСУНОК

Там, где контуры горы
и луны окружность,
жили-были две сестры –
Внешность и Наружность.
Жили – просто никуда:
грубо, косо, криво,–
то ли веник и скирда,
то ли хвост и грива.
Не лепился к штриху штрих,
все не так, как надо.
Но уставились на них
два пунктира-взгляда.
И впервые понял мир
красоты ненужность,
глядя, как один пунктир
пронизал Наружность,
и впервые ощутил
красок неуместность,
глядя, как другой пунктир
врезался во Внешность.
Что случилось, господа?
Не узнать Наружность.
неприятные для глаз
вялость и небрежность
оказались в самый раз –
подменили Внешность.
Загляденье для души,
лёгкость и воздушность –
до чего же хороши
Внешность и Наружность!
Две подружки, две сестры,
две березки в поле...
Это всё видней с горы,
а с луны – тем боле.


СЛОВО

А слава – дым, а слово – дом,
и в этом доме я живу.
Под вечер за моим окном
садится солнце на траву,
а утром, выспавшись, встаёт
и отправляется в полёт
вокруг столиц и деревень
с весёлой тучкой набекрень.
Приходят Прежде и Потом,
в мою стучатся дверь,
интересуясь, где живёт
прекрасная Теперь.
А я на это: вот те на!
Да где ж ей жить ещё, когда
Теперь – моя жена?

Я приглашаю в дом гостей,
прошу испить вина.
И входит в комнату Теперь,
садится у окна.
Я Прежде знаю с давних пор,
мы даже с ним на ты.
И потянулся разговор
до самой темноты.
И ночь стояла у окна,
вздыхая о былом...
Но где Теперь, моя жена?
Она ушла с Потом.

Как много у меня потерь!
И вот – ещё одна.
Ушла она, моя Теперь,
неверная жена.
Ушла, покинула мой дом,
а я кричал: "Вернись!"
Проснулось солнце за окном
и устремилось ввысь.
И на пути его крутом
кружилась голова.
Но слава – дым, а слово – дом...
Слова, слова, слова...

И просыпалась жизнь вокруг,
как водится, с утра,
и Прежде, мимолётный друг,
промолвил: "Нам пора".
И я поднялся, чтоб идти,
но распахнулась дверь,
и встала на моём пути
прекрасная Теперь.
Другая, новая Теперь,
она вошла в мой дом.
И другу я сказал: "Иди.
Я как-нибудь потом".

МУЗЫКА

Звук не дошёл до тишины,
он где-то пал на полдороге,
и были больше не слышны
его сомненья и тревоги.

А улица не знала сна,
и вот тогда, молчать не в силах,
заговорила тишина
над звука павшего могилой.

Она над городом плыла,
надежда наша и порука...

И это музыка была,
что в мире недоступна звуку.


ЭЛЕГИЯ

А морда просит кирпича
отнюдь не для беседы
о Тициановых холстах,
о ритмах Дебюсси.
Нас окружает странный мир,
который нам неведом,
его услышать и понять
едва хватает сил.

Но морда просит кирпича
не для высоких истин,
не для задумчивых страниц,
что выстрадал Монтень.
Уходит солнце в облака,
и опадают листья,
и стынут жаркие слова,
и мысль уходит в тень.

А морда просит кирпича.
Безмолвно, безнадёжно.
Откуда в мир она пришла?
Куда она уйдёт?
Но просит морда кирпича.
Когда-нибудь... возможно...
Жизнь продолжается. Всему
настанет свой черёд.

Яблоко от яблони недалеко падает.
И при этом не чувствует боли, хотя падает с высоты.
А у яблони долго еще болит это место,
С которого сорвалось ее яблоко.
И яблоня кричит по ночам
И становится на цыпочки, чтобы разглядеть, где ее яблоко упало.
Но всем кажется, что яблоня просто растет,
А крик ее кажется не криком, а скрипом.
Потому что всем известно: деревья растут
И скрипят, разминая одеревеневшие суставы.
И яблоки падают не потому, что падают нравы.
Это их законное право:
Пришло время – упал.
А яблоня все тянется и тянется вверх,
Чтобы увидеть все яблоки, которые она растеряла.
Она помнит каждое, по каждому что-то болит,
По-разному болит, ведь яблоки так не похожи друг на друга…

(с) Феликс Кривин

Чуть-чуть лирики

-----------------------------------------------------------------------
Авт.сб. "Полусказки". Изд. "Карпаты", Ужгород, 1964.
OCR & spellcheck by HarryFan, 16 January 2001
-----------------------------------------------------------------------


Отвертки крутят головы винтам,
На кухне все от примуса в угаре,
Будильнику не спится по ночам -
Он все мечтает о хорошей паре.
Дрова в печи поют, как соловьи,
Они сгореть нисколько не боятся.
И все пылинки только по любви
На этажерки и шкафы садятся.



НОЧЬ

Я встаю, а она еще не ложилась. Она стоит под окном, как стояла с
вечера.
- Уходи! - гоню я ее. - Мне надо работать.
Ночь уходит не очень охотно. И не успеешь оглянуться - снова стоит под
окном.
- Чего тебе не спится? - спрашиваю я не слишком строго.
- Холодно, - отвечает Ночь. - Разве тут уснешь, разве согреешься?
Тогда я гашу свет и впускаю Ночь в комнату.
- Ладно, грейся. Только это в последний раз. Завтра же ты должна
оставить меня в покое.
Ночь обещает, но я знаю, что это - только слова. Куда она денется среди
зимы, не ночевать же ей под открытым небом!
Завтра и послезавтра все повторяется снова.
Чуть стемнеет. Ночь приходит в мою комнату и уходит только на рассвете.
Мне не хочется ее тревожить.
А время идет, и ничего я не успеваю сделать. Ночи этого не объяснишь -
она темная, разве она понимает?..