Нина Полосухина,
15-05-2012 11:56
(ссылка)
Книга "Отель для рыцарей и пенсионеров!
Дорогие друзья!
В сети много упоминаний о том, что в 2005 году в Киеве вышла книга Феликса Кривина "Отель для рыцарей и пенсионеров" (изд-во "Рыбка моя")
Но мне не удалось найти более конкретной информации об этой книге. Зародились сомнения - действительно ли существует эта книга???
Пожалуйста, откликнетесь те, кто видел ее, очень прошу.
Я составляю библиографию Феликса Давидовича Кривина для сайта http://fantlab.ru/
В сети много упоминаний о том, что в 2005 году в Киеве вышла книга Феликса Кривина "Отель для рыцарей и пенсионеров" (изд-во "Рыбка моя")
Но мне не удалось найти более конкретной информации об этой книге. Зародились сомнения - действительно ли существует эта книга???
Пожалуйста, откликнетесь те, кто видел ее, очень прошу.
Я составляю библиографию Феликса Давидовича Кривина для сайта http://fantlab.ru/
Метки: книги Ф.Кривина
Лев Луцкер,
20-02-2009 15:43
(ссылка)
Ольга Корф о Феликсе Кривине
В каждом читающем доме есть книги, которые особенно бережно хранятся на самом видном месте, чтобы всегда быть под рукой. У меня среди таких книг – любимый, потрёпанный уже сборник Феликса Кривина «Учёные сказки». Помню, как поздней осенью 1967 года моя мама, вернувшись из командировки, вручила мне этот подарок. Помню потому, что невероятно долго тянулось время ожидания её прилёта, а самолет всё не прилетал и не прилетал, и впервые в жизни ко мне пришёл страх, что он может и не прилететь, – страх остаться без мамы… Так что книжка оказалась «палочкой-выручалочкой», и подобную роль она выполняла потом много раз. «Записки Кощея Бессмертного», опубликованные в «Кукумбере», – из той, старой книжки. Героев этих сказок мы знаем очень хорошо, их истории помним почти наизусть – истории про Золушку, про Царевну-Лягушку, про волка и семерых козлят, сказку про белого бычка… Но Кривин рассказывает о них по-другому, по-новому. И мы убеждаемся, что старые сказки не стареют, потому что их всегда можно рассказать по-другому.
А когда становится слишком грустно, я нахожу в этой книжке волшебное средство, которое действует безотказно. Это лекарство от скуки, обиды и разочарований – юмор. В той небывалой стране, которую придумал Феликс Кривин, всё овеяно юмором. Его остроумные наблюдения, афоризмы, изобретённые им словечки всплывают в разных ситуациях. Чаще всего тогда, когда имеешь дело с неоднозначными явлениями. А по Кривину, однозначных явлений не бывает. Каждое имеет оборотную сторону. Как в любимом моём рассказе – «Мы с Зайцем идём на охоту», – герой вместе со всеми сначала «травит рыжего», а потом сам внезапно оказывается в роли затравленного. Очень полезная история для тех, кто любит за компанию кого-нибудь потравить.
Юмор писателя часто бывает грустным, а «философский взгляд» – насмешливым. Однако он никогда не смеётся над теми, кто любит мечтать. Фантазия – стартовая площадка творческого полёта – уносит читателей от мелочей жизни в те параллельные миры, «которых нет на свете»… И там живут лягушка Кемберли, и жаба Беркемли, и зверь Скрель, и зверь Грэль, и птица Флетти… Но они есть! И стихи про них есть! Так возьмите их в долгую дорогу, и они помогут преодолеть приземлённое существование и пусту
«…Которых нет на свете»
Как на небо забрели Кемберли и Беркемли
Лягушка Кемберли,
Которой нет на свете,
И жаба Беркемли,
Которой нет на свете,
Решили как-то летом
Увидеть белый свет
И побрели по свету,
Где их на свете нет.
Они брели, брели
И день, и два, и двадцать,
Брели и не могли
Никак налюбоваться:
Зелёные просторы,
Сиреневый рассвет,
Леса, поля и горы,
Где их на свете нет.
Среди красот земли
Весёлые подружки
Сначала просто шли,
Как жаба и лягушка,
А после полетели
За облаками вслед.
А что им, в самом деле?
Ведь их на свете нет.
Лягушка Кемберли
Летит по небу птицей.
И жаба Беркемли
Летит по небу птицей.
Чтоб, в небе их заметив,
Мог убедиться свет,
Что есть они на свете,
Хоть их на свете нет.
Птица Флетти летит через океан
Ходил по океану хмурый ветер,
Не слыша волн сердитых нареканий.
А там, под облаками, птица Флетти
Летела, отражаясь в океане.
И видела она в своём движенье,
Как, у стихий выпрашивая милость,
Покинутое ею отраженье
На гребнях волн угодливо дробилось.
Захлёбывалось, билось и дрожало,
Но всё-таки сквозь океан и ветер
Оно текло, упорно путь держало
Туда, куда летела птица Флетти.
Порой и мы,
В себя теряя веру,
Угодливо дробимся в океане.
Мы так слабы...
Но нас ведут примеры,
Которые летят под облаками.
Мы с Зайцем идём на охоту
Сегодня чуть свет заглянул ко мне Заяц.
– Вставай, братец Кролик, пошли на охоту!
На охоте мне не раз приходилось бывать, но всё это получалось как-то случайно. Нарвёшься на собаку – и ходу, а она за тобой. Ну, и пошла охота.
– Оставь, – говорю, – я с прошлой еле ноги унёс.
– Да нет, братец Кролик, я не о том. Мы сами будем охотиться.
Мы – охотиться. Вот чудак!
Тоже скажешь... Какие из нас охотники?
– Ещё какие! – говорит Заяц и разглаживает усы – это он недавно завёл себе такую привычку. – Пойдём засядем в кусты, глядишь, и затравим кого-нибудь. На прошлой неделе – слыхал? – во-от такого Медведя затравили.
– Медведя?
– Ну да, – Заяц почему-то начал смеяться. – Сидим мы, понимаешь, с ребятами в кустах. То-сё, пятое, десятое... Смотрим, Медведь ползёт. Не спеша так, видно, прогуливается. Ступит шаг – воздух понюхает, но нас не чует: ветер-то в нашу сторону. И тут Хорёк говорит: «Трави его, ребята!»
Первым начал травить Сурок. Спрятался подальше за кустик и кричит: «Эй ты, рыжий!» Медведь идёт, будто его не касается. «Рыжий! Рыжий!» – кричит Сурок. Ещё немного прошёл Медведь и всё-таки обернулся. «Это вы меня?» – спрашивает, а сам никого не видит, потому что мы все в кустах. Только хлопает глазами да носом водит по сторонам. Потеха!
«Тебя! – кричит Хорёк. – Тебя, рыжего!» – «Я вовсе не рыжий, – говорит Медведь. – Это вам показалось». – «Рыжий!» – кричит Хорёк. «Я коричневый, – оправдывается Медведь. – Это только сверху немного выгорело». – Представляешь? Мы там, в кустах, прямо валимся со смеху. «Рыжий!» – кричит Хорёк. «Рыжий!» – кричит Сурок.
Тут и я голос подал: «Рыжая кандала, тебя кошка родила!» А чего мне стесняться? Ветер-то в нашу сторону!
Эх, жаль, что тебя там не было, когда я ему это крикнул. Я еще тогда, когда крикнул, подумал: «Жалко, что здесь нет братца Кролика!» «Рыжая кандала, тебя кошка родила!» – крикнул я, и Медведь сразу присел, попятился. «Нет, не родила! – заревел он. – При чём здесь кошка и ещё какая-то кандала?» Жаль, что тебя там не было, ты б на него посмотрел. Мы с ребятами так и покатились в кусты от смеха. «Рыжий!» – кричит Хорёк. «Рыжий!» – кричит Сурок. И я тоже кричу: «Рыжий!»
Ревёт Медведь, рвёт на себе шерсть, будто хочет показать, какой он внутри. «Честное слово! – ревёт. – Не верите, да? Чтоб я так был здоров, чтоб мои дети так были здоровы!» – «Рыжий! – кричим мы, а сами помираем от смеха. – Рыжий чёрт! Рыжая команда!»
И тогда, представляешь, он лёг на спину и рванул шкуру у себя на груди. «Не верите? Тогда сами можете посмотреть. Снимайте с меня шкуру!»
– Ну?
– Ну и сняли. Это проще всего, когда Медведь затравленный.
Да, вот это охота. Никто за тобой не гонится, никто не преследует по пятам. Сиди себе под кустиком, отдыхай. Тут и покричишь, и посмеёшься.
Пошли мы с Зайцем.
– А кого сегодня будем травить? – спрашиваю его по дороге.
– Это уж кого придётся, заранее трудно сказать. – Заяц засмеялся: – Не могу забыть, как он сдирал с себя шкуру.
Когда мы пришли, ребята – Сурок и Хорёк – уже сидели под кустиками.
– Значит, травим? – сказали они.
– Травим, – сказали мы с Зайцем.
Залезли мы под кустик, и все вместе стали ждать. Час ждём, два ждём – никто не появляется. Погода хорошая, солнышко не печёт, и ветерок с полянки как раз в нашу сторону.
– Я пойду погляжу, – говорит Заяц. – Может, они там ходят другой дорогой?
Вышел он на полянку, вокруг походил, назад возвращается. Я уже и потеснился, чтобы место ему освободить, как вдруг слышу, Хорёк кричит:
– Рыжий!
Упал Заяц на землю, по сторонам оглядывается. Но по сторонам никого нет.
– Рыжий! – кричит Хорёк. А за ним и Сурок: – Рыжий!
Только я один ничего не понимаю.
– Кого травим? – спрашиваю ребят.
– Ты что, не видишь? Вот этого! – И показывают на Зайца.
А Заяц, видно, и сам смекнул – не в первый раз на охоте. Сидит, прикрылся ушами, а глазами водит по сторонам. Никогда я не думал, что у Зайца такие большие глаза. И круглые, как капуста.
– Это вы меня, ребята? – спрашивает Заяц и жмётся к земле.
– Тебя! – кричит Сурок. – Тебя, рыжего!
Глаза у Зайца стали ещё круглей и такими большими, что в них сразу поместились мы все, со всеми нашими кустиками.
– Какой же я вам рыжий, ребята? – тихо сказал Заяц. – Я просто серый, обыкновенный, как все.
– Рыжий! – кричит Сурок.
– Рыжий! – кричит Хорёк.
Никуда от них не сбежишь, не спрячешься.
– Вы же меня знаете, ребята, – объясняет Заяц, а у самого даже уши дрожат. – Я же серый, это только сверху немножко выгорело.
– Рыжий красного спросил, где ты бороду красил? – пропел Хорёк, покатываясь от смеха.
– Я на солнышке лежал, кверху бороду держал! – подхватил Сурок.
– Ну что вы, какая у меня борода? – сказал Заяц, и мы все исчезли из его глаз – такими они стали мутными. – А если у меня шкура... немножко... так внутри я ж совсем не такой...
– Такой! – крикнул Хорёк.
– Такой-сякой! – крикнул Сурок.
А я добавил, вспомнив, как травили Медведя:
– Рыжая кандала, тебя кошка родила!
Услышав про кошку, Заяц вскочил, но тут же снова упал на землю.
– Не верите? – крикнул он и заплакал.
Слёзы текли у него по шерсти, она становилась мокрой и торчала клочьями, так что на Зайца было смешно смотреть.
И мы хором крикнули: «Рыжий!», и опять крикнули: «Рыжий!», и опять крикнули, и опять.
А он всё мокрел и мокрел от своих слёз, и шерсть у него всё больше торчала клочьями. И он катался по земле, которая к нему прилипала, так что уже нельзя было определить его цвет.
– Не верите? – плакал он. – Почему же вы мне не верите? Ну почему? Почему?
Конечно, мы верили ему. Но охота есть охота.
А когда становится слишком грустно, я нахожу в этой книжке волшебное средство, которое действует безотказно. Это лекарство от скуки, обиды и разочарований – юмор. В той небывалой стране, которую придумал Феликс Кривин, всё овеяно юмором. Его остроумные наблюдения, афоризмы, изобретённые им словечки всплывают в разных ситуациях. Чаще всего тогда, когда имеешь дело с неоднозначными явлениями. А по Кривину, однозначных явлений не бывает. Каждое имеет оборотную сторону. Как в любимом моём рассказе – «Мы с Зайцем идём на охоту», – герой вместе со всеми сначала «травит рыжего», а потом сам внезапно оказывается в роли затравленного. Очень полезная история для тех, кто любит за компанию кого-нибудь потравить.
Юмор писателя часто бывает грустным, а «философский взгляд» – насмешливым. Однако он никогда не смеётся над теми, кто любит мечтать. Фантазия – стартовая площадка творческого полёта – уносит читателей от мелочей жизни в те параллельные миры, «которых нет на свете»… И там живут лягушка Кемберли, и жаба Беркемли, и зверь Скрель, и зверь Грэль, и птица Флетти… Но они есть! И стихи про них есть! Так возьмите их в долгую дорогу, и они помогут преодолеть приземлённое существование и пусту
«…Которых нет на свете»
Как на небо забрели Кемберли и Беркемли
Лягушка Кемберли,
Которой нет на свете,
И жаба Беркемли,
Которой нет на свете,
Решили как-то летом
Увидеть белый свет
И побрели по свету,
Где их на свете нет.
Они брели, брели
И день, и два, и двадцать,
Брели и не могли
Никак налюбоваться:
Зелёные просторы,
Сиреневый рассвет,
Леса, поля и горы,
Где их на свете нет.
Среди красот земли
Весёлые подружки
Сначала просто шли,
Как жаба и лягушка,
А после полетели
За облаками вслед.
А что им, в самом деле?
Ведь их на свете нет.
Лягушка Кемберли
Летит по небу птицей.
И жаба Беркемли
Летит по небу птицей.
Чтоб, в небе их заметив,
Мог убедиться свет,
Что есть они на свете,
Хоть их на свете нет.
Птица Флетти летит через океан
Ходил по океану хмурый ветер,
Не слыша волн сердитых нареканий.
А там, под облаками, птица Флетти
Летела, отражаясь в океане.
И видела она в своём движенье,
Как, у стихий выпрашивая милость,
Покинутое ею отраженье
На гребнях волн угодливо дробилось.
Захлёбывалось, билось и дрожало,
Но всё-таки сквозь океан и ветер
Оно текло, упорно путь держало
Туда, куда летела птица Флетти.
Порой и мы,
В себя теряя веру,
Угодливо дробимся в океане.
Мы так слабы...
Но нас ведут примеры,
Которые летят под облаками.
Мы с Зайцем идём на охоту
Сегодня чуть свет заглянул ко мне Заяц.
– Вставай, братец Кролик, пошли на охоту!
На охоте мне не раз приходилось бывать, но всё это получалось как-то случайно. Нарвёшься на собаку – и ходу, а она за тобой. Ну, и пошла охота.
– Оставь, – говорю, – я с прошлой еле ноги унёс.
– Да нет, братец Кролик, я не о том. Мы сами будем охотиться.
Мы – охотиться. Вот чудак!
Тоже скажешь... Какие из нас охотники?
– Ещё какие! – говорит Заяц и разглаживает усы – это он недавно завёл себе такую привычку. – Пойдём засядем в кусты, глядишь, и затравим кого-нибудь. На прошлой неделе – слыхал? – во-от такого Медведя затравили.
– Медведя?
– Ну да, – Заяц почему-то начал смеяться. – Сидим мы, понимаешь, с ребятами в кустах. То-сё, пятое, десятое... Смотрим, Медведь ползёт. Не спеша так, видно, прогуливается. Ступит шаг – воздух понюхает, но нас не чует: ветер-то в нашу сторону. И тут Хорёк говорит: «Трави его, ребята!»
Первым начал травить Сурок. Спрятался подальше за кустик и кричит: «Эй ты, рыжий!» Медведь идёт, будто его не касается. «Рыжий! Рыжий!» – кричит Сурок. Ещё немного прошёл Медведь и всё-таки обернулся. «Это вы меня?» – спрашивает, а сам никого не видит, потому что мы все в кустах. Только хлопает глазами да носом водит по сторонам. Потеха!
«Тебя! – кричит Хорёк. – Тебя, рыжего!» – «Я вовсе не рыжий, – говорит Медведь. – Это вам показалось». – «Рыжий!» – кричит Хорёк. «Я коричневый, – оправдывается Медведь. – Это только сверху немного выгорело». – Представляешь? Мы там, в кустах, прямо валимся со смеху. «Рыжий!» – кричит Хорёк. «Рыжий!» – кричит Сурок.
Тут и я голос подал: «Рыжая кандала, тебя кошка родила!» А чего мне стесняться? Ветер-то в нашу сторону!
Эх, жаль, что тебя там не было, когда я ему это крикнул. Я еще тогда, когда крикнул, подумал: «Жалко, что здесь нет братца Кролика!» «Рыжая кандала, тебя кошка родила!» – крикнул я, и Медведь сразу присел, попятился. «Нет, не родила! – заревел он. – При чём здесь кошка и ещё какая-то кандала?» Жаль, что тебя там не было, ты б на него посмотрел. Мы с ребятами так и покатились в кусты от смеха. «Рыжий!» – кричит Хорёк. «Рыжий!» – кричит Сурок. И я тоже кричу: «Рыжий!»
Ревёт Медведь, рвёт на себе шерсть, будто хочет показать, какой он внутри. «Честное слово! – ревёт. – Не верите, да? Чтоб я так был здоров, чтоб мои дети так были здоровы!» – «Рыжий! – кричим мы, а сами помираем от смеха. – Рыжий чёрт! Рыжая команда!»
И тогда, представляешь, он лёг на спину и рванул шкуру у себя на груди. «Не верите? Тогда сами можете посмотреть. Снимайте с меня шкуру!»
– Ну?
– Ну и сняли. Это проще всего, когда Медведь затравленный.
Да, вот это охота. Никто за тобой не гонится, никто не преследует по пятам. Сиди себе под кустиком, отдыхай. Тут и покричишь, и посмеёшься.
Пошли мы с Зайцем.
– А кого сегодня будем травить? – спрашиваю его по дороге.
– Это уж кого придётся, заранее трудно сказать. – Заяц засмеялся: – Не могу забыть, как он сдирал с себя шкуру.
Когда мы пришли, ребята – Сурок и Хорёк – уже сидели под кустиками.
– Значит, травим? – сказали они.
– Травим, – сказали мы с Зайцем.
Залезли мы под кустик, и все вместе стали ждать. Час ждём, два ждём – никто не появляется. Погода хорошая, солнышко не печёт, и ветерок с полянки как раз в нашу сторону.
– Я пойду погляжу, – говорит Заяц. – Может, они там ходят другой дорогой?
Вышел он на полянку, вокруг походил, назад возвращается. Я уже и потеснился, чтобы место ему освободить, как вдруг слышу, Хорёк кричит:
– Рыжий!
Упал Заяц на землю, по сторонам оглядывается. Но по сторонам никого нет.
– Рыжий! – кричит Хорёк. А за ним и Сурок: – Рыжий!
Только я один ничего не понимаю.
– Кого травим? – спрашиваю ребят.
– Ты что, не видишь? Вот этого! – И показывают на Зайца.
А Заяц, видно, и сам смекнул – не в первый раз на охоте. Сидит, прикрылся ушами, а глазами водит по сторонам. Никогда я не думал, что у Зайца такие большие глаза. И круглые, как капуста.
– Это вы меня, ребята? – спрашивает Заяц и жмётся к земле.
– Тебя! – кричит Сурок. – Тебя, рыжего!
Глаза у Зайца стали ещё круглей и такими большими, что в них сразу поместились мы все, со всеми нашими кустиками.
– Какой же я вам рыжий, ребята? – тихо сказал Заяц. – Я просто серый, обыкновенный, как все.
– Рыжий! – кричит Сурок.
– Рыжий! – кричит Хорёк.
Никуда от них не сбежишь, не спрячешься.
– Вы же меня знаете, ребята, – объясняет Заяц, а у самого даже уши дрожат. – Я же серый, это только сверху немножко выгорело.
– Рыжий красного спросил, где ты бороду красил? – пропел Хорёк, покатываясь от смеха.
– Я на солнышке лежал, кверху бороду держал! – подхватил Сурок.
– Ну что вы, какая у меня борода? – сказал Заяц, и мы все исчезли из его глаз – такими они стали мутными. – А если у меня шкура... немножко... так внутри я ж совсем не такой...
– Такой! – крикнул Хорёк.
– Такой-сякой! – крикнул Сурок.
А я добавил, вспомнив, как травили Медведя:
– Рыжая кандала, тебя кошка родила!
Услышав про кошку, Заяц вскочил, но тут же снова упал на землю.
– Не верите? – крикнул он и заплакал.
Слёзы текли у него по шерсти, она становилась мокрой и торчала клочьями, так что на Зайца было смешно смотреть.
И мы хором крикнули: «Рыжий!», и опять крикнули: «Рыжий!», и опять крикнули, и опять.
А он всё мокрел и мокрел от своих слёз, и шерсть у него всё больше торчала клочьями. И он катался по земле, которая к нему прилипала, так что уже нельзя было определить его цвет.
– Не верите? – плакал он. – Почему же вы мне не верите? Ну почему? Почему?
Конечно, мы верили ему. Но охота есть охота.
raisa mann,
31-01-2010 00:52
(ссылка)
Без заголовка
Яблоко от яблони недалеко падает.
И при этом не чувствует боли, хотя падает с высоты.
А у яблони долго еще болит это место,
С которого сорвалось ее яблоко.
И яблоня кричит по ночам
И становится на цыпочки, чтобы разглядеть, где ее яблоко упало.
Но всем кажется, что яблоня просто растет,
А крик ее кажется не криком, а скрипом.
Потому что всем известно: деревья растут
И скрипят, разминая одеревеневшие суставы.
И яблоки падают не потому, что падают нравы.
Это их законное право:
Пришло время – упал.
А яблоня все тянется и тянется вверх,
Чтобы увидеть все яблоки, которые она растеряла.
Она помнит каждое, по каждому что-то болит,
По-разному болит, ведь яблоки так не похожи друг на друга…
(с) Феликс Кривин
И при этом не чувствует боли, хотя падает с высоты.
А у яблони долго еще болит это место,
С которого сорвалось ее яблоко.
И яблоня кричит по ночам
И становится на цыпочки, чтобы разглядеть, где ее яблоко упало.
Но всем кажется, что яблоня просто растет,
А крик ее кажется не криком, а скрипом.
Потому что всем известно: деревья растут
И скрипят, разминая одеревеневшие суставы.
И яблоки падают не потому, что падают нравы.
Это их законное право:
Пришло время – упал.
А яблоня все тянется и тянется вверх,
Чтобы увидеть все яблоки, которые она растеряла.
Она помнит каждое, по каждому что-то болит,
По-разному болит, ведь яблоки так не похожи друг на друга…
(с) Феликс Кривин
Метки: ф.Кривин
raisa mann,
16-01-2010 17:18
(ссылка)
Большой писатель малых форм
Автор Лейшгольд Ирина
27.12.2009 г.
Большой писатель малых форм
- Феликс Кривин
Вы – маг, волшебник, чародей!
Проникнув в глубь основ,
Для нас открыли суть вещей
И многогранность слов. (И.Л.)
Тридцать шагов вдоль кустов живой
изгороди дворика туда, тридцать шагов обратно - прогулка.Идти надо
медленно, чтобы не сбивалось дыхание, и осторожно: больные ноги
ступают неуверенно. Так хочется вернуться в свое любимое кресло, а не
бродить неприкаянно по двору, совершая обязательный моцион! Но нельзя
: жена Наташа строго следит за здоровьем Старика. Она неукоснительно
соблюдает все предписания врача, включая и диету для снижения
избыточного веса., что особенно не нравится Старику, так как он очень
любит застолья и наташины пироги и не любит таблетки - они почти всегда
горькие, но ведь все относительно, и « горькое - это сладкое, прошедшее
большой жизненный путь». Ему вспоминается собственный афоризм из жизни
таблеток: «Куда ни ткнешься, каждый норовит тебя проглотить.В здоровом
обществе такого не бывает».
Чтобы не было так скучно ходить, он думает о прошлом -
далеком и не очень. Что думать о настоящем? Настоящее - вот оно,
«современность - это то, что понимается только со временем» ,в
настоящем нет новых книг , нет гонораров, и на жизнь приходится
зарабатывать пенсией, как сказал он в своей биографии, настоящее - это
врачи, лекарства в определенное время, все более редкие телефонные
звонки, это - когда тебе 82-й год, старость. « Это только так
говорится, что годы берут свое. На самом деле они берут не свое, а
чужое».
Старику хочется думать о том времени, когда издавались его книжки,
выпускались пластинки с записью его сказок, о своих творческих вечерах
- в родном Ужгороде, Москве, Киеве, Харькове, Петрозаводске,
Норильске, Новосибирске, Одессе. Да уж, пришлось поездить по Союзу,
теперь и не припомнить, где побывал. Кстати, Старик ( когда и не был
Стариком), не очень любил выступать: мешал микрофон, путались листочки
с текстом, всегда было опасение - не потерять бы контакт с
слушателями, хотя залы всегда были полными и неизменный смех говорил
ему об успехе. Он больше любил писать, вернее, записывать то,что
приходило ему в голову. В голову же за сорок лет писательства пришло
много, хватило на целый том в «Антологии сатиры и юмора России ХХ
века» 672 страницы! Это, конечно, акт признания, помнят еще, значит,
старого сатирика, если издали в 2005 году, в Москве.
Старый, грузный человек останавливается и задумчиво
смотрит на маленькие горшочки с самыми разнообразными кактусами -
коллекцию и предмет забот жены. У его ноги сидит кошка Гера, существо
коварное, с непредсказуемым и кусачим характером, сидит будто бы
спокойно и тоже задумчиво, но хвост ее движется по земле из стороны в
сторону, как маятник: она явно что-то задумала. Ох, не зря «мышка
сказала: когда я вырасту большой, я обязательно стану кошкой».
Писатель стоит, тяжело опираясь на палку, наклонив
голову,будто прислушивается к чему -то. Слышит ли он отдаленный звон
колокольчиков славы?
Феликс
Кривин и ( как всегда рядом) его жена, Наталья Кривина, его бессменный
редактор с самого начала его творчества - со студенческой скамьи,
удивительно милая и спокойная женщина..Очередное застолье.
Феликс Кривин - совершенно особое явление в литературе. Он эрудит, сатирик,
педагог и философ. Его владение словом виртуозно. Он видит суть вещей
и показывает ее с абсолютно неожиданной стороны. Он умеет играть
словами так, что из простой, обыденной фразы мы получаем готовый
философский постулат: «Люди не раз отдавали жизнь за убеждения, но
убеждения они отдавали только за хорошую жизнь»; «Главный закон
движения: палок не должно быть больше,чем колес"; " Маленькой стране
история заменяет географию". Примеры можно приводить бесконечно: Кривин
- король афоризма.
Сейчас известный писатель живет в маленьком домике в спальном
районе,населенном в основном пенсионерами, на окраине Беэр-Шевы, в
Израиле, и знают об этом немногие его почитатели.
Я хочу поздравить Феликса с Новым годом и пожелать ему и его семье здоровья и благополучия.
Феликсу Кривину
Что Вам подарить на Новый год?
Мне бы знать,что Вам дарили прежде...
Может, то, что каждый втайне ждет -
Призрак счастья, видимость надежды?
Подарю-ка я Вам лунный свет:
Он умеет изменять реальность,
Но придет безжалостный рассвет,
Уничтожит нашу виртуальность.
Подарить морозы зимних дней
И узоры инея на окнах?
Но зимой у нас пора дождей,
И уныло стекла в окнах мокнут.
Так хочу Вам радость принести!
Подарю букет воспоминаний,
Чтоб смогли Вы снова обрести
Молодость, надежды, упованья.
Пусть, что было прежде,не вернуть,
Но СЕГОДНЯ - прошлого продленье,
И пройдя так быстро длинный путь,
Стоит оглянуться на мгновенье,
Чтоб понять, что жизнь еще идет,
Хоть потерь мы понесли немало.
Скоро наступает Новый год...
Может, верить, что начнем сначала?
"Человек уходит,и затихают в пространстве его шаги.Но иногда они еще долго звучат во времени..." (Феликс Кривин)
В Израиле изданы две большие книги Феликса Кривина:
"Избранное" (1999 г.) и "Пеший город" (2000 г.). Печатался он также в альманахах литературного общества "Среда"
В Киеве вышла в 2005 г. книга "Отель для рыцарей и пенсионеров."
Большинство его книг издавалось в Ужгороде, где он раньше жил и
работал. Широко известны
его "Дистрофики" (двустрофные юмористические стихи), "Полусказки и
другие истории", "Брызги действительности", "Ученые сказки", "В стране
вещей","Как я был тарпаном" (вышла пластинка под этим названием)..В
"Антологии сатиры и юмора России ХХ века" , том 18-й (издания 2005
года) включает в себя почти все произведения писателя. Его объем 672
страницы, тираж 11 тысяч экземпляров.
27.12.2009 г.
Большой писатель малых форм
- Феликс Кривин
Вы – маг, волшебник, чародей!
Проникнув в глубь основ,
Для нас открыли суть вещей
И многогранность слов. (И.Л.)
Тридцать шагов вдоль кустов живой
изгороди дворика туда, тридцать шагов обратно - прогулка.Идти надо
медленно, чтобы не сбивалось дыхание, и осторожно: больные ноги
ступают неуверенно. Так хочется вернуться в свое любимое кресло, а не
бродить неприкаянно по двору, совершая обязательный моцион! Но нельзя
: жена Наташа строго следит за здоровьем Старика. Она неукоснительно
соблюдает все предписания врача, включая и диету для снижения
избыточного веса., что особенно не нравится Старику, так как он очень
любит застолья и наташины пироги и не любит таблетки - они почти всегда
горькие, но ведь все относительно, и « горькое - это сладкое, прошедшее
большой жизненный путь». Ему вспоминается собственный афоризм из жизни
таблеток: «Куда ни ткнешься, каждый норовит тебя проглотить.В здоровом
обществе такого не бывает».
Чтобы не было так скучно ходить, он думает о прошлом -
далеком и не очень. Что думать о настоящем? Настоящее - вот оно,
«современность - это то, что понимается только со временем» ,в
настоящем нет новых книг , нет гонораров, и на жизнь приходится
зарабатывать пенсией, как сказал он в своей биографии, настоящее - это
врачи, лекарства в определенное время, все более редкие телефонные
звонки, это - когда тебе 82-й год, старость. « Это только так
говорится, что годы берут свое. На самом деле они берут не свое, а
чужое».
Старику хочется думать о том времени, когда издавались его книжки,
выпускались пластинки с записью его сказок, о своих творческих вечерах
- в родном Ужгороде, Москве, Киеве, Харькове, Петрозаводске,
Норильске, Новосибирске, Одессе. Да уж, пришлось поездить по Союзу,
теперь и не припомнить, где побывал. Кстати, Старик ( когда и не был
Стариком), не очень любил выступать: мешал микрофон, путались листочки
с текстом, всегда было опасение - не потерять бы контакт с
слушателями, хотя залы всегда были полными и неизменный смех говорил
ему об успехе. Он больше любил писать, вернее, записывать то,что
приходило ему в голову. В голову же за сорок лет писательства пришло
много, хватило на целый том в «Антологии сатиры и юмора России ХХ
века» 672 страницы! Это, конечно, акт признания, помнят еще, значит,
старого сатирика, если издали в 2005 году, в Москве.
Старый, грузный человек останавливается и задумчиво
смотрит на маленькие горшочки с самыми разнообразными кактусами -
коллекцию и предмет забот жены. У его ноги сидит кошка Гера, существо
коварное, с непредсказуемым и кусачим характером, сидит будто бы
спокойно и тоже задумчиво, но хвост ее движется по земле из стороны в
сторону, как маятник: она явно что-то задумала. Ох, не зря «мышка
сказала: когда я вырасту большой, я обязательно стану кошкой».
Писатель стоит, тяжело опираясь на палку, наклонив
голову,будто прислушивается к чему -то. Слышит ли он отдаленный звон
колокольчиков славы?
Феликс
Кривин и ( как всегда рядом) его жена, Наталья Кривина, его бессменный
редактор с самого начала его творчества - со студенческой скамьи,
удивительно милая и спокойная женщина..Очередное застолье.
Феликс Кривин - совершенно особое явление в литературе. Он эрудит, сатирик,
педагог и философ. Его владение словом виртуозно. Он видит суть вещей
и показывает ее с абсолютно неожиданной стороны. Он умеет играть
словами так, что из простой, обыденной фразы мы получаем готовый
философский постулат: «Люди не раз отдавали жизнь за убеждения, но
убеждения они отдавали только за хорошую жизнь»; «Главный закон
движения: палок не должно быть больше,чем колес"; " Маленькой стране
история заменяет географию". Примеры можно приводить бесконечно: Кривин
- король афоризма.
Сейчас известный писатель живет в маленьком домике в спальном
районе,населенном в основном пенсионерами, на окраине Беэр-Шевы, в
Израиле, и знают об этом немногие его почитатели.
Я хочу поздравить Феликса с Новым годом и пожелать ему и его семье здоровья и благополучия.
Феликсу Кривину
Что Вам подарить на Новый год?
Мне бы знать,что Вам дарили прежде...
Может, то, что каждый втайне ждет -
Призрак счастья, видимость надежды?
Подарю-ка я Вам лунный свет:
Он умеет изменять реальность,
Но придет безжалостный рассвет,
Уничтожит нашу виртуальность.
Подарить морозы зимних дней
И узоры инея на окнах?
Но зимой у нас пора дождей,
И уныло стекла в окнах мокнут.
Так хочу Вам радость принести!
Подарю букет воспоминаний,
Чтоб смогли Вы снова обрести
Молодость, надежды, упованья.
Пусть, что было прежде,не вернуть,
Но СЕГОДНЯ - прошлого продленье,
И пройдя так быстро длинный путь,
Стоит оглянуться на мгновенье,
Чтоб понять, что жизнь еще идет,
Хоть потерь мы понесли немало.
Скоро наступает Новый год...
Может, верить, что начнем сначала?
"Человек уходит,и затихают в пространстве его шаги.Но иногда они еще долго звучат во времени..." (Феликс Кривин)
В Израиле изданы две большие книги Феликса Кривина:
"Избранное" (1999 г.) и "Пеший город" (2000 г.). Печатался он также в альманахах литературного общества "Среда"
В Киеве вышла в 2005 г. книга "Отель для рыцарей и пенсионеров."
Большинство его книг издавалось в Ужгороде, где он раньше жил и
работал. Широко известны
его "Дистрофики" (двустрофные юмористические стихи), "Полусказки и
другие истории", "Брызги действительности", "Ученые сказки", "В стране
вещей","Как я был тарпаном" (вышла пластинка под этим названием)..В
"Антологии сатиры и юмора России ХХ века" , том 18-й (издания 2005
года) включает в себя почти все произведения писателя. Его объем 672
страницы, тираж 11 тысяч экземпляров.
настроение: Внимательное
Метки: о Феликсе Кривине
raisa mann,
16-01-2010 17:06
(ссылка)
Поёт Марина Меламед На слова Феликса Кривина
http://www.youtube.com/watc...
Марина Меламед. Композиция по стихам Феликса Кривина."Бард-Перформанс". Дек. 2009. Реховот, Израиль.
настроение: Внимательное
Метки: бардовская песня
raisa mann,
04-01-2010 00:01
(ссылка)
Стихи Ф.Кривина
И в декабре не каждый декабрист.
Трещит огонь, и веет летним духом.
Вот так сидеть и заоконный свист,
Метельный свист ловить привычным ухом.
Сидеть и думать, что вокруг зима,
Что ветер гнет прохожих, как солому,
Поскольку им недостает ума
В такую ночь не выходить из дома.
Подкинуть дров. Пижаму запахнуть.
Лениво ложкой поболтать в стакане.
Хлебнуть чайку. В газету заглянуть -
Какая там погода в Магадане?
И снова слушать заоконный свист.
И задремать - до самого рассвета.
Ведь в декабре - не каждый декабрист.
Трещит огонь.
У нас в квартире - лето...
© Феликс Кривин. Ученые сказки.
Трещит огонь, и веет летним духом.
Вот так сидеть и заоконный свист,
Метельный свист ловить привычным ухом.
Сидеть и думать, что вокруг зима,
Что ветер гнет прохожих, как солому,
Поскольку им недостает ума
В такую ночь не выходить из дома.
Подкинуть дров. Пижаму запахнуть.
Лениво ложкой поболтать в стакане.
Хлебнуть чайку. В газету заглянуть -
Какая там погода в Магадане?
И снова слушать заоконный свист.
И задремать - до самого рассвета.
Ведь в декабре - не каждый декабрист.
Трещит огонь.
У нас в квартире - лето...
© Феликс Кривин. Ученые сказки.
настроение: зимнее при +14
Метки: стихи
Лев Луцкер,
30-05-2009 17:47
(ссылка)
Феликс КРИВИН
ВОЗРАСТ ГОРОДА
Возраст города обычно определяется по тому, когда город впервые
упоминается.
Прекрасное средство скрыть свой истинный возраст.
Допустим, я живу и нигде не упоминаюсь. А вы все время упоминаетесь: в
разговорах, на собраниях, на страницах газет и журналов. И вот вы на
глазах стареете, а я еще и не начинал жить.
Так бывает у городов и поэтов. Поэта тоже считают молодым и даже
начинающим, пока он не начнет упоминаться.
Возраст города обычно определяется по тому, когда город впервые
упоминается.
Прекрасное средство скрыть свой истинный возраст.
Допустим, я живу и нигде не упоминаюсь. А вы все время упоминаетесь: в
разговорах, на собраниях, на страницах газет и журналов. И вот вы на
глазах стареете, а я еще и не начинал жить.
Так бывает у городов и поэтов. Поэта тоже считают молодым и даже
начинающим, пока он не начнет упоминаться.
raisa mann,
23-05-2009 20:26
(ссылка)
Поём!
ПЕСЕНКА О ВЕРБЛЮДЕ
Стихи Феликса Кривина,
У верблюда не сложилась судьба,
Подвела верблюда жизнь, подвела:
У верблюда на спине два горба,
Нераскрывшихся к полету крыла.
И бредет верблюд пешком да пешком,
И свисают его крылья мешком,
И застыла на реснице слеза,
Заслоняя от него небеса.
Что же делать, что же делать, верблюд,
Если в небо нас с тобой не берут?
Если самый никудышный подъем
Мы не крыльями берем, а горбом?
Неизведанная даль голуба,
Нас тревожит и зовет высота.
Не у каждого сложилась судьба,
Но у каждого сложилась мечта.
# Автор музыки: Валерий Чернис
# Исполняет: Ансамбль Большой секрет
настроение: Внимательное
Метки: стихи
Лев Луцкер,
11-02-2009 21:10
(ссылка)
В Ужгороді привітали Фелікса Кривіна
12 июня в Ужгороде в помещении Закарпатской областной универсальной научной библиотеки литературная общественность города отметила памятное событие – 80-летие со дня рождения замечательного сатирика, драматурга, которым гордится Закарпатье, Феликса Давидовича Кривина.
Два часа тёплых воспоминаний выступавших литераторов, писателей, работников библиотек, литературных функционеров, друзей, знакомых, издателей, студентов, работников ЗОУНБ и научной библиотеки УжНУ, фрагменты персонального сайта писателя, выставка книг Кривина, озвученные фрагменты его призведений, проекция на экран в зале памятных фотографий, страниц из его книг, восстановленная театрализованная миниатюра по произведению писателя в исполнении артиста областного кукольного театра не оставили равнодушными зрителей.
Большой читальный зал библиотеки был заполнен внимательной многонациональной зрительской аудиторией. Около 60-ти человек, среди которых: ценитель русской культуры украинец, завкафедрой русской литературы УжНУ М.И.Сенько, доцент-филолог УжНУ, зампредседателя Закарпатского областного общества русской культуры "Русь" русская поэтесса Л.П.Бородина, кандидат филологичесих наук книгоиздатель и глава общества им. А.Духновича В.И.Падяк, переводчики на венгерский и словацкий языки творчества писателя-юбиляра, учёные, библиографы, руководители обществ русской культуры и читатели библиотеки. В зале были преподаватели-филологи, философ - доктор наук С.Федака. Прозвучали переводы на словацкий и венгерский языки.
Заметно оживило аудиторию выступление школьника Васи Малышка – внука почётного председателя и одного из создателей Ужгородского общества русской культуры - А.Е.Лугового. Его внук прочитал фрагменты своей переписки с писателем, который поделился с ним методикой работы над созданием своих литературных произведений. Малолетнего ценителя творчества Кривина представила его мать, член ЗООРК "Русь" Нина Малышка – театровед и руководитель литературно-драматической части областного кукольного театра.
Слушатели, полагаю, достойно оценили вклад ужгородских ученых-библиографов, собравших и издавших и представивши слушателям доступное исследователям пополнение к ранее изданной в 1993 году библиографии писателя. Думаю, что 300 её экземпляров станут достойным пополнением коллекционеров и библиографических отделов библиотек. Собирателем библиографии писателя стала Лариса Ильченко.
Присутсвующие пожелали юбиляру долгих счастливых дней жизни, себе – новых встреч с литературными страницами писателя. Каждый учасник юбилейного вечера получил по подарку от устроителей – книгу Феликса Кривина "Тюрьма имени свобода", изданную в Ужгороде ПИК "Патент" в 1995 году.
В заключение творческой встречи председатель ЗООРК "Русь" Владимир Салтыков сообщил о ещё одной знаменательной дате дня – Дне России. Напомнив, что для многих из присутствующих в зале этот день фактически - праздник русской культуры, по разным основаним у каждого, поздравил всех.. Русская культура, русская литература, русский язык, история России, память о которых во многом отождествляются с этим днём у многих закарпатцев, включая присутствующих в зале, и связано у одних – с местом своего рождения, воспитания, получением профессионального образования, научной работой, местом защиты диссертации, работой в библиотеках ради научных исследований, связана с объектом сегодняшних профессиональных исследований, с языком исследования или просто – с уважением к близкому соседу Украины – к России.
Пусть всегда будут незабываемыми люди и языки общения, которые объединяют. Среди таких - русский язык – язык творчества, смело можно сказать – закарпатского, сатирика Феликса Кривина, которого слушатели отнесли к когорте русских писателей.
Присутствующие поручили ужгородской семье Падяк, поддерживающей связь с семьёй писателя, передать лучшие пожелания Феликсу Кривину.
Лев Луцкер,
11-02-2009 12:29
(ссылка)
ІНТЕРВ’Ю ФЕЛІКСА КРИВІНА ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ
«ВДАЛА ДУМКА ДОРОЖЧА ЗА БУДЬ-ЯКУ ВДАЛУ ПОКУПКУ»
Ми зустрілися з письменником у його затишній ужгородській квартирі. Наша розмова тривала близько п’яти годин. Ніхто з нас тоді ще не знав, що це інтерв’ю — як висловився Фелікс Кривін, найдовше в його житті, — буде ще й останнім перед від’їздом на постійне місце проживання в Ізраїль.
Час від часу Фелікс Кривін телефонує своїм друзям, розповідає про останні новини. З нами залишаються його книги, наповнені надзвичайним, теплим і мудрим гумором. Із ним — спогади минулих днів, більшість яких він провів в Ужгороді.
«У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі»
— Феліксе Давидовичу, у дитинстві ви мріяли написати Гімн Радянського Союзу, пізніше пішли з дому на корабель. Розкажіть, яким ви були хлопчиком.
— Я ніколи не був хуліганом. У п’ятирічному віці втратив батька. До цього, оскільки тато в мене був військовим, довелося жити в різних містах України. Коли ми жили в Конотопі, батько поїхав на курорт у Гагри і там під час купання втопився. Тіла його так і не знайшли. Я постійно жив із думкою, що, може, батька послали кудись на завдання і колись він повернеться. Я весь час його чекав.
Після загибелі батька ми з матір’ю і старшою сестрою переїхали в Одесу. Там я прожив кращі свої роки — із п’яти до дванадцяти.
— Ви пам’ятаєте початок війни?
— Я прийшов до свого товариша Шурика Новаченка із сумкою від протигаза, у якій лежала книжка «Острів скарбів». Ми проговорили до вечора про те, як воюватимемо. А наступного дня Одесу страшенно бомбили. Усе виявилося набагато прозаїчнішим.
Пам’ятаю, як я збирав осколки — білий-білий метал цих бомб. Мені вони дуже подобалися.
— Які картини війни вам найчастіше пригадуються?
— Евакуація. Моя мати працювала в міліції друкаркою. І ось у кузові машини евакуюється група працівників КДБ при званнях, погонах, і серед них одна жінка з двома дітьми. Раптом машина зупиняється, виходить шофер і каже: «Мотор не тягне. Треба когось зсаджувати». І нас висаджують прямо посеред дороги на Снігурівку.
Пам’ятаю величезну кількість евакуйованих у Сталінграді. Їх тоді ще називали «виколупані». Ми жили на стадіоні, на лавках просто неба. Зараз люди їдуть в Америку, Ізраїль. Змінюють життя. Але того, як тоді змінювали життя, — все кидали, їхали без нічого і невідомо куди, — ні з чим не порівняти.
— Вам не раз доводилося змінювати рід діяльності. Ви були і юнгою, і коректором, і вчителем, і газетярем. Яка з цих професій вам найбільше дала?
— Крім того, я ще працював учнем слюсаря на заводі в Ташкенті — під час евакуації. Це була для мене найтяжча робота — протягом дня пиляти напилком одне й те ж саме. На жаль, від неї в мене залишилася пам’ять. Мені в око потрапив маленький ошурок. Через 11 років він дав про себе знати — розвинулася тяжка хвороба ока.
Я з великим задоволенням згадую свою роботу в пароплавстві. Коли закінчується твоя зміна моториста, ти виходиш із трюму, лягаєш прямо на дах капітанського містка і дивишся на береги Дунаю. Це така краса!
— Як ви потрапили в Ужгород?
— Після того, як ми з дружиною закінчили факультет російської літератури Київського педінституту (ми вчилися на одному курсі), нас за випадковим збігом направили в місто, де я народився, — Маріуполь. Крім вечірньої, я працював у школі кістково-туберкульозного санаторію. Звичайні діти тільки й чекають, коли скінчиться урок, а там — не відпускають учителя навіть на перерві. Адже вони лежачі хворі, їм ні з ким спілкуватися. У мене були з ними чудові стосунки.
Та оскільки моя дружина киянка, то її рідня хотіла, щоб вона приїхала додому. У Києві вона відразу влаштувалася, а я вісім місяців тинявся без роботи. Хоча вже друкувався у московській «Литературной газете», мене нікуди не брали. У київському корпункті порадили: «Їдь в Ужгород. Працюватимеш редактором у видавництві. Навіщо тобі цей Київ?»
— Коли ви були уже відомим письменником, вам пропонували переїхати до Москви. Чому ви не погодилися?
— Було це ось як. 1964 року мені запропонували працювати на радіо в гумористичній редакції «Доброе утро!» заступником головного редактора. Це було дуже складно. Питання стояло так: або безпартійний, але росіянин, або єврей, але партійний. А я був партійним. І коли все було вирішено, у тому числі питання про вступ у кооператив на квартиру, я відмовився. Мені хотілося перейти на творчий хліб, зайнятися літературою, а там знову треба було працювати. Окрім того, у нас була дуже хороша дружба з ужгородськими письменниками Петром Скунцем, Вілмошем Ковачем.
— Не жалкуєте, що не переїхали?
— Потім я не раз жалкував. Але не раз думав, що, може, це й добре. У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі і весь час вибирає. Можливих доль дуже багато. І коли вибираєш одну, то, отже, потрібно на цьому стояти. Якщо думатимеш, мучитимешся, чому я вибрав цю, а не ту, — то це вже не життя, а каторга.
— Та ж якби ви жили в столиці, перед вами відкрилося б набагато більше можливостей.
— У цьому я не сумніваюся. Звісно, я зробив би більше. Чудовий режисер-казкар Олександр Роу звернувся до мене з пропозицією написати сценарій. Не вийшло. Бо я не спеціаліст, потрібно весь час спілкуватися з режисером. А для цього потрібно бути там.
У мене багато знайомих, які приїхали з різних місць і залишилися в Москві, — Арканов, Горін. Жванецького я знав у його найтяжчі часи. Він розповідав, як один чин КДБ йому казав: «Вас не друкуватимуть. Вам, напевно, буде зле. Але я вас прошу — не їдьте!» Це потім уже прийшов успіх, якого за життя не знав жоден сатирик усіх часів і народів.
— Ви відчували свою популярність?
— Так, на зустрічах із читачами. Три роки тому під час моїх виступів в Ізраїлі до мене підходили люди, які були на моїх авторських вечорах у Києві, Львові. Мені це дуже приємно. Адже найголовніше для людини в такій країні, як наша, мати однодумців. І ось коли знаходиш їх у своїх читачах, то це чудово.
Пам’ятаю, після одного виступу в Харкові до мене підійшло кілька людей. Серед них — високий сутулий чоловік. Мені кажуть: «Це Борис Чічібабін». Ми познайомилися. Поїхали до нього. Він дав мені на ніч двох своїх найулюбленіших письменників — Платонова і Мандельштама. Однак я попросив його вірші. Вночі переписував їх собі в блокнот. Це чудовий поет. Наприкінці життя він уже став лауреатом Державної премії, останньої в Союзі. Тепер Чічібабін дуже відомий. Життя він прожив тяжке. Працював рахівником у трамвайному управлінні. Його не визнавали харківські письменники. І коли я зустрівся з ними в поїзді, у якому ми їхали на з’їзд, і почав читати вірші Чічібабіна, вони накинулися на мене. А тепер створюють йому в Харкові музей.
— А вам не довелося розплачуватися в Ужгороді за свою всесоюзну популярність?
— Мені завжди допомагало те, що я друкувався в Москві. Після того, як в Ужгороді порізали «Наслідування театру», мені казали, що треба обов’язково видати книжку в Москві. Багато років нічого не друкували, а коли нарешті виходили «Гіацинтові острови», їх у Москві жахливо поскубли. Викидали не лише цілі речі, а й уривки речей. А я не міг нічого вдіяти. Бо знав: від долі цієї книги залежить і моє подальше друкування в Ужгороді.
Тому зараз хочу видаватися лише тут. Щоб я міг прочитати, міг сам виправити, міг відповідати за ці книжки. Я знаю, що в «Дистрофіках» і «Бризках дійсності» я відповідаю за кожне слово.
— У вас було широке коло знайомих серед творчої інтелігенції Москви, Києва. З ким були особливо теплі стосунки?
— Насамперед я хотів би сказати про Наума Коржавіна, із яким бачився усього двічі. Ми познайомилися з ним у композитора Микити Богословського, але ще до того я знав і любив його вірш «Декабристы»:
«Можно строчки нанизывать
Посложней и попроще.
Но никто нас не вызовет
На Сенатскую площадь.
...Мы не будем увенчаны,
И в кибитках снегами
Настоящие женщины
Не поедут за нами».
І ось, щойно переступивши поріг квартири Богословського, ще в передпокої, не знявши пальта і не поклавши авоську з хлібом, яку він віз до себе в Митищі, Наум каже:
«Сверху молот, снизу серп —
Это есть советский герб.
Хочешь — жни,
а хочешь — куй,
Все равно получишь...»
Після цих рядків я міг вважати, що ми з ним давно знайомі. Тепер він в американському університеті. Поїхав чисто випадково. Його викликали в КДБ, щоб дав відомості про своїх знайомих. Він обурився, став кричати: «За кого ви мене тримаєте?! Я поїду звідси!» Вони одразу: «Пишіть заяву». І він спрожогу написав. Ще не дійшов додому, як повернувся, аби її забрати. А йому відповідають: «Щойно отримано дозвіл. Ви вже їдете». Ось так він поїхав.
У мене було кілька зустрічей із Маршаком. Я надіслав йому дитячі вірші, а він узяв та й привіз їх у видавництво «Малыш». І вийшла книжка. Я навіть не знав.
Мені дуже пощастило, що одного разу, відпочиваючи в Будинку творчості у Передєлкіно, довелося познайомитися і пожити поруч із такими людьми, як Райкін та Утьосов. Ми сиділи за одним столом, багато спілкувалися. Вони приходили до мене в кімнату, і я їм читав до ночі. Коли Райкін ішов алеєю, всі наче розступалися з поваги. Коли проходив Утьосов, навпаки,— усі щільно його оточували. Він був неймовірно товариською і доброю людиною.
Я був на зборах у Будинку літераторів, де проходила зустріч зі Смирновим — головним обвинувачем на процесі Синявського та Даніеля. Зал вирував і ставив дуже різкі запитання. А вів засідання Михалков. Одна жінка все запитувала: «Як упізнали машинку?» Саме за друкарською машинкою визначили, що це вони писали і передавали за кордон твори. А Михалков дуже підлещувався до Смирнова. Йому було незручно за письменників. І він відповів такою класичною фразою: «Як встановили, як встановили... Як потрібно, так і встановили! Слава Богу, у нас є КДБ». Ця фраза дуже благополучного письменника, котрий написав гімн Радянського Союзу, напевно, багато в чому допомогла йому у житті. Він був найбагатшим письменником.
«Я не вважаю себе борцем»
— Ви належите до покоління шістдесятників. Чим був цей рух у столиці, у провінції?
— Розкріпачення думки почалося ще у п’ятдесятих, по смерті Сталіна. Першою ластівкою, наскільки пам’ятаю, була стаття В.Померанцева «Про щирість у літературі». Потім з’явилася повість І.Еренбурга «Відлига», яка дала назву всьому цьому періоду.
Після доповіді Хрущова про культ особи Сталіна правда в літературі дедалі більше набирала прав. Технічний прогрес прийшов на допомогу інтелектуальному: з’явилися магнітофони, які понесли в народ пісні Окуджави, Висоцького, Галича. На повну котушку запрацював самвидав. Друкував те, до чого ще не доросла офіційна література.
В Ужгороді також вільні думки не давали спати партійному начальству, і в пресі з’явилися розгромні рецензії на мою «Кишенькову школу». На партійному активі секретар обкому з ідеології з обуренням зацитував казку «Луна», що закінчувалася словами: «Так і перегукувалися ми в лісі — я і луна. Вона в усьому зі мною погоджувалася, ні в чому не суперечила. Бо ми були в лісі, де вовки вже одного з’їли».
В одній з недавніх телепередач американець, який одружився з росіянкою і переїхав у Росію, сказав: «Ви поєднали капіталізм і соціалізм. Але ви взяли з них найгірше».
А кращим було духовне, яке не залежить від тих, хто був при владі і тиранив народ. Люди збиралися на кухнях, читали. Мені в Москві телефонували і запитували: «Хочеш на ніч «У колі першому» Солженіцина? Приїжджай!» І я опівночі їхав через усю Москву, всю ніч читав, а вранці відвозив назад. Солженіцин тоді в рукописах ходив по руках постійно. Зараз видано — стоїть. Не читають. У людини пересиченої зникає інтерес.
— Чи мав цей рух опозиційний характер?
— Безперечно. В інтелігенції завжди жила опозиція до влади. У тих, хто вислужувався, вона прикривалася служінням, але десь усередині вона теж була. Бо література за своєю природою в усі часи — опозиція владі. Якщо вона щиро служить владі, тоді це не література. Це ерзац, те, чим влада її підміняє, коли арештовує справжніх письменників і підносить інших. Був такий вислів: будь-яка література знаходить свого читача. Люди, звісно, читали й ерзац, але душі їхні при цьому зубожіли.
Я можу сказати з усією відповідальністю: за часів найбільшого гоніння на вільну думку я зустрічав людей, які, вперше мене побачивши, доводили, що таке Ленін.
— Наскільки глибоко інтелігенція розуміла справжній стан справ, суть радянського ладу?
— Це було дуже неоднорідно. Те, що ніякого комунізму не буде і він неможливий, гадаю, знали всі. Кожна розумна людина розуміє, що коли зробити всіх людей однаковими за їхніми можливостями й потребами, то це буде отара, а не людське суспільство. Для отари комунізм можливий. А коли людина хоче бути особистістю, то вона не може жити в отарі.
Завдяки критичному погляду на це, в нас усе ж таки була добра література. Поруч із усілякою мурою писалися чудові речі. З’явилися такі письменники, як Василь Биков, Чінгіз Айтматов, Федір Абрамов.
— Який рівень опозиційності сповідували ви?
— Намагався всюди, де можна, говорити те, що я думаю.
— Коли настало ваше повне прозріння?
— Прозріння в мене було лише стосовно нового ладу. Стосовно старого я мав звичайне бачення. Мені було все зрозуміло. Тільки я вважав, що в нашій країні інакше неможливо. Цей лад настільки сильний, що не дозволить себе зруйнувати. Та життя прожити і не бачити, як ці люди брешуть, як кажуть одне, а роблять інше, було неможливо. У часи моєї молодості сталася трагедія з 14-річним сином українського письменника Дольда-Михайлика, автора відомого роману «І один у полі воїн». Близькі до нього люди розповідали, що дитина просто не витримала. У них удома збиралися письменники. Говорили одне, а писали зовсім інше. Хлопець їх слухав, читав їх — і в результаті наклав на себе руки.
Тож коли Рождественський писав, що він прозрів,— я йому не вірю. Це ж було в усіх на очах. Люди все розуміли. Ніхто цією системою не захоплювався. Це була красуня, яка ні в кому не могла розбудити бажання. Їй можна було служити, робити кар’єру, заробляти... Та не бачити цієї системи могла лише людина, котра не мала очей.
— 1971 року вже видрукувану вашу книгу «Наслідування театру» пустили під ніж. Чому?
— Ця книга вийшла вже після неприємностей, які почалися з «Березневого снiгу» Чендея. Коли на зборах його довбали, лише двоє людей намагалися сказати щось хороше. Це був Семен Панько і я. Пізніше у міськкомі партії мені пропонували змінити стенограму. Я відмовився.
А через рік уже обговорювали на зборах мою книжку. Один діяч, колишній працівник органів, виступає: «На першій сторінці написано: «Театр починається з вішалки і кінчається вішалкою. Але пам’ятайте: головне завжди в середині». Я розгортаю книжку посередині. Читаю: «Зелений верблюд. Дія відбувається в пустелі Сахарі». Він багатозначно подивився на всіх. Бідолаха думав, що Ізраїль міститься в Сахарі. І ось увесь час відчуваєш, що ти серед дурнів, котрим треба так довести, що вони дурні, аби вони не образилися.
У моєму житті найсильніше відчуття — те, що я постійно перебуваю під підозрою як антисовєтчик, навіть тоді, коли не даю для цього приводу.
Та не менш сильне відчуття — це взаємна любов до моїх читачів, розумних, чесних, добрих, порядних людей, які завжди підтримували мене, і я пишався, що маю таких однодумців. Ніде, у жодній країні немає таких читачів, немає такої мислячої інтелігенції. Це неправда, що в нас її більше немає. Вона є, є. Просто їй завжди було погано на державному рівні і завжди добре на рівні взаємного спілкування.
— Сім років ваші книги не виходили. Чим вам запам’ятався період мовчання?
— Тим, що Бог усе ж таки є. У цей скрутний час надходили різні пропозиції — написати сценарій, передмову, зробити переклад. У журналі «Человек и природа» постійно виходили мої речі про тварин, рослин. Але тут прийшов якийсь «земляк» і сказав головному редактору: «Як це ви друкуєте Кривіна, коли в Україні його друкувати заборонено!»
Світ узагалі ділиться на дві частини: на людей, котрі хочуть допомогти, і на людей, котрі хочуть напаскудити. Завдяки першим добро не переводиться на Землі. Воно має підтримку. На жаль, у таборі тих, хто хоче напаскудити, опиняються люди, у яких влада.
— Ви вважаєте себе частково дисидентом?
— Я не вважаю себе борцем. Усе, що я говорив, говорив засобами літератури. А дисиденти борються й іншими засобами.
— Ви не вважаєте, що езопівська мова — це форма конформізму, тоді як інші виходять на майдани з відкритими гаслами?
— Я не думаю, що це форма конформізму. Це форма художньої творчості. Я вибрав цей жанр тому, що він мій. Не всім це подобалося. Чиновникам, приставленим до літератури, було зрозуміліше, коли автори висловлювалися навпростець. Мені навіть один порадив: «Ти говори з обуренням, але без образів». У літературі йому заважали образи. Себто йому заважала сама література.
Я не писав спеціально для того, щоб під’юдити владу. Просто писав те, що писалося. Коли воно виявлялося неугодним владі, то це була її проблема. Я знав, що коли мені треба виступити на захист людини в літературному колі, то я висловлю свою думку, попри все. І такими ж були Петро Скунць, Вілмош Ковач. Пам’ятаю, на обговоренні моєї книжки виступив Керекеш: «Я прочитав «Наслідування театру». Не розумію, за що на неї накинулися?» Він виступив як порядна людина.
— Вас публічно просили написати проти Солженіцина, та ви відмовилися. Що ви тоді сказали?
— «Чому я повинен писати проти нього? Він письменник і пише те, що хоче писати». На що мені відповіли: «Ну тоді начувайся».
— Одного разу ви сказали, що, «окрім помилок, моє покоління молодим нічого не залишає». Що ви мали на увазі?
— Це було перебільшенням. Покаяння властиве кожній людині. Ми повинні були дати своїм дітям більше, ніж зуміли дати, адже навіть наше життя нам не належало. Ми мусили навчити їх розрізняти погане і хороше, але так, щоб вони не втратили віру в життя, бо поганого було забагато. Та в жодному разі ми не повинні були брехати нашим дітям. Гадаю, на це я не грішив.
Одного разу дочка нагадала мені заповідь, якої я її вчив. Коли вона мала отримувати паспорт, постало питання, яку національність їй записати. Мати в неї українка. І ми розуміли, що дочці буде легше, коли вона запишеться українкою. Весь рік вона не брала паспорт, щоб нічого не писати. А одного разу мені сказала: «Ти мене завжди вчив бути з тими, кого б’ють, а не з тими, хто б’є. А зараз хочеш від мене іншого рішення». Я не міг їй нічого заперечити, хоча дуже за неї боявся. Вона й так через мене страждала. Зрештою, записалася по матері.
Я ж вісім місяців у Києві проходив без роботи. Мені прямо казали: «Євреїв не беруть».
«На першому плані має бути загальнолюдське»
— У середині 80-х ви навіть опинилися в міськкомі КПУ. Для чого?
— Це був уже час, коли в партію увірвався вітер вільнодумства. Не випадково на виборах у члени міськкому (обирали спільно письменники та художники) від літераторів висунули дві такі неугодні партії кандидатури, як Петро Скунць і я. Кожен із нас не хотів бути обраним, але Петру пощастило більше. До того ж була надія отримати можливість хоч якось впливати на перебіг подій.
— Після комуністичного міськкому ви вступаєте в Рух...
— Рух був протестом проти існуючого режиму. Це була та сила, яка могла щось зробити. Я вважав, що потрібно об’єднати зусилля, а не дробити їх за національностями. І коли побачив, що Рух набуває національного характеру, пішов звідти.
— Російські літератори в Україні сьогодні опинилися між двома берегами. З одного боку Москва, якій вистачає своїх авторів, з другого — Київ, який не дуже зацікавлений у російськомовних виданнях. Що гадаєте з цього приводу?
— Я вважаю, що насамперед треба відокремити мову від політики. Лише тоді можна вирішити питання по-людськи. Ніде у вільному світі не існує проблеми, де людина живе. Вона може жити де завгодно. Хемінгуей жив там, де було дешевше, — у Франції, Іспанії. І при цьому залишався американським письменником. І повсюди це так. Коли людина пише російською мовою, то це російський письменник, а не російськомовний, як у нас називають. Інакше ми муситимемо назвати російськомовними письменниками Гоголя і Короленка, а українськомовною — Марка Вовчка.
Письменник пише тією мовою, яку вважає своєю рідною. І тут не має бути ніякої трагедії, коли не втручається політика. Інша річ, що він повинен обов’язково знати мову країни, у якій живе. Ось це в мене не викликає жодного сумніву. Я, наприклад, не помічаю, коли переходжу на українську. У мене це мимоволі виробилося. Але пишу я вже російською.
— У Росії тепер не дивляться на вас як на закордонного автора?
— Ні. У Москві мене і зараз друкували б. Пропозиції є, але я нічого не посилаю.
— Ваші твори не мають національних рис. Космополітизм як філософська система,— зрозуміло, не в радянському тлумаченні,— вам властивий?
— Для мене характерним є наднаціональне відчуття. На першому місці має бути загальнолюдське. Але національне відчуття я визнаю і поважаю у кожній людині. Якщо, звісно, воно не стає знаряддям політики.
Я це відчув на собі усім своїм життям. Постійно накидають тобі відчуття неповноцінності — що ти не такий. Ось якби ти був інший... Мені це дуже добре зрозуміло.
Я не думаю, що якась нація, при всьому успіху її країни, має право підноситися, вважати себе вищою за інших. На сорти треба ділити картоплю, а не людей. Усього, чого людина досягне в житті,— вона повинна досягати не національністю, а іншими шляхами. Інакше вона ні на що не здатна.
— Тобто національне відчуття стоїть у вас на задньому плані?
— Коли Юліана Тувима запитали, який він письменник — польський чи єврейський, він відповів: «Євреїв об’єднує не кров, яка в жилах, а кров, яка тече з жил». Не можу сказати, що я космополіт. Для цього мені треба поміняти прожите життя.
Я з великою симпатією ставлюся до Ізраїлю і до тих людей, які там живуть. Ніколи раніше не думав, що зі мною це станеться, що прокинеться така любов. Але тепер, коли в мене там дочка, онук... Я знаю, як вони ставляться до цієї землі, як вона їх прийняла. Цей народ став моїм народом не тому, що кров випускають із жил. Хоча й тепер, коли у львівських газетах з’являються твердження, що Бухенвальду не було, Бабиного Яру не було (про це говорилося в телепередачі «Яхад»), то що я повинен відчувати?
— Правда, що ви дотримуєтеся шабату?
— Ні. Я ж не можу лицемірити перед собою. Я не християнин і не іудей. Мій бог усередині мене, а не в церкві.
— Може, ви — атеїст?
— Ні. Атеїст — це людина, для якої немає нічого святого. А для мене в житті багато святого. І насамперед — саме життя. Я вірю, що воно не випадково з’явилося на Землі, вірю у вселенський розум. Навіть у переселення душ вірю, бо дуже хочеться. Що ми можемо знати про світ, маючи всього лише п’ять органів відчуттів? Якби ми мали не п’ять, а десять, двадцять органів відчуттів — світ постав би перед нами зовсім іншим, і, може, у ньому ми б побачили Бога? Атеїст — це людина, яка тупо впирається у свої п’ять органів відчуттів і на цій підставі висловлює судження про Всесвіт.
У книзі для дітей «Цікаво про астрономію» я прочитав жахливу фразу: «Найближча зірка перебуває на відстані чотирьох світлових років. Тому потрібно змиритися з думкою, що ми ніколи не долетимо до жодної зірки». Це мене обурило. Не можна вбивати надію колись побачити інші світи.
— Що ви казали дочці, коли три роки тому вона вирішила змінити громадянство?
— Я не заперечував. Це було вимушене рішення. Вона їхала рятувати свого чоловіка. Він був тяжко хворий, а в країні не було ліків. Тепер йому набагато легше.
— Років десять в Ужгороді говорять про ваш виїзд на постійне місце проживання до Ізраїлю...
— Цю проблему важко розв’язати. Тут і вік, і край, у якому я прожив так багато років... Мені хотілося б жити і тут, і там.
— Тобто можна припускати...
— Ми ж тут залишилися удвох, геть самі. Не дай Боже опинитися в такому становищі, коли лежатимеш і вмиратимеш, а подбати нікому.
— Чим займається ваш єдиний онук?
— Сашку — 21 рік. Він служить в армії. Йому там подобається. Я не можу забути, як колись приїхав із ним на ювілей львівського театру «Гаудеамус». Заходимо в буфет, а він на все горло: «Дідусю, масло!!!» Коли Сашко їв бутерброд, я думав: «Боже мій! Ну що ж я зробив у цьому житті? Яку радість я дав своєму онуку? Оцю радість?!»
Тепер він цілком спокійно ставиться до їжі. Для нього це вже не проблема.
— Кажуть, що коли б не ваша дружина, то не було б письменника Фелікса Кривіна.
— Вона мені дуже багато дала як людині, як особистості. Все життя допомагала мені в роботі. Була моїм першим редактором і порадником. Без неї я, напевно, був би іншим. Але писати я почав ще до нашої зустрічі.
— Вона може забракувати ваші твори?
— Ні, вона може лише давати поради. Гейне писав: «Но если моих не похвалишь стихов, запомни: развод неизбежен». Моя дружина ніколи особливо не хвалила того, що я пишу, але ми, як бачите, не розлучаємося.
— Розкажіть про ваші недоліки.
— Колись я більше любив працювати, ніж відпочивати, а тепер інколи люблю більше відпочивати, ніж працювати. Хоча я ніколи не робив того, чого не любив. У цьому щастя мого життя.
— Ваша філософія життя?
— Людина повинна жити так, щоб максимально здійснити те, що їй дано від природи. Коли людина приходить у життя, то після неї має бути дана відповідь, навіщо вона приходила. Хоч якась відповідь.
Все найцінніше людина носить у собі. І якщо їй нецікаво із собою — це кінець. Тоді і їй ні з ким не цікаво, і з нею нікому не цікаво. Це найбільша катастрофа в житті.
— Ваш пік популярності вже минув чи ще попереду?
— Гадаю, що в минулому. Напевно, саме в 60-ті роки. Будь-яка популярність, як і життя, минає. І зараз найголовніше — щось іще зробити. У мене така професія, яка дає можливість не закінчитися із фізичною смертю.
— Що в житті ви зробили б інакше?
— Напевно, все. Треба бути повним бовдуром, щоб, проживши життя, сказати: я нічого не змінив би. Виходить, життя тебе нічого не навчило. А воно все ж таки намагалося.
— Ви багата людина?
— Навіть тоді, коли в нас були багаті письменники, я не належав до їхнього кола. А сьогодні, коли літератори не мають можливості друкуватися... У домі повішеного не говорять про мотузку.
Коли я був у Передєлкіно, письменник Василь Ардаматський усе допитувався: «У вас, напевно, в Ужгороді є дача?» — «Немає». — «Ну, може, у вас є особняк?» — «Немає». — «А машина у вас є?» — «Немає». Він був геть вражений. Потім одного разу підходить до мене і каже: «Я зрозумів. Ви просто така людина». Весь час напучував мене — треба грюкати кулаком, треба домагатися. І коли я їхав, Василь проводжав мене. Поїзд уже рушив, а він стояв і показував, що треба грюкати. Ні, я так не можу.
— Знайомі називають вас Дон Кіхотом. Ви воюєте з млинами?
— Про те, що це млини, говорять ті, хто взагалі не хоче воювати. Насправді це не млини, це реальне зло. Дон Кіхот — чудовий образ людини, котра чогось прагнула. І коли в нього на голові мідний тазик, то це не означає, що він несповна розуму. Просто для нього достатньо мідного тазика, щоб зробити те, для чого іншим потрібно бозна що.
— Я знаю людину, котра вважає себе кривіноманом. А як вилікуватися від кривіноманії?
— Не думаю, що така назва доречна. Якщо ми з цими читачами мислимо на одній хвилі, то вона не повинна носити чийогось імені. Моїх читачів влаштовує те, що я їм даю можливість багато чого додумувати самостійно і не забираю багато часу, бо пишу короткі речі.
— Розкажіть про секрети вашої творчої кухні.
— У мене був такий афоризм: «Що таке письменницька кухня? Це звичайна кухня, в якій удень вариться суп, а вночі створюються безсмертні твори».
Я працюю щодня, інакше мене замучило б сумління. Може, небагато — 4—5 годин на добу. Встану вночі о четвертій годині, посиджу годинку, потім ляжу, посплю. Встану о шостій, знову посиджу. А потім, із ранку, працюю стабільніше.
Для мене вдала думка дорожча за будь-яку вдалу покупку. Чи подарунок, якщо немає грошей.
— Часто смієтеся?
— Так, життя приносить дуже багато кумедного. Дивишся — начебто річ серйозна, а отак її повернеш — смішно. Все залежить від того, як собі уявити. Я люблю цим займатися.
— А коли ви востаннє плакали?
— Не пам’ятаю. Ні, сльози в мене бувають. Та радше від мистецтва — від книги чи телепередачі. А ось коли я плакав від журби, згадати зараз важко.
— Ви часто використовуєте образи тварин. Які з них викликають асоціацію з вашою персоною?
— Та-а-ак... Оскільки людина — теж тварина, я почуваюся людиною.
— У вас є оповідання «Мене називають віслюком». Вас так часто називають?
— Ха-ха. Ні, на жаль. Може, тоді я над чимось ще замислився б.
— Що робите у вільний час?
— Найкращий для мене відпочинок — займатися математикою. Я люблю числа. Люблю знаходити їхні закономірності. Коли я був у п’ятому класі, мене водили розв’язувати задачі в шостий. У моїх записниках зберігаються цілі стовпчики розв’язків. Я їх бережу, бо мені це здається цікавим.
— Відчуваєте наближення старості?
— Ні. Я почуваюся на середні роки. Головне — інтерес до життя. Кажуть, що здатність дивуватися теж дуже важлива. Я якось до життя не притерся настільки, щоб нічого не відчувати. Гумор цього не допускає. Це неймовірно життєздатна сила.
— Однак критики стверджують, що Кривін занадто сумний для узагальненого образу гумориста.
— Гумор — узагалі невесела річ. Це захисний засіб розуму. Він виникає, коли життя складається невдало. Якщо вважати, що гумор — весела річ, тоді він суперничатиме із лоскотом, безглуздим жартом, клоунадою. А справжній гумор, глибокий, завжди сумний.
— Ви більше сатирик чи гуморист?
— Ніколи не був сатириком. Але я й не гуморист.
— А хто ж ви?
Олександр ГАВРОШ
— Просто мисляча людина, котра пише.
Ми зустрілися з письменником у його затишній ужгородській квартирі. Наша розмова тривала близько п’яти годин. Ніхто з нас тоді ще не знав, що це інтерв’ю — як висловився Фелікс Кривін, найдовше в його житті, — буде ще й останнім перед від’їздом на постійне місце проживання в Ізраїль.
Час від часу Фелікс Кривін телефонує своїм друзям, розповідає про останні новини. З нами залишаються його книги, наповнені надзвичайним, теплим і мудрим гумором. Із ним — спогади минулих днів, більшість яких він провів в Ужгороді.
«У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі»
— Феліксе Давидовичу, у дитинстві ви мріяли написати Гімн Радянського Союзу, пізніше пішли з дому на корабель. Розкажіть, яким ви були хлопчиком.
— Я ніколи не був хуліганом. У п’ятирічному віці втратив батька. До цього, оскільки тато в мене був військовим, довелося жити в різних містах України. Коли ми жили в Конотопі, батько поїхав на курорт у Гагри і там під час купання втопився. Тіла його так і не знайшли. Я постійно жив із думкою, що, може, батька послали кудись на завдання і колись він повернеться. Я весь час його чекав.
Після загибелі батька ми з матір’ю і старшою сестрою переїхали в Одесу. Там я прожив кращі свої роки — із п’яти до дванадцяти.
— Ви пам’ятаєте початок війни?
— Я прийшов до свого товариша Шурика Новаченка із сумкою від протигаза, у якій лежала книжка «Острів скарбів». Ми проговорили до вечора про те, як воюватимемо. А наступного дня Одесу страшенно бомбили. Усе виявилося набагато прозаїчнішим.
Пам’ятаю, як я збирав осколки — білий-білий метал цих бомб. Мені вони дуже подобалися.
— Які картини війни вам найчастіше пригадуються?
— Евакуація. Моя мати працювала в міліції друкаркою. І ось у кузові машини евакуюється група працівників КДБ при званнях, погонах, і серед них одна жінка з двома дітьми. Раптом машина зупиняється, виходить шофер і каже: «Мотор не тягне. Треба когось зсаджувати». І нас висаджують прямо посеред дороги на Снігурівку.
Пам’ятаю величезну кількість евакуйованих у Сталінграді. Їх тоді ще називали «виколупані». Ми жили на стадіоні, на лавках просто неба. Зараз люди їдуть в Америку, Ізраїль. Змінюють життя. Але того, як тоді змінювали життя, — все кидали, їхали без нічого і невідомо куди, — ні з чим не порівняти.
— Вам не раз доводилося змінювати рід діяльності. Ви були і юнгою, і коректором, і вчителем, і газетярем. Яка з цих професій вам найбільше дала?
— Крім того, я ще працював учнем слюсаря на заводі в Ташкенті — під час евакуації. Це була для мене найтяжча робота — протягом дня пиляти напилком одне й те ж саме. На жаль, від неї в мене залишилася пам’ять. Мені в око потрапив маленький ошурок. Через 11 років він дав про себе знати — розвинулася тяжка хвороба ока.
Я з великим задоволенням згадую свою роботу в пароплавстві. Коли закінчується твоя зміна моториста, ти виходиш із трюму, лягаєш прямо на дах капітанського містка і дивишся на береги Дунаю. Це така краса!
— Як ви потрапили в Ужгород?
— Після того, як ми з дружиною закінчили факультет російської літератури Київського педінституту (ми вчилися на одному курсі), нас за випадковим збігом направили в місто, де я народився, — Маріуполь. Крім вечірньої, я працював у школі кістково-туберкульозного санаторію. Звичайні діти тільки й чекають, коли скінчиться урок, а там — не відпускають учителя навіть на перерві. Адже вони лежачі хворі, їм ні з ким спілкуватися. У мене були з ними чудові стосунки.
Та оскільки моя дружина киянка, то її рідня хотіла, щоб вона приїхала додому. У Києві вона відразу влаштувалася, а я вісім місяців тинявся без роботи. Хоча вже друкувався у московській «Литературной газете», мене нікуди не брали. У київському корпункті порадили: «Їдь в Ужгород. Працюватимеш редактором у видавництві. Навіщо тобі цей Київ?»
— Коли ви були уже відомим письменником, вам пропонували переїхати до Москви. Чому ви не погодилися?
— Було це ось як. 1964 року мені запропонували працювати на радіо в гумористичній редакції «Доброе утро!» заступником головного редактора. Це було дуже складно. Питання стояло так: або безпартійний, але росіянин, або єврей, але партійний. А я був партійним. І коли все було вирішено, у тому числі питання про вступ у кооператив на квартиру, я відмовився. Мені хотілося перейти на творчий хліб, зайнятися літературою, а там знову треба було працювати. Окрім того, у нас була дуже хороша дружба з ужгородськими письменниками Петром Скунцем, Вілмошем Ковачем.
— Не жалкуєте, що не переїхали?
— Потім я не раз жалкував. Але не раз думав, що, може, це й добре. У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі і весь час вибирає. Можливих доль дуже багато. І коли вибираєш одну, то, отже, потрібно на цьому стояти. Якщо думатимеш, мучитимешся, чому я вибрав цю, а не ту, — то це вже не життя, а каторга.
— Та ж якби ви жили в столиці, перед вами відкрилося б набагато більше можливостей.
— У цьому я не сумніваюся. Звісно, я зробив би більше. Чудовий режисер-казкар Олександр Роу звернувся до мене з пропозицією написати сценарій. Не вийшло. Бо я не спеціаліст, потрібно весь час спілкуватися з режисером. А для цього потрібно бути там.
У мене багато знайомих, які приїхали з різних місць і залишилися в Москві, — Арканов, Горін. Жванецького я знав у його найтяжчі часи. Він розповідав, як один чин КДБ йому казав: «Вас не друкуватимуть. Вам, напевно, буде зле. Але я вас прошу — не їдьте!» Це потім уже прийшов успіх, якого за життя не знав жоден сатирик усіх часів і народів.
— Ви відчували свою популярність?
— Так, на зустрічах із читачами. Три роки тому під час моїх виступів в Ізраїлі до мене підходили люди, які були на моїх авторських вечорах у Києві, Львові. Мені це дуже приємно. Адже найголовніше для людини в такій країні, як наша, мати однодумців. І ось коли знаходиш їх у своїх читачах, то це чудово.
Пам’ятаю, після одного виступу в Харкові до мене підійшло кілька людей. Серед них — високий сутулий чоловік. Мені кажуть: «Це Борис Чічібабін». Ми познайомилися. Поїхали до нього. Він дав мені на ніч двох своїх найулюбленіших письменників — Платонова і Мандельштама. Однак я попросив його вірші. Вночі переписував їх собі в блокнот. Це чудовий поет. Наприкінці життя він уже став лауреатом Державної премії, останньої в Союзі. Тепер Чічібабін дуже відомий. Життя він прожив тяжке. Працював рахівником у трамвайному управлінні. Його не визнавали харківські письменники. І коли я зустрівся з ними в поїзді, у якому ми їхали на з’їзд, і почав читати вірші Чічібабіна, вони накинулися на мене. А тепер створюють йому в Харкові музей.
— А вам не довелося розплачуватися в Ужгороді за свою всесоюзну популярність?
— Мені завжди допомагало те, що я друкувався в Москві. Після того, як в Ужгороді порізали «Наслідування театру», мені казали, що треба обов’язково видати книжку в Москві. Багато років нічого не друкували, а коли нарешті виходили «Гіацинтові острови», їх у Москві жахливо поскубли. Викидали не лише цілі речі, а й уривки речей. А я не міг нічого вдіяти. Бо знав: від долі цієї книги залежить і моє подальше друкування в Ужгороді.
Тому зараз хочу видаватися лише тут. Щоб я міг прочитати, міг сам виправити, міг відповідати за ці книжки. Я знаю, що в «Дистрофіках» і «Бризках дійсності» я відповідаю за кожне слово.
— У вас було широке коло знайомих серед творчої інтелігенції Москви, Києва. З ким були особливо теплі стосунки?
— Насамперед я хотів би сказати про Наума Коржавіна, із яким бачився усього двічі. Ми познайомилися з ним у композитора Микити Богословського, але ще до того я знав і любив його вірш «Декабристы»:
«Можно строчки нанизывать
Посложней и попроще.
Но никто нас не вызовет
На Сенатскую площадь.
...Мы не будем увенчаны,
И в кибитках снегами
Настоящие женщины
Не поедут за нами».
І ось, щойно переступивши поріг квартири Богословського, ще в передпокої, не знявши пальта і не поклавши авоську з хлібом, яку він віз до себе в Митищі, Наум каже:
«Сверху молот, снизу серп —
Это есть советский герб.
Хочешь — жни,
а хочешь — куй,
Все равно получишь...»
Після цих рядків я міг вважати, що ми з ним давно знайомі. Тепер він в американському університеті. Поїхав чисто випадково. Його викликали в КДБ, щоб дав відомості про своїх знайомих. Він обурився, став кричати: «За кого ви мене тримаєте?! Я поїду звідси!» Вони одразу: «Пишіть заяву». І він спрожогу написав. Ще не дійшов додому, як повернувся, аби її забрати. А йому відповідають: «Щойно отримано дозвіл. Ви вже їдете». Ось так він поїхав.
У мене було кілька зустрічей із Маршаком. Я надіслав йому дитячі вірші, а він узяв та й привіз їх у видавництво «Малыш». І вийшла книжка. Я навіть не знав.
Мені дуже пощастило, що одного разу, відпочиваючи в Будинку творчості у Передєлкіно, довелося познайомитися і пожити поруч із такими людьми, як Райкін та Утьосов. Ми сиділи за одним столом, багато спілкувалися. Вони приходили до мене в кімнату, і я їм читав до ночі. Коли Райкін ішов алеєю, всі наче розступалися з поваги. Коли проходив Утьосов, навпаки,— усі щільно його оточували. Він був неймовірно товариською і доброю людиною.
Я був на зборах у Будинку літераторів, де проходила зустріч зі Смирновим — головним обвинувачем на процесі Синявського та Даніеля. Зал вирував і ставив дуже різкі запитання. А вів засідання Михалков. Одна жінка все запитувала: «Як упізнали машинку?» Саме за друкарською машинкою визначили, що це вони писали і передавали за кордон твори. А Михалков дуже підлещувався до Смирнова. Йому було незручно за письменників. І він відповів такою класичною фразою: «Як встановили, як встановили... Як потрібно, так і встановили! Слава Богу, у нас є КДБ». Ця фраза дуже благополучного письменника, котрий написав гімн Радянського Союзу, напевно, багато в чому допомогла йому у житті. Він був найбагатшим письменником.
«Я не вважаю себе борцем»
— Ви належите до покоління шістдесятників. Чим був цей рух у столиці, у провінції?
— Розкріпачення думки почалося ще у п’ятдесятих, по смерті Сталіна. Першою ластівкою, наскільки пам’ятаю, була стаття В.Померанцева «Про щирість у літературі». Потім з’явилася повість І.Еренбурга «Відлига», яка дала назву всьому цьому періоду.
Після доповіді Хрущова про культ особи Сталіна правда в літературі дедалі більше набирала прав. Технічний прогрес прийшов на допомогу інтелектуальному: з’явилися магнітофони, які понесли в народ пісні Окуджави, Висоцького, Галича. На повну котушку запрацював самвидав. Друкував те, до чого ще не доросла офіційна література.
В Ужгороді також вільні думки не давали спати партійному начальству, і в пресі з’явилися розгромні рецензії на мою «Кишенькову школу». На партійному активі секретар обкому з ідеології з обуренням зацитував казку «Луна», що закінчувалася словами: «Так і перегукувалися ми в лісі — я і луна. Вона в усьому зі мною погоджувалася, ні в чому не суперечила. Бо ми були в лісі, де вовки вже одного з’їли».
В одній з недавніх телепередач американець, який одружився з росіянкою і переїхав у Росію, сказав: «Ви поєднали капіталізм і соціалізм. Але ви взяли з них найгірше».
А кращим було духовне, яке не залежить від тих, хто був при владі і тиранив народ. Люди збиралися на кухнях, читали. Мені в Москві телефонували і запитували: «Хочеш на ніч «У колі першому» Солженіцина? Приїжджай!» І я опівночі їхав через усю Москву, всю ніч читав, а вранці відвозив назад. Солженіцин тоді в рукописах ходив по руках постійно. Зараз видано — стоїть. Не читають. У людини пересиченої зникає інтерес.
— Чи мав цей рух опозиційний характер?
— Безперечно. В інтелігенції завжди жила опозиція до влади. У тих, хто вислужувався, вона прикривалася служінням, але десь усередині вона теж була. Бо література за своєю природою в усі часи — опозиція владі. Якщо вона щиро служить владі, тоді це не література. Це ерзац, те, чим влада її підміняє, коли арештовує справжніх письменників і підносить інших. Був такий вислів: будь-яка література знаходить свого читача. Люди, звісно, читали й ерзац, але душі їхні при цьому зубожіли.
Я можу сказати з усією відповідальністю: за часів найбільшого гоніння на вільну думку я зустрічав людей, які, вперше мене побачивши, доводили, що таке Ленін.
— Наскільки глибоко інтелігенція розуміла справжній стан справ, суть радянського ладу?
— Це було дуже неоднорідно. Те, що ніякого комунізму не буде і він неможливий, гадаю, знали всі. Кожна розумна людина розуміє, що коли зробити всіх людей однаковими за їхніми можливостями й потребами, то це буде отара, а не людське суспільство. Для отари комунізм можливий. А коли людина хоче бути особистістю, то вона не може жити в отарі.
Завдяки критичному погляду на це, в нас усе ж таки була добра література. Поруч із усілякою мурою писалися чудові речі. З’явилися такі письменники, як Василь Биков, Чінгіз Айтматов, Федір Абрамов.
— Який рівень опозиційності сповідували ви?
— Намагався всюди, де можна, говорити те, що я думаю.
— Коли настало ваше повне прозріння?
— Прозріння в мене було лише стосовно нового ладу. Стосовно старого я мав звичайне бачення. Мені було все зрозуміло. Тільки я вважав, що в нашій країні інакше неможливо. Цей лад настільки сильний, що не дозволить себе зруйнувати. Та життя прожити і не бачити, як ці люди брешуть, як кажуть одне, а роблять інше, було неможливо. У часи моєї молодості сталася трагедія з 14-річним сином українського письменника Дольда-Михайлика, автора відомого роману «І один у полі воїн». Близькі до нього люди розповідали, що дитина просто не витримала. У них удома збиралися письменники. Говорили одне, а писали зовсім інше. Хлопець їх слухав, читав їх — і в результаті наклав на себе руки.
Тож коли Рождественський писав, що він прозрів,— я йому не вірю. Це ж було в усіх на очах. Люди все розуміли. Ніхто цією системою не захоплювався. Це була красуня, яка ні в кому не могла розбудити бажання. Їй можна було служити, робити кар’єру, заробляти... Та не бачити цієї системи могла лише людина, котра не мала очей.
— 1971 року вже видрукувану вашу книгу «Наслідування театру» пустили під ніж. Чому?
— Ця книга вийшла вже після неприємностей, які почалися з «Березневого снiгу» Чендея. Коли на зборах його довбали, лише двоє людей намагалися сказати щось хороше. Це був Семен Панько і я. Пізніше у міськкомі партії мені пропонували змінити стенограму. Я відмовився.
А через рік уже обговорювали на зборах мою книжку. Один діяч, колишній працівник органів, виступає: «На першій сторінці написано: «Театр починається з вішалки і кінчається вішалкою. Але пам’ятайте: головне завжди в середині». Я розгортаю книжку посередині. Читаю: «Зелений верблюд. Дія відбувається в пустелі Сахарі». Він багатозначно подивився на всіх. Бідолаха думав, що Ізраїль міститься в Сахарі. І ось увесь час відчуваєш, що ти серед дурнів, котрим треба так довести, що вони дурні, аби вони не образилися.
У моєму житті найсильніше відчуття — те, що я постійно перебуваю під підозрою як антисовєтчик, навіть тоді, коли не даю для цього приводу.
Та не менш сильне відчуття — це взаємна любов до моїх читачів, розумних, чесних, добрих, порядних людей, які завжди підтримували мене, і я пишався, що маю таких однодумців. Ніде, у жодній країні немає таких читачів, немає такої мислячої інтелігенції. Це неправда, що в нас її більше немає. Вона є, є. Просто їй завжди було погано на державному рівні і завжди добре на рівні взаємного спілкування.
— Сім років ваші книги не виходили. Чим вам запам’ятався період мовчання?
— Тим, що Бог усе ж таки є. У цей скрутний час надходили різні пропозиції — написати сценарій, передмову, зробити переклад. У журналі «Человек и природа» постійно виходили мої речі про тварин, рослин. Але тут прийшов якийсь «земляк» і сказав головному редактору: «Як це ви друкуєте Кривіна, коли в Україні його друкувати заборонено!»
Світ узагалі ділиться на дві частини: на людей, котрі хочуть допомогти, і на людей, котрі хочуть напаскудити. Завдяки першим добро не переводиться на Землі. Воно має підтримку. На жаль, у таборі тих, хто хоче напаскудити, опиняються люди, у яких влада.
— Ви вважаєте себе частково дисидентом?
— Я не вважаю себе борцем. Усе, що я говорив, говорив засобами літератури. А дисиденти борються й іншими засобами.
— Ви не вважаєте, що езопівська мова — це форма конформізму, тоді як інші виходять на майдани з відкритими гаслами?
— Я не думаю, що це форма конформізму. Це форма художньої творчості. Я вибрав цей жанр тому, що він мій. Не всім це подобалося. Чиновникам, приставленим до літератури, було зрозуміліше, коли автори висловлювалися навпростець. Мені навіть один порадив: «Ти говори з обуренням, але без образів». У літературі йому заважали образи. Себто йому заважала сама література.
Я не писав спеціально для того, щоб під’юдити владу. Просто писав те, що писалося. Коли воно виявлялося неугодним владі, то це була її проблема. Я знав, що коли мені треба виступити на захист людини в літературному колі, то я висловлю свою думку, попри все. І такими ж були Петро Скунць, Вілмош Ковач. Пам’ятаю, на обговоренні моєї книжки виступив Керекеш: «Я прочитав «Наслідування театру». Не розумію, за що на неї накинулися?» Він виступив як порядна людина.
— Вас публічно просили написати проти Солженіцина, та ви відмовилися. Що ви тоді сказали?
— «Чому я повинен писати проти нього? Він письменник і пише те, що хоче писати». На що мені відповіли: «Ну тоді начувайся».
— Одного разу ви сказали, що, «окрім помилок, моє покоління молодим нічого не залишає». Що ви мали на увазі?
— Це було перебільшенням. Покаяння властиве кожній людині. Ми повинні були дати своїм дітям більше, ніж зуміли дати, адже навіть наше життя нам не належало. Ми мусили навчити їх розрізняти погане і хороше, але так, щоб вони не втратили віру в життя, бо поганого було забагато. Та в жодному разі ми не повинні були брехати нашим дітям. Гадаю, на це я не грішив.
Одного разу дочка нагадала мені заповідь, якої я її вчив. Коли вона мала отримувати паспорт, постало питання, яку національність їй записати. Мати в неї українка. І ми розуміли, що дочці буде легше, коли вона запишеться українкою. Весь рік вона не брала паспорт, щоб нічого не писати. А одного разу мені сказала: «Ти мене завжди вчив бути з тими, кого б’ють, а не з тими, хто б’є. А зараз хочеш від мене іншого рішення». Я не міг їй нічого заперечити, хоча дуже за неї боявся. Вона й так через мене страждала. Зрештою, записалася по матері.
Я ж вісім місяців у Києві проходив без роботи. Мені прямо казали: «Євреїв не беруть».
«На першому плані має бути загальнолюдське»
— У середині 80-х ви навіть опинилися в міськкомі КПУ. Для чого?
— Це був уже час, коли в партію увірвався вітер вільнодумства. Не випадково на виборах у члени міськкому (обирали спільно письменники та художники) від літераторів висунули дві такі неугодні партії кандидатури, як Петро Скунць і я. Кожен із нас не хотів бути обраним, але Петру пощастило більше. До того ж була надія отримати можливість хоч якось впливати на перебіг подій.
— Після комуністичного міськкому ви вступаєте в Рух...
— Рух був протестом проти існуючого режиму. Це була та сила, яка могла щось зробити. Я вважав, що потрібно об’єднати зусилля, а не дробити їх за національностями. І коли побачив, що Рух набуває національного характеру, пішов звідти.
— Російські літератори в Україні сьогодні опинилися між двома берегами. З одного боку Москва, якій вистачає своїх авторів, з другого — Київ, який не дуже зацікавлений у російськомовних виданнях. Що гадаєте з цього приводу?
— Я вважаю, що насамперед треба відокремити мову від політики. Лише тоді можна вирішити питання по-людськи. Ніде у вільному світі не існує проблеми, де людина живе. Вона може жити де завгодно. Хемінгуей жив там, де було дешевше, — у Франції, Іспанії. І при цьому залишався американським письменником. І повсюди це так. Коли людина пише російською мовою, то це російський письменник, а не російськомовний, як у нас називають. Інакше ми муситимемо назвати російськомовними письменниками Гоголя і Короленка, а українськомовною — Марка Вовчка.
Письменник пише тією мовою, яку вважає своєю рідною. І тут не має бути ніякої трагедії, коли не втручається політика. Інша річ, що він повинен обов’язково знати мову країни, у якій живе. Ось це в мене не викликає жодного сумніву. Я, наприклад, не помічаю, коли переходжу на українську. У мене це мимоволі виробилося. Але пишу я вже російською.
— У Росії тепер не дивляться на вас як на закордонного автора?
— Ні. У Москві мене і зараз друкували б. Пропозиції є, але я нічого не посилаю.
— Ваші твори не мають національних рис. Космополітизм як філософська система,— зрозуміло, не в радянському тлумаченні,— вам властивий?
— Для мене характерним є наднаціональне відчуття. На першому місці має бути загальнолюдське. Але національне відчуття я визнаю і поважаю у кожній людині. Якщо, звісно, воно не стає знаряддям політики.
Я це відчув на собі усім своїм життям. Постійно накидають тобі відчуття неповноцінності — що ти не такий. Ось якби ти був інший... Мені це дуже добре зрозуміло.
Я не думаю, що якась нація, при всьому успіху її країни, має право підноситися, вважати себе вищою за інших. На сорти треба ділити картоплю, а не людей. Усього, чого людина досягне в житті,— вона повинна досягати не національністю, а іншими шляхами. Інакше вона ні на що не здатна.
— Тобто національне відчуття стоїть у вас на задньому плані?
— Коли Юліана Тувима запитали, який він письменник — польський чи єврейський, він відповів: «Євреїв об’єднує не кров, яка в жилах, а кров, яка тече з жил». Не можу сказати, що я космополіт. Для цього мені треба поміняти прожите життя.
Я з великою симпатією ставлюся до Ізраїлю і до тих людей, які там живуть. Ніколи раніше не думав, що зі мною це станеться, що прокинеться така любов. Але тепер, коли в мене там дочка, онук... Я знаю, як вони ставляться до цієї землі, як вона їх прийняла. Цей народ став моїм народом не тому, що кров випускають із жил. Хоча й тепер, коли у львівських газетах з’являються твердження, що Бухенвальду не було, Бабиного Яру не було (про це говорилося в телепередачі «Яхад»), то що я повинен відчувати?
— Правда, що ви дотримуєтеся шабату?
— Ні. Я ж не можу лицемірити перед собою. Я не християнин і не іудей. Мій бог усередині мене, а не в церкві.
— Може, ви — атеїст?
— Ні. Атеїст — це людина, для якої немає нічого святого. А для мене в житті багато святого. І насамперед — саме життя. Я вірю, що воно не випадково з’явилося на Землі, вірю у вселенський розум. Навіть у переселення душ вірю, бо дуже хочеться. Що ми можемо знати про світ, маючи всього лише п’ять органів відчуттів? Якби ми мали не п’ять, а десять, двадцять органів відчуттів — світ постав би перед нами зовсім іншим, і, може, у ньому ми б побачили Бога? Атеїст — це людина, яка тупо впирається у свої п’ять органів відчуттів і на цій підставі висловлює судження про Всесвіт.
У книзі для дітей «Цікаво про астрономію» я прочитав жахливу фразу: «Найближча зірка перебуває на відстані чотирьох світлових років. Тому потрібно змиритися з думкою, що ми ніколи не долетимо до жодної зірки». Це мене обурило. Не можна вбивати надію колись побачити інші світи.
— Що ви казали дочці, коли три роки тому вона вирішила змінити громадянство?
— Я не заперечував. Це було вимушене рішення. Вона їхала рятувати свого чоловіка. Він був тяжко хворий, а в країні не було ліків. Тепер йому набагато легше.
— Років десять в Ужгороді говорять про ваш виїзд на постійне місце проживання до Ізраїлю...
— Цю проблему важко розв’язати. Тут і вік, і край, у якому я прожив так багато років... Мені хотілося б жити і тут, і там.
— Тобто можна припускати...
— Ми ж тут залишилися удвох, геть самі. Не дай Боже опинитися в такому становищі, коли лежатимеш і вмиратимеш, а подбати нікому.
— Чим займається ваш єдиний онук?
— Сашку — 21 рік. Він служить в армії. Йому там подобається. Я не можу забути, як колись приїхав із ним на ювілей львівського театру «Гаудеамус». Заходимо в буфет, а він на все горло: «Дідусю, масло!!!» Коли Сашко їв бутерброд, я думав: «Боже мій! Ну що ж я зробив у цьому житті? Яку радість я дав своєму онуку? Оцю радість?!»
Тепер він цілком спокійно ставиться до їжі. Для нього це вже не проблема.
— Кажуть, що коли б не ваша дружина, то не було б письменника Фелікса Кривіна.
— Вона мені дуже багато дала як людині, як особистості. Все життя допомагала мені в роботі. Була моїм першим редактором і порадником. Без неї я, напевно, був би іншим. Але писати я почав ще до нашої зустрічі.
— Вона може забракувати ваші твори?
— Ні, вона може лише давати поради. Гейне писав: «Но если моих не похвалишь стихов, запомни: развод неизбежен». Моя дружина ніколи особливо не хвалила того, що я пишу, але ми, як бачите, не розлучаємося.
— Розкажіть про ваші недоліки.
— Колись я більше любив працювати, ніж відпочивати, а тепер інколи люблю більше відпочивати, ніж працювати. Хоча я ніколи не робив того, чого не любив. У цьому щастя мого життя.
— Ваша філософія життя?
— Людина повинна жити так, щоб максимально здійснити те, що їй дано від природи. Коли людина приходить у життя, то після неї має бути дана відповідь, навіщо вона приходила. Хоч якась відповідь.
Все найцінніше людина носить у собі. І якщо їй нецікаво із собою — це кінець. Тоді і їй ні з ким не цікаво, і з нею нікому не цікаво. Це найбільша катастрофа в житті.
— Ваш пік популярності вже минув чи ще попереду?
— Гадаю, що в минулому. Напевно, саме в 60-ті роки. Будь-яка популярність, як і життя, минає. І зараз найголовніше — щось іще зробити. У мене така професія, яка дає можливість не закінчитися із фізичною смертю.
— Що в житті ви зробили б інакше?
— Напевно, все. Треба бути повним бовдуром, щоб, проживши життя, сказати: я нічого не змінив би. Виходить, життя тебе нічого не навчило. А воно все ж таки намагалося.
— Ви багата людина?
— Навіть тоді, коли в нас були багаті письменники, я не належав до їхнього кола. А сьогодні, коли літератори не мають можливості друкуватися... У домі повішеного не говорять про мотузку.
Коли я був у Передєлкіно, письменник Василь Ардаматський усе допитувався: «У вас, напевно, в Ужгороді є дача?» — «Немає». — «Ну, може, у вас є особняк?» — «Немає». — «А машина у вас є?» — «Немає». Він був геть вражений. Потім одного разу підходить до мене і каже: «Я зрозумів. Ви просто така людина». Весь час напучував мене — треба грюкати кулаком, треба домагатися. І коли я їхав, Василь проводжав мене. Поїзд уже рушив, а він стояв і показував, що треба грюкати. Ні, я так не можу.
— Знайомі називають вас Дон Кіхотом. Ви воюєте з млинами?
— Про те, що це млини, говорять ті, хто взагалі не хоче воювати. Насправді це не млини, це реальне зло. Дон Кіхот — чудовий образ людини, котра чогось прагнула. І коли в нього на голові мідний тазик, то це не означає, що він несповна розуму. Просто для нього достатньо мідного тазика, щоб зробити те, для чого іншим потрібно бозна що.
— Я знаю людину, котра вважає себе кривіноманом. А як вилікуватися від кривіноманії?
— Не думаю, що така назва доречна. Якщо ми з цими читачами мислимо на одній хвилі, то вона не повинна носити чийогось імені. Моїх читачів влаштовує те, що я їм даю можливість багато чого додумувати самостійно і не забираю багато часу, бо пишу короткі речі.
— Розкажіть про секрети вашої творчої кухні.
— У мене був такий афоризм: «Що таке письменницька кухня? Це звичайна кухня, в якій удень вариться суп, а вночі створюються безсмертні твори».
Я працюю щодня, інакше мене замучило б сумління. Може, небагато — 4—5 годин на добу. Встану вночі о четвертій годині, посиджу годинку, потім ляжу, посплю. Встану о шостій, знову посиджу. А потім, із ранку, працюю стабільніше.
Для мене вдала думка дорожча за будь-яку вдалу покупку. Чи подарунок, якщо немає грошей.
— Часто смієтеся?
— Так, життя приносить дуже багато кумедного. Дивишся — начебто річ серйозна, а отак її повернеш — смішно. Все залежить від того, як собі уявити. Я люблю цим займатися.
— А коли ви востаннє плакали?
— Не пам’ятаю. Ні, сльози в мене бувають. Та радше від мистецтва — від книги чи телепередачі. А ось коли я плакав від журби, згадати зараз важко.
— Ви часто використовуєте образи тварин. Які з них викликають асоціацію з вашою персоною?
— Та-а-ак... Оскільки людина — теж тварина, я почуваюся людиною.
— У вас є оповідання «Мене називають віслюком». Вас так часто називають?
— Ха-ха. Ні, на жаль. Може, тоді я над чимось ще замислився б.
— Що робите у вільний час?
— Найкращий для мене відпочинок — займатися математикою. Я люблю числа. Люблю знаходити їхні закономірності. Коли я був у п’ятому класі, мене водили розв’язувати задачі в шостий. У моїх записниках зберігаються цілі стовпчики розв’язків. Я їх бережу, бо мені це здається цікавим.
— Відчуваєте наближення старості?
— Ні. Я почуваюся на середні роки. Головне — інтерес до життя. Кажуть, що здатність дивуватися теж дуже важлива. Я якось до життя не притерся настільки, щоб нічого не відчувати. Гумор цього не допускає. Це неймовірно життєздатна сила.
— Однак критики стверджують, що Кривін занадто сумний для узагальненого образу гумориста.
— Гумор — узагалі невесела річ. Це захисний засіб розуму. Він виникає, коли життя складається невдало. Якщо вважати, що гумор — весела річ, тоді він суперничатиме із лоскотом, безглуздим жартом, клоунадою. А справжній гумор, глибокий, завжди сумний.
— Ви більше сатирик чи гуморист?
— Ніколи не був сатириком. Але я й не гуморист.
— А хто ж ви?
Олександр ГАВРОШ
— Просто мисляча людина, котра пише.
Лев Луцкер,
19-02-2008 19:19
(ссылка)
проверьте закон всемирного тяготения
Тот, в ком живет чувство юмора, - счастливый человек: в трудные минуты жизни юмор приходит на помощь,
помогая понять и оценить ситуацию, и, может быть, где-то спасет и подскажет выход из сложной,
порой печальной обстановки. Но, наверное, сам по себе юмор возникнуть не может. Вероятно,
от рождения такое случается редко, - воспитывает это чувство среда, семья, общество и, конечно,
эрудиция, которая природой, увы, не отпущена.
Поэтому, говоря о Феликсе Кривине, давайте вспомним о духе народной мудрости, наблюдательности и,
безусловно, о школе великой литературы, которая не льстила жизни и не клеветала на нее.
Феликс Кривин родился в 1927 г. в г. Мариуполе. В 1933 г. семья переехала в Одессу. После эвакуации -
Измаил. Окончил Киевский педагогический институт. С 1955 г. жил в Ужгороде. С 1998 г. живет в Израиле.
Кривин с полным основанием мог сказать, что он родом из Одессы: юмор Кривина искрометный,
тонкий, жизненный - оттуда, из тех наблюдений, встреч, находок. Он в 80-е годы - король юмора.
Меткие эпиграммы, афоризмы с восторгом читались в журнале "Юность". У него свой стиль,
свое виденье мира, его не спутаешь ни с кем. Вещи в его скетчах, пословицах, перефразе приобретают особый смысл.
Так мы узнаем, что есть удивительная страна Грамматики. Путешествуя по этой стране,
ты делаешь открытие за открытием, узнаешь, какую силу неожиданно приобретают частицы,
что есть слова добрые и коварные. Например, буква "р". Ведь одно дело, когда тебя почитают,
а другое, когда прочитают. Поступок становится проступком. Вы легли спать, но вам придется проспать.
Нужно поверить в силу слова, а если не хотите, то можете проверить.
В тяжелые, неласковые годы Кривин в Киеве (!) выпускает газету "Антизнание - сила".
Авторы газеты дерзко и наивно объявили о создании новой партии "Союза ясноголовых".
Это было время борьбы с космополитизмом: Но все, к счастью, обошлось. Потом, много позже,
появились сборники "Ученые сказки", "Хвост павлина", "Принцесса грамматики".
По своим убеждениям, творческим интересам, образу жизни Феликс Давыдович ощущает
себя Гражданином вселенной. "Я ненавижу антисемитизм. Я ненавижу шовинизм.
Я ненавижу национализм, определяющий достоинства человека по крови...
Мне нравятся люди, которые не умеют отличить человека по национальности".
В этом философия Кривина. Он мыслитель, он использует разные жанры - и в них четкость, ясность, ничего лишнего.
Кривин переосмысляет жанры. Мы знаем "Стихотворения в прозе" И.С. Тургенева. Это еще в школе изучается.
А он создает прозу в стихах. Кажется мелочью разговоры о трюмо, о башмаках, о зерне, о шкафе, о печке и песчинке.
Кажется песчинка,что она
Выполняет важное задание:
Без нее бы рухнула стена,
Без нее бы обвалилось здание.
...Ни к чему пускаться в рассуждения:
Крепче будет здание стоять
От ее, песчинки, заблуждения.
Вот и вывод: не надо спорить с посредственностью, воспитайте в себе терпимость и чувство юмора.
Не все нужно обличать. Просто будь избирателен и сдержан. Ведь бывает так, что мемуары
пишет тупой Карандаш. "Конечно, пишет он их не сам - для этого он слишком тупой.
Тупой Карандаш многое забыл, многое перепутал, а многого просто передать не умеет.
Приходится острым карандашам самим разбираться - подправлять, добавлять, переиначивать.
В этой сказке ничего не говорится о том, кто дурак, а кто умный. Пусть читатель поймет.
Поймем и мы Феликса Кривина и скажем за все сделанное им в литературе и в наших душах спасибо.
НЕЛЛИ ЗИНГЕРМАН
помогая понять и оценить ситуацию, и, может быть, где-то спасет и подскажет выход из сложной,
порой печальной обстановки. Но, наверное, сам по себе юмор возникнуть не может. Вероятно,
от рождения такое случается редко, - воспитывает это чувство среда, семья, общество и, конечно,
эрудиция, которая природой, увы, не отпущена.
Поэтому, говоря о Феликсе Кривине, давайте вспомним о духе народной мудрости, наблюдательности и,
безусловно, о школе великой литературы, которая не льстила жизни и не клеветала на нее.
Феликс Кривин родился в 1927 г. в г. Мариуполе. В 1933 г. семья переехала в Одессу. После эвакуации -
Измаил. Окончил Киевский педагогический институт. С 1955 г. жил в Ужгороде. С 1998 г. живет в Израиле.
Кривин с полным основанием мог сказать, что он родом из Одессы: юмор Кривина искрометный,
тонкий, жизненный - оттуда, из тех наблюдений, встреч, находок. Он в 80-е годы - король юмора.
Меткие эпиграммы, афоризмы с восторгом читались в журнале "Юность". У него свой стиль,
свое виденье мира, его не спутаешь ни с кем. Вещи в его скетчах, пословицах, перефразе приобретают особый смысл.
Так мы узнаем, что есть удивительная страна Грамматики. Путешествуя по этой стране,
ты делаешь открытие за открытием, узнаешь, какую силу неожиданно приобретают частицы,
что есть слова добрые и коварные. Например, буква "р". Ведь одно дело, когда тебя почитают,
а другое, когда прочитают. Поступок становится проступком. Вы легли спать, но вам придется проспать.
Нужно поверить в силу слова, а если не хотите, то можете проверить.
В тяжелые, неласковые годы Кривин в Киеве (!) выпускает газету "Антизнание - сила".
Авторы газеты дерзко и наивно объявили о создании новой партии "Союза ясноголовых".
Это было время борьбы с космополитизмом: Но все, к счастью, обошлось. Потом, много позже,
появились сборники "Ученые сказки", "Хвост павлина", "Принцесса грамматики".
По своим убеждениям, творческим интересам, образу жизни Феликс Давыдович ощущает
себя Гражданином вселенной. "Я ненавижу антисемитизм. Я ненавижу шовинизм.
Я ненавижу национализм, определяющий достоинства человека по крови...
Мне нравятся люди, которые не умеют отличить человека по национальности".
В этом философия Кривина. Он мыслитель, он использует разные жанры - и в них четкость, ясность, ничего лишнего.
Кривин переосмысляет жанры. Мы знаем "Стихотворения в прозе" И.С. Тургенева. Это еще в школе изучается.
А он создает прозу в стихах. Кажется мелочью разговоры о трюмо, о башмаках, о зерне, о шкафе, о печке и песчинке.
Кажется песчинка,что она
Выполняет важное задание:
Без нее бы рухнула стена,
Без нее бы обвалилось здание.
...Ни к чему пускаться в рассуждения:
Крепче будет здание стоять
От ее, песчинки, заблуждения.
Вот и вывод: не надо спорить с посредственностью, воспитайте в себе терпимость и чувство юмора.
Не все нужно обличать. Просто будь избирателен и сдержан. Ведь бывает так, что мемуары
пишет тупой Карандаш. "Конечно, пишет он их не сам - для этого он слишком тупой.
Тупой Карандаш многое забыл, многое перепутал, а многого просто передать не умеет.
Приходится острым карандашам самим разбираться - подправлять, добавлять, переиначивать.
В этой сказке ничего не говорится о том, кто дурак, а кто умный. Пусть читатель поймет.
Поймем и мы Феликса Кривина и скажем за все сделанное им в литературе и в наших душах спасибо.
НЕЛЛИ ЗИНГЕРМАН
настроение: Вдохновлённое
хочется: читать
слушаю: мудрость
Лев Луцкер,
02-02-2009 14:46
(ссылка)
Сергей Бережной о новой книге Ф.Кривина
Не знаю, как вы, а я произведения Феликса Кривима обожаю с детства. Читал все издания, которые удавалось достать. Каждую новую книгу, когда эти книги вдруг стали в конце 80-х свободно продаваться, покупал буквально автоматически. Естественно, купил и авторский том Кривина, который вышел в "Антологии сатиры и юмора России XX века" — объемистый такой, почти на 700 страниц. Проза, миниатюры, стихи. Не все, конечно (пишите, Феликс Давидович, еще сто лет), но много, причем я с радостию несказанной сходу нашел множество вещей, которые мне прежде не попадались. Вот это, например: "Кто был ничем, тот станет всем, чем угодно". Иэх!!! От души.
Или вот этот чудесный "дистрофик" (то есть, двухстрофное стихотворение):
Все армии под знаменем добра,
И ни одной под знаменем порока.
По всей земле кричат добру ура,
А зло клеймят нещадно и жестоко.
Все о добре пекутся, не о зле,
И даже зло кричит: "Добру дорогу!"
Как рыцари без страха и упрека,
Упрек и Страх шагают по земле.
Высочайшее мастерство Кривина позволяет ему местами играть в нарушение правил: его тексты то здесь, то там выглядят чуть-чуть "неправильными". Стихи шершавятся неточными рифмами, в прозе проскакивает нарочитый наив — но то, что у других авторов могло бы испортить впечатление, у Кривина создает неповторимый и моментально узнаваемый стиль. Кривин, впрочем, и в этом класси-чен: вспоминается, как мастерски играл в графоманию Даниил Хармс — ну, а о великих "неправильных" стихах Вадима Шефнера и напоминать-то грех...
Когда держишь в руках новую книгу Кривина, не только радуешься тому, что в ней есть, но и расстраиваешься, что в ней чего-то нет — чего-то давно желаемого. Я уверен, что такие сводные антологии никак не заменят, например, общедоступного переиздания сборника его поэзии "Круги на песке" — и все только выиграют, если это переиздание будет расширенным. Если книги Кривина издания 60-80-х стали de facto библиографическими редкостями, то позднейшие издания просто совершенно недоступны. Смотришь на библиографию в конце книги — в девяностых у Кривина вышло восемь — восемь (!) - книг в его родном Ужгороде... Где они все? Где "Тюрьма имени свободы"? Где "Плач по царю Ироду"? Где "Брызги действительности"? Или вывоз Кривина из Украины запрещен? Но тогда эти книги должны возить контрабандой, это же чистое золото!
Кстати, вы еще не побежали в магазин? Ну-ну, рискуете, рискуете: тираж-то всего пять тысяч...
Или вот этот чудесный "дистрофик" (то есть, двухстрофное стихотворение):
Все армии под знаменем добра,
И ни одной под знаменем порока.
По всей земле кричат добру ура,
А зло клеймят нещадно и жестоко.
Все о добре пекутся, не о зле,
И даже зло кричит: "Добру дорогу!"
Как рыцари без страха и упрека,
Упрек и Страх шагают по земле.
Высочайшее мастерство Кривина позволяет ему местами играть в нарушение правил: его тексты то здесь, то там выглядят чуть-чуть "неправильными". Стихи шершавятся неточными рифмами, в прозе проскакивает нарочитый наив — но то, что у других авторов могло бы испортить впечатление, у Кривина создает неповторимый и моментально узнаваемый стиль. Кривин, впрочем, и в этом класси-чен: вспоминается, как мастерски играл в графоманию Даниил Хармс — ну, а о великих "неправильных" стихах Вадима Шефнера и напоминать-то грех...
Когда держишь в руках новую книгу Кривина, не только радуешься тому, что в ней есть, но и расстраиваешься, что в ней чего-то нет — чего-то давно желаемого. Я уверен, что такие сводные антологии никак не заменят, например, общедоступного переиздания сборника его поэзии "Круги на песке" — и все только выиграют, если это переиздание будет расширенным. Если книги Кривина издания 60-80-х стали de facto библиографическими редкостями, то позднейшие издания просто совершенно недоступны. Смотришь на библиографию в конце книги — в девяностых у Кривина вышло восемь — восемь (!) - книг в его родном Ужгороде... Где они все? Где "Тюрьма имени свободы"? Где "Плач по царю Ироду"? Где "Брызги действительности"? Или вывоз Кривина из Украины запрещен? Но тогда эти книги должны возить контрабандой, это же чистое золото!
Кстати, вы еще не побежали в магазин? Ну-ну, рискуете, рискуете: тираж-то всего пять тысяч...
Лев Луцкер,
09-02-2008 12:29
(ссылка)
Феликс Давидович Кривин-сценарист
Ф И Л Ь М О Г Р А Ф И Я
«БАБУШКИН КОЗЛИК. Сказка для взрослых» (1963)
«ЗЛОСТНЫЙ РАЗБИВАТЕЛЬ ЯИЦ» (1966)
«СТАРЫЕ ЗАВЕТЫ» (1968)
«КАМЕНЬ НА ДОРОГЕ. ДЕМАГОГ» (1968)
«КОРОТКИЕ ИСТОРИИ» (1970)
«ДОБРОЕ ИМЯ» (1971)
«ОДУВАНЧИК -- ТОЛСТЫЕ ЩЕКИ» (1971)
«КАМЕННЫЙ ВЕК» (1987)
Cюжеты из киножурнала "Фитиль"
«ЗАЙКИНЫ РОГА ("Фитиль" N 61)» (1967)
ОЧЕНЬ ЖАЛКО,ЧТО СЕГОДНЯ ЭТИ ФИЛЬМЫ НЕ ПОКАЗЫВАЮТ-
ОНИ БУДУТ ВСЕГДА СОВРЕМЕННЫ И ИНТЕРЕСНЫ ЛЮДЯМ
настроение: грустное
хочется: кривинских мультяшек
слушаю: кого ещё можно слушать?
Лев Луцкер,
03-03-2008 16:36
(ссылка)
Ф.кривин "Дедушка Рабинович"
Дедушка Рабинович не любил анекдотов, потому что все они были про Рабиновича.
Не было сказок про Рабиновича: жил-был король Рабинович.
Не было былин: ой ты гой еси Рабинович, добрый молодец. Не было песен:
и с нами Рабинович, первый красный офицер, сумеем постоять... за что бы Рабиновичу постоять?
Жизнь складывалась так, что приходилось стоять не Рабиновичу, а за Рабиновича.
Зато у дедушки дедушки Рабиновича жизнь складывалась иначе.
Был у дедушки Рабиновича дедушка, тоже, между прочим, Рабинович.
Большой знаток и любитель анекдотов.
Время было трудное, дореволюционное; анекдоты, как старые евреи,
обрастали бородами, и тогда, чтобы их как-то усмешнить, обновить, что ли,
дедушкин дедушка прибегал к помощи известных авторитетов.
"Мне великий князь рассказывал", "Мне его сиятельство рассказывал",
"Мне его святейшество рассказывал". Конечно, анекдоты от великого князя
и святейшества слушались с большим интересом, чем анекдоты от никому
не известного Рабиновича, но тут грянула революция,
обесценившая в один момент все старые авторитеты, и пришлось прибегать к новым:
"Мне Ленин рассказывал", "Мне Троцкий рассказывал".
Но случилось так, что Ленин умер, Троцкий оказался троцкистом,
и на него ссылаться уже было нельзя. Пришлось ссылаться на более мелких.
На Зиновьева, на Каменева. В анекдотах бы им жить и жить, но время было
для жизни не приспособленное. Расстреляли Зиновьева и Каменева,
и анекдотам от них пришел конец.
И тогда настало время анекдотам от Бухарина.
Бухарин — любимец партии, уж он-то Рабиновича не подведет.
А когда расстреляли Бухарина, тут-то в поле негласного зрения попал и Рабинович.
Заинтересовалось негласное зрение: что же такое мог ему Николай Иванович рассказать?
Стали копать под Рабиновича. Но он, кроме анекдотов, ничего не знал.
Подсадили к нему надежного человека на предмет информации.
И что вы думаете? Информация тут же появилась. Ему Ежов рассказывает.
Он же его сажает, и он же ему анекдоты рассказывает.
Делать нечего, посадили Ежова. За эти самые анекдоты,
которые он рассказывал Рабиновичу.
Тут и Рабиновичу пришел конец. Дали Рабиновичу, что положено, без права переписки.
И было за что. Царя из-за его анекдотов расстреляли со всей семьей,
Зиновьева с Каменевым расстреляли, Троцкий из-за него покинул родную страну.
Ежова, кристальной чистоты человека, поставили к стенке.
А рядом с ним — какая честь! Рабиновича.
И тогда началась его посмертная жизнь — в анекдотах.
"Что такое с Рабиновичем?" — "Он умер". — "То-то я смотрю, его хоронят..."
Нет, не похоронили Рабиновича без права переписки.
Но в анекдотах допускается эта небольшая вольность.
Зато попробуйте расстрелять анекдоты от Рабиновича!
Они вечно живые, как сказал один драматург, — правда, по другому поводу.
Это-то и угнетало внучатого дедушку Рабиновича. Поэтому он выпивал.
Не в лежку, не в запой, а лишь по серьезным, можно даже сказать,
историческим поводам. То он отмечал победу русского оружия под Москвой,
то под Бородином, то аж на Куликовом поле. А однажды пил целый год,
не зная точно, в какой именно день прорубили окно в Европу.
Вот какой человек был дедушка Рабинович. А его в анекдоты. Позор!
Последний раз мы с ним виделись, когда он праздновал день рождения Адама.
— Какого Адама, дедушка?
— А ты не знаешь? Первого человека.
— И сегодня у него день рождения?
— А что у нас сегодня? Двадцать третье октября? Ну, значит, сегодня.
Дедушка Рабинович налил и выпил для освежения памяти.
— Главный его юбилей будет в девяносто шестом. Шесть тысяч лет —
как тебе эта круглая дата? Три тысячи лет Адама отмечал царь Давид,
пять тысяч лет — Владимир Красно Солнышко. Неплохая для нас компания.
Дедушка налил, выпил и до того освежил мозги, что сообразил:
не дожить ему до этого юбилея. До него еще жить и жить, а у дедушки уже все годы вышли.
Он налил мне, словно передавая эстафету:
— Ты-то хоть не забудь отметить. Запиши где-нибудь. Заодно и меня помянешь.
Я хоть и не первый человек, но помянуть можно.
Я пообещал и записал на бумажке: "23 окт. 96 г. пом. Ад. и д. Р.".
Через много лет попалась мне эта пожелтевшая бумажка, и я не смог прочитать,
что на ней написано. Видно, крепко передал мне эстафету дедушка Рабинович:
ничего не осталось в памяти.
Да и не верил я в Адама. Шесть тысяч лет назад земля уже кишела людьми,
а тут — нa тебе! — является первый человек. Может, он был первый не по порядку,
а по занимаемому положению? Какой-нибудь фараон или вождь племени.
Потом еще прошло много лет. Девяносто шестой год пролетел незаметно.
Скромно отметили юбилей академика Сахарова, пышно —
переизбрание президента на новый срок, а об Адаме — ни слова.
И тут совершенно случайно раскрываю я один исторический труд,
а там черным по белому, теперь уже по желтому: так, мол, и так,
доктор Джон Лейтфут, профессор Кембриджского университета,
кстати, доктор наук и все прочее, в результате пятнадцатилетнего
упорного труда установил, что первый человек Адам появился на свет
23 октября 4004 года до нашей эры. Ровно в 9 часов утра, вот
с какой точностью. Получается, что в минувшем году ему исполнилось шесть тысяч лет.
Я пропустил эту дату. Я не помянул Адама, не помянул дедушку Рабиновича.
Не составил компанию царю Давиду и великому князю Владимиру.
До следующего юбилея — 999 лет, и кто его отметит? Да и будет ли кому?
Я подвел дедушку Рабиновича. Не я первый его подвел.
Его подвели и сказки не про Рабиновича, и былины, и песни не про Рабиновича.
Одни анекдоты не подвели дедушку Рабиновича. Напрасно он на них обижался.
Не было сказок про Рабиновича: жил-был король Рабинович.
Не было былин: ой ты гой еси Рабинович, добрый молодец. Не было песен:
и с нами Рабинович, первый красный офицер, сумеем постоять... за что бы Рабиновичу постоять?
Жизнь складывалась так, что приходилось стоять не Рабиновичу, а за Рабиновича.
Зато у дедушки дедушки Рабиновича жизнь складывалась иначе.
Был у дедушки Рабиновича дедушка, тоже, между прочим, Рабинович.
Большой знаток и любитель анекдотов.
Время было трудное, дореволюционное; анекдоты, как старые евреи,
обрастали бородами, и тогда, чтобы их как-то усмешнить, обновить, что ли,
дедушкин дедушка прибегал к помощи известных авторитетов.
"Мне великий князь рассказывал", "Мне его сиятельство рассказывал",
"Мне его святейшество рассказывал". Конечно, анекдоты от великого князя
и святейшества слушались с большим интересом, чем анекдоты от никому
не известного Рабиновича, но тут грянула революция,
обесценившая в один момент все старые авторитеты, и пришлось прибегать к новым:
"Мне Ленин рассказывал", "Мне Троцкий рассказывал".
Но случилось так, что Ленин умер, Троцкий оказался троцкистом,
и на него ссылаться уже было нельзя. Пришлось ссылаться на более мелких.
На Зиновьева, на Каменева. В анекдотах бы им жить и жить, но время было
для жизни не приспособленное. Расстреляли Зиновьева и Каменева,
и анекдотам от них пришел конец.
И тогда настало время анекдотам от Бухарина.
Бухарин — любимец партии, уж он-то Рабиновича не подведет.
А когда расстреляли Бухарина, тут-то в поле негласного зрения попал и Рабинович.
Заинтересовалось негласное зрение: что же такое мог ему Николай Иванович рассказать?
Стали копать под Рабиновича. Но он, кроме анекдотов, ничего не знал.
Подсадили к нему надежного человека на предмет информации.
И что вы думаете? Информация тут же появилась. Ему Ежов рассказывает.
Он же его сажает, и он же ему анекдоты рассказывает.
Делать нечего, посадили Ежова. За эти самые анекдоты,
которые он рассказывал Рабиновичу.
Тут и Рабиновичу пришел конец. Дали Рабиновичу, что положено, без права переписки.
И было за что. Царя из-за его анекдотов расстреляли со всей семьей,
Зиновьева с Каменевым расстреляли, Троцкий из-за него покинул родную страну.
Ежова, кристальной чистоты человека, поставили к стенке.
А рядом с ним — какая честь! Рабиновича.
И тогда началась его посмертная жизнь — в анекдотах.
"Что такое с Рабиновичем?" — "Он умер". — "То-то я смотрю, его хоронят..."
Нет, не похоронили Рабиновича без права переписки.
Но в анекдотах допускается эта небольшая вольность.
Зато попробуйте расстрелять анекдоты от Рабиновича!
Они вечно живые, как сказал один драматург, — правда, по другому поводу.
Это-то и угнетало внучатого дедушку Рабиновича. Поэтому он выпивал.
Не в лежку, не в запой, а лишь по серьезным, можно даже сказать,
историческим поводам. То он отмечал победу русского оружия под Москвой,
то под Бородином, то аж на Куликовом поле. А однажды пил целый год,
не зная точно, в какой именно день прорубили окно в Европу.
Вот какой человек был дедушка Рабинович. А его в анекдоты. Позор!
Последний раз мы с ним виделись, когда он праздновал день рождения Адама.
— Какого Адама, дедушка?
— А ты не знаешь? Первого человека.
— И сегодня у него день рождения?
— А что у нас сегодня? Двадцать третье октября? Ну, значит, сегодня.
Дедушка Рабинович налил и выпил для освежения памяти.
— Главный его юбилей будет в девяносто шестом. Шесть тысяч лет —
как тебе эта круглая дата? Три тысячи лет Адама отмечал царь Давид,
пять тысяч лет — Владимир Красно Солнышко. Неплохая для нас компания.
Дедушка налил, выпил и до того освежил мозги, что сообразил:
не дожить ему до этого юбилея. До него еще жить и жить, а у дедушки уже все годы вышли.
Он налил мне, словно передавая эстафету:
— Ты-то хоть не забудь отметить. Запиши где-нибудь. Заодно и меня помянешь.
Я хоть и не первый человек, но помянуть можно.
Я пообещал и записал на бумажке: "23 окт. 96 г. пом. Ад. и д. Р.".
Через много лет попалась мне эта пожелтевшая бумажка, и я не смог прочитать,
что на ней написано. Видно, крепко передал мне эстафету дедушка Рабинович:
ничего не осталось в памяти.
Да и не верил я в Адама. Шесть тысяч лет назад земля уже кишела людьми,
а тут — нa тебе! — является первый человек. Может, он был первый не по порядку,
а по занимаемому положению? Какой-нибудь фараон или вождь племени.
Потом еще прошло много лет. Девяносто шестой год пролетел незаметно.
Скромно отметили юбилей академика Сахарова, пышно —
переизбрание президента на новый срок, а об Адаме — ни слова.
И тут совершенно случайно раскрываю я один исторический труд,
а там черным по белому, теперь уже по желтому: так, мол, и так,
доктор Джон Лейтфут, профессор Кембриджского университета,
кстати, доктор наук и все прочее, в результате пятнадцатилетнего
упорного труда установил, что первый человек Адам появился на свет
23 октября 4004 года до нашей эры. Ровно в 9 часов утра, вот
с какой точностью. Получается, что в минувшем году ему исполнилось шесть тысяч лет.
Я пропустил эту дату. Я не помянул Адама, не помянул дедушку Рабиновича.
Не составил компанию царю Давиду и великому князю Владимиру.
До следующего юбилея — 999 лет, и кто его отметит? Да и будет ли кому?
Я подвел дедушку Рабиновича. Не я первый его подвел.
Его подвели и сказки не про Рабиновича, и былины, и песни не про Рабиновича.
Одни анекдоты не подвели дедушку Рабиновича. Напрасно он на них обижался.
настроение: анекдотическое
хочется: хочеться...хочеться...
слушаю: анекдоты
Nina Malyshka,
13-06-2008 15:02
(ссылка)
ЮБИЛЕЙНЫЙ ВЕЧЕР В УЖГОРОДЕ
12 июня в Ужгороде в областной библиотеке состоялся литературный вечер, посвященный юбилею нашего земляка, почетного ужгородца Феликса Кривина. Вечер прошел в изумительной атмосфере незримого присутствия Феликса Давидовича, все, кто принимал участие и помогал в его организации, делали это с энтузиазмом, по зову души и сердца, и это явственно ощущалось в атмосфере праздника. Активно присоединились Михаил Мильмейстер и Лев Луцкер из Германии - были на телефоне, интернете и добавили свежие идеи, новости в происходящее.
Это - чисто эмоциональная первая реакция, на днях постараюсь разместить фото и информацию из прессы в "комментариях". Может, кто-то из присутствовавших на вечере напишет о своих впечатлениях?
Это - чисто эмоциональная первая реакция, на днях постараюсь разместить фото и информацию из прессы в "комментариях". Может, кто-то из присутствовавших на вечере напишет о своих впечатлениях?
Лев Луцкер,
04-02-2008 14:44
(ссылка)
из интервью "О новой книге неизвестного автора"А.Ворошилова
Что до закарпатских писателей. Самый замечательный закарпатский писатель – это Феликс Кривин.
Правда, никто его закарпатцем и даже украинцем почему-то не считает. А он же всю жизнь почти прожил в Ужгороде,
дышал одним с нами воздухом, ходил по этим вот улочкам, впитывал атмосферу нашу и выдавал удивительные вещи.
Гений, без преувеличения. Теперь живет в Израиле.
А Кривина русские считают русским, евреи евреем, а мы про него быстро забыли. Да и отродясь не вспоминали.
Жил себе и жил чудак-человек на улице Льва Толстого, гулять ходил вечерком с палочкой, витрины разглядывал.
Уехал? Скатертью-дорожка…
А я очень жалею, что не успел встретиться с ним, взять интервью или просто так поговорить о том, о сем.
Ведь с умным человеком такого масштаба не часто встретишься. Это же современный Лафонтен, Крылов, Хармс если хотите!
К счастью, Александр Гаврош, наш закарпатский культуролог успел переговорить с Кривиным перед отъездом и записать все это.
Ведь информация такого рода никогда не устареет, ее никогда не сдадут в архив на поедание книжной тли.
А у меня осталась только тоненькая книжечка «Плач по царю Ироду», которую я приобрел на творческом вечере у самого Кривина.
Старик так тут обносился, что приходилось самому продавать свои немеркнущие произведения по трояку.
А у меня, студента, и того трояка не было, занял у кого-то. Так вот он мне подписал тогда, усмехнувшись и переспросив фамилию:
«Александру Ворошилову по поручению Буденного». Я обиделся немного. А потом, прочитав книгу, понял эту надпись.
Последний рассказ (а книга вся состоит из рассказов о трагических судьбах евреев) был как раз про Ворошилова и Буденного.
То есть, когда бойцы Буденного устраивали еврейские погромы, он объяснял это командарму Ворошилову так:
«Та нехай, Клим Ефремович, трошки разомнутся бойцы». А мальчики еврейской национальности ничего этого не знали и
играли в Буденного и Чапаева, ну, типа, как в казаки-разбойники… В этом весь Кривин – и его юмор, с привкусом соленых слез.
Весь одесский еврейский юмор такой, не черный, а светлый. «Печаль моя светла…».
Правда, никто его закарпатцем и даже украинцем почему-то не считает. А он же всю жизнь почти прожил в Ужгороде,
дышал одним с нами воздухом, ходил по этим вот улочкам, впитывал атмосферу нашу и выдавал удивительные вещи.
Гений, без преувеличения. Теперь живет в Израиле.
А Кривина русские считают русским, евреи евреем, а мы про него быстро забыли. Да и отродясь не вспоминали.
Жил себе и жил чудак-человек на улице Льва Толстого, гулять ходил вечерком с палочкой, витрины разглядывал.
Уехал? Скатертью-дорожка…
А я очень жалею, что не успел встретиться с ним, взять интервью или просто так поговорить о том, о сем.
Ведь с умным человеком такого масштаба не часто встретишься. Это же современный Лафонтен, Крылов, Хармс если хотите!
К счастью, Александр Гаврош, наш закарпатский культуролог успел переговорить с Кривиным перед отъездом и записать все это.
Ведь информация такого рода никогда не устареет, ее никогда не сдадут в архив на поедание книжной тли.
А у меня осталась только тоненькая книжечка «Плач по царю Ироду», которую я приобрел на творческом вечере у самого Кривина.
Старик так тут обносился, что приходилось самому продавать свои немеркнущие произведения по трояку.
А у меня, студента, и того трояка не было, занял у кого-то. Так вот он мне подписал тогда, усмехнувшись и переспросив фамилию:
«Александру Ворошилову по поручению Буденного». Я обиделся немного. А потом, прочитав книгу, понял эту надпись.
Последний рассказ (а книга вся состоит из рассказов о трагических судьбах евреев) был как раз про Ворошилова и Буденного.
То есть, когда бойцы Буденного устраивали еврейские погромы, он объяснял это командарму Ворошилову так:
«Та нехай, Клим Ефремович, трошки разомнутся бойцы». А мальчики еврейской национальности ничего этого не знали и
играли в Буденного и Чапаева, ну, типа, как в казаки-разбойники… В этом весь Кривин – и его юмор, с привкусом соленых слез.
Весь одесский еврейский юмор такой, не черный, а светлый. «Печаль моя светла…».
настроение: замечательное
хочется: радоваться
слушаю: искренние признания
Лев Луцкер,
12-03-2008 16:32
(ссылка)
Ф.кривин "Всё неживое хочет жить"
Всё неживое хочет жить,
Мир согревать своим дыханьем,
Страдать, безумствовать, грешить...
Жизнь возникает из желанья.
У неживых желаний нет:
Лежишь ты камнем без движения.
И это – всё? На сотни лет?
Жизнь возникает из сомнения.
Хоть сомневаться не дано
Тому, кто прочно занял место, –
Что место! Пропади оно!
Жизнь возникает из протеста.
Но как себя преодолеть.
Где взять и силу, и дерзанье?
Тут нужно только захотеть:
Жизнь возникает из желанья.
настроение: дивное
хочется: жить
слушаю: стихи
Лев Луцкер,
04-03-2008 17:58
(ссылка)
дружеский шарж на Ф.Кривина
работа художника В.Мочалова в книге Ф.Кривина"Слабые мира сего"1979г.
настроение: весеннее
хочется: в природу
слушаю: записки юмориста
Лев Луцкер,
02-02-2009 18:46
(ссылка)
Ф.Кривин"Свой черёд" новые и старые стихи
ОДНАЖДЫ
Я начал сказку так: "Однажды Заяц..."
Потом чуть-чуть помедлил, сомневаясь.
Потом, сомнения преодолев,
я начал сказку так: "Однажды Лев..."
Потом сравнил я эти два "однажды",
сообразил, что так бывает с каждым,
кто в чём-то струсив, в чём-то осмелев,
однажды заяц, а однажды – лев.
Конечно, львом нетрудно стать, когда ты
устроился на львиную зарплату
и гаркаешь на всех не хуже льва,
употребляя львиные слова.
Конечно, зайцем можешь стать легко ты,
когда тебя грозятся снять с работы,
соседи травят, у жены мигрень
и в школу вызывают каждый день.
Всё это так знакомо... Но однажды...
"Однажды" труса делает отважным,
из робких зайцев делает мужчин...
И это – сказки доблестный зачин.
Однажды в сказке может всё случиться,
а кто за остальное поручится?
Ведь даже сказка – в этом весь секрет –
однажды сказка, а однажды – нет.
ВЕЧЕРНИЙ ПЕЙЗАЖ С СОБАКОЙ
Нет ни дуба, ни осины,
ни сухого стебля нет,
и собака по пустыне
ходит, ищет туалет.
Вот и вечер на исходе,
зажигают звезды свет...
Так устроено в природе:
что-то есть, чего-то нет.
РИСУНОК
Там, где контуры горы
и луны окружность,
жили-были две сестры –
Внешность и Наружность.
Жили – просто никуда:
грубо, косо, криво,–
то ли веник и скирда,
то ли хвост и грива.
Не лепился к штриху штрих,
все не так, как надо.
Но уставились на них
два пунктира-взгляда.
И впервые понял мир
красоты ненужность,
глядя, как один пунктир
пронизал Наружность,
и впервые ощутил
красок неуместность,
глядя, как другой пунктир
врезался во Внешность.
Что случилось, господа?
Не узнать Наружность.
неприятные для глаз
вялость и небрежность
оказались в самый раз –
подменили Внешность.
Загляденье для души,
лёгкость и воздушность –
до чего же хороши
Внешность и Наружность!
Две подружки, две сестры,
две березки в поле...
Это всё видней с горы,
а с луны – тем боле.
СЛОВО
А слава – дым, а слово – дом,
и в этом доме я живу.
Под вечер за моим окном
садится солнце на траву,
а утром, выспавшись, встаёт
и отправляется в полёт
вокруг столиц и деревень
с весёлой тучкой набекрень.
Приходят Прежде и Потом,
в мою стучатся дверь,
интересуясь, где живёт
прекрасная Теперь.
А я на это: вот те на!
Да где ж ей жить ещё, когда
Теперь – моя жена?
Я приглашаю в дом гостей,
прошу испить вина.
И входит в комнату Теперь,
садится у окна.
Я Прежде знаю с давних пор,
мы даже с ним на ты.
И потянулся разговор
до самой темноты.
И ночь стояла у окна,
вздыхая о былом...
Но где Теперь, моя жена?
Она ушла с Потом.
Как много у меня потерь!
И вот – ещё одна.
Ушла она, моя Теперь,
неверная жена.
Ушла, покинула мой дом,
а я кричал: "Вернись!"
Проснулось солнце за окном
и устремилось ввысь.
И на пути его крутом
кружилась голова.
Но слава – дым, а слово – дом...
Слова, слова, слова...
И просыпалась жизнь вокруг,
как водится, с утра,
и Прежде, мимолётный друг,
промолвил: "Нам пора".
И я поднялся, чтоб идти,
но распахнулась дверь,
и встала на моём пути
прекрасная Теперь.
Другая, новая Теперь,
она вошла в мой дом.
И другу я сказал: "Иди.
Я как-нибудь потом".
МУЗЫКА
Звук не дошёл до тишины,
он где-то пал на полдороге,
и были больше не слышны
его сомненья и тревоги.
А улица не знала сна,
и вот тогда, молчать не в силах,
заговорила тишина
над звука павшего могилой.
Она над городом плыла,
надежда наша и порука...
И это музыка была,
что в мире недоступна звуку.
ЭЛЕГИЯ
А морда просит кирпича
отнюдь не для беседы
о Тициановых холстах,
о ритмах Дебюсси.
Нас окружает странный мир,
который нам неведом,
его услышать и понять
едва хватает сил.
Но морда просит кирпича
не для высоких истин,
не для задумчивых страниц,
что выстрадал Монтень.
Уходит солнце в облака,
и опадают листья,
и стынут жаркие слова,
и мысль уходит в тень.
А морда просит кирпича.
Безмолвно, безнадёжно.
Откуда в мир она пришла?
Куда она уйдёт?
Но просит морда кирпича.
Когда-нибудь... возможно...
Жизнь продолжается. Всему
настанет свой черёд.
Лев Луцкер,
20-03-2008 14:20
(ссылка)
Ф.кривин "Талант"
Не знает легкой участи ТАЛАНТ.
Когда ТАЛАНТ в работе, он – АТЛАНТ.
Когда ж спадает творческий накал,
Он мучится, страдает, он – ТАНТАЛ.
Из тех же букв,
Из тех же самых букв
Он создан для блаженства
И для мук.
Когда ТАЛАНТ в работе, он – АТЛАНТ.
Когда ж спадает творческий накал,
Он мучится, страдает, он – ТАНТАЛ.
Из тех же букв,
Из тех же самых букв
Он создан для блаженства
И для мук.
настроение: творческое
хочется: учиться
слушаю: учителя
Без заголовка
Felix Krivin mudrejsij cselovek,i ja blagodaren szudjbe,csto imel vozmozsnosztj sz nim obschatjszja,polucsitj jego knigi sz avtorszkim aftografom.Uzsgorod dolzsen gorditjszja tem,csto v szvojo vremja tam zsili i tvorili takije zamecsateljije ljudi!
Лев Луцкер,
04-02-2009 13:45
(ссылка)
ИЗ РИЖСКОГО БЛОКНОТА Феликса Кривина
ВОЗРАСТ ГОРОДА
Возраст города обычно определяется по тому, когда город впервые
упоминается.
Прекрасное средство скрыть свой истинный возраст.
Допустим, я живу и нигде не упоминаюсь. А вы все время упоминаетесь: в
разговорах, на собраниях, на страницах газет и журналов. И вот вы на
глазах стареете, а я еще и не начинал жить.
Так бывает у городов и поэтов. Поэта тоже считают молодым и даже
начинающим, пока он не начнет упоминаться.
МАЛЬЧИШКА С УЛИЦЫ АМАТУ
На крыше дома по улице Амату босоногий мальчишка читает книгу, в
которой ничего не написано.
Он любитель. Он с улицы Амату. Амату как раз и означает: Любительская.
Этот мальчишка большой любитель сидеть на крыше. Он любитель дождя и
снега, ветра и холода. В самый сильный мороз его не затянешь под крышу.
Потому что он любитель сидеть на крыше. И читать книгу, в которой ничего
не написано.
Конечно, легче читать, когда что-то написано...
Мальчишка с улицы Амату озадаченно чешет в затылке.
Не каждый так сумеет: сидеть, беспечно закинув ногу за ногу, на самом
краешке крыши, чесать в затылке и читать книгу, в которой ну буквально
ничего не написано.
А он читает. Уже много лет. Черный кот на соседней улице, большой
любитель стоять на крыше, изготовясь к прыжку, уже много лет собирается
прыгнуть на крышу филармонии. Обычно котам безразлично, на какой крыше
давать концерт, а этому непременно нужно прыгнуть на крышу филармонии.
Сколько лет уже прыгает - и никак не прыгнет.
А мальчишка читает. Тоже уже много лет. За это время сколько мальчишек
на его улице выросло. А он все читает. И не может от книжки оторваться.
Сведущие люди говорят: пусть бы попробовал оторваться, он же к ней
прикреплен по замыслу архитектора. Он потому и не падает, что держится за
книжку.
Верно сказано. И не только сказано, но и написано. Среди многих
написанных мыслей это очень важная мысль.
А вот среди ненаписанных... Ведь мальчишка с улицы Амату читает книжку,
в которой ничего не написано. А самые интересные книги - это те, в которых
ничего не написано... Вот почему он не может от нее оторваться.
ПОД ОХРАНОЙ СТАРОСТИ
На доме, которому семьсот лет, установлен аппарат для вызова милиции,
хотя в таком возрасте не милицию - неотложку вызывать.
Впрочем, дом выглядит хорошо. Он охраняется государством.
Дома охраняет их старость - в отличие от людей. Проживи каких-нибудь
триста лет, и тебе уже не дадут развалиться.
Может, и нас охраняла бы старость, если б мы прожили триста лет? Только
бы прожить триста лет, а там уже нас подкрасят, подштукатурят,
подреставрируют... Так будем выглядеть - куда молодым!
НЕ ДОЖИВШИЕ ДО СТАРОСТИ
Большинство домов Старой Риги погибло на войне. То на одной, то на
другой войне. У домов слишком долгая жизнь, чтобы они могли умирать своей
смертью. У человека жизнь короткая, и то он успевает погибнуть на войне.
Разрушительная сила времени не поспевает за разрушительной силой
человека. Только на последней войне погибло больше домов, чем за
предшествующих несколько столетий. И хотя человек по-прежнему бессилен
перед временем, но теперь уже и время бессильно перед человеком...
КРЕСТОВАЯ ГАЛЕРЕЯ
Причины и следствия редко появляются вместе. Когда появляется причина,
следствия еще нет, оно где-то прячется и не спешит открываться. А появится
следствие - причина куда-то делась. И тогда начинают ее искать.
В Крестовой галерее Домского собора существуют рядом причины и
следствия. Они расположены в своей обычной последовательности: пушка -
могильная плита, пушка - могильная плита...
Вход бесплатный для всех желающих.
САЛАСПИЛС
Знак у входа на территорию мемориала Саласпилс: вход собакам запрещен.
Собаки здесь плохо себя зарекомендовали.
Бывший узник лагеря Саласпилс рассказывает о Курте Краузе и его собаке
Ральфе, которые вместе травили людей. Мы привыкли, что собака - друг
человека, но это неточно сказано. Собака - друг хозяина, своего
непосредственного начальства. Для собаки, как ни для кого другого,
подходит пословица: скажи мне, кто твой друг, и я скажу, кто ты.
На месте, которое считается могилой детей, на месте детского барака,
под кустами цветов рассыпаны игрушки и сладости, которые приносят мертвым
живые дети. И среди игрушек - собачка, друг маленького человека, она
пришла сюда, нарушив запрет, чтобы попросить прощение от всего собачьего
рода.
Когда умирают дети, человечество старится.
Как же состарили человечество годы фашизма!
СТАРЫЕ ДОМА
Старые дома... Какая у них красивая старость! У некоторых старость -
это, в сущности, молодость, потому что настоящая их старость разрушена
войной.
Разрушена, а потом отстроена. В этом преимущество зданий перед людьми:
их можно отстроить.
Я смотрю на старые здания. Жизнь невозможна без стариков. Без стариков
и детей - поэтому на всех войнах самым большим преступлением считалось
уничтожение стариков и детей. Так же, как дети необходимы жизни в начале,
старики ей необходимы в конце, иначе жизнь будет жестоко и грубо оборвана.
Новый город построить можно, однако жить в нем можно лишь при условии, что
существуют на земле старые города. Старые дома. Ни один город, ни один
дом, ни один человек на земле не начало, все они - продолжение.
ГОРОДСКАЯ СТЕНА
С веками рижская городская стена обросла домами, как дерево грибами:
каждый старался использовать ее, общественную, как свою, чтобы сэкономить
на строительстве дома. Ведь еще в глубокой древности было известно: если
использовать общественное как свое, можно сэкономить, а то и заработать на
строительстве.
Так и случилось, что городская стена исчезла из поля зрения не только
внешних врагов, но и собственных жителей. Облепили ее домики с двух
сторон, и если прежде она окружала мирную жизнь, то теперь мирная жизнь ее
окружает.
Да, если мирная жизнь пойдет в наступление, никакая крепость не
устоит...
Так говорят оптимисты.
А пессимисты сетуют, что жизнь наша мирная из обломков войны, никак ее
не удается построить из мирного материала.
НОВЫЕ ДОМА
У домов тоже акселерация: старики приземистые, а дети вымахали под
самые небеса. Высокие, статные, только очень уж друг на друга похожи.
Видно, потому, что у них общие родители: общие строители, общие проекты.
Ну, если не общие, то находящиеся в самом близком родстве: одному дому
отец, а другому родной дядя.
Дети похожи, как братья, пускай и двоюродные. Но их это не смущает:
главное, чтоб внутри было удобно. Не внешние украшения, а санузел, ванная
с горячей водой. А там - неважно, как на тебя снаружи посмотрят.
Рационалистическое поколение. Старики - те были другими. Им хотелось
радовать глаз. Чтоб не только радоваться самим, но чтоб и другие, глядя на
них, радовались.
ПОРОХОВАЯ БАШНЯ
Чугунные ядра, застрявшие в ней, - следы бурно проведенной молодости.
Многие тогда хотели ее разрушить. Молодые были, горячие... Да и она
тоже... Ее и сейчас называют Пороховой, а тогда... Был порох в
пороховницах. Казалось, от одного прикосновения на воздух взлетишь.
С тех пор поутихли страсти, и ядра, пытавшиеся ее разрушить, теперь
оберегают ее от разрушения. Сидят в ее стенах, как мирные, домашние
кирпичи.
Мудрость приходит с годами и даже с веками. И тогда начинаешь понимать,
что главное в жизни - не разрушение...
Только бы не взлететь на воздух, пока начнешь это понимать...
ПРОЩАНИЕ
Рижский накопитель - последнее наше место на рижской земле. Здесь
собирают нас, чтобы всех вместе доставить к самолету.
Он, накопитель, прижался к земле, заваленный чемоданами, и смотрит, как
самолеты взмывают в небо...
Детский взгляд на мир.
Ребенок смотрит снизу вверх и потому видит мир на фоне неба. А может,
только так и нужно смотреть?
Рижский накопитель так ничего и не накопил, все, что ему удается
накопить на земле, он тут же отдает небу. Так он отдал и нас - и вот мы
летим.
Мы летим. Мы неотделимы от нашего пути и составляем с ним единую
величину, выраженную в пассажиро-километрах. Так нас будут именовать в
отчетах, нисколько не интересуясь, где пассажир, а где километр...
Нас не отделить от нашего пути. Каждый человек - единица, помноженная
на пройденное, на совершенное...
Рига очень большая: она в десять раз больше Ужгорода.
Рига очень маленькая: она в десять раз меньше Москвы.
Слава богу, все относительно - и великость, и малость...
Это ободрение малым и предупреждение большим.
1983
Лев Луцкер,
15-12-2007 13:42
(ссылка)
Без заголовка
ЧЕЛОВЕК РАЗУМНЫЙКто назвал человека разумным?Обезьяноподобные?Человекообразные?Человеком разумным назвал себя сам человек,и не было случая,чтоб разумным его называли другие.СУЩНОСТЬЧто такое человек разумный?Человек разумный-это человек,раз умный-раз нет,раз умный- два нет,раз умный- три нет...И так далее,по мере развития человечества.
Ф.Кривин
В этой группе, возможно, есть записи, доступные только её участникам.
Чтобы их читать, Вам нужно вступить в группу
Чтобы их читать, Вам нужно вступить в группу
