Откройте свой Мир!

http://citi.cv.ua/webdir/dir.html?id=105 на цій ссилці є перелік всіх Чернівцбких сайтів

Семен Венцимеров
Черновцы



В желтых листьях, как в монистах, закоулки.
А с ветвей летят каштаны на дорожки...
Столько золота в распахнутой шкатулке!
Все возьмет сентябрь, не растеряв ни крошки...

Ностальгия навевает нам кручину,
Возвращает память синие Карпаты...
Напевает сердце тихо «Черемшину».
Есть, что помнить, что любить i що кохати...

Жили в городе румыны и гуцулы,
Жили немцы, чехи, венгры и поляки...
Буковинское вино сводило скулы --
И друг с другом славно ладили без драки.

Наставляя внуков в добром по-житейски –
Идиш был у неевреев в обиходе --
Старики вели беседу по-еврейски.
Был язык у всех в почете, даже в моде...

Церковь «пьяная», костел и синагога...
Мы на Всенощную в церковь приходили...
Возносили к небесам чертоги Бога...
Нас цыганки, погадав, предупредили:

Впереди ждет, дескать, дальняя дорога...
Мы, не веря, хохотали откровенно...
-- Помолитесь, мол, как должно, у порога...
Черновцы мои – как маленькая Вена...

Черновцы, нас потерявшие, мне жалко,
Их сентябрь позолотил бесценной краской...
Не о нас ли плачет дождь над Театралкой?...
С грустью ищет ветерок на Кобылянской...

Семен Венцимеров
Черновцы

Черновцы… И бросает в дрожь,
Наплывает мираж рассветный…
Этот город был так хорош!
Но любовь была безответной…

От Рогатки и до Прута
Я проехал сто раз в трамвае…
Каждой улочки красота –
Неподдельная и живая.

Мы с ребятами вечерком
«Прошвырнемся» по Кобылянской…
Каждый парень мне был знаком,
Взоры девушек грели лаской.

И лишь только она одна,
Та одна, по которой сохну,
Безразлична и холодна…
Что же я – нелюбимым сдохну?…

За какие ж мои грехи
Наказание – нелюбовью?
Пробудились в душе стихи,
Пропитались тоской и болью.

А она не могла не знать,
Как я ею светло болею..
Я из школы ее встречать
Прибегал и ходил за нею.

И украдкою, точно вор,
Что к сокровищу подбирался,
Из окошка глядел во двор,
Красотой ее любовался…

… В этом месте – крутым пике
Наша улица шла на Рошу.
В парке Шиллера, в уголке,
Непокорный вихор ерошу:

Может, выглянет на балкон
Эта девочка –ненаглядность…
И клокочет живым комком
В сердце нежность – и безотрадность.

Черновцы мои, Черновцы –
За туманом, за океаном…
Разлетелись во все концы --
И обратно нельзя туда нам,

Где в окошечке огонек
Был манящей звездой земною…
Город юности так далек,
А любовь та всегда со мною…

 
 

Усі, хто коли-небудь писав про Чернівці, обдаровували це місто численними епітетами та метафорами. «Маленький Париж», «чарівна і неповторна столиця буковинського краю», «неофіційна столиця Європи, де... неділя починається музикою Шуберта, а закінчується дуеллю, де фірмани фіакрів залюбки розмірковують на філософські теми, а вулиці підмітають букетами троянд...» Ну, аж так!


Втім, зрозуміти цих людей неважко — досить годину-другу потинятися вулицями Чернівців, аби відчути до міста щирий сентимент. А якщо ви захочете довідатись більше...


Імперський дух
У невеличкій новелі «Щира любов», датованій вереснем 1914 року, Ольга Кобилянська описує епізод у військовому госпіталі, де після перших боїв Першої світової перебували поранені вояки двох армій — австрійської та російської. Разом з російським офіцером оповідачка натрапляє на австрійського жовніра, котрий у порожній кімнаті став на коліна перед портретом Франца Йосифа і почав по-українськи промовляти: «Татку любий наш! Що ти кому злого зробив, що напосілися на нас вороги з усіх боків? Ти нас виховав, ми з тобою зросли, нам чужих царів не треба. Поратуй тебе і нас, Господи!»


У творчості людей, чия доля була якось пов’язана з Чернівцями, подібна інтонація присутня неодмінно. XIX століття було, направду, «золотим віком» для Чернівців, цього «маленького Відня».


Коли у 1783 році австрійський монарх Йосиф ІІ вперше побував у столиці краю, що відтепер належав до його корони, то побачив убогу дерев’яну забудову з трьома церквами. Невдовзі імператор видав наказ, за яким люди, що беруться будувати камениці, на 30 років звільняються від податків, на 10 — від плати за землю, юнаки звільняються від військової повинності. А головне — цісар запросив селитися в Чернівцях представників усіх національностей, гарантуючи їм рівні права та рівні можливості. Австрійці, німці, євреї, галичани-русини (так називали українців), румуни, поляки, молдавани, вірмени потяглися сюди з усіх-усюд. Досить швидко почали виростати квартали компактного розселення етнічних спільнот. Українці, зокрема, створили вулицю Руську, де у 1823 – 1828 роках при допомозі магната Туркула була збудована греко-католицька церква Петра і Павла.


До слова, неподалік стоять дві Миколаївські церкви — відновлена після пожежі дерев’яна, спорудження якої датується 1607 роком, а також збудована 1939 року архітекторами Івановим та Йонеску в рідкісному старомолдавському стилі — кам’яна. Її особливість — кручені бані. А от православний Кафедральний собор у Чернівцях, як і десятки інших будівель, споруджувався (1844-1864 роки, архітектори Антін Рьолль, Адольф Марін) за сприяння імперської влади.


Властиво, з середини XIX століття почалася інтенсивна забудова Чернівців. У 1848 році зведена теперішня ратуша. (Зараз щодня ополудні на її вежі з’являється сурмач та виконує перші акорди пісні «Чуєш, чи не чуєш...») Довкола неї, по периметру площі Ринок (тепер Центральна) виростають розкішні будинки. Як правило, на перших поверхах розташовуються ресторани та крамниці, на верхніх — готелі. Найфешенебельніший з тодішніх готелів — «Габсбург» (1900 рік) — зараз займає національний банк України. Звертає на себе увагу будинок теперішнього художнього музею (колись — ощадна каса, ломбард). Його збудував у 1901 році в стилі модерн австрієць Отто Геснер, над інтер’єром працював український художник Івасюк. Окрасою цієї споруди є мозаїчне панно із зображенням Олімпійських богів, що символізують землі Австро-Угорщини. Символ Буковини — бог ковальства Гефест. Над цим панно чотири роки (!) працював французький майстер Лено. На першому поверсі цього будинку незмінно була книгарня. Теперішній її господар — культурно-мистецький центр «Українська книга» — разом з арт-клубом «Габсбург» відтворив у одній з кімнат інтер’єр імперської канцелярії з автентичними меблями, рукомийником, навіть друкарською машинкою «Мерседес».


І досі мешканці Чернівців, при тому, що за останні півстоліття склад населення міста змінився докорінно, плекають пієтет перед старою монархією. Щонайменше, архітектура зобов’язує.


Хабарники, авантюристи та фальшивомонетники
Ймовірно, Чернівці, а разом з ними й більша частина Буковини, відійшли до імперії Габсбургів завдяки хабарю.


У ході війни 1768-1774 років Росія відвоювала в Османської імперії Молдавію та Валахію, окупувала Буковину, здобула ряд перемог на морі. Підсумком кампанії став Кючук-Кайнарджийський мирний договір. Третьою стороною на цих переговорах була Австрія, що мала інтерес якраз до Буковини. Існує легенда, що під час переговорів на одному з бенкетів керівник австрійської делегації генерал Габріель фон Сплені прямо запитав російського генерал-фельдмаршала Петра Румянцева приблизно таке: і потрібна вам та Буковина? Той, нібито, відповів, що це не суттєво, але матінці-імператриці (Катерині ІІ) залежить на Хотинській фортеці. Тоді фон Сплені, трохи пом’явшись, вийняв з кишені золоту табакерку, геть вкриту діамантами (коштувала вона 15 тисяч золотих) і простягнув Румянцеву. Російський полководець і царедворець не міг стриматися і запропонував: «Ти мені табакерку — я тобі Буковину». Чи справді так було, чи ні, але до Росії, за мирним договором, відійшов лише Хотинський повіт, невдовзі її війська покинули решту території краю, а австрійці без жодного пострілу та багнетної атаки окупували його.


До цього ж періоду належить ще один цікавий історичний факт. У 1771-1774 роках в теперішньому мікрорайоні Садгора існував російський монетний двір. Для забезпечення військових потреб транспортувати бронзові монети з Петербурга було надто важко, тому вирішили карбувати гроші ближче до театру бойових дій, з трофейних турецьких гармат. Причому, монети були двох номіналів та мали ходження як на російській, так на турецькій території. Назва «Садгора« — буквальний переклад з німецької прізвища Gartenberg, організатора монетного двору. Найвідоміший історик Чернівців, перший ректор університету Раймунд Фрідріх Кайндль (1866-1930) називає Ґартенберґа російським генералом. Проте сучасні дослідники вказують, що він походив з Данії, був придворним правителя Саксонії, згодом керував монетним двором при польському королі, і наробив стільки махінацій з цінним металом, що навіть був засуджений до страти, але зумів втекти (напевно ж, завдяки підкупу!) та випірнув уже в російському обозі.


Про специфічні здібності Ґартенберґа свідчить і те, що «садгірська» монета важила спочатку 22 грами, а в кінці війни —18. Тим не менше, цей чоловік настільки спричинився до розквіту місцевості, що уславив себе в її назві. Нині в Чернівцях існує Товариство імені Ґартенберґа Садогурського, яке зайняте амбітним планом спорудження пам’ятника Садогурській монеті — праобразу сучасного євро, стверджують члени товариства.


Ніхто не скаже, чи продукують в Садгорі грошові знаки сьогодні, але раніше було… В середині XIX століття російська контррозвідка збилася з ніг, поки з’ясувала, де масово підробляють імперські асигнації — в Садгорі, поряд з резиденцією равина. Агентурні дані передали австрійській жандармерії, яка провела тотальний арешт усіх, включно з равином та старійшинами. І треба ж таке — справу доручили непідкупному, жорстокому та наполегливому слідчому. Як не намагалася єврейська громада випросити звільнення своїх провідників — усе намарне. Та врешті спосіб знайшли — підкупили імперського міністра юстиції у Відні, і той перевів ретельного слідчого до Львова, з підвищенням.


У віці Христа
Найвідоміша архітектурна пам’ятка Чернівців — резиденція митрополитів Буковини і Далмації. За цісаря Франца Йосифа Буковині було надано статус Коронного герцогства. Відповідно, імперська влада вирішила піднести статус православного митрополита, передавши йому деякі елементи світської влади та віддавши під покровительство православні приходи далекої Далмації (Адріатичне узбережжя теперішніх Хорватії та Чорногорії). Відтак, за кошти імперії розгортається будівництво резиденції.


Будівництво доручили молодому, але вже знаменитому богемському архітектору Йозефові Главці. 1864 рік, 33-річний Главка береться будувати щось таке... Щирі українці схильні вбачати у цій споруді, яку завершили в 1875 році, «візерунки української вишивки, гуцульської писанки, буковинського килима». Науковці називають резиденцію шедевром романтичного історизму, спорудженого у мавритансько-візантійських формах з романськими та готичними елементами.


Одночасно, у 1872-1875 роках Главка збудував у Чернівцях ще одну сакральну споруду — вірмено-католицький костел св. Петра і Павла.


Резиденція зазнала серйозних руйнувань внаслідок обстрілу радянських військ і була остаточно відреставрована на початку 1980-х років. Тепер тут головний корпус Чернівецького університету. А у вірменській церкві, швидше ніж у Києві, створено зал органної та камерної музики на 240 місць.


«Помилка» архітектора Крянге
Однією з найвідоміших перлин архітектурного ансамблю Чернівців є споруда обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, яка прикрашає місто уже рівно сто років.


Цей театр — одне з півсотні творінь знаменитого ательє Фельнера і Гельмера. Фердинанд Фельмер та Герман Гельмер створили у 1873 році, скажемо на теперішній лад, фірму, яка займалася проектуванням театрів і концертних залів по цілій Європі, серед яких, зокрема, Віденська та Одеська опери.


Театр у Чернівцях було збудовано за три роки, і за інтер’єром він входить до десятки кращих таких споруд у Європі. У 1905 році його назвали на честь Фрідріха Шіллера, пам’ятник якому було встановлено перед парадним входом.


Свій слід в його історії, а більше — у вигляді Театральної площі — залишила Румунія. У 1920-х роках румуни знесли кілька пам’ятників представникам династії Габсбургів, а попутно перепало й Шіллеру — скульптуру зняли з постаменту та перенесли в двір Німецького дому, що на вулиці Панській (тепер — Ольги Кобилянської).


У 1936 році архітектор Крянге збудував на Театральній площі громіздкий, в стилі конструктивізму, Румунський народний дім (донедавна — гарнізонний будинок офіцерів). Але ця споруда ніби затиснула делікатну «скриньку» театру. Збагнувши це, Крянге вирішив поглибити площу, зробити ніби чашу, розбивши на терасах квітники, встановивши лавки. Завдяки цьому театр ніби вивищується на пагорбі та залишається центральною спорудою площі.


За Радянської влади на постаменті перед театром було встановлено скульптуру Ольги Кобилянської. Оригінально доклалася до цього ансамблю і нинішня чернівецька влада, перетворивши пішохідні доріжки площі в Алею слави міста. У бруківку вмонтовано «зірки» з іменами знаменитих чернівчан. І вірите, про кожне з цих імен вам можуть розповідати годинами.


Поруч із театром, зліва, того ж 1905 року було відкрито Єврейський народний дім. За гіркою іронією, в часи німецької окупації тут розташовувалось гестапо. Ковані перила сходів єврейського дому оздоблені зірками Давида. Після другої світової війни на кожній зірці по два промені акуратно поспилювали, в 1990-х — акуратно подоварювали...


Ваґнер і Ваґнер
Доцент Чернівецького університету Олександр Масан переповів нам дещо зі спогадів німецького історика Рудольфа Ваґнера, з котрим був особисто знайомий. Ваґнер, як розповідає Масан, походив з родини чернівецьких німців, народився 1912 року. У 1932 році вступив на теологічне відділення університету, а через два роки подався вивчати історію східної Європи в престижному Марбурському університеті в Німеччині. Навесні 1940-го став доктором філософії, причому дисертація стосувалася світогляду Григорія Сковороди. Уже вирувала Друга світова, і молодого вченого призвали до Вермахту та направили до рідного міста.


У сороковому два монстри — Радянський Союз та Третій Райх — тоді ще союзники, продовжували ділити Центральну Європу. Гітлер погодився поступитися Сталіну Північною Буковиною та Молдавією. За умовами пакту етнічні німці (приблизно 24 тисячі люду) мали переселитися з Буковини на землі Райху, зокрема в окуповану на той час Сілезію. 28 червня 1940 року Червона армія увійшла в Чернівці. (Після війни одну з вулиць у центрі міста назвали «28 червня», ця назва існує й досі. Як відомо, Конституція України прийнята 28 червня 1996 року, тож тепер можна вважати, що вулиця на честь цієї конституції існувала в Чернівцях ще за півстоліття до її прийняття). Впродовж чотирьох місяців працювала «дружня» комісія СС та НКВД з питань переселення. Рудольфа Ваґнера, поліглота і доброго знавця міста, було призначено секретарем цієї комісії з німецького боку. Радянські офіцери щодня навідувалися до будинку комісії, а по суботах-неділях влаштовували там спільні пиятики, шокуючи німців поглинанням гранчаків.


Розповідають, що в місті піднявся страшний ажіотаж. Ось що пише ще один із знаменитих чернівчан, австрійський поет, письменник, драматург Ґеорґ Дроздовскі у своїх спогадах «Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця»: «Слов’яни і румуни германізувалися за ніч, та й євреї намагалися вдаватися до цього, позаяк їхнє існування стало проблематичним... Страх перед росіянами, який кожен відчував на власній шкурі, був більшим від того переляку, який пов’язували з Гітлером; тоді ще не здогадувалися, що невдовзі на порядку денному постане «остаточне вирішення єврейського питання».


На протилежному боці від будинку комісії з питань переселення , на розі теперішніх Університетської та Лесі Українки стоїть споруда Лютеранської кірхи (між іншим, вона збудована в 1849 році за проектом архітектора Енгельса). Влітку 1940-го тут щодня реєстрували десятки шлюбів (головне, аби хтось з наречених був натуральним німцем), і новоспечені «подружжя» з паперами, на яких ще не висохло чорнило, переходили вулицю і просили комісію про переселення.


У міжвоєнний період найвідомішим квартирним злодієм у Чернівцях був Фанцьо Ваґнер, українець. Кажуть, його знало ціле місто. Був, за теперішніми визначеннями, злісним рецидивістом. Попадався на якійсь дрібниці, потрапляв за ґрати, в проміжках між відсидками повертався до своєї Ваґнеро?вої та дарував їй чергову вагітність, знову крав, знову потрапляв до тюрми. Грамоти не знав, ходив ледь не в лахмітті, неголений, немитий. Сім’я заледве перебивалася в злиднях. І ось одного погожого літнього дня в комісію до Рудольфа Ваґнера прийшов його тезка:
— Пане Ваґнер, я хочу на батьківщину!
— Не смішіть мене, Ваґнер. Який з Вас німець, Ви німецькою й двох слів не знаєте.
— Я Вам докажу!..
Наступного дня Фанцьо Ваґнер прийшов до комісії з цілою родиною — чисті, випрасувані. Вишикував дружину та весь виводок:
— Діти! Хайль Гітлер!
- Хайль! — вигукнула вся сім’я, здійнявши руки у відомому жесті. Німецькі офіцери покотилися зо сміху.


Одначе, потрапити до Німеччини чернівецькому злодієві не судилося. Через кілька днів він обчистив квартиру когось з нових господарів міста та був заарештований енкаведистами.

Кожне місто має стільки облич, скільки в ньому людей, будинків, пам'ятників, вулиць, парків, скверів. Одні міста одразу з часу свого заснування займають визначне місце, інші з часом стверджують свою славу і значимість в історії. Чернівці своєю історією, природною красою, дивовижною архітектурою, щедрою душею своїх мешканців давно зайняли визначне місце в реєстрі українських та східноєвропейських міст. Старовинний початок та історичний розвиток наповнюють його шарм та привабливість для людей, які цікавляться Буковиною.

Припускають, що назва міста походить від велелюдного міста-фортеці на південних рубежах Галицької держави, що мало назву "Чернь" або "чорне місто", збудованого на лівому березі річки Прут. Можливо ця назва походила від чорних дубових, перекладених чорноземом, стін фортеці, яка була повністю зруйнована монгольським завойовником Бурундаєм і жителі з 1259 року переселилися на правий берег ріки Прут. З 1359 року місто стало частиною Молдавської держави.

Перші письмові згадки про місто були знайдені в рукописах молдавського господаря Олександра Доброго, які він видав львівським купцям 8 жовтня 1408 року. Кожен рік ця дата святкується як офіційний день міста. Місто в той час було розташоване на перехресті шляхів з північно-західної Європи на Балкани і в Туреччину. З 1457 року воно стало центром проведення ярмарків та адміністративним центром для всього регіону.

За час свого існування місто було декілька разів зруйноване, перебувало під гнітом Османської імперії, в 1774-1918 рр. входило до складу Австро-Угорської імперії, а з 1918-1940 рр. - Румунії.

В 1774р.тут жило близько 290 сімей і було три дерев'яних церкви.

Місто почало процвітати у 1778 році, коли герцог Карл фон Енценберг був призначений главою військової адміністрації міста. Він запросив сюди багато купців, ремісників та промисловців для того, щоб вони допомогли розвивати торгівлю та виробництво. Нового імпульсу розвитку міста надали з 1786 року Петровські ярмарками, що проводились з 1 до 15 липня.

З середини 19 століття до початку 20 було збудовано багато архітектурних пам'ятників, що принесли славу місту: ратуша (1848); приміщення поштамту (1855); Вірменська церква (1875); Єврейська синагога (1877); драматичний театр (1905); палац правосуддя (1906); приміщення залізничного вокзалу (1908).

Найчарівнішою коштовністю в скарбі, яким є архітектурні споруди старих Чернівців по праву вважається витвір мистецтва відомого чеського архітектора Йозефа Главки - колишня резиденція буковинських митрополитів. Захоплення викликає веселкове сяяння черепиці її дахів, вигравання сонця на куполах, дивовижне поєднання суворості фортечно-зубчатих стін з вишуканою легкістю і ажурністю кованих грат. У цій дивовижній за своєю красою споруді вбачаються візерунки української вишивки, гуцульської писанки, буковинського килима, легко вловлюються елементи різних архітектурних стилів, які створюють органічну цілісність споруди.

Місто стало самоврядним в березні 1864, коли були обрані перші члени міської ради.

Першим автономним бургомістром був Яків рицар фон Петрович (1864-1866).

Особливо помітний слід в історії Чернівців залишив другий автономний бургомістр Антон рицар Кохановський фон Ставчан (1866-1874 та 1887-1905 роки). Якраз з його іменем пов'язане становлення Чернівців як міста європейського типу. В той час значно зросла ділова активність у місті, почало розвиватись виробництво та торгівля, Чернівці стали міжнародним транспортним центром. Була відкрита продовольча біржа, завершено будівництво водогону та каналізаційної системи, розпочала роботу перша електростанція, започатковано електричний транспорт, збудовано ряд визначних архітектурних споруд міста, а справжнім вінцем його діяльності стало спорудження міського театру.

Багато для розвитку міста, в повоєнні часи, зробив Василь Толмач, що був головою міської ради з 1964 року. Завдяки його зусиллям започаткована радіоелектронна та приладобудівна галузі промисловості, збудовано цілий ряд нових жилих мікрорайонів та зроблено багато інших інноваційних змін.

Павло Каспрук (1985 - 1991 роки) був першим головою міської ради, хто пробував робити демократичні зміни у важкі часи в кінці 80-х. Чорнобильська катастрофа, забруднення Дністра та інші екологічні та економічні проблеми вимагали великої напруги душевних та фізичних сил у громадян міста в ті часи. Він розпочав програми партнерства між містами-побратимами, уклавши угоду про побратимство з містом Солт Лейк Сіті (США).

В 1994 році чернівчани вперше в своїй історії обрали голову міста прямим голосуванням. Першим обраним мешканцями міста міським головою став Микола Федорук, який переобраний ними у 2002 році на третій термін.

Сучасні Чернівці - це обласний центр, який розташований на живописних берегах ріки Прут і займає площу близько 150 км2. Відстань до Києва близько 650 км. Місто межує з Молдовою та Румунією, Івано-Франківською, Тернопільською та Хмельницькою областями України. За даними Всеукраїнського перепису 2001 року в місті Чернівці проживало 240,6 тисяч осіб 65 національностей. Серед них: українці -189000 (79,8%), росіяни - 26700 (11,3%), румуни - 10600 (4,5%), молдовани - 3800 (1,6%), поляки - 1400 (0,6%), євреї - 1300 (0,6%), білоруси - 1000 (0,4%), інші національності - 2900 (1,2%).