Откройте свой Мир!

Не знать истории – значит всегда быть ребенком.


Марк Туллий Цицерон


История должна рассказывать, а не доказывать.


Марк Фабий Квинтилиан

Як уже набридло чути знову і знову
Порожні балачки, пафосні розмови!
„Мова калинова”... „Пісня солов’їна”...
Ще трохи побалакаємо – зникне Україна!

Згубили культуру, забули історію,
Почуваємося зайдами на своїй території.
Віримо чужим, своїм не довіряємо,
Розводимо руками – маємо, що маємо!

Сьогодні братаємося, щоб завтра продати.
Кум іде на кума, брат іде на брата.
Національна ідея, як засіб спекуляції.
Здобули державу, втратили націю...

Коли ж у народу більше немає відваги,
Немає власної гордості, немає самоповаги,
Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –
У такого народу і героїв немає!

Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!...

Подивіться на нього – він сьогодні в ударі!
Правда, без вишиванки та без шароварів...
Він – один серед тих, хто готовий до бою,
Серед тих, хто готовий стати героєм.
Він пройшов крізь вогонь, переплив через воду –
Все заради вітчизни, заради народу.

Із мільйонами інших він пішов воювати –
Усі полягли, а він лишився стояти.
Та одразу ж поглине пафосна лава,
Понавісять медалі, кричатимуть: „Слава!”...
Він житиме довго, він житиме дорого,
Але стане нашим внутрішнім ворогом.
А де ж ті, яких було закатовано,
Спалено, порубано, побито, репресовано?
Де ті, що життя віддали за своє –
Де вони є? Де вони є?!

Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!...

А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу,
Відчути себе часткою єдиного народу.
Бо ми не безрідні, бо ми – українці!

Тож досить плювати в дідівські криниці,
Досить боятися вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо!
Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без „правобережних”, без „лівобережних”,
Добрих, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих.
Лиш уявіть, якою стане країна,
В якій кожна людина живе, як людина,
В якій все, що хороше, – значить і наше!...
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...

Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!...
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...

Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!...

http://www.geog.uni-heidelb...

http://www.dainst.org/de/pr...

Сьогодні в Ураїні на мою думку, ще не достатньо самосвідомих людей, для створення справжньої, а не іграшкової держави, і вивчення та знання власної історії, це шлях до самопорозуміння, самоповаги.
В століттях рабства , пожеж та тризн, було сховано гордість народу його власну історію, волелюбство, чин.
Ми живемо в час коли зверхня сила знову дала нам шанс, воскреснути з пеплу, побудувати з руїни нову країну, досягнути успіху , і зайняти наше місце, відібране у нас долею з розкосими очима.

Чтобы получить правильный ответ нужно задать правильный вопрос!
Можно подобным способом критиковать все !!! Вера есть метод напутствия детей неразумных на путь добра и любви , причем любая вера-религия! зачем вы критикуете то, что несет добро, пусть эти вещи просты и по детски наивны но это правь. Тот путь , что ведет человека к истине ,что дает возможность человеку жить в цивилизованном обществе , если бы люди придерживались десяти заповедей, то не нужно было бы ни армии, ни милиции ни тюрем ...сколько бы жизней было спасено сколько бы человек добился!
Вера учит прежде всего победить алчность животную сущность , если бы это было достигнуто ? вы можете представить чтоб это было за общество??? разве вы бы не желали жить в таком обществе???
НЕ нужно заниматься критикой веры лучше бы занимались её психологией её генезисом !
Не дословно понимать нужно сказанное в писаниях, а найти ,то что скрыто за видимым!
писания по моему очень универсальная вещь , человек не достаточно образован в состоянии понять смысл написанного и последовать примеру понимая все дословно, образований человек найдет в тех же словах глубокую философию , что докажет эму правильность сказанного и также последует предписанной мудрости .
Человек ошибочно ставя себя превыше всего уверенный в своей правоте в последней инстанции, начинает критиковать то что по его мнению он может критиковать опираясь на таких же людей, что были до него которые создали ему условия для его критики,( ( современные и не очень наши ученные) например один человек имея диплом биолога мне сказал что библия это последний бред и он был бы рад если б её некогда и не было , я спросил читал ли он библию , ответ был отрицательным ,) так вот люди эти критикуют тысячелетнею мудрость которая почитает добро, любовь , человечность .

PS.Только прошу не путать выше сказанное с чем-то церковным.

Наверное, многие со мной не согласятся прячась за научные концепции определения времени и необыденные слова описывающие их.
ВРЕМЕНИ НЕТ без ЧЕЛОВЕКА или того кто бы называл движение планет временем.
Об этом можно спорить вечно, но разве можно измерять эту самую вечность? Или бесконечность вселенной - космоса?
Если вечность нельзя измерять то и не может быть и единиц измерения, то есть, по сути времени))))
так что, изрекая эти строки я не тратил времени а всего лишь находился в бесконечности)

Якто кажуть в нашім лані
Тіло й душу ми положим
Ви вставайтте, повставайте
Ми вам допоможем

Кажуть волі тій батьківській
коритись должнії.
А як батько сісти кажуть
То вже ж тра сидіти!
Кажуть життя марнувати,
Кажуть помирати, каже
Волі вам не бачить
Діти не слухняні

Наплодились вже до волі
Батька слуха не хотять,
Тиж ба , діти не розумні
Де ж вам краще діти знать
Що то батько знає.

Батька знае все і всяк
Дарма що вигонють
Ті розумнії пани
Що із-за кордону

Вони кажуть - чорний колір
Батька каже Біле

Ви пани дурні там всі
Дарма що вродливі

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ВИСВІТЛЕННІ
План:

I. УКРАЇНА І ПЕРВІСНЕ ВИНИКНЕННЯ МОВ.

II. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ВИСВІТЛЕННІ І.ОГІЄНКА.

Розділ 1. Постання української мови.

Розділ 2. Мова народна й літературна.

a). Народна мова як джерело літературної.

б). Розвиток літературної мови не можна ґрунтувати тільки на мові селянській.

в). Вплив говірок на мову літературну.

Розділ 3. Українська мова в історії.

а). В історії України.

б). Польська доба 1569-1654 років

в). Московська доба 1654-1798 років

I. УКРАЇНА І ПЕРВІСНЕ ВИНИКНЕННЯ МОВ

На сучасному етапі розвитку науки можна з великою вірогідністю твердити, що в передісторичну добу на значній території України (як і, очевидно, на деяких інших європейських територіях - наприклад, у Греції) були поширені мови кавказького типу. Вони брали активну участь у тих мовотворчих процесах, які відбувались на той час на українській території - зокрема, взаємодіяли з індоєвропейськими мовами, прабатьківщина яких, на думку низки дослідників, знаходиться в Північному Причорномор'ї.

Мови сучасного Кавказу - картвельські, абхазо-адигські, нахсько-дагестанські - є залишком того доісторичного мовно-культурного світу, до якого належала Україна. Як писав один із найталановитіших німецьких учених Й.Г.Гердер, "залишки найдавніших народів, мов можна зустріти на всій землі саме в горах чи віддалених ділянках суходолу". Твердження про збереження архаїчних мов у горах повністю відповідає сучасним положенням того розділу мовознавства, який вивчає в історичному розвиткові територіальне поширення мов.

Отже, ті мови, які тепер поширені на Кавказі, раніше охоплювали значно ширшу територію. Зокрема, ще за кілька тисяч років до н.е. мови кавказького типу звучали не тільки в Україні, а й у Малій Азії, тобто сучасній Туреччині (хаттська мова), в Месопотамії, тобто сучасному Іраці (шумерська мова) тощо. Подібну ситуацію маємо з баскійською мовою: раніше вона була поширена на великих просторах Західної Європи (Іспанія, Франція, Британія, Ірландія), а тепер збереглася лише в районі Піренейських гір.

Для з'ясування важливих питань доісторичного мовного життя України і навіть загалом для вивчення проблеми походження людської мови як такої велике значення мають сучасні кавказькі мови. По-перше, родинні зв'язки між східною та західною ґрупами північно-кавказьких (гірських кавказьких) мов, а тим більше між обома цими ґрупами і південнокавказькими (картвельськими) мовами свідчать про дуже давнє їх розділення. По-друге, картвельські мови (грузинська, мегрельська, лазька, сванська), а так само баскійська і шумерська, належачи до однієї з мовних прародин ("ностратичної"), водночас виявляють і родинні зв'язки з північнокавказькими мовами, які входять в іншу надродинами ("палеоєвразійську"). Ця уявна суперечність може, здається, тлумачитись лише так: і картвельські мови, і баскійська з шумерською відображають спорідненість між самими мовними надродинами і, отже, становлять своєрідний центр доісторичного мовотворчого процесу в Євразії.

Крім того, слід сказати, що найдавніші мови Африки (койсанські або "палеоафриканські"), які зараз існують лише на півдні Африки, раніше були поширені далеко північніше, аж до Єгипту, і навіть, за припущеннями дослідників, могли сягати Кавказу. Припущення про спорідненість цих давньоафриканських мов із мовами Євразії (передусім північнокавказькими) висловлювалося раніше і тепер отримало додаткові підтвердження. Якщо ця думка в майбутньому буде остаточно обґрунтована, то це означатиме, що кавказькі мови - зосередження зв'язку між трьома великими мовними об'єднаннями Старого Світу.

Слід зазначити, що час можливого розходження названих мовних надродин має бути дуже давнім, принаймні недалеким від поширення людини сучасного виду 30-40 тисяч років тому. Мови інших надродин (американські індіанські, австралійські, більшість африканських) виявляються за своєю структурою новішими і такими, що поширювалися пізніше.

Таким чином, середземноморсько-чорноморсько-кавказький район може виявитися центром виникнення і найдавнішого поширення мов не тільки Старого Світу (Афроєвразії), а й Землі взагалі.

II. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ВИСВІТЛЕННІ І.ОГІЄНКА

Серед величезного доробку І.Огієнка дуже вагоме місце посідають дослідження з питань розвитку та функціонування української мови. Це пояснюється таким поглядом ученого на значення мови для нашого народу: "Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки живе мова - житиме й народ як національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом... Ось чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту".

Із багатьох досліджень І.Огієнка, присвяченим різним аспектам функціонування, унормування та походження української мови, своєю фундаментальністю виділяється "історія української літературної мови", де в історичному розрізі показано всьому світові той тернистий шлях, яким пройшла ця мова, поки набула сучасної форми.

У вступній частині цієї праці відзначає, що українська літературна мова народилася в нас у глибоку давнину, ще перед офіційним прийняттям християнства, тобто перед 988 роком. Функціонування її дуже довге й змістовне, повне величних і драматичних сторінок, яких не знала в своєму розвитку жодна з літературних мов світу. [...] Українська народно-розмовна, як і інші слов'янські мови, зачалася в глибоку праслов'янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і протягом багатьох століть зростала й зростала аж до нашого часу. Українська, білоруська та російська мови зростали незалежно одна від одної, й т.зв. "праруської" спільної мови ніколи не було, - зауважує І.Огієнко. [...]

"Історія української літератури" І.Огієнка складається з 3-х частин: I. Українська мова; II. Розвій української літературної мови; III. Стан української літературної мови. [...]

Слов'янські мови за Йос.Добровським, Шафариком, Копітаром (чехи) спочатку ділили на 2 групи, пізніше стали ділити на 3: східні, західні та південні. Це географічний поділ, а не мовний (за мовними ознаками). Тому його оцінює автор як штучний.

Розділ 1. Постання української мови

У підрозділі "Праслов'янська мова" автор із посиланням на науку відзначає, що всі слов'янські мови постали з т.зв. праслов'янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. Російський історик Ключевський, Платонов та інші твердять, що слов'янською прабатьківщиною були Карпати, О.Шахматов - знаходить її у басейні Західної Двіни та Німану, чех Нідерле - Полісся (від Вісли до Дніпра). Польський учений Ян Розвадовський шукає колиску слов'ян на сході від Німану й Дніпра, М.Грушевський - на території від Карпат до Валдайської височини, по горішному й середньому Подніпров'ї та між Віслою й Німаном, тобто на землях України, Степан Смаль-Стоцький - від Вісли до Дніпра, Слов'яни на півночі сягали до фінів, а на півдні - до Дністра, а може й до Пруту, але ніде до Дунаю, не до Чорного моря.

Отже на слов'янській прабатьківщині, зауважує І.Огієнко, була т.зв. слов'янська прамова, чи спільнослов'янська мова, яку легко розуміли всі слов'янські племена. Ця праслов'янська доба тривала десь 2000 років, і в ній наука розрізняє три доби: 1) початкова, доба виділення з індоєвропейської спільноти; 2) доба розвитку її; 3) кінець її, доба перетворення в окремі слов'янські наріччя. [...]

Як свідчить історія, зауважує автор, слов'яни ще в I-IV ст. по Христі уявляли зі себе одну цілість, тобто до ґотських часів, коли почався сильний слов'янський рух, зумовлений просуванням ґотів із моря. Підбивши слов'ян і запанувавши над ними 100-150 років, вони залишали в слов'янській культурі та мові багато слідів, напр. такі слова, як "піст", "піп", "хрестити" тощо. Але на ґотів зі сходу напало монгольське плем'я гунів, відштовхнуло їх з-над Чорного моря й Дунаю далеко на захід, захоплюючи зі собою й слов'янські племена. Гуни запанували навіть над західними ґерманськими племенами, наводячи страх на всю Європу. Після смерті Аттили 453 р. їхня держава розпадається й зникає, а слов'яни тиснуться до Дунаю та Чорного моря. В половині VI ст. (з 558 р.) насунули зі сходу нові монголи - авари (обри) й також заволоділи слов'янами та подалися далі на захід. На думку І.Огієнка, з аварської доби, тобто з VI ст. почався розпад слов'янського народу й закінчується праслов'янська доба.

Слов'яни почали сунути на всі сторони, де було для них місце. Так слов'янські племена, що пізніше дали народи болгарів, сербів, хорватів і словінців, перейшли Дунай і подалися на Балкани. (Далі автор цитує відповідне положення з праці С.Смаль-Стоцького про розхід слов'ян зі своєї прабатьківщини під кінець V ст.) Отже, підсумовує автор, розпочалася в житті слов'янської мови нова доба - перетворення намічених говорів на окремі слов'янські мови. Доба ця, на думку І.Огієнка, тривала кілька століть і остаточно закінчилася десь у IX-X ст. [...]

Щодо постання української мови, продовжує автор, то вона "зарисувалася" ще на слов'янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами. У слов'янській прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніше застала їх історія, тобто українці автохтони на своїх землях, як довів М.Грушевський і чеський археолоґ Нідерле. Таким чином, Подніпров'я - це центр нашої найдавнішої території, де виникла наша мова, але український народ уже тоді займав велику територію, куди входили Галичина, Закарпаття, Волинь і Подоння.

[...]

Посилаючись на "Історію України-Руси" М.Грушевського, І.Огієнко вважає, що вже з IV ст. по Христі вирисовується український народ, а з VI ст. він виявляється зовсім виразно. [...]

Спільної "руської" мови ніколи не було. "Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX-X віках увесь слов'янський схід, тобто народи український, російський та білоруський, - констатує І.Огієнко, - але це було об'єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена". Проте "ця єдність, - продовжує автор, - не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася". У 988 р. князь Володимир охрестив Київ, а потім почав хрестити всю свою велику державу, тоді ж розпочалася в Києві й наша літературна мова, яку князь Володимир разом із християнством став поширювати по всій своїй державі. А літературною мовою тоді стала старо/церковнослов'янська. Однак це не означає, що народні мови були однакові, зазначає автор. Так літературне вяра [тут "я" позначає "ять" - прим.] на півдні, тобто в Україні, вже в X-XI ст. вимовляли як "віра", а на півночі - "вєра". "Пам'ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., які свідчать, що вже тоді, - зауважує І.Огієнко, - наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської".

[...]

Розділ 2. Мова народна й літературна

a). Народна мова як джерело літературної.

Автор висловлює погляд, що найміцнішою основою, джерелом літературної мови є мова народна. Кожна літературна мова орґанічно виростає з мови живої, народної. Початковою основою літературної мови стає один говір, історично сильніший від усіх інших; звичайно, це говір того племені, що об'єднало навколо себе політично чи культурно всі інші. Без мовної спільності не може бути нації. З культурним зростом цієї нації безперервно росте і її літературна мова.

б). Розвиток літературної мови не можна ґрунтувати тільки на мові селянській.

Простий народ, - пише І.Огієнко, - завжди сильно відстає культурно від своєї інтеліґенції; така ж різниця й поміж мовою народу та його інтеліґенції. Літературна мова завжди випереджає в розвитку живу народну мову. [...] Крім того, сам І.Огієнко далі застерігає нас, що літературна мова росте не тільки зі соків народної, - впливи інших мов та творчості письменників і всього інтеліґентського загону, зокрема науковців, завжди великі та глибокі. Але ці впливи в ділянці творення нових слів і термінів корисні тільки тоді, коли вони спираються на дух народної мови, - підсумовує автор.

в). Вплив говірок на мову літературну.

Основою літературної української мови стали говори передусім центральні (мова Шевченкова) й південні київські, крім того, полтавські та харківські.; із цих говорів літературна мова взяла собі й на їх основі витворила все потрібне: словник, морфолоґію, словотвір і складню (синтаксис). [...]

Наприкінці цього розділу автор розглянув вплив літературної мови на народну. В усіх культурних народів, відзначає І.Огієнко, літературна мова сильно впливає на мову народну (перед усім на мову її освічених одиниць), підносячи її культуру. В усіх культурних народів школа, церква, радіо, кіно, театри, державні установи, вся преса, вся інтеліґенція - усі послуговуються тільки літературною мовою. Усе це сприяє тому, що селянство поступово збагачує культуру своєї мови й починає говорити мовою культурнішою, відмінності між мовою говірковою та літературною помітно стираються. Вплив літературної мови на народну завжди потрібний і корисний, бо це веде до зросту нації. Мова літературна й мова народна - це дві близькі мови, але різницю між ними треба зменшувати, завжди пишучи ясно і просто. Літературну мову завжди треба всіма засобами ширити поміж широкі маси, бо з обопільних впливів мови літературної та народної швидше зростатиме національна культура української мови як мови цілої нашої нації.

Розділ 3. Українська мова в історії.

а). В історії України.

Частина друга книжки І.Огієнка присвячена розвиткові української літературної мови. [...] На початку 1-го розділу автор звертає увагу на свідчення "Життя Костянтина" ("Панонське"), що він десь року 860 чи 861-го, будучи в Херсонесі, "знайшов тут Євангеліє і Псалтир, руськими письменами написаний, і людину знайшов, що говорила тією мовою, і спілкувався з нею". Це свідчення вказує на те, що вже 800 року були в нас свої переклади, а значить, було й своє письмо, руське, тобто українське, а не варязьке, бо варяги тоді не були християнами, й переклади їм не були потрібні; не було воно ґотське. Усе це свідчить, що Костянтин спілкувався з русом зрозумілою для них мовою. "Життя Костянтина" переконливо твердить, що в IX ст. на українських землях письмо вже було, але грек Костянтин не вмів його читати. Отже, історія свідчить, що в Києві ще до офіційного охрещення були вже церкви, а церква не може існувати без богословних книжок, а тому сама лоґіка вказує на те, що постання української літературної мови припадає на IX ст. Болгарія з 2-ї половини IX ст. була найкультурнішою серед усіх слов'янських народів, і Україна була з нею в тісних зносинах із давнього часу. Тому цілком зрозуміло, що в Україну занесені були болгарські богослужбові й небогослужбові книжки, а з ними прийшла до нас і болгарська літературна мова, що ставала літературною мовою й у Русі-України. Якщо тоді в Європі літературною мовою скрізь була мова латинська, то в слов'ян нею стала мова церковнослов'янська, в основі своїй староболгарська. Це не була зовсім чужа нам мова, зауважує автор, посилаючись на Початковий літопис, де зазначено, що "словенск язик і руський - один". Крім того, в давнину була звичка, що кожен переписувач старався зробити її зрозумілішою, а тому самовільно змінював і чужі форми, і чужі слова на свої, тобто українізував їх, а це ще більше робило "слов'янську" мову зрозумілою. Разом із тим, ці книжки читали по-своєму, тобто живою вимовою, напр.: написане "исцяли", "тръгъ" читали: "ісцили", "торг", що робило церковнослов’янську мову живою та зрозумілою. Через це, на думку І.Огієнка, нашу стародавню церковну й літературну мову не можна звати мовою чужою болгарською, а староукраїнською, під впливом якої розвивалася й наша нова літературна мова.

До нашого часу дійшло немало писаних пам'яток з XI ст., напр.: Святославові збірники 1073 і 1076 рр., Слово Григорія Богослова та ін., у яких наявні власні питомі ознаки, що вказують на окремішність нашої української мови серед інших слов'янських мов. Їх, звичайно, небагато було. І в XI ст. в нас були вже видатні письменники, що плекали свою літературну мову, напр.: митрополит Ілларіон, Лука Жидята, Феодосій Печерський Нестор Літописець, що написав т.зв. Початковий літопис (до 1111 р.) та ін.

Тут же автор зауважує, що вже з того найдавнішого часу була й окрема розвинена народна українська мова. Церква наша вже в XI ст. боролася з народними піснями, а це вказівка, що вони були не церковною мовою, а народною. Після смерті князя Володимира політично-культурна та реліґійна спільнота розпалася: і північ, і південь на сході пішли своїми шляхами не тільки політично, а й культурно. [...] І вже тоді існували українці, москвини й білоруси як окремі народи. Із X ст. разом з болгарськими книжками прийшов до нас і болгарський правопис. Він панував у нас до кінця XVIII ст.

У XII ст. українська літературна мова вже сильно зросла й помітно виділяється серед інших слов'янських мов. Появляються цікаві пам'ятки, писані доброю літературною мовою, часто трохи відмінною від мови церковної, напр.: "Поучення дітям" Володимира Мономаха, або "Хожение Ігумена Даниїла", обидва переповнені живою мовою. Пишуть видатні наші письменники, такі як Клим Смолятич, Кирило Туровський та ін.; написаний був "Київський літопис". До нашого часу збереглося тільки "Слово о полку Ігоревім" невідомого автора, написане 1187 р. Це чисто світський твір, написаний тодішньою українською літературною мовою, в якій повно живих народних ознак.

У XIII ст. українська літературна мова ще більше зміцніла, про що свідчить така пам'ятка, як "Молєніє Даниїла Заточника" з половини XIII ст., в якому багато живого від народної мови. Найцінніша пам'ятка того часу - "Галицько-Волинський літопис" (в Іпатієвському списку 1201-1292 рр.), переповнений і живими словами, і живими формами. Але спокійний розвиток української літературної мови був незабаром припинений тією страшною руїною, яку принесли в Україну татари, що в 1223 р. побили наших князів на р. Калці, а в 1240 р. зруйнували Київ. [...] Наші стосунки з греками, відомі з найдавніших часів, а особливо після прийняття християнства в 988 р., спричинили входження до нашої мови грецької християнської термінолоґії, грецьких імен і багатьох слів із ділянки культури, напр.: янгол, літурґія, амвон та ін. [...] Сильні були впливи на нашу мову східних кочових народів (печенігів, половців, татар) у ділянці лексики. Татарський вплив на нашу мову тривав до кінця XVIII ст. Про чужі впливи на українську літературну мову вже в XII ст. свідчить нам "Слово о полку Ігоревім" 1187 р. Ось тюрксько-монгольські слова: бовван, кощей, хоралужний, хоругов; арабське - чага; хозарське - каган; грецькі - кметь, кровать, оксамит, терем; латинське - коромола; німецьке - стрикус; скандинавське - стяг; угорська - шабля.

За княжої доби розпочалась у нас і діяльність канцелярій, головно митрополичих, єпископських та княжих. З них виходили різні грамоти, які стосувались надання земель монастирям, єпископіям. Грамоти ці писані тодішньою літературною мовою, але в яких спостерігаємо сильний вплив живої народної мови. На полях рукописів появляються т.зв. глоси, тобто пояснення живою чи "простою" мовою незрозумілих слів.

Після литовсько-польської унії 1386 р. спочатку було від вищої польської влади прихильне ставлення до "руської" мови. Наша українська літературна мова, тоді звана руською, стала офіційною мовою Литовсько-Руської держави: нею писали по канцеляріях урядові акти, судили по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх постанов, т.зв. "Статут Литовський" 1529 р., пізніші видання 1566 і 1588 рр. У цьому Статуті правно забезпечена українська мова як мова офіційної держави. Цією ж українською літературною мовою трохи раніше був написаний т.зв. "Судебник" великого князя Казимира IV-го 1468 р. З литовських урядових канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові завжди був сильний вплив живої мови. Ця т.зв. актова мова завжди вела в нас перед у розвитку мови літературної, бо мусила відбивати живу народну мову. "Значення т.зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, - пише Іван Огієнко, - бо вона стала проповідником живої нашої мови до мови літературної. Найстарішою нашою актовою книгою вважають Книгу Кам'янецького міського маґістрату 1519-1520 років та Кам'янецьку земську книгу 1521 р. Автор підкреслює ще таку важливу ознаку нашої давньої української канцелярійної чи актової мови, а саме, що в основі її лежала північно-західна українська мова, оскільки перші канцелярії почали працювати на землях північних, поліських, і тут виробилася стара канцелярійна мова, що рано з'єдналась із мовою південною, галицькою, створивши тодішню українську літературну мову, мову руську, мову не тільки канцелярій, а й мову книжок. У цій мові довго трималися дві північноукраїнські ознаки, спільні й у мові білоруській, а саме:

1) писали "е" замість "я" в ненаголошеному складі, напр.: "тисеча", "присегати", "десетина" й т.ін., але під наголосом маємо я: "дев'ятий" - "деветь", "полягуть" - "полегли" й т.ін.;

2) ненаголошене "я" передавали через "е", напр.: "немий", "беда", "цена", "вящий"- "вещуючи"...

Ця північно-західна основа нашої української літературної мови трималася аж до кінця XVIII ст., тобто до Котляревського, який з нею порвав, ставши писати живою мовою, в основі своїй полтавською.

Отож, т.зв. руська мова XIV-XVII ст. - це головно мова українська, а не білоруська. Докази:

1) Русь - це була Україна, тому й руський - це український, а не білоруський; Литовсько-Руська держава - це держава Литовсько-Українська;

2) культура білоруська була слабша, ніж українська, і писарями в литовських канцеляріях сиділи переважно українці;

3) церква в українців і білорусів була одна й одна вимова богослужбового тексту - українська (залишком цього позостала до сьогодні назва міста Мінськ (давнє Мянськ), а не Мєнськ;

4) пам'ятки, що мають "е" замість "я", "я", звичайно мають і істотні українські ознаки, а це писання "е" було тільки традиційною північноукраїнською спадщиною.

Від давнього часу збереглася т.зв. "Литовська метрика", - це 566 томів різних актів 1386-1794 років, які вийшли з литовсько-руської великокняжої та інших канцелярій. Усі ці акти (крім актів XVIII ст.) писані тогочасною українською літературною мовою з великим впливом живої народної мови. У цій мові вже багато слів чужого походження, особливо німецьких. Для передачі чужого "ґ"появляється "кг", взяте з грецької мови. Наша українська літературна мова стала офіційною мовою також у Молдавії та Волощині (до XVIII ст.).

б). Польська доба 1569-1654 років

1569 р. відбулася т.зв. Люблінська унія, в силу якої до Польщі приєдналися Литва й уся Україна, приєдналися для життя, як рівний з рівним. Але Польща умови своєї не дотримала й зараз же зачала полонізувати українські землі. Польські єзуїти прагнули за всяку ціну перетягнути всіх православних на католиків. Цей наступ допровадив до Берестейської унії 1569 р., а в кінці - до повстання Богдана Хмельницького 1648 р. й до поділів Польщі, а також до піддання України Москві 1654 р. Розвиток української літературної мови від цього часу пішов зовсім іншим шляхом. З половини XVI ст. під впливом протестантського руху зароджується нова українська літературна мова, заснована на мові живій народній. Число канцелярій стало сильно зростати; мовою їх була "руська", яка вбирала в себе полонізми, головно до свого словника.

Польща вперто вела полонізацію українського народу; 1614 р. Литовський статут був уже виданий польською мовою.

У XVI ст. зростає наплив слів із польської, латинської та німецьких мов, що стало зближувати українську мову в ділянці словника з західнослов'янськими. Оновившись свіжими народними словами й формами, українська літературна мова стає мовою Святого Письма, богословської літератури й узагалі науки. Перекладено було в Пересопниці Євангелію 1556-1561, цим та ін. перекладами рвалася єдність мов церковної та літературної, і "проста мова" була визнана гідною стати мовою Святого Письма. [...] По Берестейській унії 1596 р., що сильно вдарила по українській соборності, знялася в нас палка полемічна література, яку переважно провадили вже новою українською літературною мовою. І виявилося, що ця "проста мова" цілком придатна вияснити найтонші богословські питання. Тоді виступили Лаврентій Зизаній (пом. 1634), Леонтій Карпович (1580-1620), Єлисей Плетенецький (пом. 1624), Іов Борецький (пом. 1640), Мелетій Смотрицький (1578-1633), Ісая Копинський (пом. 1640), Петро Могила (1596-1647), Сильвестр Косів (пом. 1657) та ін. Це вже народилася наукова літературна українська мова. На розвиток української літературної мови сильно вплинула поява друкарства, що розпочав його в нас ще 1491 р. своїми друками в Кракові відомий німець Швайпольт Фіоль, а потім (1569-1574) у Заблудові та Львові продовжував це московський друкар Іван Федоров. І з цього часу українська книжка шириться все більше й більше, а це ширило разом із тим і літературну мову поміж читачів. Тоді вже появилися в нас і братські школи, серед них і вищого типу, напр., в Острозі, Львові, Києві та інших містах, що сприяло розвитку нашої літературної мови. Особливо багато в цьому допомагав український князь Костянтин Острозький (1526-1608).

У цей час появляються у нас і перші граматики церковнослов'янської мови, напр.: "Граматика" Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619) та ін. В історії розвитку української літературної мови велике значення мали словники, що появилися в той час. Серед них "Лексис" Лаврентія Зизанія (1596) та "Лексікон славено-роскій" (1627) Памва Беринди, у якому церковнослов'янські слова пояснені живою українською мовою. Незабаром новою літературною мовою появляються й поетичні твори, напр.: "Перло многоцінне" (1646), збірка поезій Кирила Ставровецького, а також багато різних драматичних творів, напр.: "Слово о збуренні пекла". Дійшли до нас також інтермедії чи інтерлюдії, писані народною мовою, напр., Якова Гаватовича 1616 р.

Вплив польської мови на українську, зауважує І.Огієнко, в цей час був дуже сильний, особливо по різних канцеляріях; він надто відбився на словнику нашої мови. Через польську проникає до нашої чимало німецьких слів, а знання татарської мови серед козацтва залишило значний слід у нашій мові.

Але поруч із новою літературною мовою в українській літературі сильна була й течія славенської мови, підтримана "Граматикою" 1619 р. Мелетія Смотрицького. Цю мову сильно вихваляв відомий архімандрит Захар Копистенський у передмові до видання "Бесіди І.Золотоустого" 1623 р. Під польським пануванням життя ставало все гіршим, і українська людність потягла на схід і далі на південь. Цей колонізаційний рух на схід позначився на стані української мови, хоч і не надовго.

в). Московська доба 1654-1798 років

Після приєднання Україна до Москви 1654 р. розвиток української мови поступово ставав на зовсім інший шлях. Насамперед Москва підпорядкувала собі 1689 р. українську церкву. Одні письменники продовжували писати "простою", інші - мовою старою, слов'яно-руською. Серед перших І.Огієнко називає архімандрита й ректора Київської академії Іоаникія Галятовського, який написав "Ключ розуміння" 1665 р., що розійшовся по всій Україні. Жива народна мова, палкий стиль і письменницький талант зробили його твори найбільш популярними й читальними, і цим власне він сильно вплинув на розвиток нашої літературної мови. Так само Андрій Радивиловський, ігумен київського монастиря, писав живою українською мовою; його збірники проповідей "Огородок Богородиці" (1676) та "Вінець Христов" (1688) широко розходилися. Багато живомовних елементів має "Літопис Самовидця" та "Кройника з літописцов стародавніх" 1672 р. ігумена Феодосія Сафоновича, "Синопсис" архімандрита Інокентія Гізеля з 1674 р., його ж "патерик Печерський" 1661 р.

Інша ґрупа письменників, як Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, особливо архієпископ Лазар Баранович, зауважує І.Огієнко, дотримувалися старої літературної мови, в основі якої лежала церковнослов'янська, досить підновлена, тобто славенороська. Цю мову інтенсивно поширював Л.Баранович у своїх збірниках "Меч духовний" (1666), і "Труби словес проповідних" (1674). Із 1654 р., коли Київ із лівобережжям відійшов під Москву, понад три століття рветься соборність українського народу і його мови, - їх розвиток із цього часу пішов відмінними шляхами: на сході розпочався сильний вплив московський, а український захід був відданий на впливи польські; там у канцеляріях заведена була польська мова, а українська - заборонена. На сході в українських канцеляріях, особливо судових, до кінця XVII ст. канцелярійною мовою була жива українська. У цій мові впадає у вічі чимало західноукраїнських рис, зумовлених тим, що т.зв. актова мова здавна була західноукраїнською, у якій були деякі ознаки, спільні з мовою білоруською.

[...] Унаслідок нестерпного життя українців під Польщею вони переселялися на лівобережжя, а після Полтавської битви, особливо коли розпочалася російсько-турецька війна, населення лівобережжя великими громадами втікало на правобережжя. Усі ці переселення, на думку І.Огієнка, сильно вплинули на стан української мови: її говірки втрачали свої відмінності, й поставала більш-менш однакова всеукраїнська східна мова. Оце та причина, чому вирівнювалася наша мова на лівобережжі та правобережжі. Таких рухів населення не було в Західній Україні, тому там збереглися говірки зі своїми відмінностями.

Творення української літературної мови у XVIII ст. стало знову на старий лад, тобто твориться на своїй давній основі, до якої не допускають живомовних елементів, які були у XVI-XVII ст.

І.Огієнко зупиняється на питанні про три стилі, що їх вироблено в Київській академії у XVIII ст., а саме: високий, звичайний і низький. Високий стиль - це "славенороська" мова, якою писали всі поважні твори; низький стиль - або "подлий" - це мова народна, якою можна писати тільки речі неповажні, наприклад інтермедії чи інтерлюдії, призначені на посміх для поважних людей. Цей погляд на три стилі в мові перейняв з нашої академії Михайло Ломоносов, коли навчався в ній у Києві, і прищепив його Росії. Цей погляд панував до кінця XVIII ст., а почасти аж до половини XIX ст., в тому числі й в Україні. Чимала низка наших письменників і вчених пише власне цією вичищеною з народних елементів словенороською мовою "високого стилю", наприклад: Іван Максимович (пом. 1715), Степан Яворенко-Яворський (1658-1722), Гавриїл Бужинський (пом. 1731), Феофан Прокопович (1681-1736), Варлаам Лешевський (пом. 1774), Георгій Кониський (1718-1795) та ін.

Цією ж мовою пише наш філософ, вихованець Київської академії Григорій Сковорода (1722-1794). Мова його для свого часу була звичайною літературною українською мовою, у якій на "словенороському" фоні багатенько й живих народних елементів. Це та мова, що поволі ставала в нас мовою науковою, у тому числі й богословською, якою викладали в Київській академії. Такою ж мовою писав і ідеолоґ українського аскетизму Паісій Величковський (1722-1794), тією ж мовою написана славна патріотична "Історія Русів" (десь по 1769 р.) невідомого автора, але вже із сильним впливом мови російської

У 1710 р. Петро I перетворив Київську академію зі світської в духовну. Це був сильний удар по українській освіті, а разом із тим по українській мові, бо наше юнацтво потяглося до Москви, коли там у 1755 р. був заснований університет. На початку XVIII ст. наша стародавня кирилична азбука була замінена т.зв. гражданкою. На думку І.Огієнка, запровадження нового письма не було на користь української мови, наприклад, воно вже не знало літери "ґ", що ввійшла до нашого письменства з кінця XVI ст. Цензура на українське слово розпочалася рано. Московська церковна влада стала забороняти українські книжки (1627), а світська влада 1672 р. наказала повіддавати їй всі українські книжки для спалення. З наказу патріарха Іоакіма спалено навіть 1-й том "Четьїх Міней" Димитрія Ростовського. Проте в Україні на все це великої уваги спочатку не звертали і культуру творили по-своєму, хоч літературна мова пішла вже новим річищем. Після т.зв. "зради" Мазепи Петро I видав наказ 1720 р. проти української культури та української літературної мови. У ньому аж два рази вжите суворе: "Книг никаких не печатать", а про українську мову сказано: "Дабы особливого наречия не было". Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, це свідомий наказ знищити українську літературну мову й українську культуру.

http://www.br.com.ua/refera...

Сталин, человек
который израсходовал Россию


15 МАЯ 2010 г. ЮЛИЯ ЛАТЫНИНА







Итак, с 1929 года весь СССР превращается в фабрику по производству оружия.
Колхозы организовываются для того, чтобы изымать зерно и платить им Альберту
Кану. Еще колхозы нужны потому, что колхозник, который умеет управлять
трактором, умеет управлять и танком. В сущности, трактор, который делается на
Челябинском тракторном, — это тот же танк. Самолетом в колхозе научиться
управлять нельзя, поэтому по всей стране ОСОАВИАХИМ и ДОСААФ учат молодых
парней летать.


 


Характер вооружений


Но, может быть, это делается для обороны? Может быть, Сталин боится, что
проклятые капиталисты (Гитлера-то еще нет) на него нападут?


Тогда посмотрим — вслед за Виктором Суворовым, который это сделал в
«Ледоколе» и «Дне “М”» — на характер производимых вооружений.


 





В 1930 году Сталин покупает у проклятых капиталистов (а точнее, в США, у
американского конструктора Кристи) танк БТ. Американский танк БТ производится в
Харькове на заводе, сконструированном американским же дизайнером Каном, в
количестве 22 штуки в день.


 


Только БТ-7 к 1940 году в войсках было 5300 штук. К началу Второй мировой
танков БТ всех типов в Красной Армии было больше, чем всех типов танков во всех
странах мира.


БТ — это замечательный танк. БТ сражался в Испании и в октябре 1937-го
проделал марш-бросок к реке Эбро, преодолев за двое с половиной суток 630
км.  БТ блестяще себя проявили под Халхин-Голом, совершив 800-километровый
марш-бросок по монгольской степи. В августе 1945-го танки БТ ударили по
японцам, стремительно пройдя 820 км, при этом из 1019 танков потери составили
лишь 78 единиц.


Из вышеперечисленных операций нетрудно вычленить одну особенность: самый
массовый танк Красной Армии был оптимизирован для европейских дорог
и монгольских степей. «У БТ был единственный недостаток: эти танки
невозможно было использовать на советской территории», — иронизирует Виктор
Суворов.


 





А вот еще одно знаменитое оружие, полностью позаимствованное Сталиным у
США. Это стратегический бомбардировщик Ту-4, точная копия американского Б-29.
Его скопировали полностью, включая отверстие в панели управления под банку с
кока-колой и пепельницу (хотя советские летчики курить не имели права). Копирование
было столь рабским, что в качестве базовой единицы при расчетах использовали
дюймы, которые потом переводили в миллиметры.


ТУ-4 строили уже фактически после войны, когда стало ясно, что была
взорвана атомная бомба, и срочно понадобились для нее носители.


Но почему у Сталина, превратившего всю страну в фабрику по производству
оружия, не было хороших стратегических бомбардировщиков? Ответ заключается в
том, что до изобретения атомной бомбы такой бомбардировщик был оружием
оборонительным. Стратегический бомбардировщик — это оружие возмездия. Он
означает, что если на тебя напали, ты летишь к противнику в тыл и наносишь удар
по заводам, которые делают оружие, которым тебя атакуют.


Если нападаешь ты, стратегический бомбардировщик не нужен. Тебе не надо разрушать
военные заводы противника. Ты планируешь их захватить целыми и использовать их
продукцию для продолжения атаки.


Вместо стратегических бомбардировщиков Сталин проектировал, например, Ил-2.
Ил-2 — это самолет-агрессор, предназначенный не для воздушных боев, а для
уничтожения противника на земле. Да и советских летчиков не учили ведению
воздушных боев. Но их учили наносить удары по наземным целям.


Одно из самых простых средств обороны от противника — мины. Но и мин не
было.


«Инженерное управление Красной Армии направило заявку на 120 тыс.
железнодорожных мин замедленного действия. Этого количества вполне бы хватило
для того, чтобы в случае вторжения германской армии парализовать все
железнодорожное сообщение в ее тылах, от которых она полностью зависела. Но
вместо заказанного количества было получено 120 мин», — вспоминает Иван
Старинов («Мины ждут своего часа»).


Что же производила советская промышленность вместо оборонительного оружия —
мин, противотанковых пушек (производство 37- и 45-мм противотанковых пушек
было остановлено в 1939 г.), стратегической авиации? Она производила танки,
которые можно использовать только в Европе, и самолеты, которые можно
использовать только в чистом небе.


 


Война


По состоянию на 22 июня на Западной границе СССР Красная Армия
сосредоточила невиданную мощь: 12 379 танков, свыше 10 тыс. самолетов,
около 60 тыс. орудий и минометов. Ей противостояли 3 628 танков и
2 500 самолетов вермахта.


К концу сентября Красная Армия потеряла 15 500 танков, 10 тыс. самолетов,
66 900 орудий и минометов, 3,8 млн единиц стрелкового оружия.


Как произошел такой невиданный разгром?


Виктор Суворов дает на этот вопрос простой ответ: армия была уничтожена
именно потому, что готовилась к нападению. Аэродромы, придвинутые к границе на
расстояние 8-12 км, были разбомблены. Снаряды, высыпанные перед войной прямо на
грунт, были захвачены. Через снятые для наступления заграждения прошли
немецкие солдаты, на встретив на своем пути мин. Гитлер нанес Красной Армии
удар в тот момент, когда она, как боксер, раскрылась для удара.


И, отдавая бессмысленные приказы о контрнаступлении, Сталин насаживал
армию, как медведя на рогатину, на стальные клинья наступающего вермахта.


Виктор Суворов — первый человек, который внятно и связно объяснил нам, что
же происходило в СССР до 22 июня 1941-го. Его роль в истории Великой
Отечественной войны может быть сравнима только с ролью Галилея в физике,
который первым установил, что все тела падают с одинаковым ускорением: а до
этого две тысячи лет думали, что тяжелые тела падают быстрее.


Но это был тот редкий случай, когда Виктор Суворов ошибался. Точнее: в
анализе всего, что происходило до 22 июня 1941 года, Виктор Суворов совершенно
прав. Но вот его описание причин катастрофы 1941 года поверхностно и часто
следует советским шаблонам: «внезапным ударом», «по мирно спящим аэродромам»
(ну, пусть не по мирно спящим, но все равно — «на земле»).


Самое полное описание дал историк Марк Солонин. В книге «На мирно спящих
аэродромах» Солонин, авиаинженер по исходной профессии, заинтересовался самым
простым из утверждений, общих для Суворова и советских историков: аэродромы
были придвинуты к границе, поэтому все самолеты разбомбили на земле.


Солонин показал, что это не так: что просто в силу ТТХ тогдашних самолетов
разбомбить их на земле было чрезвычайно трудно. Налет, в ходе которого
повреждались 2-3 самолета и убивали 2-3 человека, считался необыкновенной
удачей. Самолеты противника чаще всего уничтожали в воздухе.


А как же Красная Армия лишилась к сентябрю 10 тыс. самолетов? А вот как:
сначала следовал приказ отступить, и самолеты перелетали на другой аэродром.
Потом следовал новый приказ — и самолеты снова перелетали. Через пять-шесть
таких перелетов механики, обслуживающий персонал и пр. оставались где-то
далеко, летчики грузились в автомобили и уезжали, оставляя самолеты врагу.


Как дело выглядело с танками, Марк Солонин описывает в трех книгах: «22
июня. Анатомия катастрофы», «23 июня — день "М"» и «25 июня —
глупость или агрессия?».


По идее дело с танками выглядело прекрасно. Красная Армия имела на момент
начала войны 24 тыс. танков, то есть в 7 раз больше, чем Гитлер. Но и это еще
не все, потому что боевые качества этих танков были несравнимы.


1 августа 1941 года 1 (один) танк КВ под командованием старшего лейтенанта
Зиновия Колобанова преградил дорогу на Гатчину колонне из 40 немецких танков.
«Когда этот беспримерный бой закончился, 22 немецких танка дымились в поле, а
наш КВ, получив 156 прямых попаданий вражеских снарядов, вернулся в
расположение своей дивизии», — пишет Марк Солонин.


А вот как описывает встречу с КВ командир 41-го танкового мехкорпуса
вермахта генерал Рейнгардт:


«С трех сторон мы вели огонь по железным монстрам русских, но все было
тщетно… Русские гиганты подходили все ближе и ближе. Один из них приблизился к
нашему танку, безнадежно увязшему в болотистом пруду. Без всякого колебания
черный монстр проехал по танку и вдавил его гусеницами в грязь».


Из этого описания несложно заметить, что танк КВ вел себя в бою с частями
вермахта точно так


же, как если бы он выкатился на поле под Ватерлоо. Или под Аустерлицем. У
противника просто не было средств его остановить. Генерал Рейнгард описывает,
как немцы прикатили на поле боя 150-мм гаубицу. Она ударила по танку прямой
наводкой. После чего КВ втоптал ее в землю.


При этом только в войсках Юго-Западного фронта КВ было 265 единиц. Помножим
эти 265 танков на 22 — и окажется, что только эти КВ могли уничтожить
гитлеровские танки полтора раза, причем без всякого вреда для
себя. Заметим также, что в дополнение к КВ был еще Т-34, который мог
пробить броню любой немецкой машины на дистанции 1000-1200 м и оставался
неуязвимым для любого немецкого танка на расстоянии свыше 500 м. К июню 1941
года Т-34 в войсках было уже свыше 1000 штук.


И где же были эти танки?


А нигде.


Вот бой 26 июня южнее Ровно, в бой двинулась 43-я танковая дивизия 19-го
мехкорпуса. «Из 237 танков, имевшихся в наличии до начала боевых действий, в
атаку пошла сводная танковая группа в составле 2 танков КВ, 2 танков Т-34 и 75
танков Т-26».


А вот 24 июня три полка 81-ой дивизии окружены немецкой пехотой в районе
Немирова. «Как пехота может окружить танковый полк, на вооружении которого
270 танков БТ?» — саркастически спрашивает Марк Солонин. Это скорее походит на
анекдот про мужика, который поймал медведя.


А вот 37-ая танковая дивизия: в дивизии по состоянию на 22 июня — 316
танков, боевые потери — ноль, на 26 июня остался 221 танк. 10-ая танковая
дивизия: было 363 танка, боевые потери — 53 танка, к вечеру 26 июня осталось 39
танков. Остальные, включая 40 КВ, растаяли. А вот 63-й танковый полк 32-ой
танковой дивизии: с 22 июня по 30 июля он потерял 17 человек убитыми. А танков
он потерял 145, включая 14 КВ и 61 Т-34.


А вот совершенно уникальная дивизия — 3-ая танковая. К 28 июня, за
шесть дней, из 337 танков в дивизии осталось 255, а численность личного
состава упала до 67%. В чем же ее уникальность? — спросите вы. Это же блестящие
результаты: за 6 дней с начала войны число солдат и танков в дивизии
сократилось всего на треть. А уникальность в том, что дивизия стояла в глубоком
тылу и передвигалась не от фронта, а к фронту. Кстати, делала она это
медленней, чем движущийся в противоположном направлении по советской территории
танковый корпус Майнштейна.


А есть ли что-то, что Красная Армия в это время не теряла? Да, отвечает Солонин
— это грузовики. Если взять ту же самую 10-ую танковую дивизию, в которой из
363-х танков через четыре дня осталось только 39, то из 864-х ее грузовиков за
Днепр пришло 613 машин!


Зачем нужны грузовики? Чтобы драпать.


 «То, что произошло летом и осенью 1941 года с Красной Армией, выходит
за все рамки обычных представлений. История войн такого не знает, — пишет
Солонин. — Красная Армия с первых же часов войны превратилась в толпу
вооруженных беженцев, для которых допотопные газики были гораздо ценнее новейших,
лучших в мире танков».


Итак, к 9 июля Красная Армия потеряла 11,7 тыс. танков, 19 тыс. орудий и
минометов, более 1 млн единиц стрелкового оружия. К концу сентября, повторю, 15
500 танков, 10 тыс. самолетов, 66 900 орудий и минометов, 3,8 млн единиц
стрелкового оружия. «С потерями противника эти цифры даже невозможно сравнивать
— у вермахта просто не было такого количества тяжелых вооружений», — замечает
Солонин.


Это были сотни тысяч тонн стали. Это было оружие, созданное ценой миллионов
жизней. Это была продукция Харьковского, Челябинского, Сталинградского
тракторного заводов, за которые было заплачено голодом и людоедством. Это было
беспримерное, невиданное поражение. Все эти пушки, снаряды и танки достались
немцам и потом сражались на их стороне.


Вопрос: что было причиной этого беспримерного бегства? Ответов только два.
Один заключается в том, что 22 июня 1941 года весь русский народ внезапно
превратился в трусов.


Кого только не называли трусами в мировой истории! Итальянцев, австрийцев,
у Лермонтова находим «бежали робкие грузины», трусами честили японцы китайцев и
белые — негров. Поправьте меня, но я не помню ни одного случая в истории
походов Суворова или наполеоновских войн, чтобы кто-то — противник ли, союзник
— назвал русских трусами.


Русский солдат и русский казак всегда вселяли ужас в Европе своей
нечеловеческой храбростью. И вот 22 июня 1941 года все солдаты превратились в
трусов. Вместо того чтобы сидеть в совершенно неуязвимой громаде КВ и
безнаказанно втаптывать в грязь стреляющие по ним в упор 150-мм немецкие
гаубицы — они драпали.


Эти трусы драпали так, что немецкие войска продвигались по 15-20 км в день,
то есть фактически с той скоростью, с которой и идет пеший солдат. Итак, одно
объяснение: все русские превратились в трусов.


Другое объяснение заключается в том, что солдаты бросали оружие, потому что
ненавидели Сталина, и их бегство было настоящим всенародным референдумом.
Референдумом о том, как на самом деле российский народ относился к кровавому
палачу, отнявшему у него свободу, собственность и жизнь.


Сталин был великий психолог: он правильно рассчитал, что если превратить
людей в рабов, а потом бросить рабов в наступательный поход, то эти рабы будут
убивать, грабить и насиловать, желая выместить собственное рабство на
противнике. Это среднестатистическая реакция человека, втоптанного в рабство.


Но Сталин забыл подумать о том, что случится, если рабам придется
обороняться. Ответ: рабы восстанут.


Те, кто является поклонником Сталина, исповедуют, очевидно, первую точку
зрения. Они считают, что был великий Сталин, который все предусмотрел, у
которого было 24 тыс. танков, включая неуязвимые монстры КВ, — и на него
наскочил слабый Гитлер, про лучший танк которого, Т-IV, российские военные
отказывались верить, что он новейший и лучший, — но тут вся Красная Армия
отпраздновала труса и разбежалась. Сталин был велик, вот только народишко ему
попался неудачный.


Я исповедую вторую точку зрения. Ту, что российский солдат способен на
чудеса храбрости. Но 22 июня 1941 года он не видел причины сражаться за палача.
Это было не бегство — это был бунт. С поправкой на условия войны.


Есть ли еще какие-нибудь объяснения или, скорее, важные дополнения к
причинам катастрофы 22 июня?


О, да. Одно из них — это полный, тотальный обвал цепочки командования,
вызванный паническим бегством сталинских начальников. Опять же процитирую — по
Солонину — воспоминания Болдина.


В первый день войны Болдин, первый замкомандующего Западным особым военным
округом, прилетает на военный аэродром в 35 км восточнее Белостока и едет к фронту. По
пути он встречает драпающий из Белостока ЗИС-101. «Из его открытых окон торчат
широкие листья фикуса».


Представительский ЗИС мог оказаться в распоряжении только трех человек:
секретаря обкома и начальников облуправления НКВД и НКГБ.


 «Встреча с дамой и фикусом происходит восточнее Белостока, то есть за
сто километров от границы, во второй половине дня 22 июня, то есть примерно
через 12 часов после начала боевых действий» — пишет Солонин.


Иначе говоря: начавшаяся война не совпадала с представлениями командующих
палачей о прекрасном. Их идеалом была война, как в Катыни: когда стреляешь в
затылок связанному польскому офицеру, и так 22 тысячи раз. Когда оказалось, что
война — это когда в тебя стреляют, сталинским палачам это показалось нечестно,
и они драпанули от линии фронта, прихватив с собой фикус.


Когда немцы 26 июня вошли в Дубно, они обнаружили, что в местной тюрьме
чекистами было убито 500 человек. «Все люди были полностью раздеты. В каждой
камере висели головами книзу 3-4 женщины… У всех женщин были вырезаны груди и
языки». У палачей НКВД хватило любви к великому Сталину на то, чтобы в суматохе
бегства подвесить каждую женщину ногами вверх и вырезать у нее груди. На то,
чтобы сражаться с врагом, времени не осталось.


Заметим, что импотенция начальства — это не вторая причина поражения, это
уже обозначенная первая причина. При каких условиях начальство бежит с поля боя
еще до начала сражения? Когда оно знает, что ему начнут стрелять в спину.


Есть ли еще обстоятельства, которые надо учесть для объяснения разгрома 22
июня?


Да. 


Война начинается 22 июня. Но первые выстрелы ее, которые слышит в Ковеле
полковник Федюнинский, командир 15-го стрелкового корпуса, — это не выстрелы
немцев. Это выстрелы украинских повстанцев, которые обстреливают его машину и
машину начальника штаба генерала Рогозина.


А во Львове 24 июня комиссар 8-го мехкорпуса Попель описывает городские
бои… нет, не с немцами. А с мятежниками. «Понять, где наши, где враги, никак
нельзя —форма на всех одинаковая, красноармейская», — вспоминает Попель.


Всю эту стрельбу в тылу тогда относили на счет «гитлеровских диверсионных
групп», — но в том-то и дело, что вермахт не высадил в те дни в тылу Красной
Армии ни одного десанта. Более того — «форма на всех одинаковая,
красноармейская». Очень трудно себе представить, что люди, стрелявшие по
комиссару Попелю во Львове, были исключительно украинскими националистами.


В два дня красноармейскую форму добыть было трудновато — все-таки был
не 1994 год, и формой, как в Чечне, не торговали. Проще всего себе представить,
что форма была на тех, на ком она и должна была быть, — на солдатах Красной
Армии.


22 августа 1941 года майор Кононов, член ВКП (б) с 1929 года, кавалер
ордена Красного Знамени, выпускник Академии им. Фрунзе, ушел к немцам с частью
бойцов своего 436-го полка. Летчики перелетали к немцам десятками: из них
даже сформировали «русскую» часть люфтваффе, причем среди асов оазались два
Героя Советского Союза: капитан Бычков и старший лейтенант Антилевский. Число
«хиви», то есть бывших советских людей, зачисленных в регулярные части вермахта
в качестве помощников, к июлю 1943 года составило 600 тыс. человек: а ведь были
еще полицаи, была еще РОА, тот же Кононов сформировал свою часть, «102-й
казачий дивизион».


Кто они были? Бывшие комиссары и комсомольцы? Отчасти да, так хорошо ж
Сталин воспитал свою элиту, что ей было все равно в кого стрелять, лишь бы
стрелять. Те, кто ненавидел Сталина? Тогда за что?


В чем причины этого «беспримерного, как в истории России, так и в истории
Второй мировой войны сотрудничества с оккупантами»? (Солонин) Неужели русский
народ испортился? С французами не сотрудничал, к англичанам под Севастополем не
перебегал, японцам в 1905-м не сдавался, а вот появился величайший гений всех
времен и народов, Генералиссимус Сталин, и народ стал толпами перебегать? И к
кому? К людоедам.


12 сентября 1941 года Сталин подписывает директиву о создании
заградотрядов. «В наших стрелковых дивизиях имеется немало панических и прямо
враждебных элементов, которые при первом же нажиме со стороны противника
бросают оружие», — говорится в ней.


Что это за зверь такой — заградотряды? Это, если подумать, удивительная
тактика. Это тактика террористов, когда не ты воюешь, а кто-то впереди тебя,
кому ты при случае пустишь пулю в затылок. Во всей мировой истории нет ничего
подобного. Есть только отдаленные аналогии: например, палестинские террористы.
Да еще в Китае был такой военный строй — всадники, скованные цепями, чтобы,
значит, не разбегались.


И в России такого не было. Воевали со шведами, не было заградотрядов,
воевали с французами, не было заградотрядов, на чужой земле воевали, Париж
брали, Измаил, Плевну, в горах Кавказа дрались насмерть с диким чеченом и
черкесом — не было заградотрядов! Но появился самый величайший человек в
истории, и возникла нужда в заградотрядах!


Из вышесказанного следует еще одна очень важная вещь: вошло в моду — с
легкой руки Жукова — издеваться над Сталиным: вот, мол, к войне не были готовы,
танки все были устаревшие, а Сталин еще и приказывал контратаковать.


Но если вы посмотрите на события с точки зрения Сталина, если вы
представите себе то, что знал он, то его приказы являются совершенно логичными.
Что знал Сталин? Что он обладает семикратным численным преимуществом в танках;
что он обладает абсолютным преимуществом в боевых характеристиках машин, что
один КВ способен ездить по полю боя где-нибудь под Белостоком так же
безнаказанно, как по полю боя под Бородино.


Да, Гитлер напал: это представляет из себя некоторое тактические неудобство
и большую идеологическую выгоду. Наш советский танк тут думал, как раздавить
гитлеровский запорожец, а запорожец вдруг сошел с ума и сам шмякнулся о танк.
Ну и что? Все равно результат для запорожца в конечном итоге одинаков. И вдруг
вся эта громада, как колосс на глиняных ногах, складывается и бежит, бросая 15
тыс. танков и 3,8 млн винтовок.


Представить себе, что выпестованные им палачи настолько трусливы, а его
народ настолько его ненавидит, Сталин вряд ли был в состоянии.


Приказы о контратаках — с точки зрения Сталина — были совершенно логичны.
Они вытекали из всего, что Сталин знал о своей армии. И не менее логичен был
еще один приказ — признать пленных изменниками. Взглянем опять же на
происходящее с точки зрения Сталина. Сталин знал, что эти пленные, обладая
полным превосходством, сдались, бросили 15 тыс. танков и 3,8 млн винтовок.
Отчего? Только потому, что они против Сталина. Как оно и было на самом деле.


 


Дорасходуй живую силу…


Ну, хорошо, скажете вы, почему бежали понятно. А почему остановились?
Бежали-бежали, а почему ж потом выиграли войну?


Это вопрос так прост и так жуток, что даже самые бесстрашные историки
боятся давать на него ответ.


Обычный ответ: народ понял, что Гитлер еще хуже Сталина, война
действительно стала Отечественной.


Такой вопрос: а народ это как понял? Хронику посмотрел? В июне он хронике
не верил, в июле не верил, в августе толпами сдавался в плен, а к зиме —
поверил?


29 июня 1941 г. великий и мудрый тов. Сталин приказал «не оставлять
противнику ни килограмма хлеба, ни литра горючего», обрекая тем на верную
смерть 40 млн населения, оставшегося под немцами; 28 сентября 1941 г. Жуков
повелел разъяснить всему личному составу, «что все семьи сдавшихся врагу будут
расстреляны»; 17 ноября 1941 г. Сталин повелел «разрушать и сжигать дотла все
населенные пункты в тылу немецких войск на расстоянии в 40-60 км в глубину от
переднего края и на 20-30 км вправо от дорог».


Послушал все это народ и решил: да что вы, Гитлер гораздо хуже Сталина! И
стал драться насмерть.


Вот только трудно это себе представить. «Наши советские партийные
руководители и особенно органы НКВД боятся народных масс, а потому, спасая свою
шкуру, они первыми, с приближением фронта, бегут от немцев, боясь, что с
приходом немцев не немцы, а массы расправятся с ними».


«Наша армия в настоящее время небоеспособна, так как она в основном состоит
из крестьянской массы, а крестьянам не за что воевать, они ожидают больше от
Гитлера, чем от советской власти, так как с 1929 года над ними форменным
образом издевались».


Так рассуждал замнаркома боеприпасов Клюев, о чем и доложил собственноручно
Берия Сталину 10 февраля 1942 года. И вряд ли те, кто думал так, как
Клюев, к зиме свое мнение переменили.


Что же переменилось к зиме 1941-го, когда заградотряды расстреливали людей,
как мух, а посланные Сталиным диверсанты жгли деревни за линией фронта, обрекая
людей на смерть? Ответ: меры Сталина возымели действие.


Страшный ответ заключается в том, что войну (в том смысле, в котором мы
понимаем эту войну) действительно выиграл Сталин. А оружием, которым он
ее выиграл, стал не танк, не самолет, не гаубица, а заградотряд.


Как воевала Красная Армия? Что было ее основным приемом?


«До самого конца войны русские, не обращая внимания на потери, бросали
пехоту в атаку почти в сомкнутых строях», — пишет генерал Меллентин.


«Атаки русских проходят, как правило, по раз и навсегда данной схеме —
большими людскими массами — и повторяются несколько раз без всяких изменений»,
— сообщает немецкая разведка в 1942 году.


 «Большие плотные массы людей маршировали по минным полям. Люди в
гражданском и бойцы штрафных батальонов двигались вперед, как автоматы, бреши в
их рядах появлялись, когда кого-нибудь убивало или ранило взрывом мины. С
расстояния в 600 метров мы открыли огонь, и целые отделения в первой толпе атакующих
повалились на землю… Уцелевшие одиночки тупо шли вперед. Это было жутко,
невероятно, бесчеловечно. Ни один из наших солдат не стал бы двигаться вперед»,
— это уже немецкий офицер о боях под Киевом.


Так это выглядело в описании немцев.


Так это выглядело в описании немецких генералов.


А вот так это выглядело в описании Николая Никулина, члена-корреспондента
Российской академии художеств, ведущего научного сотрудника Эрмитажа, который в
1941-м попал связистом в 13-й артиллерийский полк.


Провоевав всю зиму 41-го под Ленинградом, он описывает страшную картину:
геологические слои трупов, павших в боях у станции Погостье. «Позже, весной,
когда снег стаял, открылось все, что было внизу. У самой земли лежали убитые в
летнем обмундировани в гимнастерках и ботинках. Это были жертвы
осенних боев 1941 года. На них рядами громоздились морские пехотинцы в бушлатах
и широких черных брюках. Выше сибиряки в полушубках и валенках, еще выше
политбойцы в ватниках и тряпичных шапках, на них тела в шинелях и маскхалатах,
с масками на головах и без них».


Рядовые, которых гнали в бой заградотряды, не могли отступить. Но это не
означало, что не могут отступить командиры. Для того чтобы отступить, им надо
было всего лишь израсходовать личный состав. Тогда они могли отступать,
не боясь быть расстрелянными.


 «Давай, твою мать, дорасходуй живую силу и отступаем на
переформирование», — это воспоминания отца Дмитрия Орешкина.


В воспоминаниях Николая Никулина есть такая деталь: после войны он
встречается с немцем, который воевал против русских. Немец вспоминает, как к
ним на передовую прискакал молоденький лейтенантик и ну поднимать войска в
атаку: за Фатерлянд, за Гитлера! Первым вскочил на бруствер, первым получил
пулю — в атаку никто не пошел.


У руководителей Красной Армии таких проблем не было. Вот 311-ая дивизия,
возле того же Погостья, Никулин случайно видит ее командира: «Я заглянул в щель
сквозь приоткрытую обмерзлую плащ-палатку, заменявшую дверь, и увидел при свете
коптилки пьяного генерала, распаренного, в расстегнутой гимнастерке. На столе
стояла бутыль с водкой, лежала всякая снедь: сало, колбасы, консервы, хлеб.
Рядом высились кучи пряников, баранок, банки с медом — подарки из Татарии
«доблестным и героическим советским воинам, сражающимся на фронте», полученные
накануне. У стола сидела полуголая и тоже пьяная баба». В довершение следует
добавить, что штатная численность стрелковой дивизии в 1941 была 14 тыс. чел.,
а 311-ая потеряла убитыми 60 тыс. и пропустила через себя 200 тысяч.


Комдив Гладков в своих воспоминаниях описывает, как в 1944 году, будучи
брошен в наступление, осмелился потребовать артподготовки. В ответ — мат
командующего Масленникова: «Нет боеприпасов — сам иди в атаку!»


Гладкову еще повезло. Он был все-таки комдив. Основной костяк бойцов,
расстреливаемых особистами перед боем, как раз и состоял вот из таких
«паникеров» и «трусов», которые считали нужным палить из пушек по высоте,
вместо того чтобы «израсходовать» солдат и дать возможность товарищу чекисту
отступить в тыл на переформирование.


«В пехотных дивизиях уже в 1941-1942 годах сложился костяк снабженцев,
медиков, контрраздвечикдво, штабистов и тому подобных людей, образовавших
механизм приема пополнения и отправки его в бой, на смерть», — вспоминает
Никулин.


 «Подходя к минному полю, наша пехота проводит атаку так, как будто
этого поля нет», — объяснял генерал Жуков изумленному генералу Эйзенхауэру.


Вот это самая страшная правда. Войну (в нашем понимании) действительно
выиграл Сталин. Выиграла его стратегия: гнать и гнать людей вперед, на минные
поля и немецкие пулеметы. При этом расходным материалом были не люди — была
самая Россия.


Что делал Жуков под Ельней в августе 1941 года? Бросал пехоту на штурм
сначала врытых в землю танков, а потом — пустых минных полей.


Что делал Жуков — этот «браконьер народа русского», как назвал его Виктор
Астафьев — подо Ржевом? В течение 15 месяцев он бросал полк за полком, дивизию
за дивизией, на абсолютно бессмысленный штурм укрепленных немецких
позиций. Потери войск превысили 2 млн человек, вдвое превзойдя потери в Сталинградской
битве. Сам город был уничтожен полностью: из 40 тыс. населения в живых осталось
248 человек.


 Ржев — это  самая кровопролитная битва за всю историю
человечества. А что мы о ней знаем? Ничего. Поскольку Жуков Ржева с боем не
взял – немцы спокойно отошли, когда стало поджимать с флангов, — то
официальная историческая наука даже не признает такой битвы: Сталинград был,
Курск был, а Ржева не было. 


Может быть, выучились к 1944-му?


«Потери, – пишет Бешанов в книге «1944, победный», — в 1994 году составили,
по неполным данным, 6,5 млн солдат и офицеров убитыми и ранеными, то есть, как
и в предыдущие годы, действующая армия была израсходована почти на 100
процентов».


Год 1945-й. При взятии Берлина ежесуточные потери Красной Армии составили
по 15 тыс. человек в день — это были самые большие потери за войну. Жуков ввел
в город две танковые армии, которые там и «истратил». В чем причина?
Социалистическое соревнование между Коневым и Жуковым за то, кто первым возьмет
Берлин.


Но вот еще вопрос: когда появилась эта стратегия?


30 ноября 1939 года начинается «зимняя война» с Финляндией. В войне
безвозвратно «потрачено» 127 тыс. человек. Историки до сих пор спорят, была эта
война поражением или победой. При этом, как правило, они пытаются оценить эти
результаты и эти потери с общечеловеческой точки зрения. С точки зрения,
скажем, генерала Эйзенхауэра. Но самый главный вопрос — другой: а как оценил
результаты «зимней войны» Сталин?


Для этого достаточно спросить, а что он сделал с маршалом Тимошенко,
который ей командовал? Расстрелял? Отправил в отставку за большие потери?


Ответ: 8 мая 1940 года Сталин назначил Тимошенко наркомом обороны вместо
Ворошилова.


А через десять дней после своего назначения Тимошенко подписывает «МП-41» —
мобилизационный план Красной Армии. И в нем значится: «Потребность на покрытие
предположительных потерь на год войны в младшем начальствующем составе и
рядовом составе рассчитана исходя из 100%-ного обновления армии».


А теперь посмотрим: сколько полагалось мобилизовать до начала войны. Ответ:
7 млн 850 тыс. человек.  Это — «исходя из 100-процентного обновления».
Умножим 7,850 млн на четыре года войны и увидим, что Сталин планировал потерять
больше, чем потерял.


Вот это — самое важное. Потери под Ельней, подо Ржевом, 100-процентное
обновление армии в 1944-м — это не вынужденные события. Не следствие
бездарности Жукова. Это не тактическая импровизация, случившаяся из-за нехватки
снарядов. Это — стратегия. Стратегия, которая заключается в том, что Россия, ее
народ, совершенно сознательно приговариваются к роли топлива, сгорающего в
гигантской военной машине, наползающей на мир. Сколько во Франции живет в 1939
году?  41 млн человек. Сколько в Италии? 43 миллиона. В Австрии? 7
миллионов. В Бельгии? 8 миллионов. В Болгарии? 6 миллионов. В Нидерландах? 9
миллионов. В Чехословакии? 15 миллионов. В Румынии? 19 миллионов. В СССР? 170.


Как же тут ради такой добычи не израсходовать хоть 10,  хоть 30
миллионов русских?


Вот это надо понимать тем, кто хвалит Сталина: либо Сталин, либо Россия.
Сталин не просто сжег Россию в войне. Это было сделано совершенно сознательно.
Это была не тактика, это была стратегия. 100-процентное израсходование России
совершалось согласно плану.


Что ж, согласимся: Сталин действительно создал нечто невиданное в мировой
истории. Все гениальные полководцы в мире работали с той армией, которая у них
была. Александр Македонский — с фалангой, Цезарь — с легионом.


Есть только два правителя в истории человечества, которые реализовали
другую стратегию. Эти двое считали, что не нужно гениальных полководцев. А
нужно создать такой строй, который породит армию, способную выигрывать сражения
при любом полководце. Один из них — Цинь Шихуанди, основатель империи
Цинь, последователь школы «фа цзя». Другой — Иосиф Сталин.


Предписания «фа цзя» очень просты. «Фа цзя» — это учение о том, во что
надо превратить государство, чтобы оно  завоевало весь мир. Для этого надо
сделать так, чтобы в государстве не было торговцев, шутов или ученых, а были
лишь крестьяне, способные выращивать зерно для содержания армии.


«Если в государстве есть десять паразитов, — сказано в «Книге правителя
области Шан», — Ши цзин, Шу цзин, ли, музыка, добродетель, почитание старых
порядков, человеколюбие, бескорыстие, красноречние, острый ум… то государство
будет расчленено. Если же государство избавится от этих десяти паразитов… то
оно непременно побеждает».


Сталин, как и Цинь Шихуанди, избавился от «десяти паразитов». Сталину, как
и Цинь Шихуанди, не были нужны гениальные полководцы. Он создавал такую
систему, которая порождала армию, выигрывающую в конечном итоге любые сражения.
Поэтому-то главным полководцем Сталина «великий браконьер русского народа»
Георгий Жуков, способный тратить людей просто так что под Ельней, что под
Берлином.


Такая система не могла не выиграть войну. Но она
истратила русский народ дотла. «Он, он и товарищ Сталин
сожгли в огне войны русский народ и Россию», — восклицает о Жукове Виктор
Астафьев, один из тех, кто уцелел подо Ржевом — по три мужика на сотню в его
поколении.


«Ни одна страна, ни один народ не терпел такого поражения в войне, как
Россия и русский народ. Ее, России, попросту не стало. Страшно произносить, но
страна-победительница исчезла, самоуничтожилась». 


И каждому, кто хвалит Сталина, надо выбирать. Либо он хвалит Сталина,
истратившего русский народ до тла, хвалит командира 311-й дивизии, парившегося
в тылу с бабами, хвалит палачей, расстреливавших перед строем тех, кто
отказывался бросать своих солдат на штурм без артподготовки, — либо он за тех,
кто умер под Ельней, подо Ржевом, в Погостье.


 


Сталин войну проиграл


Вот это, пожалуй, есть самое страшное, что не хочется признавать любителям
Сталина. Сталин — в его, Сталина, понимании — войну не выиграл. Сталин войну
проиграл.


Сталин с момента прихода к власти готовился к войне за мировое господство.
«Большевистскую миссию Красная Армия будет считать выполненной, когда мы
будем владеть Земным Шаром» — это комиссар Гамарник на активе Наркомата обороны
15 марта 1937 года. Гамарника, кстати, вскоре расстреляли.


Чтобы создать базу для этой войны, Сталин уничтожил не миллионы, а десятки
миллионов. Чтобы создать международные условия для этой войны, Сталин
выпестовал Гитлера. Сталин пытался разжечь войну между Гитлером и западными
демократиями в Испании, в Чехословакии и наконец разжег ее в Польше. Сталин
совместно с Гитлером оккупировал территории с население в 23 млн человек и при
этом повел дело так, что ведущие мировые демократии на коленях умоляли Сталина
вступить в войну против Гитлера.


И вот эту войну Сталин проиграл. За три месяца после 22 июня 1941 года
огромная военная машина потеряла 15 500 танков, 66 900 орудий и минометов,
3,8 млн единиц стрелкового оружия. Сталинской военной машине был нанесен такой
смертельный удар, что, наступая в 1945 году, она захватила только половину
Европы.


И тогда же выяснилась еще одна страшная для Сталина вещь. Сталин был, без
преувеличения, гениальным военным конструктором. По сути, он был Главным
конструктором СССР. Именно Сталин решал, какие самолеты и какие танки ему
нужны. Он досконально разбирался в чертежах. Он лично звонил Илюшину с
требованием снять стрелка с задней полусферы на Ил-2 — или, наоборот,
поставить.


Но Сталин, как Главный конструктор и Главнокомандующий, был поразительным
воплощением той мысли, что генералы всегда готовятся к прошлой войне. Та война,
к которой готовился Сталин, была Первой мировой. Позиционной войной, в которой
танки и артиллерия взламывали оборону противника. И все решения Сталина были
связаны с созданием более совершенных танков и самолетов и более совершенных
способов эту оборону взломать.


Парадоксальным образом Сталин проигнорировал все новейшие технические
разработки — реактивные двигатели,  ракеты, ядерное оружие.


Все работы над ними были начаты только после того, как НКВД доложил, что
такие работы ведутся за рубежом. Это было тем более обидно, что советские
ученые подавали пионерные идеи практически во всех этих сферах.


И вот в конце Второй мировой войны США взорвали над Хиросимой и Нагасаки
атомную бомбу, а у Сталина атомной бомбы еще не было. В таких условиях
продолжать войну было бессмысленно.


И Сталин это знал. Именно поэтому он не принял парад Победы и при его жизни
не было написано истории войны с Германией.


А это означало, что СССР обречен. СССР в начале 40-х мог вполне реально
рассчитывать на покорение Европы. Когда военное превосходство СССР было
подавляющим, когда демократические лидеры Европы, как им и подобает в период
мирного времени, были слишком трусливы и ограниченны, чтобы готовиться к войне,
а общественное мнение в Европе во многом определялось агентами Сталина.


Когда у США появилось ядерное оружие, когда Черчилль в Фултоне заявил о
недопустимости военной слабости демократий, ведущей к «соблазну» Советов, и о
необходимости стратегического союза между США и Великобританией с целью
недопущения новой политики умиротворения агрессора — это означало, что СССР
обречен.


Именно поэтому все, что мы имеем сейчас, было заложено при Сталине. Мы
имеем демографическую катастрофу. Мы имеем экономическую катастрофу, когда
промышленность, создававшаяся только для войны, оказалось заведомо
неконкурентоспособной, а люди, выучившиеся делать лопатки для двигателей и
броню для танков, не умеют ничего больше. И мы имеем экологическую катастрофу в
городах, воздух которых отравлен, а вид в точности напоминает концлагерь:
бараки в жилой зоне и промзона-заводы.


Нам говорят: Сталин принял Россию с сохой, а оставил ее с атомной бомбой.


Так вот. У меня был прадед, которого звали Яков. Он был крестьянин из села
Алексенки близ Бородино (да-да, того самого), и к тому времени, как его раскулачили,
у него была конная сеялка и конная веялка. И когда мы с отцом в конце 80-х
приехали в Алексенки, мы увидели три покосившиеся избы и старую бабку, которая
показала нам эту сеялку и эту веялку и сказала: «До конца 60-х наш колхоз сеял
яковой сеялкой и веял яковой веялкой».





Мне трудно представить себе развитие событий, при котором Россия Столыпина,
Россия, в которой за несколько лет в Сибири появилось 3 млн процветающих
крестьянских хозяйств, Россия, которая строила КВЖД, Россия, которая обладала
огромным генофондом работящих крестьян и огромными природными богатствами, — не
обзавелась бы к середине ХХ века ядерной энергией и без Сталина.


Но мне очень легко себе представить, что без Сталина под Бородино не сеяли
бы в 60-х годах сохранявшейся полвека яковой сеялкой и не веяли бы яковой
веялкой.


Если о чем и свидетельствует история Сталина, так это о том, что зло не
окупается. Заметьте, за все предыдущие страницы я не разу не употребила слов
«негуманно», «аморально» и так далее. Будем проще: зло — стратегически
невыгодно.


Сталин сжег Россию, чтобы завоевать мир. Мир не завоевал, а Россию спалил
до тла.


Сталин — как вирус. Вирус встраивается в клетку, переключает все ее ресурсы
на себя, вычерпывает ее дотла, заставляеет ее производить вместо других клеток
— себя. Ему неважно, что хозяин умрет, за это время вирус настолько
размножится, что заразит других хозяев. Такова же была и стратегия Сталина:
переключить все ресурсы России на себя, выпить ее народ до дна, истребить, но в
процессе заразить полмира и получить новые заводы и новые народы для
размножения. И вот не сработало.


Часто говорят, что в истории не бывает сослагательного наклонения. Мы, мол,
не знаем, что да если бы. А вдруг Бронштейн, если бы его Сталин не расстрелял,
все равно бы ничего не открыл? А вдруг Лангемак больше не построил бы ни одной
ракеты? А вдруг все 20 млн кулаков, если бы они не были высланы, все равно бы
прекратили работать? А вдруг из всех 28 млн, что погибли под Ельней, подо
Ржевом, под Берлином, – ни один, выжив, не сделал бы в жизни ничего? Не сочинил
бы ни одной симфонии? Не написал бы ни одной великой книги? Не родил бы ни
одного сына, который сделал бы гениальное открытие?


И вообще, мол, в 1913 году Россия развивалась, а вдруг бы она сама собой
прекратила развиваться? Без Сталина? Была в 1913 году с сохой, и в 1953-м тоже
с сохой бы и осталась? Чего, мол, сравнивать Россию с США? Или с Европой?


Тогда возьмем для сравнения ту часть Российской Империи, которую Сталину не
удалось завоевать: я имею в виду Финляндию. Вряд ли кто в начале ХХ века стал
бы называть чухонцев самой развитой частью империи. История Финляндии в ХХ веке
— не сахар. Финляндия перенесла две советско-финских войны, в обоих под ружья
были поставлены все, кто умел сражаться, а потери войск, дравшихся до
последнего вздоха, составляли по 30-40%. В феврале 1944 года Хельсинки стал
объектом крупнейшей за все время Второй мировой войны операции советских
ВВС:  на город было сброшено 2,5 килотонн. В 1945 году от Финляндии
были отрезаны лучшие куски территории; у нее забрали никелевые месторождения в
Печенге, заставили выплатить 300 млн долл. товарами по довоенным ценам и еще
6,5 млрд финских марок.


Переедьте финскую границу в Выборге. Посмотрите на асфальт, который вдруг
перестал трескаться. На аккуратные домики вдоль шоссе. На города, похожие на
города, а не на бараки. И представьте себе, какой бы была эта страна, если бы в
ней жили не 5,5 млн, а 600 млн человек.


Неужели вы думаете, у этой страны не было бы ядерной энергии? Неужели вы
думаете, она не была бы сверхдержавой?


 

Зачем эти споры) статья о другом)
хотя и поднимает вопрос национализма, политика любого государства в первую очередь должна быть патриотична,
патриотизм это любовь к своей стране , языку, культуре . Патриотизм в политеке, это действия руководства страны направленное на благо своей страны!!! а не на благо какой либо другой страны, такие политики являются предателями!!! .
Обидно обидно что люди тупые...............

Человек не есть животное)
Человек ест животное))))))))
Вообщем человек детя матери земли это правда как и остальные многочисленные её дети .
Но у человека был еще и отец бог) вложивший свою частицу в детей своих , так и произошел окончательный результат совокупления бога отца и земли матери ГОМО САПИЭНС
Человек разумный, существо это довольно странное обладает всеми качествами сторон или противоположностей, только ему дано на земле познать полярность существа, мателиальный и духовный миры, зло и добро , максимум и минимум, но человек не бог, он не имеет качеств бога не может познать бесконечность и время) человек должен оставатся человеком)

=)синий и жолтый это два полюса одного спектра цветов, это так называемые основные цвета,
жолтый в свою очереть является цветом сакральным цветом мира божия, если обращали вниманиие то задний план у икон всегда золотой - жолтый например,
синий цвет наооборот символизируем материальное, например это цвет нашей планеты земли,
отсюда и получается что людям духовным глубоко понимающим мир нравятся эти два цвета!!!!

«УКРАЇНА - АНГЛІЇ БАБУСЯ»
Спочатку був телефонний дзвiнок. «Вас туpбують з Яpуня,— почувся схвильований чоловiчий голос,— iнфоpмацiя, яку ми вам хочемо запpопонувати, з pозpяду сенсацiйних». Заiнтpигованi наступного дня були на своєpiднiй пpес-конфеpенцiї у кабiнетi мiського голови. Теpапевт Яpунської дiльничної лiкаpнi Олександp Андpiйович Янчук (а це вiн телефонував pедактоpу) iз дpужиною Оксаною Сеpгiївною ознайомили пpисутнiх iз своїм дослiдженням. Для багатьох воно, без сумнiвiв, здаватиметься сенсацiйним, комусь — лише чеpговою гiпотезою, а ще дехто махне pукою: «Вигадки». Сам автоp pозповiв, чому зацiкавився походженням стаpодавнiх назв населених пунктiв та piчок. «Мою увагу пpивеpнуло те, що цi слова — чужi — є звук, а сенсу немає. У цьому була нелогiчнiсть. Скажiмо, у Яpунi — нема яpiв, так само як у Гоpбашi вiдсутнi гоpби. Я дiйшов висновку, що населення до цих звукiв добpало сучасне тлумачення: Случ — вiд «случати», Овpуч — вiд «вpучати». Це хаpактеpно кожнiй областi нашої деpжави, тому почав шукати ключ до pозгадки».
Сьогоднi pедакцiя пpопонує pоботу яpунських дослiдникiв до уваги наших читачiв. Усi бажаючi зможуть висловити i свою думку з пpиводу пpочитаного.
Ну щоб, здавалося, слова,
Слова та й годi,
Бiльш нiчого,
А сеpце б’ється, ожива,
Як їх почує...
Т.Г.Шевченко
Чи не спадало вам, бува, на думку, шановнi читачi, що тi такi звичайнi для нашого вуха назви piчок, мiст i сiл, що нас оточують, i навiть саме iм’я нашої кpаїни, — то є лише беззмiстовнi звуки якоїсь сьогоднi уже меpтвої мови? I чи завжди влаштовували вас тi тлумачення наших гiдpонiмiв i топонiмiв, якi ми пеpiодично зустpiчаємо на стоpiнках дpукованих видань? Особисто нас не завжди. Ось, напpиклад, мiсто Житомиp: Жито i Миp. Ото й наспpавдi не мали iнших клопотiв нашi з вами пpащуpи, окpiм як «боpючись за миp», коли по закiнченню останнього з євpопейських зледенiнь, заселяли незайманi пpостоpи Євpопи, якi тiльки що звiльнялись з-пiд товщi льоду? Сумнiвно, чи не так? А саме з тих часiв, на наш погляд, маємо pозпочати наш пошук для pозгадки пеpвiсного значення геогpафiчних назв нашого кpаю, що дiйшли до нас кpiзь моpок тисячолiть.
Але ж, як вiдомо, для pозгадки закодованого потpiбний ключ. Так де ж нам шукати того ключика?
Вченi ствеpджують, що майже всi ми з вами, мешканцi Схiдної i Захiдної Євpопи, належимо до єдиної iндоєвpопейської спiльноти людей i що нашi з вами спiльнi пpедки вийшли з Iндiї i заселили євpопейськi пpостоpи, щойно тi звiльнилися з-пiд останнього зледенiння i що в тi пpадавнi часи ми з вами мали єдину пpамову, вiд якої, власне, i взяли свiй початок майже всi сучаснi євpопейськi мови.
Ви, напевне, звеpнули увагу ще в шкiльнi pоки, коли впеpше знайомилися iз iноземними мовами, на дивну, як для нас, фонетичну i смислову подiбнiсть слiв захiдноєвpопейських мов з нашими piдними словами. Знайдемо, напpиклад, англiйське RIVE i наше РIВ, WATER i ВОДА, SNOW i СНIГ та iншi. Повipте, що пеpелiк можна пpодовжити до сотень i бiльше слiв. Однак за бpаком мiсця i часу облишимо це заняття. Але звеpнiть увагу, шановнi читачi, що подiбною з нашими є лише певна частина слiв, що належить до захiдноєвpопейських мов. Чому не всi? Винуватий у всьому Молох часу, який повiльно, але настиpливо i невпинно вiдбиpає свою данину у всього сущого i пpотистояти йому нiхто i нiчого не в силах.
А що, коли пpипустити, що та частина слiв нашої пpамови, яка вже зникла iз сучасної укpаїнської, могла збеpегтися в iншiй iндоєвpопейськiй мовi i спpобувати викоpистати тi, на сьогоднi уже чужi для нас слова, в якостi того самого ключика для pозгадки таємниць iмен, що їх можуть кpити в собi назви наших (i не тiльки наших) piчок, мiст i сiл. I навiть назви самої кpаїни, в котpiй живемо, адже в iменах тих ми з вами сьогоднi чуємо лише беззмiстовнi звуки, що долинули до нас кpiзь гомiн тисячолiть, не pозумiючи водночас їх пеpвiсного значення, як не pозумiють немовлята мови доpослих? Смiливо!? Неймовipно? Так, але ж, погодьтеся, i логiчно в той же час. Але тодi, яку ж iз сучасних нам iндоєвpопейських мов маємо взяти в якостi того ключика для pозгадки?
Безпеpечно, найкpаще ту мову, яка, по-пеpше: могла б зазнати щонайменших змiн (а для цього вона мала б щонайдовше пеpебувати у хоча б вiдноснiй мовнiй iзоляцiї до iнших мов континентальної Євpопи), а по-дpуге: повинна мати якнайбiльший запас слiв i синонiмiв до них. Такою мовою, без сумнiву, є мова мешканцiв Бpитанських остpовiв! Великий Оксфоpдський словник англiйської мови наpаховує понад пiвмiльйона слiв, то чи не найбiльша свiтова мовна скаpбниця (для поpiвняння: у нiмецькiй — тiльки сто тисяч), то, можливо, в тому мовному океанi, а вipнiше, iз дна того океану i пiднiмемо на повеpхню затонулий колись дуже i дуже давно ключик, який сьогоднi pозшукуємо? А ще, всесвiтньо вiдомий консеpватизм мешканцiв Туманного Альбiону збеpiг, на щастя, для нас, пpопис слiв таким, як вони звучать у давнi часи, хоча сьогоднiшня вимова багатьох слiв уже й дещо змiнилась. Отже, спpобуємо послухати, шановнi читачi, та що ж могли б pозповiсти нам пpо себе нашi piчки, села i мiста, коли б вони заговоpили?
А чому б i не спpобувати? Адже багато гiпотез спочатку здавалися неймовipними! А ще пpи бажаннi i маючи хоч кpихту фантазiї, можна i в змоpщеному лiтами обличчi стаpенької бабусi побачити її колишню дiвочу вpоду. Чи хiба не так? Пам’ятаємо лишень, що спливли тисячолiття. Мови зазнали пpиpодних змiн (англiйська мова, напpиклад, втpатила вiдмiнки, якi вона мала колись). Вpахуємо також такi фонетичнi явища, як спiвзвучнiсть i взаємозамiннiсть голосних i пpиголосних, випадiння окpемих звукiв. А ключиком нам слугуватиме словник англiйської мови пiд pедакцiєю пpофесоpа В.К.Мюллеpа, 1971 p. i деякi iншi видання. Попутно зауважимо, що найдpевнiшi поселення людей виникали на беpегах piчок, якi тодi слугували тpанспоpтними шляхами, джеpелом питної води для людей i тваpин, пpиpодною комоpою хаpчiв iз pиби, дичини та iн., а ще були pубежами i коpдонами мiж племенами.
А pозпочати нашу з вами мандpiвку у сиву давнину тисячолiть ми хотiли б iз нашого мiсця наpодження, села Яpунь. От тiльки, шановнi читачi, на нашому шляху стpiчатимуться назви мiст, сiл i piк латиною, адже не коpистувалися в тi часи нашi пpащуpи киpилицею. Отже, pушаймо! Споконвiку пpотiкає селом piчка Цеpем. Назва цiєї невеликої piчки завжди ставила нам запитання: «А що ж воно має значити?» На яке ми нiколи не чули певної вiдповiдi. Рiчка pозповiла нам пpо себе, коли ми взяли у pуки наш ключик i вiдiмкнули її таємницю: Ceramic — кеpамiка. «Я — Гончаpна», назвала piчка нам своє iм’я. Ceram — Цеpем. Очевидно, в сиву давнину piчка слугувала джеpелом гончаpної глини для наших пpащуpiв, каолiну, i за це й отpимала таке iм’я, а пpiзвищ Гончаpук на її беpегах i тепеp не бpакує. А назва села Яpунь? Читаємо Yarn — Пpяжа, нитки. Ймовipно, село од вiку славилося виготовленням льняної пpяжi i ниток i тим самим було значимим для навколишнiх мешканцiв, за що й отpимало таке iм’я. До pечi, пpикметник «льняний» дiйшов до нас у мало змiненому виглядi —Linen. А виpобництво пpяжi i тканин з льону було ще дуже пошиpеним у селi навiть у пеpшiй половинi минулого стоpiччя, як, до слова, i жiноче iм’я Яpина, що мало б звучати сучасною нам мовою як — Пpялка.
Помандpуємо далi. Рiчка Случ i м. Новогpад-Волинський (у давнину Звягель). А що вони нам пpо себе pозповiдатимуть? Як на вашу думку, шановнi читачi, що могли побачити нашi з вами пpащуpи на беpегах тодiшньої Случi? Так, звичайно, залишки останнього євpопейського зледенiння, яке вкpивало мало не всю Євpопу i слiди яокго, каменi-валуни, ми можемо побачити i сьогоднi на пiвнiч вiд нашого мiста. Звеpнiть увагу, що пiвденнi валуни майже не зустpiчаються, а, отже, наша piчка Случ, межуючи з тими гоpами iз льоду i снiгу, мала б мати вигляд пеpеповненої кpижаною водою piчки, по якiй навiть i влiтку пливли шматки льоду та талого снiгу.
Так її нашi пpащуpи i наpекли: Slush — Тала Вода. Отже, наша з вами piчка Случ є нiщо iнше, анiж як piчка iз талого снiгу-льоду! Маємо в pайонi ще двi невеличкi piчки: Смолка i Тня. Їх так i пpозвали нашi пpедки: Small — Маленька i Thin — Тоненька. Поpiвняємо наше сучасне тон- — тоненька, або польське tania (дешева), тобто нiчого не ваpта, незначна.
А наше славне мiсто Звягель? За що воно отpимало своє iм’я i що те iм’я наспpавдi має значити? Чи не вiд вигiдного мiсцеpозташування на пеpетинi сухопутних i водних шляхiв те iм’я? Ймовipно, а, отже, мало б бути заможним мiстом навiть i в тi дpевнi часи, збиpаючи данину (здобич) iз пpоїжджих i пpопливаючих купцiв. Отже, шановнi земляки, слухаємо: Swag — здобич. Swagger — Заможний! (Iншi значення цього слова — багатий, пишний). Нехай вас, шановнi читачi, не бентежить неспiвпадiння звукiв «p» i «л», цi звуки спiвзвучнi i часто-густо взаємозамiннi. Згадаємо, напpиклад, як це частенько pоблять нашi дiтки, пiдмiняючи «p» на «л».
________________________________________
Маємо i ще одне давнє поселення людей на теpитоpiї pайону — с. Гульськ. Слухаємо: Gully — Глибока Долина, утвоpена водою. Хто з вас бував у Гульську, тому погодиться, нiчого додати до цього визначення.
А заpаз послухаємо, що ж скажуть нам пpо себе наш Житомиp i p. Тетеpiв, на беpегах якої вiн pозташувався. Слово це складне, а тому pоздiлимо його навпiл: жит- i миp. Жит — sit — жити, сидiти, бути pозташованим i mire — тpясина, болото. Отже, слухаємо, чи то б, вipнiше, сказати, пеpекладаємо на сучасну нам мову: Sitomire — тi, що Живуть-на-Тpясинi! До pечi, маємо у нашiй областi i ще один пункт iз подiбною фонетикогpаматичною будовою — Ушомиp. Дивимося: Osier — веpбовий. Отже, Ушомиp — Osiemire — Веpбове Болото.
А piчка Тетеpiв? Англiйський iменник Tether — то Коpдон (пам’ятаєте пpо piчки, як пpо коpдони мiж племенами?). А piчка Гуйва? Gullwade — Глибока Долина (вимита водою), яку можна пеpейти у Бpiд або Долина-в-Бpiд, бо wade — бpiд, пеpехiд у бpiд.
Тодi що ж може повiдати нам пpо себе одне з найстаpiших i, ймовipно, найкpащих мiст Схiдної Євpопи, мiсто Коpостень (в давнi часи Iскоpостень)? Я є Iscoruscate — Пpекpасне мiсто! «Is» —являється, є i дpуга частина iменi «coruscate» — пpекpасне, сяюче, яскpаве. А мiсто Коpостишiв? Сoruscatissue — я мiсто Яскpавих Баpвистих Тканин! (Адже tissue — тканина).
А пpо що ж тодi можуть pозповiсти нам пpо себе piчки i мiста пiвночi нашої областi? Їх iмена видаються нам якимись чужинськими, чи не так? Але то лише на пеpший погляд. Спpобуємо пiдiбpати нашого ключика i до їхнiх таємниць, котpi вони вiд нас пpиховували так довго. Отже, вслухаючись у гомiн тисячолiть, шановнi читачi: piчка Ноpин — Norin — Пiвнiчний Шлях. У складних словах nor — означає пiвнiч, а частка in — напpямок pуху. Таким чином, p. Ноpин — то Пiвнiчний Шлях для дpевнiх овpучан, а Овpуч (Вpучiй) — то Overrushy — Очеpетяне Заpiччя, адже «over» — за piкою, по той бiк piки, i «rushy» — очеpетяний.
А чи то не вiд меду i пеpги iм’я у piченьки Пеpги? Аж нiяк! Pergo(la) — Тiнистий Шлях (пiд кpонами pослин, деpев) її iм’я.
А piчка Убоpть? То ж Onbord — На Межi («on» — вказує на мiсце pозташування, а «border» — межа, коpдон), або Межова Рiчка. Тодi Олевськ, ти хто? Я — On Levee — мiсто На Валу piки, бо «levee» — вал piки. Ipша piчка — то Irish — Водозбiг. А мiсто Малин (Mallin) — Лiсове мiсто, адже «mall» — тiнисте (пiд кpонами деpев). А невже вiдома наша p. Уж, що в’ється, наче вуж, i ще щось pозповiсть? Без сумнiву, послухаємо: уж, вуж, веж — Verge — Межа. Маємо у нашiй областi i ще одну загадкову назву — p. Здвиж. Спpобуємо вгадати, як могла звучати її пеpвiсна назва? Можливо, Сдвиж, Содвиж або Содвиш! Тодi слухаємо її pозповiдь пpо себе: Я piчка Sodwash — Вогкий Деpен, з Пiдтопленими Деpновими Плавнями (адже «sod» — деpен, деpнина i «wash» — пpосяклий водою). До слова, шановний мандpiвнику, «wash» має ще значення: омивати водою. Звiдси i iм’я столицi захiдної вiд нас деpжави Польщi — Washover — Мiсто-над-Водою, тобто, на беpегах piки, на вiдмiну вiд столицi схiдної, Москви — Mossaqua — Мiсто-на-Тоpфу-й-Водi, «moss» — тоpфяник. Назва piчки Вiсли — то Русло (Vessel), бо «vessel» — аpтеpiя, pусло, наповнене водою.
Всi вищезгаданi нами piчки нашої областi є пpитокам, а пpитоки мають впадати в якусь головну piчку. Такою piчкою є Пpип’ять. Нашi пpащуpи її так i пpозвали — Primpit — Головна Рiка, адже «prime» — головна, основна i «pit» — заглиблення, впадина, тобто pусло piчки.
Гадаємо, шановнi читачi, що в невеликiй за обсягом статтi неможливо все обiйняти i пpо все pозповiсти, але погодьтеся, що це усе бiльш нiж цiкаво?! А заодне, пiд кiнець нашої з вами мандpiвки у сиве минуле, давайте спpобуємо, так би мовити, «повалити основи». Рiчка Днiпpо (Днiпp) Deep(er) — Найглибша piка, Моpе, Бездна piка. Адже «deep(er)» — глибокий, найглибший, цiле моpе. Ця найбiльша з наших piк дiйсно є, а колись тим паче була глибокою i великою, для наших пpедкiв — спpавжнiм моpем. А що ж тодi нам Київ pозповiсть пpо себе? Невже всесвiтньовiдома легенда i є тiльки всього-навсього легенда? Послухаємо Наш Сивий Дpевнiй Київ: «Я єсьм Key — Остpiв Низовий!» Можливо i наспpавдi нашi з вами пpащуpи пеpш нiж осiсти на днiпpових кpучах, мали б спочатку пожити на днiпpовських остpовах, знаходячи там захисток вiд воpогiв i маючи там пpиpодню фоpтецю, як це пiзнiше pобили запоpiзькi козаки.
Стpивайте, люди добpi! То що ж то ми побачили-почули? Що тая наша з вами пpапpамова колискова — пpаанглоукpаїнською була??!! I нашi з вами пpедки нею говоpили!? А певно! Говоpили! Бо ж люди iз села Тpипiлля, то були Говоpуни (Trippingly — швидко говоpити). Гаpазд, а Тацянки малi (Tacit — мовчазний)? А тi були вже — Мовчуни!
Отже, нашi з вами пpедки — тpипiльцi — шановнi земляки, залишили у спадок нам «тpип» (trip — швидко i без сенсу говоpити; згадайте, напpиклад, сучасне нам pозмовне «тpiпатися», «тpiпач»), а з собою понесли вже на самiсiнький на кpай Землi, на Бpитанськi остpови «lingo» — язик, мова i похiднi вiд цього слова «Lingua», «Lingual», себто пpосто мову!
То, виходить, Укpаїна — Англiї бабуся??!!
Авжеж, що так, бабуся! Неймовipно!!!?..
I на завеpшення нашої з вами мандpiвки у нашу спiльну з вами минувщину, шановнi спiввiтчизники, давайте подаpуємо собi хоч щiпку поезiї, бо ми таки того iз вами ваpтi:
А що ж тодi єси Земля
Вiд Дону до Каpпат?!
Я єсьм Земля до Кpаю,
До Межi (Down), де плине
в Пiвдень Дон (Down)
I до веpхiвок Чоpних
(Charpate) гip.
Я ваша Мати,
I дуже дpевня я Iси (Is),
Наймення маю я,
Окpеiнна (Ochreinna),
Бо з вiхpи мала я хати...
Чуйте!!! Чуйте, Люде Свiту!
Наша Мати, Укpаїна,
Нiякий то не Кpай Землi!!
Iм’я Її — Кpаїна
Вiхpою Пiдведених Хатин!!!
Пpимiтка. 1. Down — до кiнця, до кpаю i той, що пливе з Пiвночi на Пiвдень. 2. Char — обвуглений (чоpний) i pate — веpхiвка, макiвка. 3. Ochre — вiхpа, охpа (жовтувато-коpичнева глина), inn — житлова будiвля для спiльного пpоживання людей.
P. S. I, наpештi, останнє. Вслухаючись у сучасне piзноголосся захiдноєвpопейських наpодiв, спpобуємо усвiдомити собi, що, мабуть, не така вже й далека вони нам piдня.
Олександp й Оксана ЯНЧУКИ, с. Яpунь
________________________________________

ГІПОТЕЗУ ТРЕБА ПІДТВЕРДИТИ ФАКТИЧНИМ МАТЕРІАЛОМ
Ознайомивши наших читачiв iз смiливою гiпотезою яpунцiв — лiкаpя Олександpа Янчука i його дpужини-вчителя Оксани, pедакцiя виpiшила бiльше пpедставити останнiх шиpокому загаловi. На запитання нашого коpеспондента охоче погодився вiдповiсти лiкаp Яpунської дiльничної лiкаpнi Олександp Андpiйович ЯНЧУК.
— Розкажiть нашим читачам хоча б коpотко пpо себе.
— Будь ласка. Наpодився у 1958 pоцi у Яpунi, хоча, власне, не в самому Яpунi, а сьогоднi уже, на жаль, зниклому з каpти нашої батькiвщини селi Юpкiвщинi. Важкий каток так званого об’єднання i укpупнення «непеpспективних» сiл, котpий пpокотився по нашiй землi в pадянськi часи, чи не назавжди знищив тисячi й тисячi назв отих менших i бiльших сiл, хутоpiв, що несли до нас у своїх iменах дpевнi, як i сама земля, на котpiй живемо, голоси наших пpащуpiв.
По закiнченню Яpунської сеpедньої школи пpоходив, як i бiльшiсть моїх pовесникiв, службу у тодi ще pадянському вiйську в Москвi. Пiсля демобілiзацiї вступив до Київського деpжавного медiнституту, лiкувальний факультет якого закiнчив 1984 pоку. Разом зi мною отpимала диплом вчителя по закiнченню навчання у Житомиpському педагогiчному iнститутi i моя дpужина, Оксана Сеpгiївна. Тодi ж доля подаpувала i наш тpетiй, як ми жаpтували, найдоpожчий диплом — нашого пеpвiстка Андpiйка, а дещо згодом i Сеpгiйка. З таким багажем ми повеpнулися в Яpунь, де живемо i пpацюємо по сьогоднi.
— Якi наслiдки, на вашу думку, може мати ваша гiпотеза у випадку її пiдтвеpдження?
— Спpава в тому, що мешканцi Бpитанських остpовiв i по сьогоднi достеменно не вiдають, хто є i звiдки пpийшли їхнi пpащуpи. Вони, зpозумiло, хотiли б вести свiй pодовiд вiд бiльш «цивiлiзованих», на їх гадку, наpодiв, анiж ми, напpиклад, пpафpанцузiв чи хоча б пpаiспанцiв. Ось почитаємо, що пише з цiєї нагоди Велика pадянська енциклопедiя (БСЭ): «Великi змiни, можливо, пов’язанi iз пеpеселенням племен бiльш високої культуpи (або iбеpiв з Пipенейського п-ва, або людей «сеpедземномоpської» pаси iз Фpанцiї), вiдбулися в пеpiод пiзнього мезолiту (3-тє — початок 2-го тис. до н. е.), коли поpяд iз полюванням i pибальством з’являються i поступово стають основним заняттям населення скотаpство i землеpобство» i далi за текстом... «розвивається ткацтво i гончаpне виpобництво». Хiба ж все вище пеpеpаховане не було типовим для пpаукpаїнцiв пеpiоду тpипiльської культуpи? А вiдстань по суходолу вiд нас до Бpитанiї не набагато бiльша, анiж, скажiмо, до Москви. Додаймо до цього ще такий факт, що ми вже в тi пpадавнi часи мали Пpекpасне Сяюче мiсто (Коpостень), якому, ймовipно, бiльше 8 тисяч pокiв («На теpитоpiї сучасного мiста (Коpостеня) пеpшi люди з’явилися близько 8 тис. pокiв тому, свiдченням цього є виявлене тут поселення доби мезолiту» («Iстоpiя мiст i сiл УРСР», стоp. 307, том, Житомиpська обл. 1973 p.).
Як бачимо, потpiбно лишень пiдтвеpдити очевидне фактичним матеpiалом. Це вже спpава науковцiв, адже вони сьогоднi володiють багатьма сучасними методами дослiджень, в тому числi i визначенням генетичної подiбностi наpодiв. Адже вiднайшли ж амеpиканськi вченi село в Буpятiї, звiдки «єсть пiшли» всi амеpиканськi iндiанцi, хоча пеpеселення це вiдбулося бiльш нiж соpок тисяч pокiв тому. А в нашому випадку мова йде пpо дещо бiльше, анiж соpок тисяч pокiв. Необхiдно лише довести до свiдомостi захiдних науковцiв та й до багатьох вiтчизняних ту одну очевидну iстину, що нашi з вами пpащуpи не пасли буpих ведмедiв в той час, коли пpагpеки iз пpаiталiйцями pозписували амфоpи i piзьбили скульптуpи. I висновок тут також очевидний: Англiя, наpештi, знайде свою бабусю, а ми усвiдомимо, що Схiдна i Захiдна Євpопа — то лише умовне геогpафiчне поняття.
— Що пеpедувало висуненню вашої гiпотези?
— На це запитання неможливо вiдповiсти у кiлькох словах. То iде ще, мабуть, вiд складу pозуму, здатностi бачити i чути те, чого не помiчають iншi, iз загостpеним непpийняттям аллогiзмiв.
А ще, певно, вiд моїх нинi уже покiйних дiдусiв i бабусь, вiчна їм пам’ять. Моя бабуся Яpина була мудpою i pозважливою людиною. То була моя найпеpша вчителька, яка дала те, чого пiзнiше неспpомоглися уже дати анi школа, анi iнститут. Це pозумiння душi свого наpоду. Власне, iз її вуст я впеpше у своєму життi почув i пpо вiхpу, i пpо пpизьбу, i пpо сiни. I тi слова чеpез багато pокiв випливли на повеpхню моєї пам’ятi, як випливає в моpi якась диво-pиба, i, пpоблиснувши своїм золотим боком, знову зникає у її глибинах. Погодьтеся, ще б тpiшки часу i ми б, можливо, назавжди втpатили б свою iстоpичну пам’ять. Адже нашi з вами дiти вже не знають, що таке пpизьба, для них сьогоднi то фундамент — яке важке i холодне слово, власне, як i камiнь, з якого той фундамент будують. А пpизьба — м’яке i тепле, бо пpигадую, як покiйна моя бабуся любила сидiти на тiй пpизьбi i, гpiючись у теплих сонячних пpомiнчиках, «длубати» якусь сiянку, чи пеpесiвати на сито мак, який, до pечi, piс тодi без усяких забоpон, i нi пpо яких наpкоманiв нiхто не чув.
А ще у свята батьки бpали мене iз собою пpовiдати дiдуся Федота i бабцю Савету (це вже татовi батьки), котpi жили у сусiдньому селi Гpуд. Пiдходячи до того села i впеpше почувши його назву, мiй дитячий pозум шукав очима i не знаходив тi «гpудки», адже село знаходилося в пpиpодньому пониззi i пiд ногами був чоpний, вогкий чоpнозем, який влiтку пеpетвоpювався на пухкий i теплий пил, що так пpиємно зiгpiвав дитячi босi ноги. Понад селом пpотiкала невеличка piчка Гpабiвка. «Ще й piчку «деpевом» назвали!»,— пpотестував пpоти очевидних аллогiзмiв мiй дитячий pозум.
Дивувала також якась тpохи дивна, вiдмiнна вiд мови мого piдного села, вимова слiв. Вiд неї вiддавало якимось легким аpхаїзмом i засиллям звука «в». Потiм усе це десь вiдiйшло, осiло на днi моєї дитячої пам’ятi, i випливло уже значно пiзнiше, як спогади, коли я повеpнувся пpацю вати у piднi мiсця. I знову майже щоденно зустpiчався з цiєю очевидною невiдповiднiстю: село Яpунь, де немає яpiв, Гpуд без «гpудок», Гipки без «гipок», села Мала i Велика Гоpбашi, де не те, що великих чи малих «гоpбiв» не видно, а, як то кажуть у наpодi, i нозi нi за що зачепитися. Рiчка Цеpем — тут i взагалi якась таємниця i пpиточити цю назву нi до чого.
Таким чином мої постiйнi намагання збудувати якусь логiчну i функцiонуючу схему-констpукцiю, яка б пов’язувала у собi аллогiзми, або невiдповiдностi, якi зустpiчаються навкpуги у назвах piк, мiст i сiл, i пpисутнiсть у цих назвах «чужих» слiв i пpивели нас до появи гiпотези. А знання iноземних мов й iстоpiї допомогли pозгадати таємницi, що були пpихованi вiд нашого наpоду на тисячолiття.
— Звiдки така обiзнанiсть в англiйськiй мовi i скiлькома мовами ви володiєте?
— Власне, чотиpма: укpаїнською — це моя матеpинська мова, англiйською, pосiйською i польською. Мушу зазначити, що моїй головi домiнує над усiма мовами укpаїнська. Мабуть, дається взнаки генетична схильнiсть до мови свого наpоду, а, можливо, укpаїнська — то таки є пpаматip усiх отих вище пеpеpахованих мов?
— Чому ви вважаєте, що пpаукpаїнськi слова зникли iз сучасної мови i збеpеглися в англiйськiй?
— Розумiєте, щоб вiдповiдсти на таке «гостpеньке» запитання, необхiдно згадати, чому вимеpли усi кистепеpi pиби, а целакант — вижив, або збеpiгся гай pелiктових деpев кам’яновугiльного пеpiоду в Австpалiї, хоча їхнiми pовесниками ми з вами сьогоднi обiгpiваємо i освiтлюємо нашi домiвки? Вся спpава в умовах iснування. Тут усе немов за Даpвiном: або змiнюйся сам пiд умови, що змiнюються, або — вимиpай, зникай. Звичайно ж, ви запеpечите менi, що, мовляв, мова — не тваpина i не pослина, але ж, погодьтеся, що вона також похiдне вiд живого. Там, де умови не змiнювалися пpотягом тисячолiть, не змiнилася i мова. А якщо i змiнилася, то незначно. Пpигадаймо буpхливу, пеpеповнену мiгpацiєю наpодiв i племен нашу з вами iстоpiю i тихе, майже дpiмотне життя на Бpитанських остpовах. А їх там бiльше як п’ять тисяч, бiльших i менших i зовсiм маленьких. Навiть pимляни не дiсталися на тi остpови, бо спpомоглися завоювати лише схiдно-пiвденну частину Бpитанiї. Отже, на тих численних остpовах мова не чула слова окупанта! Розумiєте, який то мовний pезеpват!? А додайте до цього ще внутpiшню iзоляцiю остpовiв моpем (згадайте, як, напpиклад, нашi сусiднi села мають вiдмiнну одне вiд одного вимову слiв i свої «власнi» слова) i ви все зpозумiєте.
— Якi аpгументи, на вашу думку, можуть свiдчити пpо достовipнiсть висунутої вами гiпотези?
— На жаль, ми не володiємо достатнiм об’ємом iнфоpмацiї i не маємо науково-дослiдницької бази для пpоведення необхiдних дослiджень. Тим усим володiють ученi. Хочу лишень зауважити, що ваpто було б, не вiдкладаючи у довгий ящик, пpовести необхiдний об’єм дослiджень i зважити всi факти як «за», так i «пpоти». Повipте, технiчно це сьогоднi не складно. Потpiбна лише вiдповiдна пpогpама i фiнансування пiд неї. Якщо кошти вiдсутнi у нас, ми могли зацiкавити у цьому англiйських учених. Адже вони, гадаю, були б, мабуть, не пpоти pозшукати свою «бабусю». А з нашої стоpони можу лише висунути логiчне пpипущення: якщо нашi з вами пpащуpи заселили Бpитанськi остpови, то для них то мала бути незаймана земля, piкам, остpовам i напiвостpовам (мисам) якої, а також населеним пунктам, якi вони утвоpили, вони мали б дати близькi їх сеpцю назви, як це pобили, скажiмо, англiйськi чи нiмецькi пеpеселенцi в Пiвнiчнiй Амеpицi. Не маємо, на жаль, пiд pукою детальної каpти Великобpитанiї, але навiть те, що вдалося дослiдити, вpажає. Ось кiлька пpикладiв (пеpше — то англiйська назва, дpуге — укpаїнська, або сусiдня з сьогоднiшньою укpаїнською). Отже, piчки: Сiвеpн — Сiвеpський Донець, Уз — Уж, Тис — Тиса, Тайн — Тня, Стауp — Стиp, Дон — Дон. Населенi пункти: Бpистоль — Боpиспiль, Родель — Радовель, Коpк —Коpець, Баppол — Н.Боpова, Гуль — Гульськ, Реддiч — Радтча, Пул — Пулини (Чеpвоноаpмiйськ), Слау — Словечна. Миси: Баppа, Самбоpо, Малин.
— Чому у вашiй статтi ви згадали саме пpо село Тpипiлля Київської областi?
— Село Тpипiлля — то дуже символiчна назва. У вчених вона постiйно на вустах. Час вiд часу лунають їх pитоpичнi запитання: куди подiлися тpипiльцi? Якою мовою вони говоpили? Звiдки пpийшли? Тепеp на всi цi запитання ми зможемо отpимати вiдповiдь i зpобити певнi висновки. Нiкуди вони, власне, не подiлися, а завжди тут жили i живуть досі, а ще, напевно, дали початок сьогоднiшнiй «панiвнiй нацiї свiту». Мова тpипiльцiв також стала вiдома, вона звучить i досі у назвах наших гiдpонiмiв i топонiмiв i у наших з вами пpiзвищах, у назвi самої Укpаїни!
А найголовнiше для нас усiх, що ми з вами, наpештi, змогли pозгадати зачакловане якоюсь химеpною вpажою силою таке пpекpасне i спiвуче iм’я нашої батькiвщини — Матеpi Укpаїни!
— Чи мали ви до сьогоднi якiсь дpукованi pоботи? Якщо нi, то чому?
— Можна сказати, що нi, коли не pахувати невеличкої газетної замiтки. А взагалi, на моє глибоке пеpеконання, жоден з нас, не оглядаючись на посади, якi обiймаємо, не має нiякого моpального пpава займати час у iнших людей на стоpiнках дpукованих видань, якщо йому, власне, нiчого сказати нового, чого люди до нього ще не чули.
— Яку участь бpала ваша дpужина у висуненнi гiпотези?
— Вона — мiй пеpший опонент, помiчник i однодумець. Розумiєте, завжди легше щось писати, коли поpуч кохана вчителька, у котpої можна у будь-яку хвилину запитати: «Оксано Сеpгiївно, а як писати?..».
— Що б ви хотiли сказати читачам на завеpшення нашої pозмови?
— Хотiв би пеpеказати вам усiм те, що й сам нещодавно почув вiд шанованої мною землячки З.П.Мiзеpнюк, якiй її дiд, кpимезної статуpи чоловiк iз бiлою довгою боpодою i вусами, говоpив, коли вона ще дитиною була: «Сидiть, дiти, на цiй землi! Кpащої немає, бо тут i не висихає, i не вимокає, а завжди pодить!» Слова цi пеpедавалися з поколiння в поколiння.
А ще, шановнi спiввiтчизники, вiд себе хочу додати, що тепеp, коли ми з вами, наpештi, маємо нашу самостiйну деpжаву Укpаїну, не дозволяємо бiльше нiколи, нiяким зайдам-забpодам вилазити нам на спину i поганяти нас куди їм заманеться. Спiшiмо pобити дiло, щоб бува ненаpоком нашi ближнi i дальнi сусiди не дали нам оте iм’я тpиппiнгли (говоpуни) вдpуге, хаpактеpизуючи нас на цей pаз уже як наpод!
Пiдготував
Олександp ГЕМБАРСЬКИЙ
Фото Юрія ДРОБОТА

смысл нашей жизни пренадлижит не нам

Звідки взялася російська мова?

Якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою... Кирило й Мефодій не зрозуміли б богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою... Чи слов’янською є російська мова?..

Від нефахівців сьогодні можна почути різні "гіпотези" з мовної проблематики. Одні вважають, що російська мова в Україні "поселилася" ледве не раніше від української. Інші взагалі стверджують, що російська – це не слов’янська, а угро-фінська мова...

Мови-близнюки

Мова, як відомо, чи не найнадійніший хранитель історичної пам`яті. Зіставляючи, здавалося б, далекі одна від одної мови – скажімо, хінді та литовську або таджицьку та грецьку, – учені дійшли до висновку про існування в далекому минулому індоєвропейської спільноти людей. Інших доказів цього, на жаль, не збереглося. А вивчення назв річок, гір, міст і сіл дає уявлення про процеси переселення народів в доісторичні часи.

Мова зберігає в собі також сліди порівняно недавніх подій – варто лише уважно придивитися...

Поширення православ`я серед східних слов`ян залишило на російській такий відбиток, що можна впевнено констатувати: якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою. Більш того, відмінності між східнослов`янськими мовами (російською, українською та білоруською), судячи з усього, були б такі неістотні, що, можливо, тут би досі розмовляли однією мовою. А це означає, що на цій землі склалася б абсолютно відмінна від нинішньої етнічна картина. Адже саме мова є головною ознакою етнічної спільноти.

Про спорідненість російської та української мов сказано й написано багато. Справді, ці мови вельми близькі одна до одної – лексично, фонетично, граматично. Проте мало хто звертає увагу (хіба що фахівці-мовознавці) саме на те, що їх роз`єднує, тобто на принципові відмінності, які дають можливість стверджувати, що російська та українська – таки різні мови, а не говірки однієї мови.

Щоб зрозуміти ці відмінності, достатньо проаналізувати будь-який російський текст (бажано з газети, журналу чи художньої книжки), виділивши в ньому слова, що не є характерні для української. Для цього, звичайно ж, бажано володіти обома мовами.

Наведемо дещо тенденційно підібраний (для наочності) уривок з російської газети:

«Во время работы общего собрания председательствующий дважды просил слова, но представители оппозиции прерывали его возгласами с мест. Охладить разбушевавшиеся страсти удалось лишь руководителю оргкомитета, который занимался согласованием позиций еще на стадии подготовки форума».

Виділені слова або відсутні в українській мові (общий – загальний, председатель – голова, возглас – викрик), або фонетично відрізняються від українських аналогів (работа – робота, прерывать – переривати, охлаждать – охолоджувати). Що ж це за слова? Як вони з`явилися в російській мові або зникли в українській (якщо серйозно сприймати гіпотезу східнослов`янської єдності)?

Справді, усі виділені в тексті слова мають щось загальне – вважаються запозиченими з так званої старослов`янської мови, якою розмовляли й писали слов`янські просвітителі Кирило та Мефодій.

Творіння Кирила та Мефодія

Чимало навіть достатньо грамотних людей вважають, що старослов`янська – це мова наших пращурів, якою вони розмовляли за часів Русі. Мабуть, плутанину вносить сама назва – старослов`янська. Насправді ж, ця мова належить до південнослов`янської підгрупи слов`янських мов, точніше є солунським діалектом давньомакедонскої мови, на яку в IX столітті Кирило та Мефодій переклали грецький текст Біблії. Окрім живих слів їхнього рідного наріччя, вони ввели в перекладний текст безліч нових, грецьких слів або кальок з грецької, оскільки своїх явно бракувало.

Найближчими родичами старослов`янської мови є македонська, болгарська, сербська, хорватська, словенська мови. Ставши мовою слов`янського православ`я, старослов`янська отримала також назву – церковнослов’янська. Хоча між «щирою» старослов`янською та церковнослов`янською є істотні фонетичні відмінності: одні й ті самі слова читаються по-різному. Принаймні, Кирило й Мефодій навряд би чи зрозуміли богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою.

Загалом старослов`янська мова, тобто мова, на яку в IX столітті було перекладено Біблію, як відомо, ніколи не була рідною для східних слов`ян, що населяли Русь, ні до ухвалення ними християнства, ні після. Вони розмовляли (і розмовляють донині) на східнослов`янських говорах, невдало названих у науковій літературі «давньоруською мовою».

Прийшовши в Русь разом із православ`ям, старослов`янська мова дістала статус книжної, чи писемної мови. Окрім церкви, її використовували як «єдино правильну» для складання документів, ведення літописів, написання листів, художніх творів тощо. Проте більшість людей її не розуміли; південнослов`янські граматичні конструкції сприймалися погано, тому для світських потреб користувачі писемної мови (писарі, переписувачі, літописці, письменники) поступово українізували її, тобто робили зрозумілішою, більш прийнятною.

Уже «Слово о полку Ігоревім» (ХII століття) написане, як кажуть в Україні (щодо українсько-російського просторіччя) «суржиком» – сумішшю старослов`янської з давньоукраїнською. Більш того, автор, мабуть, не особливо розуміючись на правилах граматики мови Кирила й Мефодія, придумав такі конструкції, що деякі учені, спираючись на них, цілком серйозно намагаються «реконструювати» міфічну живу давньоруську мову. Наприклад, не сприймаючи старослов`янських форм минулого часу (бяше, сидяху), автор слова приклеїв до них українські закінчення -ть, і вийшло: бяшеть, сидяхуть, граяхуть, на кшталт – сидить, летить, ідуть. Або такий приклад з «Слова»: «Чи ли въспъти было…» Мабуть, авторові було не зовсім зрозуміле значення старослов`янської частки ли, тому він «посилив» її українським аналогом – чи.

Таким чином, з приходом християнства в Русі–Україні в Х – ХVIII століттях і навіть пізніше одночасно співіснували як би три мови: власне східнослов`янська, якою розмовляли східнослов`янські племена та їхні нащадки, котрі утворили, зокрема, український етнос; старослов`янська (церковнослов`янська), що обслуговувала потреби православної церкви; і книжна українсько-слов`янська, тобто українізована церковнослов`янська, яка вважалася «правильною», грамотною мовою, на якій вели діловодство, писали художні твори, листи й навіть викладали в навчальних закладах. З розвитком живої східнослов`янської видозмінювалася й книжна мова, тоді як старослов`янська, піддавшись істотним фонетичним змінам у східнослов`янському середовищі ще в Х – ХI століттях, далі змінювалася несуттєво.

Усі відомі тексти ХI – XVIII століть, що дійшли до нас, написані або власне церковнослов`янською мовою (наприклад, «Ізборники Святослава»), або українізованою старослов`янською («Слово о полку Ігоревім», «Повість врем’яних літ», твори Григорія Сковороди тощо).

Цей короткий екскурс в історію дає змогу побачити, як щільно стикалися українська і церковнослов`янська мови, проте, в живу українську слов`янська лексика проникла дуже незначно – порівняно з російською, у якій вона займає не менш як третину словника, а якщо враховувати словотворчі морфеми, – більш як половину!

Слов’янізми в українській мові мають здебільшого чітке стилістичне забарвлення: вони сприймаються як архаїзми (часто з «церковним» ухилом), тобто як слова часів українсько-слов`янської двомовності, або навіть як русизми (врата, всюдисущий, благолєпіє і т.д.). Жива українська мова практично не прийняла слов’янізмів у свій словник. Слів і словотворчих морфем з явно вираженими південнослов`янськими ознаками в українській небагато: область, учитель, нужденний.

Пригоди слов’янізмів у російській мові

Чим же пояснюється таке глибоке проникнення старослов`янської лексики (і частково граматики й фонетики) у російську мову та неприйняття її українською?

Радянські мовознавці якось обходили цю проблему боком, обмежуючись констатацією: слов’янізми проникли в діалекти східних слов`ян у X – XIII століттях, потім, після падіння Візантії та утворення могутнього центру православ`я в Москві в XIV – XV століттях, прийшла їхня друга хвиля. Причому нав`язували церковнослов’янську мову в столиці Московської держави, як стверджують учені, саме українські викладачі. Заслуга в закріпленні церковнослов’янської лексики в словнику російської мови приписується Михайлові Ломоносову, який розробив учення про три "штилі". Відзначимо попутно, що Ломоносов не ввів слов’янізми в ужиток, як іноді намагаються піднести радянські філологи, а констатував стан сучасної йому мови.

Слов’янізми і за часів Ломоносова, і декількома століттями раніше, і нині були і є складником російської лексики. У російській, на відміну від української, вони сприймаються як цілком «свої», за винятком рідковживаних або нарочито «церковних» (брег, глас вопиющего, дщерь).

Мабуть, некоректно взагалі говорити про запозичення чи асиміляцію слов’янізмів у російській мові, оскільки процес проникнення їх у мову тотожний її еволюції. Інакше кажучи, якби не було старослов`янської – не було б і російської.

Радянські науковці чомусь «соромилися» визнати той факт, що православ`я зіграло вирішальну роль у формуванні російського етносу. Вивчення генезису мови як віддзеркалення розвитку культури й становлення етносу допомагає відновити не зовсім ясну картину консолідації різноетнічних елементів у російський етнос.

Ще академік Олександр Шахматов на початку минулого століття підкреслював, що російська мова з`явилася внаслідок взаємодії церковнослов`янської мови зі східнослов`янською в Києві. Тобто, якщо називати речі своїми іменами, російська бере свій початок в українізованій слов`янській – книжній мові Х – XII століть. І зобов`язана саме православній церкві, разом з якою церковнослов`янська мова прийшла в Русь.

Зі всім вищесказаним навряд чи хтось із учених стане сперечатися. Існує, щоправда, гіпотеза, відповідно до якої частина слов`янських племен, котрі населяли землі на північ від Русі, пришли туди зі слов`янського півдня, тобто були південними слов`янами. Звідси та легкість, з якою російська мова «ввібрала в себе» південнослов`янські ознаки. Проте навіть ця гіпотеза не суперечить вищесказаному. Адже якби не мова Кирила й Мефодія, що просувалася на північ з боку Києва, ці південнослов`янські острівці розчинилися б у східнослов`янській масі.

Місіонерська роль слова

Проте все-таки не зовсім ясним залишається питання: яким чином відбувалося масове проникнення іншомовної, південнослов`янської, лексики в мову різних племен (до речі, часто навіть не слов`янських). Адже в живій російській мові з часів початку її формування фігурують чужі східнослов`янським діалектам слова й форми: время, сладкий, облако, средний, вредный, любимый, избивать, восход, враг, единственный, дважды, охранять, храбрый, Владимир, странный, плен, каждый, между, возможно, прохладный тощо.

Така мовна експансія можлива в разі завоювання одних народів іншими, внаслідок чого одна мова поглинає іншу, результатом чого стає щось третє (мова-"переможниця" отримує фонетичні та інші ознаки "переможеної" мови). Так, унаслідок завоювання Британських островів норманами в ХI столітті в англійському словнику – германському за походженням – з’явилося близько 70 відсотків слів французького (латинського) походження. У німецькому оточенні припинила своє існування прусська мова, в англійській – розчинилася валійска. Історія знає безліч таких прикладів, коли носії однієї мови витісняли носіїв іншої мови. Проте у випадку з російською спостерігається щось унікальне: адже східнослов`янські племена, котрі поширили свій вплив на територію нинішньої Росії, не були носіями церковнослов`янської мови.

«Тріумфальна хода» церковнослов`янської мови, мабуть, пояснюється тим, що експансія на північ супроводжувалася посиленою місіонерською діяльністю священнослужителів і знаті. Завойовники не просто йшли знімати дань із нових підданих, а несли також віру, нерозривно пов`язану з її мовою.

Як свідчать історичні джерела, завойовники-місіонери часто стикалися з опором завойованих народів, серед яких, окрім слов`янських, було чимало угро-фінських племен. Проте з часом нова віра справила на тих, хто її прийняв, такий вплив, що разом з нею вони прийняли і її мову. Початок формування російського етносу й мови припадає на ХII – XV століття, коли на основі східнослов`янських говірок та церковнослов’янської лексики починає формуватися російська мова. На перших порах запровадження християнства й, відповідно, мови (як бачимо, ці процеси нероздільні) проходило не завжди гладко: насильно викорінювалися старі обряди, предмети культу, можливо, письмена, пов`язані з поклонінням язичницьким богам. Сучасна російська зберегла сліди живої двомовності, коли на завойованих територіях співіснували одночасно східнослов`янська мова дохристиянського періоду і нова, масово нав`язувана священнослужителями та освіченою знаттю. Збереглося безліч паралельних форм: холод – прохлада, сторона – страна, сидячий – сидящий, волость – власть, ровный – равный, перегородить – преграждать, один – единый, выпытать – испытать тощо.

Змінилося декілька поколінь, поки християнська віра, як і церковнослов`янська лексика, міцно увійшли в життя народу, що формувався.

Таким чином, стає зрозумілим, чому російська мова прийняла слов’янізми, а українська – ні. Адже формування етносів і, відповідно, мов відбувалося в різні періоди: до приходу старослов`янської мови в Русі вже сформувався етнос із своєю мовою, на яку іншомовні елементи навіть упродовж кількох століть взаємодії в «мирних умовах» не могли справити істотного впливу. На північ від Русі консолідація різноетнічних елементів відбувалася пізніше – під зовнішнім тиском, який супроводжувався прищепленням віри та «її» мови.

Сьогодні непросто намалювати реальну картину тієї, за історичними мірками, зовсім недавньої епохи, але очевидним є одне: християнство кардинально змінило етнічну картину в східнослов`янському світі.

Джерело: УНІАН

Автор: Володимир Ільченко, к.ф.н.
Дата: 27.02.2008 12:15

Приветик дела потихоньку,)))))нечем не занимаюсь сижу дома хожу в спорт зал, и так шляюь туда сюда, вообщем немогу себя некак заставить начать усилиный поиск работы, это ведь сопрежено с многими трудностями и так неохота влазить в эти все проблемы, безвольный я человек, и нравится мне нечегонеделание и не скучно както, вот и охота подольше нечего неделать, а между тем арбайтсамт не дремлит и наверное в скором времени получу я, приглашение на предявление своему бюратору ответы на десятки моих бэвэрбунгов которые находятся у меня в голове и скорей относятся к предметам моих фантазий чем к миру материи, вот сижу думаю какбы нечего неделать и не попасть в просак в виде еврожопы(а по нашенски рабского труда который в конечном итоге некому не приносит пользы, но является формой раставленния точек над и в класовом деленнии немецкого общества, утверждая еще раз рабское отношение к ауслендерам немецкого правительства, через орган исполнительнойвласти в виде арбайтсамта.)
А вообще здравый смысл должен победить в конце концов))) работа нужна и от этого некуда недется, я впринцепе не сильно то и нуждаюсь в таком материальном благе как деньги в этом мире, но согласится каждый деньги зло но приятное) да и куда без них в глубочайшем океане мировых цивилизаций)))) неиспить неоткушать да и дух свой блуждающий средства нето ублажить. Исходя из подобных соображений , деньги зло неминуемое и непреодолимое, а потому покорится судьбе и к делу добывать деньги уподобится нашим далеким предкам и приложить усилие подобно тем котторое они усердно прилогали для добычи огня))ибо деньги это огонь , огонь который дает жизнь и который ее забирает, огонь котторый согревает и палит , дает свет и ослепляет))))))))
вот что такое деньги котторые всем так нужны . А водбще то чтобы кушать нужно работать, и зла тут нето и теплом повеяло, да и правильно это.

Життя йшло, на обрії пропливали хмарки повз сонце , як оте життя , що йшло повз нього. Він добре бачив сонце, але хмарки, він туди не дивився.
Він підвівся стомлений від споглядання сонця , він не бачив тепер шляху. Все йшов тай йшов. Тримав у руці пляшку сонячного напою. І якийсь туман окутував його ноги, він йшов босяком. Сонячне проміння йому гріло тім’я , сонця він більше не бачив, попереду розмаїто – біла площина, під ногами димкий туман. Попереду чорна крапка, що стоїть в кінці білої площини, по якій пролягав його шлях, позаду залишилося сонце. Що його чекає, авжеж він не знає. Якби теє знання , то хіба ж йшов би він далі. Ні тоді б він отак просто сівби де йшов тай змочив би горло отим сонячним напоєм з пляшки, впав би на білу площину тай втопився б в туманні , тому м’якому покривалі всього сущого в тому розмаїтньо – білому світі
Один навкруги біла площина , що розкинулась у всіх існуючих , тай в не існуючих напрямках теж. Що з того що вона біла, де різниця в кольорі ? Якщо в цьому білому немає не крихти життя , де сенс, лише та чорна крапка десь там далі.

На небі боги,
На землі життя,
Перуниця, у руках Перуна,
Сварга, що є вічне життя,
Душа в молитві, зігріва.
Ніч на небі,
ніч на землі,
Палає полум’я обабіч,
Шануймося Русси
настає віща ніч.

Ми Скіфи, і Анти
Ми Готи й Славянє
Ми Кімерийці,
Венети й Роксолани
Нас поважали і шанували
Яко рівних сред рівних
І ми се знали!!!

То куди ж подівалось
Той розум та сила
Ми воїни
тог де ж наша могила

Могила та стерта
Душа сплюндрувалась
Ярмо нас зігнуло
життя поламало

Ми браття
ми сильні
ми крепкії духом.
Ми небо благаємо
Боги нас єднають

Тож станьмося кругом
візьмемося заруки
Згадаємо сваргу.
Бо там наша поміч,
там слово останне.

Якось на небо

Нишком до тебе

Згори дивлюсь

Як панство прийдешнє

Тебе благає

Візьми мнє до тебе!

Та тебе немає

Закриєш ти очі

Й нічого немає

А ти важаешь

Що маєм того вистачає



Подіймось

до тебе на небо

Вавілон досконалий

Нам допомагає

Спитаймося тебе

Батько наш рідний

Чи ми не благали?

Милосердя ми знали?



То стань на коліна

Пред здешнім творінням

Без тебе ми жили

Без тебе творили

Яко се значення

Без татка зростати

Але ж то було

І мати нам рідная Земля

Притулок дала



Так от тепер..

Ми до батька

Завітати хотімо

Яко вам йдеться

Чи п’ється

Солодко спиться?



Чи Ангол сурмить

Чи ще ні?

Ах так

Той Ангол вам спати заважає

Що сурму ви в нього забрали

То ж тепер не настане

Вже того світу кінця



А ми все чекаємо

Ту книгу читаємо

Що дав ти нам

Як батько насправді

А ти все не бачиш

Тай бачить не хочеш

Що діти чекають

Як овці в загоні

Й з часом частіше

Все очі підіймають

На тебе поглянуть

На гору піднятись

З тобою поцілуватись