Уважаемые приемные семьи,опекуны и ДБСТ объединяйтесь ,пишите свои истории,добавляйте фото,делитесь информацией,будьте активней

Дитячий будинок сімейного типу - родини Дзюба
Дитячі будинки сімейного типу - Дніпропетровська
Автор

Дзюба Тетяна Іванівна

Кількість вихованців, їх вік і стать: 9 дітей, віком 5 - 13 років
Адреса: вул. Озерна, 45, м. Марганець, Україна, 53407
Телефони: 0(5665) 2-16-63, +38(066)644-29-59
Контактна особа: Дзюба Тетяна Іванівна, Дзюба Юрій Володимирович

Ідея створення ДБСТ виникла в нас ще в 1994 р., коли ми працювали в Москві. На той час хотіли створити славнозвісний «Кітеж» - містечко, де мали проживати обездолені дітлахи зі своїми новими сім’ями; ми мріяли поїхати туди працювати і віддати своє тепло та ласку дітям-сиротам.

Але не склалося. Коли у нас з’явився маленький Микитка, я тяжко захворіла. Надії на одужання майже не було. Лежачи в реанімаційному відділенні, я весь час говорила до Господа в молитвах і просила його допомогти мені та моїй родині подолати хворобу. Я обіцяла виховувати знедолених дітей, сіяти зерно добра в їх серця і це буде «Божа нива». Минав час, хвороба відійшла. Дитина підросла і майже одужала. А обіцянка залишилась і нагадувала про себе.

Одного дня мені зателефонувала знайома, яка працювала у виконкомі, і запропонувала поїхати до школи-інтернату у с. Вище-Тарасівка познайомитись з дівчинкою, якій 10 років, навчається на «5», сирота. Поговоривши з чоловіком, вирішили, що поїду і познайомлюсь з нею, подивлюсь та порозмовляю. Другого дня вирушили в дорогу. Це було 17 січня. Приїхавши – познайомились, порозмовляли, поплакали і здалося, що ми знайомі з самого народження. Це був четвер і нам запропонували забрати її на вихідні. Ілона погодилась, так як мріяла вирватись з того пекла. Вдома вона себе почувала так, нібито жила тут завжди. З першого ж дня ми були татом і мамою. Наш Микита спочатку сприйняв її як дівчинку, яка прийшла побавитися. Але потім почалися ревнощі. Я протягала дві руки і говорила, що для кожного є своя рука, яка буде їх пестити та обіймати, так і мирились.

Йшли дні з оформленням документів, і тоді ми вперше почули про прийомну сім’ю «під великим секретом». Коли ми почали добиватися статусу прийомної сім’ї, нам відкрито в очі відповіли: «Краще гроші віддати до інтернату, чим створювати обузу собі на голову». Весь тягар біганини з документами ліг на мене, так як чоловік працював з раннього ранку до пізньої ніченьки. В прийомній сім’ї нам було відмовлено, і сказали, що якщо ми будемо наполягати, то Ілона залишиться в інтернаті, нам її не віддадуть. Ми вирішили оформити на неї опіку. Зараз їй виповнилось 16 років. Але в скронях кожного дня звучав голос: «Це ще не всі, коли?..»



Ми переїхали до міста, щоб дітям дати кращу освіту і почали роботу по відкриттю прийомної сім’ї, тут ми і дізнались, що є також ДБСТ. Два роки ми не могли просунутись ні на крок у цьому напрямку. На той час ми примітили одного хлопчика з притулку – Данилка. Ми з ним підтримували відносини 1,5 роки. Навідувались до нього, забирали додому, але не мали документів про закінчення курсу підготовки. Коли ми поїхали на навчання, дитину відправили до дитячого будинку. Він плакав і говорив, що в нього є вже тато і мама. Зараз Данилко з нами, але прийшов він зовсім іншим, знервованим і заляканим.












По закінченню навчання ми отримали дозвіл на відкриття ДБСТ. Перші діти – Ковальчук Яна та Юра, Ганоіченко Діма. Брат з сестрою пройшли нелегкий шлях перед тим, як потрапити до нас, і ми навіть не сподівались, що зможемо зробити з них щось добре. Але за ці місяці, що діти з нами, Яна стала майже відмінницею. Юру з Дмитром не можна було залишати навіть на хвилинку, все трощилось – олівці, іграшки, книжки. Потім з’явились Данилко, Каріна та Ярослав. Микита з Ілоною допомагають нам у вихованні молодших дітей.








Така в нас велика родина. Ми з чоловіком задоволені і любимо всім серцем наших щебетунів, вони в нас найкращі.

Дякуємо Богу і всім, хто допомагає в нашому нелегкому покликанні виховувати знедолених дітей.