Никопольчане в зоне АТО поздравляют нас с Новым Годом (видео)
http://city-nikopol.com.ua/... 

На Майдане Независимости в Киеве, где сейчас продолжается акция протеста, создали Всеукраинский оперативный казацкий штаб и выбрали старшину Всеукраинского казачества.



Таким образом, были выбраны атаман, судья, писарь, обозный и казначей. Они будут руководить всеми членами казацких организаций, которые сейчас находятся на Майдане.

Казаки на главной площади страны охраняют одну из баррикад – так называемый, 4-й Казацкий редут, где они «служат» по принципу ротации, постоянно меняясь с коллегами из разных регионов Украины.

«Для проведения оперативного руководства казацкими организациями, которые уже прислали свои делегации для усиления 4-го Казацкого редута Майдана, и всеми другими, которые присоединятся в ближайшее время, Казацкий Совет создал Всеукраинский оперативный казацкий штаб и выбрал старшину Всеукраинского казачества: атамана, судью и писаря», - говорится в сообщении Казацкого Совета.

Руководителей казаков на Майдане выбрали 11 января в присутствии 40 казацких организаций Украины. Атаманом стал глава Благотворительного фонда им. Сирка Владислав Ладыгин, по прозвищу Клешня, писарем – казак Грива, судьей – Николай Хмельницкий, казначеем – казак с прозвищем Морозко, а обозным – Мазай.

Запрошуємо патріотів України на захід Дня козацтва 2013 року. Запрошуємо козаків та громадян на захід Дня козацтва , який пройде під проводом ГО «Рада отаманів Війська Запорозького Низового» за участю козацьких організацій Війська Запорозького Низового 13 жовтня 2013 р. Офіційна частина заходу починається на площі біля пам'ятника Богдана Хмельницького з 10.30 години міста Нікополь. До 12. 00 години козаки прибувають на своєму транспорті до Меморіалу – могили кошового отамана Івана Сірка де відбудеться молебень. Далі вирушають на вшанування пам'яті до могили засновника козацького благодійного фонду "Меморіал ім. Івана Сірка", письменника та краєзнавця Леоніда Бурди, потім на спадщину останньої Запорозької січі у селище Покровське до пам'ятних міст козацтва з відвідуванням музею. Головна частина заходу відбудеться на узбережжі Каховського водосховища селища Покровське, де козаки висадять дерева розвиваючи Зелений гай, скуштують польового борщу та кулішу, зап’ють чаєм, за похідним козацьким звичаєм вирішено відмітить без алкогольних напоїв. Секретар Ради отаманів Війська Запорозького Низового О.В. Шевченко

Чотири золоті правила Нестора Махна

Кажуть, ще з махновських часів збереглися Чотири Золоті Принципи громадського руху – знання, яке переходило з уст в уста. 
Низова самоорганізація є універсальною відповіддю на тупість державної машини. 

Махно – безкомпромісний синонім анти-примусу, ворог пихи високих кабінетів, символ людської волі, що протистоїть величезній та бездушній державній машині. Жива свобода, що змогла постати між жорнами імперських армій. 

Нинішній світ наповнений протистоянням ДЕРЖАВИ і ЛЮДИНИ. Україна тим і відрізняється від інших, що протягом сторіч ЛЮДИНА тут здобувала гідних захоплення перемог. 

Українці мають пишатися тим, що з тих самих високих хмар, з тих самих безкраїх степів півдня народилась і чорнопрапорна республіка Махна, і Запорізька Січ – явища, схожих на яких не було ніде і ніколи в світовій історії. Бюрократичні машини не були причетні до цього чуда – навпаки, прагнули їх всіляко знищити. 

Але Махно, звісно, не помер. Його бачили 9 березня 2001 року в парку Шевченка і 22 листопада 2004-го на Майдані. Останнім часом він частенько з’являється на протестах проти незаконних забудов, проти нового варіанту кодексу законів про працю, проти кривавого безвладдя на дорогах. Цілком можливо, що він був і там, де люди самі збиралися й громили «точки», де торгують наркотиками. 

Махно – всюди, де люди виходять боротися за свої права, виходять без зовнішнього примусу чи за гроші, а за власною волею. Власне, правлячий клас України існує лише через те, що в людях недостатньо волі боротися з усіма утисками, що їх завдають ті, у кого гроші та влада. Втім, люди потроху вчаться. 

Їм у цьому допомагають. Україна впевнено крокує до середовища, де має зародитися народне самоуправління. Сучасна держава невідпорно деградує, і лише непоінформованість населення про масштаби зловживань чиновників, суддів та депутатів дозволяє існувати нинішній системі влади. 

Втім, прогресуюча нездатність державного механізму виконувати свої функції – наприклад, здійснювати судочинство – сама стимулює людей замислюватися: а навіщо така держава взагалі потрібна? Чи не краще звичайним людям самим об’єднуватися і захищати свої права самостійно, без допомоги галасливих політиків та блідих чиновників? 
Це схоже на революцію! 

Звичайно, Махно і є революція. Але теперішній Махно не закликає до грубого бунту – скоріше до бунту естетичного, проти жалюгідної потворності нинішніх суспільних процесів. В скрипіння бюрократичних механізмів достатньо додати трохи живого голосу – і усім стане краще, усім стане веселіше. Низова самоорганізація сама по собі є універсальною реформістською, мирною відповіддю на тупість державної машини. 

Незадоволені ЖЕКом? Об’єднуйтесь і обслуговуйте житло самостійно! Поряд руйнують сквер під автостоянку? Об’єднуйтесь і перешкоджайте в судах і на вулиці! Проти пробок на дорогах? Проти обов′язкової вакцинації? І так далі. Як саме далі? Ось відповідь – точніше, її початок. 

Кажуть, ще з махновських часів збереглися Чотири Золоті Принципи громадського руху – знання, яке переходило з уст в уста: 

1. Об’єднуватися на основі чіткої мети 
Цим може бути що завгодно – від бажання очистити місто від наркотиків до лобіювання їх легалізації. Важливо лише те, що громадяни гуртуються навколо певної мети, і при цьому неважливі політичні, релігійні та будь-які інші погляди. 

Ніщо так не розділяє людей, як суперечки з абстрактних політичних питань чи щодо чеснот того чи іншого політика. 

Власне, саме такі спори тримають людей роз’єднаними – що й потрібно чиновнико-бізнесмено-політиканській машині, що зараз керує українцями. В той же час спільна мета (наприклад, створення інфраструктури для велосипедистів чи захист лісів від вирубки) об’єднує людей зовсім різного походження, соціально-географічного положення та статків. І це мирне гуртування народу страшенно дратує й лякає можновладців. 

Спробуйте об’єднуватися хоча б лиш для того, щоб побачити, як будуть біліти від люті чиновники. Ще б пак, громадяни сміють забрати у держави монополію на представлення їх інтересів! 

2. Об’єднуватися без вождів 
Всі рішення приймати консенсусом, не замикати жодної важливої функції на окремих вождях. Для багатьох звучить дико, але варто лише спробувати – і виявиться, що такий механізм чудово працює! 

Це ледь не найголовніша річ у самоорганізації – щоб не було начальства, яке легко підкупити. Якщо формальності вимагають мати одного представника, то потрібно забезпечувати постійну ротацію людей на посадах. 

3. Жодного політиканства! 
Не ставити собі за мету зайняти політичні чи інші пости. Відмовлятися від будь-якого політичного піару в ході здійснення своєї діяльності. Уникати тісного контакту з партіями і рухами, що фінансуються «зверху». Вони – гнила частина гнилого апарату держави, жити і партіям, і держапарату у нинішній формі залишилось недовго. 

Про гнилість – це не риторика, про це говорить багаторічний досвід громадянської діяльності. Партії є лише піар-структурами, що обслуговують інтереси своїх лідерів. 

4. Покладатися лише на свої сили 
В першу чергу – на самофінансування. Громадська дія майже не потребує грошей, і це міф, що реальний рух не може існувати без потужної фінансової підтримки. 

Хоча тут є зерно гіркої правди – в Україні соціальні рухи рідко існують без зовнішнього спонукання, яке приходить у формі грошей. Але це патологія, яка минеться. 

Стимулів міняти щось в соціумі з’являється дедалі більше. Питання наявності у людей волі до дії – це питання часу.

Р.S. - Дуже доречно і у наш час. (Отаман НС О.В.Шевченко)

ОРИС КОЖИН: «УСЕ ВИРІШУЄТЬСЯ ТУТ, У СЕВАСТОПОЛІ»
http://portal.uoun.org/news...

7 квітня 1992 року о 17 годині 37 офіцерів управління і штабу Кримської військово-морської бази склали військову присягу на вірність українському народу. Борис Кожин
у підготовці складання військової присяги Україні офіцерами свого штабу участі не брав і про призначення ритуалу і прийом присяги не знав. Приблизно в цей же час командир Кримської ВМБ у кабінеті представника


Президента України в м. Севастополі Івана Єрмакова отримав від першого заступника Голови Верховної Ради України Василя Дурдинця пропозицію очолити майбутній український флот. В той же день йому було вручено підписаний напередодні, 6 квітня, Указ Президента України про його призначення командувачем Військово-Морських Сил України.
8 квітня 1992 року Міністр оборони України Костянтин Морозов підписав директиву «Про формування Військово-Морських Сил України». 13 квітня сформована орггрупа ВМС України. Створення оргрупи ВМС привело мало не до міждержавного конфлікту: одночасно був обнародуваний указ президента Росії Бориса Єльцина «Про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Російської Федерації» та дана команда підняти на кораблях ЧФ Андріївські прапори.
З перших днів роботи орггрупи ситуація навколо неї різко політизувалася. Бориса Кожина звинувачували в будівництві паралельних флотських структур. Розпуску орггрупи, а потім і переведення її з Севастополя до Новоозерного вимагав Командувач ЧФ адмірал Касатонов, Військова рада і офіцерські збори флоту, різноманітні проросійські політичні і громадські організації. Вони вбачали в українських моряках основу державотворчих процесів в Севастополі і в Криму та зміцненню на півострові позицій української держави.
1 грудня 1992 року введені в дію штати штабу і структур Військово-Морських Сил України. Сформовані командування, Військова рада, управління і служби штабу ВМС, почали формуватися структури флоту. Уряд України затвердив запропонований Кожином план добудови бойових кораблів на суднобудівних заводах України і створення на їхній базі Військово-Морських Сил.
В 1992—1993 році українською промисловістю були добудовані і передані Військово-Морським Силам фрегат «Гетьман Сагайдачний», великий розвідувальний корабель «Славутич», десантний корабель на повітряній подушці «Донецьк», корвет«Луцьк». Штабом ВМС були сформовані екіпажі кораблів. Розпочато заходи бойової підготовки. Одночасно формувалися підрозділи бойового і тилового забезпечення флоту. 29 червня 1993 року в Севастополі був сформований і укомплектований технікою і особовим складом батальйон морської піхоти ВМС.
Так починалася історія власне Українського Флоту. І на її сторінках одним із перших, разом з прізвищем вождя орггрупи Євгена Лупакова, записане славне ймення ще одного «українця душею», «натуралізованого росіянина» Бориса Кожина.
5-6 квітня 2013 року Борис Кожин виступав на всіх врочистостях Дня Українського Флоту. І розповідав він не про морські баталії минулого. Але, опікуючись плеканням майбутніх поколінь, скрізь він говорив приблизно одне й те саме: про український флот, про Україну, про виняткову важливість взаємодії громадськості та громадських організацій (штибу СОУ) з армійськими та флотськими організаціями (адже там служать наші сини і дочки), зрештою, про український дух на Чорному морі, який тепер не викоренити жодними імперськими проявами,

Виступ Віце-Адмірала Бориса Кожина в Михайлівському Равеліні перед морськими офіцерами та громадськістю України 6 квітня 2013 року.

Панове, двадцять один рік, як створено наш, Український Флот! О, які у нас з вами за плечима спогади, ідеї, позиції, аналіз – скільки всього пережито! Нехай кожен із вас, присутніх, нині зробить відтак висновки, і нехай ці сентенції розпочнуть своєрідний внесок в історію, яку ми з вами переживаємо. Адже те, що ви сьогодні зібралися на віншування Військово-Морських Сил України, це є підсумком натхненної роботи впродовж десятиліть цілої групи, команди людей. Отакий-от мій «глибинний», морський висновок.
Цими святами ми вперше за стільки років від 1918 року, тут, у Севастополі, пішли і поклали вінок тим розстріляним тисячам українців. Тепер лишилися тільки нащадки тих людей. А сьогодні, започаткувавши нову традицію, ми відвідали могилу морського героя, Віце-Адмірала Володимира Степановича Пилипенка – члена СОУ, який пішов від нас 2005 року. Це і є вона, «глибинна», морська українська історія, яку живі, вшановуючи пам'ять померлих, пишуть зараз разом із неживими.
Але я хотів би продовжити слова Голови Спілки Офіцерів України Євгена Олександровича Лупакова, підкресливши, що, так, є український флот. Він існує і він має своє майбутнє. І ви всі це бачили. Кожного разу, коли око падає на почесний караул Військово-Морських Сил України, ти бачиш: Український Флот є. І в мене серце від того файно працює, моя душа від того радіє. Адже що таке Військово-Морські Сили України для нашої нації? Якось я їздив на Західну Україну, на відкриття пам’ятника Степану Бандері в Сколі. І там до мене підходять люди і кажуть: «Дякуємо, пане Борисе, ми знаємо що у нас флот є!» Це визнання, це усвідомлення своєї могутності. Тобто український народ знає, що їхній, Український флот визначився. Що це не якась там псевдо-патріотична організація, яка може завтра змінити прапора і перейти під юрисдикцію іншої держави. Ні, ВМС України - це чітко сформований вид збройних сил, який існує для захисту наших національних українських інтересів: в Криму, в регіоні і в Севастополі. Я переконаний: якби не було би Українського Флоту, Крим давно вже не був би українським. Тому-то українські військово-морські сили є стабілізаційним фактором у Чорноморському регіоні.
Навіть попри те, що нас, як от зараз, поки що відкинули на задвірки. Ми от з вами збираємося в Михайлівському равеліні - також в історичному місці. Та я думаю, що настане той час, коли ми святкуватимемо дні нашого флоту в тому музеї, який знаходиться на вулиці, яка поки що називається вулицею Леніна. Бо саме там за всіма канонами і нормами наше місце. Та нічого, нехай, ще прийде наш час…
Я хочу підкреслити те, що, з одного боку, в Українській державі повсякчас нестабільність існує – і військова, і політична. Приходить, скажімо, демократ: усе буцімто демократично, проводимо якісь заходи, дуже розкуто. І потім приходить тоталітарний режим: все перевертається в державі на дещо інший бік. І так далі, і тому подібне… Але, попри цю нестабільність, ми, ВМС України, ми ж із вами існуємо і в таких умовах! І скажу більше: ми з вами повинні існувати, відповідаючи на будь-які виклики: від харківських угод до будь-чого, ніщо не має похитнути українського флотського духу.
От і зараз я з вами неначебто раджуся: що ж нам робити сьогодні? Раджуся, як Голова Конгресу громадянського суспільства. І ловлю себе на тому, що досі не побудували ми громадянського суспільства! А що таке громадянське суспільство? Це передовсім місцеве самоврядування. Отут, у Севастополі, наприклад, мають своє самоврядування, мають своїх громадян і вони визначаються: а що робити? Ми визначаємося. Не з пагорба президентського – байдуже якого, з тоталітарними чи демократичними ухилами, а самотужки! Якийсь там Кравчук або Кучма – там президент, і нехай собі. Але все вирішується тут, у Севастополі, все вирішують ті, хто тут живе. Ви, хто тут служить.
Так, друзі мої, зараз я, аналізуючи ситуацію, що склалася, кажу: молодці, від двадцятої річниці до двадцять першої , що ми святкуємо, зроблено значний поступ, ми вистояли знову, і я дякую за цю величезну роботу всім із вас, панове! Та, разом із тим, хочеться поставити запитання: де суттєві кроки на збільшення активності громадянського суспільства Севастополя в контексті захисту наших національних українських інтересів? Що відбувається в місті, а не на палубах наших українських бойових кораблів? Там, так, утворено зараз Клубу Адміралів – і, певною мірою, це також крок до чогось, можливо, перспективного. Щоправда, я якось висловився, що може статися, що цей клуб шовіністів збереться і більше п’ятдесяти відсотків скажуть: розпустити флот і передати його Росії. Тому-то я поки що відмовився вступати в той клуб адміралів. Я хочу подивитися, як він діятиме, заради чиїх інтересів.
Те, що відбувається в школах міста, має велике значення. Так, усім нашим хлопчикам і дівчаткам треба говорити! Говорити наполегливо! І не про вітчизну, не про батьківщину, а - про Україну! Незалежна, соборна, демократична, правова, підкреслюю, Україна! Не батьківщина, не вітчизна - забудьте ці слова, дорогі друзі, не існує в нас цих слів! У нас існує тільки одна: Україна. Її треба нам берегти, неньку. Пригадую сьогоднішнє ранкове відчуття. Я в`їжджаю в Крим, вмикаю 102 ФМ, і звідти лине пісня про моряків, там - марш Військово-Морських Сил України:

Хай завжди на морі буде штиль!
А коли проб`є сигнал тривоги,
Моряки підуть навпроти хвиль
І піднімуть прапор перемоги.
Бачить Бог державності оплот
З кримського південного кордону:
Український Чорноморський Флот
Забезпечить міцну оборону!..

О! Отой школяр слухає в Севастополі і думає: ну ти дивись, як гарно!.. Щось треба робити. Нині був у нас автопробіг на честь Українського Флоту. І ми проїхали сьогодні Севастополем з прапорами України і Флоту – вісім автівок, десять. Ну, то – сором! Я думаю, а чому було б не звернутися до громадських організацій, не звернутися до наших українців у Севастополі: дорогі друзі, приїдьте до пам’ятника першому українському флотоводцеві Петрові Сагайдачному, приїдьте на своїй машині, з нами разом посвяткуйте День Флоту. Що, не можна було? Можна було! Що, важко було? Не важко! Пишіть у фейсбук, панове, що, так і так, відбувається захід Спілки офіцерів України; що День Українського Флоту; що це свято. І люди стали б із нами поруч.
Мені дуже подобається, Спілка офіцерів України впливає на Морську академію. Отакі-от спільні дії і потрібні! Коли недержавна, а громадська організація є фундатором і помічником державної роботи. Тому що флот – це все-таки держава. Наша, Українська Держава. Флот – наш крайній форпост. І тому-то я сьогодні і закликаю всіх шукати і відбирати кращі з кращих кадри по в своїх містах і в військкоматах для служби на Українському Флоті: нехай Україна відчує дух свого рідного Флоту, а Флот – дух своєї рідної України.


Віталій Квітка,
підхорунжий українського степово-морського козацтва, член НСЖУ
Олександрійська організація СОУ (Кіровоградщина)
для порталу українських офіцерів (Спілки офіцерів України)

Кому заважає Іван Сірко?
7 апреля 2013Владимир ЧИСТИЛИН. Главное™ http://glavnoe.ua/articles/...

Чи можна собі уявити, щоб, скажімо, у Москві знесли пам’ятник Юрію Довгорукому чи у Лондоні Оліверу Кромвелю? Або навіть в стольному граді Києві комусь із високопосадовців спало на думку демонтувати скульптуру гетьмана Богдана Хмельницького? Проте у маленькому місті Мерефа, що під Харковом, місцеві депутати намагаються перенести символ власного міста – пам’ятник славетному кошовому отаману війська Запорізького Іванові Сірку.

На квітневій сесії, після запеклої дискусії, громадськості тимчасово вдалось заблокувала це питання. Обурені мереф’янці провели мітинг під стінами міськради і спромоглися, щоб з цього приводу були проведені громадські слухання, які призначені на 13 квітня. По-перше, люди взагалі не розуміють, навіщо збираються прибрати погруддя видатного земляка з центральної площі і сховати його за кінотеатром «Спутник» ближчі до туалетів. По місту повзуть чутки, що на цьому майданчику влада хоче збільшити кількість торгових кіосків, а мер сором’язливо відмовчується, говорячи що тут міг би бути фонтан або щось інше корисне для людей. Мабуть, хтось дійсно не проти захопити ласий шматок для задоволення своїх бізнес апетитів, бо навіть проект рішення сесії був засекреченим, але «Главному» врешті-решт вдалось його отримати.

По-друге, всі розуміють, що перенесення в інше місце одного із символів українського волелюбства має ідеологічні підстави. Наразі скульптура невипадково розміщена на в’їзді в Мерефу з боку Харкова, на узвишші, обіч автостради, яка веде до Запоріжжя. Звідси відкривається чудова панорама Артемівки, де був родовий маєток Сірка, а в ясний день здається, що видно саму Запорізьку Січ. Заховати пам’ятник подалі від людських очей, щоб його не було видно з траси, а краще взагалі зробити з нього звичайну паркове погруддя, на кшталт «дівчини з веслом» або «хлопчика з м’ячем» - таке завдання теперішньої місцевої влади.

По-третє, як розповідає голова ГО «Наш дім - Мерефа» Тетяна Селезньова, 30 травня виповнюється 20 років, як постамент Івана Сірка був встановлений у нашому місті. «Громадськість Мерефи виступила з пропозицією коли і як відзначити знаменну дату, як підготуватися до неї, як облаштувати територію навколо пам’ятника: винести за охоронну зону дитячий майданчик, торгівельні кіоски, налагодити систему освітлення в вечірній час, виготовити і встановити щити з інформацією про героя і про те, як створювався пам’ятник, полагодити п’єдестал, доповнити напис. Пропонувалося запросити на свято відомих людей України. Відповіддю на все це став справжній плювок в обличчя громадськості та І.Сірку», - з болем у серці висловлює думку городян пані Тетяна. Годі й казати: навіть у Франції на березі Ла-Маншу стоїть пам’ятник славетному козаку, а на рідній землі він зазнає поневірянь.

Для місцевих мешканців кошовий отаман війська Запорізького - це не просто знакова постать міста, як для питерців Петро I чи одеситів Дюк де Рішельє. Непереможений на ратному полі козак ще за радянських часів став для патріотично налаштованих мереф’янців символом боротьби за належність, український дух та історичну справедливість. Скільки довелося витримати цій скульптурі добре знає її засновник, почесний громадянин міста Кость Романов. За його спогадами, ще у березні 1978 року група небайдужих городян створила в Мерефі раду краєзнавчого музею. Одним із напрямків своєї роботи вони визначили збір матеріалів про Івана Сірка. Тоді же вперше було порушене питання про відкриття йому пам’ятника. Ентузіастам вдалося добитися, щоб навіть одну з вулиць міста назвали іменем славетного земляка. «У далекому 1980 міська рада прийняла рішення про спорудження пам’ятнику, але далі справа загальмувалась, - згадує К.Романов. - У численних відповідях на мої ще більш численні листи і звернення до райвиконкому, історичного музею, управління культури, в бесідах в обкомі тодішньої КПУ зазначалося: І.Сірко не такий вже знаменитий герой, його особу неоднозначно оцінюють «там», і грошей немає, та ще і герої війни 1941-45 років не всі знайдені і вшановані, а ви тут з Сірком. Врешті-решт і пам’ятника В.Леніну у Мерефі ще немає».

Самому Романову не одноразово довелося стояти з плакатом, збираючи гроші на постамент у Харкові, Запоріжжі, Мерефі. Нарешті, у квітні 1982 року чавунне погруддя Івана Сірка, не без пригод, вдалось перевезти у рідне місто кошового отамана. Це коштувало 1500 крб. і чимало нервів. Здавалось, погруддя ось-ось встановлять, але чиновники «своєчасно» схаменулись, і процес загальмували. Та й про який козацький дух свободи могла йти мова, коли країною ще правив «дорогий Леонід Ілліч»? На початку 80-х непоступливому Романову прийшлося залишити пам’ятник на своєму подвір’ї, де він простояв 11 років. До нього приходили вклонятися школярі та професура, краєзнавці зі всієї країни та патріотична інтелігенція. Сюди заходили все небайдужі до історії Мерефи, звісно, окрім чиновників від культури з обласного центру.

Перелам настав з початком перебудови. Після низки публікацій у ЗМІ в справу втрутилися особисто голова Українського фонду культури Борис Олійник та академік Петро Тронько. Напередодні Шевченківських свят у травні 1988 року Харківський облвиконком змушений був прийняти рішення про встановленні у Мерефі пам’ятного знака кошовому отаману Запорізької Січі Івану Сірку. Але після цього за втілення ідеї взялися чиновники. Поважна комісія з Харкова, недовго думаючи, підписала вирок: твір малохудожній і невиразний, робота непрофесійна, є певні анатомічні вади, і взагалі недовговічний (чавун товщиною 6-7 см). Запевнили, що рішення прийнято, гроші теж виділені, а на скульптурній фабриці зроблять отамана значно краще. Чи варто казати, що в бюрократичній тяганині справа знов загрузла. Потім поповзли вгору ціни. Не вистачало вже ні державних коштів, ні пожертв, зібраних через обласне відділення Українського фонду культури. Лише через два роки після отримання Незалежності, 30 травня 1993 року, пам’ятник урочисто відкрили. Погруддя не було навіть потреби ховати за завісою, бо мереф’янці його вже на той час добре знали – лише перерізали жовто-синю стрічку. Як написав тоді Кость Романов, це була 56 перемога Івана Сірка.

З тих часів нікому навіть у голову не приходило нічого робити з символом міста. У деяких літописах воно називалось Сірківка, а відомий історик Дмитро Яворницький впевнено стверджував, що майбутній отаман народився у слободі Мерефі. Хоча сьогодні багато дослідників цей факт спростовують, докази про те, що Сірко тривалий час разом із сім’єю тут жив – є незаперечними.

І ось у квітні 2013 року непереможеного полковника з насидженого місця депутати із партії влади (опозиція в Мереф’янскої міськраді взагалі не представлена) хотіли переносити подалі від людських очей. Як завжди, щоб менше було галасу від про-українських сил в купі з радянськими воїнами-визволителями. Громадськість поки не дозволила це зробити, але в мерії впевнені, що під приводом реконструкції майдану, своє рішення вони незабаром втілять в життя.

Втім, у самому Харкові Іванові Сірку пощастить, мабуть, більше. Хоча і тут влада тривалий час не знала, куди його приткнути. Влітку 2011 року при відкритті станції човнів Геннадій Кернес заявив, що є рішення топонімічної комісії про встановлення пам’ятнику козаку у сквері «Стрілка». Потім знайшовся кращий варіант. Наразі скульптор Олександр Рідний працює над бронзовим 5 тонним монументом, загальна висота якого складе 6,3 м. Він буде розташований на Бурсацькому узвозі, трохи вбік, над входом в метро «Історичний музей».

Отамана зобразять біля гармати, в руках він триматиме прапор з першим гербом Харкова. Будемо сподіватися, що справу доведуть до логічного кінця.

Тим часом мереф’янці, які всім світом збирали гроші на погруддя, зупинятися не збираються. У разі не сприйняття громадської думки вони будуть боротися до кінця: писати до профільного управління ХОДА, Міністерства культури, без погодження якого не можна переносити пам’ятник. звертатися до відомих та впливових людей.


Врешті-решт, городяни добре пам’ятають, що в свій час Іван Сірко підняв народне повстання і повів його до Харкова

Багато помилок є в історії, допускалися вони починаючи літописними бродниками і закінчуючи Запорізькою Січчю. Назву бродників виводили від слов'янської "кочової" людності, котра нібито "бродила" в донецьких степах. Насправді назва "бродники" походить не від слова "бродити", котре в часи Київської Русі не вживалося, а від слова "брід" — у значенні "ті, хто захищають броди", адже броди в ті часи, як зараз залізничні і автошляхові мости, були важливими стратегічними військовими об'єктами і їхній обороні приділялася надзвичайно велика увага. Вже пізніше виникло поняття бродити, тобто мандрувати, шукаючи нових бродів. Подібно до "бродників" на другому кінці слов'янських земель, на кордоні Чехії і Німеччини, сторожову службу несли "ходи" — військові поселенці, котрі охороняли проходи через прикордонні дрімучі Шумавські ліси. Відзнакою кожного хода був чекан, а їхнього емблемою був білий стяг із зображенням собачої голови. "Ходи" були звільнені від панщини і податків, мали своє самоуправління і суд. На їхню землю не мали права ступати вельможі і підпорядковувались вони лише королю.

Бродники в давнину були аналогічною формацією у військової прикордонної сторожі, котра охороняла від зайд землі України-Русі. Цікаво, що бродники згадуються не лише в донецьких степах, а й на Дунаї (ще у IX ст. хроніки фіксують боротьбу бродників проти візантійців та болгарських каганів), тобто вони стояли на сторожі південних та східних степових кордонів Слов'янщини.

Слово "берладники" теж не рясніє щедрими етимологічними тлумаченнями. А між тим походить воно від бер — лад, тобто влада народу. Адже, бер - бар — це давня дохристиянська назва священного ведмедя, котра була заборонена до вживання (ведмедя називали вуйко, ведмідь тощо). Збереглась у нашій мові лише назва бер-лога, тобто лігвище бера. А берло — це кий, котрий символізував владу старійшини. У гуцулів, бойків "бер", "берця" означає також кладку через річку, котра з'єднує два береги. Очевидно, що берладники — це військові поселення прикордонників, котрі дотримувались своїх давніх дохристиянських традицій, в яких значне місце займав культ ведмедя. Це підтверджується й тим, що, як свідчать джерела, серед руських князів ця територія мала назву некняженої, тобто жила в народовладді. Цікаво, що саме в цих місцях знаходилась і знаменита столиця племені уличів — (Пересічен), котра мала в своїй назві частку Січ.

Таємницею оповита і знаменита Болоховська земля, котра не визнавала зверхність київських князів. Вона також має зв'язок із прикордонними поселеннями козацького типу. Адже ще в набагато пізніші часи болоховниками або болоховцями називали запорожців, що полювали на звірів.

Щодо Коліївщини, то вчені чомусь виводять назву цього від того факту, що учасники повстання були озброєні колами. Насправді ж назва походить від великих ножів — коліїв. Коліями ще й дотепер в Україні називають людей, котрі по селах такими ножами — коліями — заколюють свиней. Причому, якщо іншу худобу "ріжуть" або "забивають", то свиней "колють". Олексій Братко-Кутинський пояснює це тим, що свиня здавна була жертовною твариною сонячного бога, а Різдво, до запровадження християнства, було днем народження Сонця — Кола. Цікаво, що гайдамаки перед повстанням проводили обряд освячення цих ножів-коліїв, для "великого свята", як писав Т. Шевченко, що вказує на існування певних таємних обрядів і ритуалів, спрямованих на знищення ворогів не лише фізично, але й духовно, ідеологічно. Назва одного з таємних товариств, котре діяло в Сяноцький і Перемиській землях в середині XVIII ст., була "Списаки". Але її назва походить не від того, що основною їхньою зброєю були короткі списи, а від ініціаційної ролі цих списів в ідеології товариства. Так само товариство "борців", котре діяло на Буковині, об'єднувало майстрів давньої арійської боротьби, котра передавалася з покоління в покоління, адже є згадка про окремі "борецькі роди". Професійні борці, котрі ходили по селах і містечках, займаючись боротьбою за гроші і навчанням людей, існували у багатьох народів. Іван Піддубний був з роду таких "борців". До речі, Б. Хмельницький, звертаючись до товариства левенців, називає їх "народними бійцями", що підтверджує думку про те, що вони також ходили і боролися по селах.

Так само і опришки чи гайдамаки були нічим іншим, як таємними організаціями народної самооборони від різних зайд і окупантів. Історичні джерела підтверджують, що опришки займалися охороною своїх районів від татар, часто завдаючи їм дошкульних поразок. Ян Собеський після битви під Хотином 1673 року писав, що, коли рештки розбитої турецько-татарської армії намагались переправитись через Дунай, то селяни і опришки, зібравшись біля Хребтовича у великих горах, з усіх боків оточили їх і наголову розбили, так, що жоден завойовник не вийшов, хоч було їх приблизно біля чотирьох і в усякому випадку не менше трьох тисяч. Те саме можна сказати й про козаків, гайдамаків, левенців тощо.
ДАЛ! на http://about-ukraine.com/in...

Братья казаки!

Всегда и во все времена казаки были прежде всего воинами, по первой необходимости вставали на защиту своего отечества, дома и рода. Под знаменами казачьих полков гордо несли службу наши отцы и деды. Кто как не казак знает, что такое служить Отчизне! Поэтому для нас праздник День Защитника Отечества по праву близок.

Cердечно поздравляем Вас дорогие братья с этим праздником! Желаем Вам крепкого казачьего здоровья, благополучия и процветания Вашему роду и пусть дыры на Вашей справе появляются только для наград и медалей

Как говорится, лучше грудь в крестах, чем голова в кустах!

С праздником, Казаки!

Чудны дела твои, Господи. В Подмосковье создают казачью авиацию

Центральное казачье войско решило развивать Военно-воздушные силы России и возродить казачью авиацию. Для подготовки будущих казаков-авиаторов войско заключило договор с ДОСААФ России о предоставлении ему нескольких аэродромов, закрепленных за Добровольным обществом. Как рассказал "Известиям" член президентского совета по делам казачества атаман Валерий Налимов, им уже предложили аэродромы в Чеховском, Ступинском районах и ремонтную базу в Балашихинском районе Московской области.

- Мы хотим ребят обучать парашютному спорту и летным навыкам. Необходимо возобновлять казачью авиацию, так как гражданская и военная сейчас находятся в некотором упадке, - рассказывает Налимов.

Он пояснил, что на аэродромах будут обучать детей не только из казачьих кадетских корпусов и школ, но и из простых общеобразовательных заведений. Выпускники летных курсов в будущем составят авиационное подразделение Центрального казачьего войска, которое будет готово сотрудничать с армией, добавляет Налимов.

Председатель ДОСААФ генерал-полковник Сергей Маев подтвердил "Известиям", что соглашение с Центральным казачьим войском подписано и организация готова предоставить свои аэродромы, а также специалистов для возрождения авиации.

- У нас есть девять специальных школ с авиационным уклоном. Если в каком-то казачьем корпусе есть необходимость учить парашютному и летному делу, то ради бога, у нас открыты для них двери. Пусть приходят в парашютные клубы и учат молодежь при помощи наших специалистов на подготовленной базе, - заявил он.

Донской казак Олег Гапонов рассказывает, что авиация у казаков существовала в 1918 году, когда действовала Донская армия. Правда, к возрождению старых традиций он отнесся скептически.

- Вместо того чтобы заниматься возрождением этноса народа, изучать его культуру, создаются организации, в названиях которых сплошь и рядом используется слово "казак". Почему бы им не назваться авиаторами или гусарами? Казаки были легендарным народом, а сейчас их слава относится к непонятной деятельности, - убежден он.

Член президентского совета по делам казачества Константин Затулин возражает, что сотрудничество казаков с ДОСААФ будет полезным.

- Казаки в истории прославились как люди смелые, не боявшиеся и не прятавшиеся за чужую спину, когда нужно было защищать веру, царя и отечество. Уверен, что спортивной и гражданской авиацией казачество бы гордилось. Если бы нашлись такие люди, которые бы смогли себя этому делу посвятить, то это пойдет на пользу всем, - утверждает он.

Эксперты обращают внимание, что казаки не первый раз активизируются и договариваются с властями о сотрудничестве. В середине ноября прошлого года стало известно о том, что они намерены патрулировать центр Москвы. Первые казачьи патрули уже прошли на площади Белорусского вокзала. А на юго-востоке города казаки действуют давно, в том числе охраняют православные храмы. Кроме того, осенью руководство ЦКВ обратилось к премьер-министру Дмитрию Медведеву с просьбой предоставить им здание Министерства обороны для открытия Казачьего учебно-культурного центра.

Член научного совета Московского центра Карнеги Алексей Малашенко убежден, что власти так внимательно относятся к казакам, потому что не могут решить общественные проблемы.
- Дело в том, что на Юге России казаки вносят вклад в общественное развитие, а у нас это похоже на политические игры. Думаю, что за казачьей авиацией стоит очередная коммерция. Государство просто пытается снять с себя ответственность за проблемы, которые не может решить. Вот и обращаются к таким конторам, как казаки, - добавил он.

Тем не менее атаман Валерий Налимов утверждает, что планы казаков вполне реальны. Он сообщил, что вместе с председателем ДОСААФа Сергеем Маевым планирует согласовать окончательные детали по созданию казачьей авиации с министром обороны Сергеем Шойгу.

Чи можна поєднати "наукову коректність" і "довгу історію України"?
СВІТЛИНИ\ФОТО http://www.istpravda.com.ua...
19.02.2013 _ Кирило Галушко
Полем принципової історіографічної битви стане така проблема: а який час і простір мусить охоплювати історія саме "України"? Оскільки не є таємницею, що наша земля не завжди називалася "Україною", а українці не завжди називали себе "українцями".
На ці міркування мене наштовхнув випадок з викладацької практики.
Була у мене студентка, яка прізвищем та зовнішністю була очевидним дитям Кавказу. Я поцікавився її національністю, а вона відповіла: "Я - українка". І я не мав підстав їй заперечувати: хоче людина вважати себе "українкою" - має на це цілковите право.
І надалі постало наступне питання: а що ми у своїй історії можемо вважати "українським"? І чи можна говорити про "українськість" у двох смислах – вузько-автентичному і широко-метафоричному?
Наскільки довго, в яких обширах, і як саме "українськість" буде виглядати з точки зору наукової коректності?
Додатковим приводом для думок з цього приводу стала активізація суперечок істориків з приводу того, на що мусить бути схожим "новий виклад" (чи гранд-наратив) історії України, який би підсумував (чи дав присуд) здобуткам нашого історичного цеху за 20 років незалежності.
Відчувається ця "активізація" зокрема за публікаціями в "Українському історичному журналі" розвідок та полемічних міркувань О.Яся, О.Толочка та Г.Касьянова (№6, 2012, в інеті ще не висить).
Як на мій погляд, основним полем принципової історіографічної битви стане така проблема: а який час і простір мусить охоплювати історія саме "України", оскільки не є таємницею, що наша земля не завжди називалася "Україною", а українці не завжди називали себе "українцями".
І навіть коли поширилася назва "Україна", то вона не одразу охопила увесь той простір, який ми сьогодні так називаємо. А історична наука зазвичай вимагає називати певні явища так, як вони називалися у конкретний час і окреслювати так, як вони окреслювались.
І тому питання про те, чи "коректним" є говорити про "історію України" до XVII ст., стає не парадоксальними жартами інтелектуалів, а таки пристойною темою для публічного обговорення. Що зайвий раз роздратує наш широкий український загал "неісториків", який і так перебуває у світоглядному хаосі щодо минулого та сучасного.
Почну відштовхуватись від однієї цитати, меседж якої в принципі міг би сформулювати і я. Але я не поділяю цю позицію на 100%, оскільки (як покажу нижче), навіть цю розумну тезу можна довести до логічного завершення абсурдом.
Отже:
"Відмова від національної телеології означає відмову й від штучних спроб українізації минулих епох (тобто або ж переназивати в національний спосіб, або ж фокусувати увагу лише на тих фрагментах давніх політичних, етнічних, культурних утворень, які можуть бути представлені як "українські", створюючи такі фантоми, як "Українські землі епохи бронзи", або "українське населення Великого князівства Литовського").
Це означає, що кожна епоха мусить описуватись у своїх власних термінах, а не через здогадне її відношення до майбутньої Української держави чи української нації. Це, своєю чергою, означає, що жодна реалія сучасної нам України не може керувати минулим і стуктурувати спосіб його опису: ні територіальні розповсюдження, ні етнічний склад.
Це дозволить створити максимально не-національну історію давніх епох. Було б фатальною помилкою виставити для минулого рамку сучасних адміністративних кордонів України і створити ілюзію, ніби давня історія в якийсь спосіб вже знала їх і підпорядковувалася цим майбутнім обмеженням".
Начебто усе слушно з точки зору наукової коректності. Але якщо буквально реалізовувати ці тези, то час і простір "історії України" відверто вислизатимуть у нас з рук. Оскільки ми не знатимемо, про яку територію, і про який час ми оповідатимемо.
Хрестоматійним начебто негативним прикладом є багатотомні "Очерки истории СССР", які розпочинали оповідь з палеоліту, хоча СРСР утворився у 1922 році.
Але я раптом замислився: а чи є взагалі якась альтернатива, аніж відштовхуватися від реальності того, що є сьогодні, як вихідної просторової матриці для оповіді про минуле? Чи є альтернатива спиранню на простір саме сучасної України, оформлений лише у 1954 році, в описі, наприклад, про добу бронзи?
Альтернатив, відверто кажучи, може бути безліч, - але не у тому випадку, коли ми називаємо нашу оповідь "історією України". "Як ви човен назвете…"
Зізнаюся щиро, що не знаю жодної (за назвою) історії окремої країни, яка б не була оповіддю про минуле в часі сучасної території (простору) цієї країни/держави. Безвідносно до того (якщо використовувати постмодерністську термінологію), який спосіб "конструювання" лежав в основі "винайдення" цієї країни/нації/держави.
Аби не бути голослівним: з досяжних в інтернеті історій Німеччини, Франції або Британії останнього часу, виходячи з доступної структури змісту, 80% оповіді територіально прив’язані до нинішніх меж держави. Решта 20% відносяться до попередніх форм ширшої державності, державної чи етнічної експансії в минулому, політичним, економічним, культурним впливам "назовні" та "іззовні", етнічним міграціям.
Поняття "країни", на відміну від "сучасної держави" або "сучасної національної держави" є дуже розпливчастим.
Є суттєва просторова відмінність між – Германією Тацита, середньовічною Німецькою імперією, другою Німецькою імперією, Третім Рейхом та Федеративною Республікою Німеччини; між Угорщиною в межах до 1920 р і після; між "етнічною Польщею" та "історичною Польщею"; або згадаємо такі чи-то "географічні факти", чи-то "цивілізаційні утворення" як Росія та Індія, щодо протяжності яких в просторі і часі ніколи не буде єдиної позиції науковців.
Де і коли починається "історія Росії" чи який згодом часопростір до неї відноситься – досі лишається загадкою у випадку, коли це є за назвою "історією Росії", а не "історією північної Євразії". Кажу це, виходячи з власного досвіду написання статті "Росія" до "Енциклопедії історії України".
Якщо вже коректно вживати термін "Україна" щодо певного часопростору, то це можна проілюстровати на прикладах вжитку топоніму "Україна". Які хронологічні та територіальні обмеження ми отримуємо?
Якщо виключити критерій "переназивання в національний спосіб та штучну українізацію", то "історія України" буде складатися з таких фрагментів:
1) історії Наддніпрянщини, Поділля, Волині та Слобожанщини з XVII ст.;
2) історії Галичини з останньої третини XIX ст.;
3) історії Закарпаття з 1939 р.
4) історії Буковини та Бессарабії з 1940 р.;
5) історії Північного Причорномор’я та Кубані (якщо виходити з "етнічних" критеріїв – з кінця XVIII ст., а "адміністративних" – з 1917 р. (без Кубані));
6) історії Криму з 1954 р.
Бо фактично ці території отримують доказову "українськість", лише входячи до "сучасних адміністративних кордонів України".
Але якщо ми почнемо заперечувати значення цих сучасних кордонів, то у нас взагалі загубиться просторова локалізація історії України. А от в часі ми втрачаємо геть усе до XVII-го століття. А чия історія і історія чого відбувалася раніше?
Щодо вжитку "коректних понять", то мені увесь час у нашому контексті згадується аналогічний випадок з Америкою. Як не дивно, з назвою "Америка" ситуація дуже подібна до ситуації з назвою "Україна".
Чи маємо ми право називати "індіанців" "індіанцями" або навіть "корінними американцями" з точки зору історичної коректності? Ні. Не були вони ніколи ніякими "індіанцями". Бо Америка – вочевидь не Індія. І "американцями" вони не були, бо навіть слова такого до часу не знали.
Чи можемо ми вживати термін "Цивілізації Месоамерики" як коректний? Ні. Не можемо до появи карти "Третя подорож до Нового Світу" Мартина Вальдзеємюллера 1507 р., на якій уперше з’явилася назва "Америка". Причому й після того так ми деякий час можемо так називати лише Північну Америку, бо Південна ще поки звалася "Терра Нова".
Між подорожжю Колумба 1492 і картою 1507 р. мусили б "коректно" називати Америку "Індією", бо Колумб вважав, що то "Індія". А до 1492 р. – виходить, що ніяк не можемо називати, оскільки в аборигенів не було назви для позначення свого континенту. Отримуємо "білу пляму", яку з точки історичної коректності ми не можемо ніяк називати.
Постає питання: але ж Америка – "географічний факт", континент, так само як Європа, такий самий факт, як Індія або Росія, і ми мабуть можемо коректно застосовувати термін "Америка" в суто просторовому, а не історичному сенсі.
Адже якщо "піти на принцип", то ми не можемо з точки "історичної коректності" писати "неоліт Європи", оскільки "Європи" тоді не існувало як поняття ані в ментальній картографії, ані в звичайній географії.
Проте ми не маємо альтернативи локалізації історичного явища в межах сучасних просторових уявлень. Терміни "центральна Європа" або "східна Європа" є історично обумовленими, іноді тимчасовими або дискретними і не мають чіткої локалізації. До XVIII сторіччя східним кордоном Європи вважався Танаїс-Дон, і відповідно, сама Європа була на чверть меншою.
Тому, якщо підсумувати, то немає ніякої різниці у критеріях вжитку щодо минулого таких територій як Америка, Європа або Україна сучасних назв ("Америка", "Європа", "Україна"), бо у більшості випадків це усе одно буде історичним анахронізмом. З цим просто треба змиритися як з вимушеною даністю.
Зазначу, що застосування географічних назв, так само як і історичної термінології, має виключно конвенційний характер – результатом угоди географічної спільноти або політичного співтовариства.
Що саме вважати "Європою", або від якого меридіану рахувати довготу – Грінвічського, Паризького чи Пулковського. Вважати одну й ту саму річку "Західною Двиною" на території сучасної Росії, і "Даугавою" на території сучасної Латвії.
Інший приклад. Західна Україна між 1921 та 1939 рр. називалася "Східною Малопольщею", а частина Великопольщі і Мазовії після 1797 р. кілька років офіційно називалася "Південною Пруссією", а Малопольща називалася тоді ж "Західною Галіцією" - але аж ніяк не "Польщею".
Яка назва є більш "історично коректною" щодо цих територій у ці проміжки часу? Чи стосується одне до "історії України", а інше – до "історії Польщі"?
Україна – також упертий географічний факт, вона позначена на картах протягом 350 років, щоправда, маючи в різний час різні обшири. Та ж Америка з’явилася на географічних картах як "факт" лише на 150 років раніше України, але повністю була окресленою аж через триста років після цього.
І якщо ми пишемо "цивілізації доколумбової Америки", ми так само можемо коректно писати "Україна за доби бронзи" і "Україна за доби неоліту". Так, наприклад зроблено у "The Times Atlas of the Archaeology of the World", створеному провідними британськими фахівцями десять років тому. Там написи "Росія" та "Україна" присутні на карті археології скіфської доби як саме "географічні факти".
Тлумачення їх застосування також може бути різним, бо "Україна" - "на місці", а от назва "Росія" (наприклад) просто позначає Східноєвропейську рівнину, а не землі сучасної Російської Федерації, і підписана на теренах сучасної Білорусії. Бачимо, що у "сучасній історіографії" ці проблеми з "коректними написами" актуальні не лише для нас.
Я, звісно, не пропоную зробити й відповідну "етнізацію" минулого і називати якісь домодерні спільноти виключними "українцями" в етнічному сенсі чи там тим більше "українською нацією". Але деякі з цих спільнот цілком спокійно можна називати "предками українців", якщо у нашій етнології не вироблені інші терміни на кшталт "протоболгар".
А з точки зору географії назвати наприклад кримських татар колишніх часів "давніми українцями" буде цілком коректно, оскільки вони жили на тій території, яка сьогодні називається "Україна".
Просто ми відверто не звикли до існування нашої держави як політико-географічного факту, який визначає називання та локалізацію явищ минулого на цій території. "Україна" - це набагато місткіше поняття, аніж "територія, заселена переважно українцями".
Тому єдиний висновок, який у мене напрошується, наступний: актуальна на даний момент політико-географічна матриця простору – єдина доказова і усталена система просторових координат при викладі історій країн/держав. Нам це може подобатися або не подобатися, але так є. І хоча Крим увійшов до складу України лише у 1954 р., усе його минуле належить до "історії України". Бо якщо інакше – то кому?
При копирсанні у цій проблемі мені зазвичай пригадуються деякі зауваження Фернана Броделя з його незакінченої праці "Що таке Франція":
"… нинішня французька територія – не єдина можлива одиниця виміру; вона включає до себе інфраструктури: області, провінції, краї… а сама є частиною Європи і усієї земної кулі…. Проте, жодна нація, провадячи неуникний і усе більш і більш напружений діалог зі світом, не лишається від цього власної історії. Відбувається змішування, але не розчинення".
Тому якщо наша майбутня оповідь називатиметься "історія України", то від кам’яного віку до ХХІ століття ця оповідь буде лише спробою відповісти на актуальне для кожної живої генерації питання: "А що ж таке Україна?"
(* Автор щиро вдячний за вочевидь полярні оцінки та зауваження щодо вищевикладених та інших (пов’язаних з цією проблемою) міркувань своїм колегам: Сергію Водотиці, Джону-Полу Химці, Оксані Юрковій, Геннадію Боряку та членам Вченої ради Інституту історії України НАНУ, на якій це було викладено у формі наукової доповіді)
Дивіться також інші матеріали Кирила Галушка:
Малоросія: країна, яка не відбулася. КАРТИ
"Колиска трьох народів" здревнює історію Росії за наш рахунок". ІНТЕРВ'Ю
Ми - нація переможців. Історичний міф про українців-недобитків
Забуті патріотами. Що українські історики зробили для російськомовних?
"Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину

"Це була політична авантюра, яка забрала життя десятків тисяч і понівечила долі сотень тисяч людей."-Микола ПАНТЕЛЮК
З 2005 року — Гетьман Українського козацтва.http://portal.uoun.org/news...
"Це була політична авантюра, яка забрала життя десятків тисяч і понівечила долі сотень тисяч людей."-Микола ПАНТЕЛЮК
З того часу, якстанній радянський солдат покинув Афганістан, минуло 24 роки. Виросло вже нове покоління, для якого та десятирічна війна — лише історія з життя держави, якої вже немає на карті. Однак для тих, хто пройшов через це пекло, вона не просто історія, а нестихаючий біль у серці за загиблими однополчанами, за тими, хто передчасно пішов або в кого не склалося життя вже після повернення додому. Ніхто не запитував цих хлопців, чи хочуть вони ризикувати своїм життям. Як і в молодого офіцера — десантника Миколи Пантелюка, який через три дні після одруження вже був у Кабулі. І саме з того, як він потрапив в Афганістан та якими були перші враження, ми розпочали нашу розмову.

— Коли радянські війська ввійшли наприкінці грудня 1979 року в Афганістан, я на той час служив у Болградській повітрянодесантній дивізії. Але рівно через два місяці, 25 лютого 1980 року, я вже був заступником командира батальйону 317 парашутно-десантного полку 103 Вітебської повітрянодесантної дивізії. Один батальйон нашого полку охороняв палац Бабрака Кармаля, другий — аеродром у Кабулі, третій, у якому я служив, опинився за 500 кілометрів від столиці Афганістану в пустелі. Перед нами було поставлено завдання — контролювати і не пропускати каравани зі зброєю та іншим спорядженням, які йшли з Пакистану душманам. Буквально через кілька днів, після того, як я прибув на нове місце призначення, почалася по суті перша бойова — Кунарська операція, під час якої загинули мої однополчани. Двоє з них посмертно були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

А щодо суто фізичних вражень, то якими вони можуть бути, коли ти живеш у палатці, температура влітку зашкалює за 50 градусів вдень і опускається майже до нульової відмітки вночі? Їжа — консерви, вода — з металевих ємностей. Окрім того, постійне патрулювання на закріпленому за нами п’ятнадцятикілометровому відрізку та можливість у будь-який момент потрапити в засідку. Перші ж бойові дії засвідчили, що потрібно враховувати нові реалії, які різняться від того, чому нас навчали. Здавалося б, проста подробиця — польова форма офіцера. Однак вона призвела в перші місяці до значних втрат, оскільки відрізнялася від солдатської, і на полі бою командний склад ставав прекрасною мішенню для снайперів. Тому терміново було створено нову, яку назвали афганкою, — однакову для всіх, від рядового до генерала.

— Так звані нестатутні стосунки завжди були однією з перманентних проблем армії. Чи оминули вони десантників, які вважаються елітою, тим більше під час бойових дій?

— На жаль, усвідомлення того, що перед кулею чи міною всі однакові, утверджувалося ціною людського життя. Так, в одному з десантних підрозділів під час бою загинуло 28 бійців, які були вбиті пострілом у спину чи потилицю. Спершу подумали, що це справа ворожих снайперів, які стріляли з тилу. Потім розслідування показало, що так молоді десантники помстилися «дідам» за знущання над собою. Були й інші прикрі випадки. Приміром, за вироком трибуналу розстріляли двох бійців, які займалися мародерством.

— Отже, від цієї війни у вас лише негативні спогади?

— Все не так однозначно, як ви вважаєте. Саме там я, як і більшість тих, хто пройшов Афганістан, зрозумів, що таке дружба, чесність і правдивість. Поступово відійшла в минуле і «дідівщина», а повагою та авторитетом серед бійців почали користуватися не ті, хто довше прослужив, а хто більше брав участь у боях. Приміром, були сержанти, яких поважали навіть більше, ніж окремих офіцерів, за вміння швидко орієнтуватися в обстановці, приймати єдино правильне рішення та не ховатся за спини підлеглих.

І хоча на десантні підрозділи припадають дві третини бойових операцій, втрати в нас були менші, ніж у піхоти, як ми називали мотострілкові частини. Передусім тому наші солдати й офіцери проходили відповідну піврічну підготовку. А бійців мотострілкових частин після прийняття присяги одразу ж кидали в це пекло.

— В яких бойових операціях ви безпосередньо брали участь?

— Їх було багато. Але одна з них, звичайно, за два з половиною роки моєї служби там запам’яталася назавжди. У травні-червні 1982 року проводили Панджшерську операцію, в ході якої вперше здійснено масову висадку десанту — понад чотири тисячі чоловік. Слід сказати, що за три роки тут фактично не ступала нога нашого військового, як і представників афганської влади. Цю територію повністю контролювали моджахеди під керівництвом талановитого польового командира Ахмад Шах Масуда. Панджшер було взято, завдання командування виконано. Під час цієї операції я виніс із поля бою пораненого солдата свого батальйону. Потрібно було перейти річку, проте берег — під прицільним шквальним вогнем духів. Мені довелося, доки не настала ніч, шість годин з ним на спині простояти в гірській річці. Хлопець залишився живим і пізніше приїжджав до мене з далекої Уфи. А потім підлеглі виносили мене, коли наш автомобіль підірвався на пластиковій міні. Міг би розповісти і про інші випадки, проте розумію, що площа газети не безрозмірна.

— На жаль, так. Тому, будь ласка, коротко — ваша оцінка тих подій з відстані тридцяти років, які віддаляють вас від них.

— Це була політична авантюра, яка забрала життя десятків тисяч і понівечила долі сотень тисяч людей. Наші втрати, за різними оцінками, від 17 до 50 тисяч воїнів, афганські — до півтора мільйона, більшість із яких мирні жителі. Багато хто з наших солдат пристрастився там до наркотиків і потім привіз цю заразу додому. Фактично радянське керівництво розпалило багаття, в якому досі згоряють людські життя. Хотілось би забути все, як страшний сон, але не можу. Як не можу байдуже сприймати будь-чиє зневажливе ставлення до тих, хто пройшов через це пекло, не відступив у критичну мить і залишився вірним бойовому побратимству…

Василь ТУГЛУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Микола ПАНТЕЛЮК. Народився на Івано-Франківщині. Закінчив Вище військове училище та Військову академію. Службу проходив у повітрянодесантних військах. З 1980 по 1983 рік — учасник бойових дій в Афганістані. Нагороджений багатьма медалями й орденами. З 2005 року — Гетьман Українського козацтва. Проживає в місті Донецьку

Запорізький Національний університет


Національну картину світу формує цілий ряд факторів, зокрема географічний, історичний, культурний, релігійний, і під їх впливом формується національна психологія. Ціла низка топонімів містить у своїй семантиці національно-культурний компонент [11].

Питання походження міста Нікополя неодноразово дискутувалось і на даний час обґрунтовано, що літочислення міста слід вести від заснування Микитинської Запорозької Січі у 1639 році х.е. [6].

Початково це було містечко Микитине, яке в кінці ХVІІІ ст. було перейменоване у Нікополь, як воно до сих пір і зветься [16].

Широковідомі краєзнавчі джерела інформують, що назва Микитине походить від іменування пів-острова Микитин Ріг, який дав однойменність і поруч розташованому перевозу через Дніпро – Микитин перевіз. Сам же топонім Микитин Ріг походить від імені давнього козака Микити, який жив на цьому півострові і був перевізником [6], або, імовірніше, охоронцем перевозу. Найдавніше, зі збережених до нашого часу, документальне повідомлення про Микитин Ріг (Mikitin Roh) на руському боці Дніпра, зроблене Еріхом Лясотою, відноситься до липня 1594 pоку [9]. І вже на той час ця назва існувала як давній загальновідомий топонім, що означав місце проживання легендарної особистості.

Нажаль, чомусь, у широкознаних повідомленнях з краєзнавства, щодо самого козака Микити, як реально-історичної особистості, нічого не зазначається. Тому не можна залишатись осторонь розгляду цього питання у світлі наукового історико-культурологічного дослідження.

Топоніми зберігаються довгий час в майже незмінному вигляді [5]. Отже можемо припустити, що і назва пів-острова Микитин Ріг має давність, значно більшу за півтисячоліття. Розширюючи своє значення, топонім перетворюється на символ, свого роду сигнал для відтворення закріплених у свідомості народу знань про загальновідомі події [10].

Микита жив на названому на честь нього пів-острові-розі. Був він козаком, тобто воїном. Займався перевозом. Пригадаймо, що засновник Києва Кий теж займався перевозом, що не заважало йому бути князем, правителем-воїном [8]. Звичайно, у даних випадках категорія «заняття перевозом», має значення не стільки людини, яка займається перевозом як перевезенням людей з берега на берег, скільки особу-воїна, яка займається перевозом у значенні його контролювання. Тобто, гра слів змінила зміст роду занять козака Микити з воїна-охоронця власне перевозу, чомусь, він став ремісником-перевізником.

З яким же етапом вітчизняної історії пов’язано життя козака Микити? Згадаймо, що на момент першої, збереженої до нашого часу згадки про назву Микитин Ріг у 1594 році, вона була загальновживана і відома, а це у свою чергу вказує на давність моменту життя самого козака Микити.

Так хто ж він – Микита?

Колись від старожилів міста почув цікаву інформацію, яка була отримана ними від попередніх поколінь микитинців-нікопольців, що і тепер усно побутує, але чомусь не зустрічається в друкованих виданнях з краєзнавства. Так от: засновник нашого міста козак Микита – ніхто інший, як батько билинного богатиря Добрині Микитича. І сам Добриня народився на Микитиному Розі.

Чи так це? Варто з’ясувати.

Звернімось до інформації, яка досліджує билинних богатирів.

Польський письменник С.А. Сарницький в «Описі Польщі» (1585 р.) пише, що русини героїв своїх звуть «богатирями», тобто напівбогами [17] Богатир – бога-тур (подібне до яр-тур) [7].

Улюбленими героями билин Київського циклу були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Вольга [2]. Самі герої є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах [13]. Відповідно, якщо Добриня Микитич – реальна історична особа, то і його батько Микита – реальна історична особа.

Билинний герой Добриня Микитич – богатир, тобто воїн. Його товариша, богатиря Іллю Муромця, билина (як і він сам себе) називає «старий козак»: «Ой ти, славний богатир та святоруський. Ой же старий козак ти Ілля Муромець. Є я старий козак та Ілля Муромець» [1]. Таким чином, сама билина проводить тотожність між категорією богатир та козак, зазначаючи їх рівнозначність. Звичайно і Добриня Микитич, як і його побратим Ілля Муромець, іменувався і богатирем і козаком. Як козак-характерник, билинний богатир Добриня Микитич може перекидатись на вовка [10]

Що ж до батька Добрині, Микити, то в династіях воїнів сини спадково займались військовою справою, бо саме це було родовим талантом. Тож і Добриня був воїн-козак, як і його батько Микита. А саме це є однією з паралелей у відтворенні історичного образу козака Микити. Тому ми дійсно можемо ідентифікувати батька богатиря Добрині, Микиту – реально-історичну особу воїна-козака, з історико-легендарним козаком Микитою, який жив на однойменному пів-острові. Бо і за козацьким законом: «Козаком треба народитись».

Які аргументи, ще можуть підкріпити давній переказ?

«Добриня – се верх домороднього київського аристократизму. Він родиться в «княженецькім» домі і дістає відповідне своєму високому положенню виховання: «його віжество рождене і учене» (походить з уродження і з науки), в нім з Добринею не може рівнятися ніхто з богатирів, і він з того погляду відповідно оцінюється між ними» [4].

Згадка про «княженецький» дім, в якому народився Добриня, - лише додатковий штрих до описуваної картини, який вказує на княжий рід. «Rex fit, dux nascitur» — «Королем стають, князем народжуються». Цим парафразом точно окреслюється те особливе місце, яке належало князівській верстві, єдиному замкнутому станові, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князівського титулу» [19]. Відповідно, князь-богатир Добриня – це син князя Микити.

Зовнішність Добрині теж була княжа. Наприклад, Лев Диякон в описі вигляду великого князя Святослава подає: «…борода брита, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало знатний рід» [14]. Зовнішність великого князя Святослава Ігоровича не була його особистою причудою або подібністю якійсь зовнішній моді. Варто зауважити, що Святослав не був виключенням серед русів. Це була найбільш розповсюджена зовнішність шляхетних русів-воїнів – безбородих та наголо виголених з залишеним чубом. Руси ІХ-ХІ ст. брили бороди, а до ХІ ст. – продовжували голити голови. У наступному волосся коротко підстригали [12]. Так от, в руських билинах є цікавий епізод Добриня Микитич після довгих скитань повертається до дому, де його вже вважають мертвим і не впізнають. Коли він називає себе, то чує у відповідь: «У молодого Добрині Микитича були кучері жовті: в три ряди вились коло маківки. А у тебе, босота шинкарська, до плечей висять!» [3]. Отже, довге волосся було у русів ознакою маргінала, жебрака. Військова шляхта носила волосся, острижене «в три ряди» коло маківки [12], тобто зачіску – косу-оселедець, як і запорозькі козаки.
В Середньовіччі, рівно як і у давнину, і взагалі у звичаєвому суспільстві, питання зовнішності, зокрема зачіски, менш всього було справою моди та особистого вибору. Як правило, зовнішність людини визначалась належністю – етнічною, конфесійною, верствовою. У зачісці звичаєва людина прагнула подібності до Бога та Прабатьків [12].

Дід Добрині Микитича, ім’я якого невідоме, теж був князем-козаком, бо Добриня сідлає дідового доброго коня. Саме сідло зветься черкаське, тобто козацьке, бо іще одна назва воїна-козака – черкас.

А бере він дідового та ж доброго коня,

Він сідлав Бурка в сідло черкаське [1].

Це ще одна, додаткова, вказівка на походження Добрині і його батька Микити з військової династії, як то і було у козацьких руських князівських та шляхетських родах.

За легендою, козак Микита був перевізником, а з вищевказаного – і князем.

Згадаємо князів-козаків, які діяли на землях Запорозьких у пізніший період історії, зберігаючи давніший звичай. Загальновідомою є легендарна постать козака-князя Дмитра Вишневецького-Байди. Долю Байди на Січі повторив князь Андрій Полубенський. Народна традиція пов'язує з Запорожжям імена князів Михайла, Богдана і Остафія Ружинських. Неприховано опікувалися козацтвом два найпотужніших володаря пограниччя: київський воєвода князь Костянтин Острозький і брацлавський — князь Януш Збаразький [19].

Таким чином, ми бачимо, що князь міг бути козаком, тож і місцевість та місто Микитине було назване на честь князя козака-перевізника – Микити, як і Київ на честь князя-перевізника Кия, а острів Байда на честь князя-козака Байди-Вишневецького. Топонім Княжий байрак біля Жовтих вод [20] теж вказує на княжу присутність в землі Запорозькій. Назва Микитин Ріг могла виникнути дійсно лише на честь непересічної, харизматичної особистості, а не простого смертного. Імовірно, князь Микита керував гарнізоном застави, що захищала стратегічний перевіз від ворожих нападів, бо говориться, що він оселив тут своїх людей.

Можемо припустити, що у період усобиць в Русі поселення занепало, залишивши лише ім’я князя-перевізника Микити в топонімі Микитин Ріг. І вже нова доба покликала до розквіту населений пункт з заснуванням Січі. А легенда, втративши княжий титул засновника Микити, але не забувши, що він воїн-козак, продовжила свій шлях в історичному поступі Вітчизни.

Що стосується місця народження сина князя Микити, богатиря Добрині, то це і є територія сучасного міста Нікополя. Проаналізуймо наступне.

«Народження Добрині попереджується чудесними явищами: набігло стадо звіра, як туча, а на переді скимин-звір... Надбігши над ^ Дніпровий берег, він закричав, зашипів, засвистів, і від його голосу схвилювалося море, риба поховалася на дно, скаламутився Дніпро, затряслись його береги, попадали з верхів тереми. Се звірі й уся природа відчули народження великого богатиря-княжича» [4].

Билинна інформація вказує на місце народження Добрині у населеному пункті біля Дніпра. Тут же він і ріс. «Билина про поєдинок Іллі з Добринею описує дитячі і молодечі літа Добрині… З двадцяти літ він їздить в чисте поле, на тихі заводі, стріляти гуси-лебеді. Далі починає «полякувать» (їздити «в поле»), і тут не стає йому поєдинщика — «мече» він сильних, могучих богатирів» [4].

Локалізація – Дніпро, чисте поле та тихі заводі, тобто степ та плавні Великого Лугу біля Микитиного, названого на честь батька Добрині Микити, явно описуються у цих рядках. Теж саме чисте поле стає місцем богатирських забав та битв Добрині Микитича. В цих описах немає згадок ні про ліси, ні про гори.

«А Добриня.

Як він їде далече в чисте поле,

Потоптав він молодих змійонишів,

А й повиручав він полонов да руських» [1].

Можливі зауваження щодо російського, а не руського походження Добрині Микитича вже опрацьовані дослідниками. Київські і взагалі руські легенди про богатирів мають більш давнє походження, ніж російські «муромські» билини, відомі за записами XVII–XX ст. Перекази про богатирів, так добре відомі у XVI ст. у Києві та Білорусі, пізно проникли у російські області. Таким чином, відсутність згадок про них в російських областях до XVII ст. і давність руських переказів про богатирів, їх географічна орієнтація говорить про те, що легенди про богатирів зародились в Києві. Не Муром і Росія, а Київ і руські землі визнані місцем першопочаткової локалізації цих переказів. Співставлення руських повідомлень XVI ст. і даних російських джерел наочно показує основний вектор розповсюдження переказів про богатирів: з заходу на схід, з Києва – в південну частину Росії, очевидно через Чернігів та Брянськ. «Такими ж, як і Ілля «росіянами», були «корінні» «ростовський» Альоша та «рязанський» Добриня» [18].

Пізніше «польські магнати називали «Диким Полем» всі руські землі південніше і східніше від Суботова й Білої Церкви. Там із часів княжої Русі проживало руське населення. Мандрівний, промислово-воєнізований спосіб життя породжував у цих кресах билинний епос про руське богатирство - руських витязів. Билинна географія та «Повість минулих літ» визначає «богатирські сторожові застави», «козацькі чати», «козацькі дороги», в XII ст. якими їздили Козак - Ілля Муромець, Олександр Попович, Добриня Микитич та ін. Герої давньоруського фольклору – рухливі, мужні воїни, у їхніх повсякденних пригодах виразно проглядається романтика пограничної служби, уходницька звитяга. Згодом, у козацькі часи, усне джерело народної творчості формує епічні образи «Козаків-Мамаїв», Кобзарів, Козаків-характерників. З середини XII ст. на пограниччі «Дикого Поля» літописці і хроністи вперше згадують козаків: на давньоруському шляху «Із Варяг у Греки», який протягом двадцяти століть мав міжнародне значення і який літописець назвав Грецьким шляхом; а обабіч нього ще було два інші – «Соляний» і «Залозний». На перехрестях торгових шляхів, нижче Дніпрових порогів» [15], і розташовувались Микитин Ріг з Микитиним перевозом.

Богатирі-козаки жили в руських землях, де і вершили свої славні ратні справи. Саме про це народ зберіг однозначну звістку, закарбовану в топонімі Микитин Ріг та первинній назві нашого міста Микитине, як пам’ять про славного князя Микиту, батька Добрині. Князь Микита зміг виховати справжнього богатиря, вітчизнолюба, героя Руської Землі.

Територія сучасного міста Нікополя і є одним з осередків розвитку руської богатирсько-козацької слави. Тому не дивно, що місця проживання билинних богатирів стали в наступні епохи середовищем концентрації їх родових, династійних нащадків – козаків, місцевістю розташування центрів Запорозького козацтва – Січей. Відомості ж про давній легендарний період та його історію дійшли до нашого часу в билинах, переказах, топонімах.

З Руським Духом засновника та покровителя нашого міста князя козака-перевізника Микити, батька богатиря Добрині Микитича прямує наше місто в майбутнє.

Література


Былины. Русские народные сказки. Древние повести. – М.: Дет. лит., 1989. – 638 с.

Былины /В 2 т. — М., 1958; Былины. Киевский цикл. — К., 1982. Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. //

Гедеонов С. А. Варяги и Русь. – СПб., 1876.

Грушевський М.С. Нинішні носителі билинної традиції та її походження. //

Дьячок М.Т., Шаповал, В.В. Генеалогическая классификация языков. Новосибирск, 2002. – 32 с.

Жуковський М.П. Народні перекази про заснування міста Нікополя // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя, 2004. – 172 с.

Клос А.І. Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва // Всеукраїнська науково-практична конференція «Нікопольський регіон – центр запорозького козацтва у ХVІІ – ХVІІІ ст.»: матеріали конференції. МАУП Нікопольська філія. – Нікополь, 2006. – 116 с.

Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. - К.:Дніпро, 1989.- 591 с.

Лясота Е. Щоденник // Жовтень. – 1984. – № 10.

Мечковская Н.Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов. – М.: Агентство «ФАИР», 1998. – 352 с.

Панєкіна Т. «Козацька» семантика деяких власних географічних назв України: на матеріалі українських прислів’їв та приказок // Easy PDF Copyright © 1998, 2005 Visage Software This document was created with FREE version of Easy PDF.

Прозоров Л.Р. Внешность князя Святослава Игоревича как этноопределяющий признак.

Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 39—154; Мирзоев В. Г. Былины и летописи; памятники русской исторической мысли. — Москва, 1978, с. 17-116. Історія української культури. Київ, 2001.Том 1 //

Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Фірма «Довіра», 1992. – 156 с.

Сокульський А.Л. Раннє козацтво і Хортицька Січ // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Основи теорії військової справи та бойових мистецтв», м. Запоріжжя, 20 ківтня 2007 р. - Запоріжжя, 2007.-172 с.

Шапошников Г.С. Как возник город Нікополь. – Нікополь, 1991. – 48 с.

Шевчук В. Українські билини. Історико-літературне видання східно-словянського епосу. – К.: Веселка, 2003.

Филин Н.В. Об историческом прототипе Ильи Муромца //

Яковенко Н.М. Українська шляхта. З кінця XIV до середини XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ, 1993. – 412 с.

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. Т. 2 – К.: Наукова думка, 1990. – 560

На "Мамаєвій Слободі" 9 лютого 2013 р. козацьке свято з нагоди 365-ї річниці обрання Гетьманом Богдана-Зиновія Хмельницького


«Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх» - ці слова перед січовим товариством, на одному з островів поблизу Запорозької Січі, 9 лютого 1648 року проголосив Богдан-Зиновій Хмельницький після того, як його обрали Гетьманом Війська Запорозького Низового.
Цього року на «Мамаєвій Слободі» з нагоди 365-ї річниці з дня проголошення Гетьманом Богдана Хмельницького відбудеться козацьке свято. Також в рамках святкування буде оголошено дружній виклик на IV Міжнародний Великий лицарський турнір «Шабля «Козака Мамая» який відбудеться 6-7 липня 2013 року. Виклик буде оголошено лицарським командам із Польщі, Італії, Швеції, АР Крим та Туреччини. Підрозділ українських козаків із «Мамаєвої Слободи» під орудою Наказного отамана Олега Юрчишина є триразовим переможцем лицарських турнірів «Шабля «Козака Мамая» у 2010, 2011 та 2012 роках, чим підтвердив своє право називатись кращим кінним каскадерським козацьким підрозділом на Євроазійському континенті.
Урочистості з нагоди святкування 365-ї річниці проголошення Гетьманом Богдана Хмельницького та оголошення виклику кращим лицарським командам Європи на IV Міжнародний Великий лицарський турнір «Шабля «Козака Мамая» розпочнуться 9 лютого 2013 року о 14-00 на ярмарковому майдані козацького селища «Мамаєва Слобода».

В програмі заходу: Показовий дружній бій верхи на конях між кінними підрозділами козаків та польськими крилатими гусарами. Народні гуляння, пісні, танці. Куштування звареного на відкритому вогні козацького куліша та печеної на відкритому вогні соковитої кабанятини… Тут же ж козаки та козачки приготують для Вас старовинний козацький гарячий хмільний напій «Мусулєс» (глінтвейн), або ж козацький чай «гербата». Також ви зможете продегустувати традиційні хмільні українські напої козацької доби (вишняк, слив’янку, дулівку, медовуху).

Богдан Хмельницький був одним із найосвіченіших людей свого часу, і не тільки. Адже навчався таємницям дипломатії, розвідки та контррозвідки у «гнізді» найпотужнішої таємної служби Середньовічної Європи. Саме такою була розвідка Ватикану. Один із найважливіших її центрів якраз і містився в Львівському Ізуїтському колегіумі, котрий готував резидентуру для плюндрування та поневолення України.

Богдан Хмельницький був воїном-характерником, що неушкоджено виходив із сотень малих сутичок та великих баталій на території України, Молдови, Туреччини, Криму, Росії, Білорусії, Литви, Польщі та Франції. Окрім того, він був одним із найуславленіших рубак того часу. За наймайстерніше володіння холодною зброєю, цебто шаблею, і численні військові звитяги польський король Владислав IV у 1634 році під містом Смоленськ вручив тоді ще сотнику реєстрових козаків Богдану Хмельницькому «Золоту іменну шаблю» – найвищу нагороду Польської Держави того часу. Однак цю золоту шаблю Богдан Хмельницький, як і таємні знання, здобуті в розвідувальній школі «Римської курії» отців-єзуїтів, він, як справжній син свого козацького народу, використав на розбудову самостійної Держави, що простяглась по обидва боки Дніпра і мала назву «Військо Запорозьке Низове» із столицею в Чигирині.

Таким чином обрання 9 лютого 1648 року Гетьманом Богдана Хмельницького було, насправді, проголошенням незалежної Української Держави, яка була правонаступником Великої Київської Держави, яку знищив монгольський Хан Батий у 1240 році. Тож недарма латинський вислів «Pro Fide, Lege et Voluntas» («За віру, закон і волю») був гаслом Великого Гетьмана.
Слава Великому Гетьману, котрий прагнув повернути українським козацьким землям незалежність, велич і славу Держави Київська Русь

Около 3 тыс. подписей собрали казаки Зимовниковского юрта Всевеликого войска Донского под своим обращением к президенту Владимиру Путину. Свое послание казаки намерены отправить в Кремль 24 января – в День памяти жертв массовых репрессий и геноцида в отношении казачества. В этот день на всей территории Всевеликого войска Донского будут проходить траурные панихиды по безвинно убитым казакам.
Казаки требуют признать ихhttp://roskazak.ru/obrashen...
как народ и дать официальное право на национальность казак. Инициатором акции стал атаман Зимовниковского юрта Павел Сериков. «Для нас, этнических казаков, понятие «казак» – не воинский чин, не сословие, не состояние души, не синоним членства в казачьем обществе. Это прежде всего национальность, самоназвание народа. Народа, столь много сделавшего для славы и процветания России. Народа, который был подвергнут чудовищным репрессиям в годы советской власти с целью его «поголовного уничтожения». Народа, который был реабилитирован в самом конце перестройки наряду с другими репрессированными народами, но реабилитирован лишь на бумаге, – говорится в документе. – За прошедшие с тех пор 20 лет государственная власть не выполнила ни одного пункта Закона «О реабилитации репрессированных народов» в отношении казаков. Напротив, то, что происходит с казачьими региональными национально-культурными автономиями (НКА), с любыми попытками казаков заявить о себе как о казаках по национальности, иначе как продолжением политики расказачивания назвать трудно».

Казаки жалуются президенту на то, что Министерство юстиции РФ регулярно отказывает в регистрации региональным казачьим НКА или пытается их ликвидировать, если казакам все же удается подобные автономии зарегистрировать. Минюст мотивирует это тем, что создание НКА не вписывается в государственную политику в отношении казачества и что якобы такого народа, как казаки, не существует.
Казаки вспоминают о переписях населения в 2002 и 2010 годах, когда они в графе «Национальность» указывали «казак». Однако в опубликованных результатах последней переписи обнаружили, что такой национальности нет и казаки в ней представлены как часть (субэтнос) русского народа.
«Это очевидная фальсификация. Что произошло с нашими анкетами при подсчете результатов переписи? – возмущаются казаки. – Кроме того, в опубликованных результатах вызывает крайнее удивление уменьшение за восемь лет численности казачьего народа, представленного в переписи в виде «субэтноса», более чем в два раза, со 142 тысяч до 67 тысяч человек. Чем вызвано такое стремительное уменьшение численности этноса в столь краткий промежуток времени, в отсутствие большой войны и массовых эпидемий?»
Павел Сериков подал в мэрию Ростова-на-Дону уведомление о намерении провести в донской столице 26 января митинг. Атаман намерен собрать не менее полутора тысяч казаков, которые потребуют признать себя народом.

«Неоднократно в загсах потомственным казакам и казачкам отказывали вправе записать в графе «Национальность» принадлежность к казачеству. Мы считаем, что это грубо нарушает наши конституционные права на свободный выбор своей национальной принадлежности и ущемляет нас по национальному признаку», – считает Павел Сериков.

Источник: www.ng.ru

Незрозуміло, від кого Україна захищається....
"Народ, який не хоче годувати свою армію рано чи пізно буде змушений годувати чужу". ЗНАК ОКЛИКУ на ТВІ 17.01.12(відео)

http://portal.uoun.org/news...


14:36 Про нові кадрові призначення президента, зокрема затвердження нового голови СБУ Олександра Якименка на ТВІ у Знаку оклику. (відео)
http://portal.uoun.org/news...

"Незрозуміло, від кого Україна захищається, де пріоритети СБУ. У Януковичеві повинна прокинутися душа українця."-Скіпальський на ТВІ (відео)
http://portal.uoun.org/news...

Окремий науково-освітній центр українського козацтва імені Г.С. Сковороди СВІТЛИНИ\ФОТО http://ukrkozatstvo.com/ins...

12 грудня 2012
У період розбудови незалежної держави України значне місце належить формуванню громадянина. Одним з провідних напрямів цього процесу є виховання серед студентської молоді почуття патріотизму, національної свідомості, громадянської активності. Любов до України і українського народу, турбота про благо Вітчизни, сприяння становленню України як правової, демократичної держави – це складові частини національного виховання.
На історичному факультеті ХНПУ імені Г.С. Сковороди приділяється значна увага національно-патріотичному вихованню майбутніх вчителів історії та правознавства. Навіть сама дисципліна – історія – сприяє формуванню громадської позиції студентів, виховує почуття патріотизму та національної свідомості. Історія України і козацтва нероздільні.
Першим демократичним державним утворенням на теренах Європи була саме Українська козацька держава.
Після здобуття Україною незалежності козацький рух почав розвиватись особливо стрімко, в країні виникли десятки громадських козацьких об’єднань, загальним завданням яких було пізнати, відродити, використати всі надбання попередніх поколінь. З 90-х років ХХ ст. Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди посилили акцент на використанні в навчально-виховному процесі традицій українського козацтва


Результатом такої роботи стало створення згідно з Указом Президента України "Про Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2003 – 2005 роки” та з особистої ініціативи ректора університету академіка Івана Федоровича Прокопенко першого в Україні Інституту Українського козацтва на базі вищого навчального закладу. Спочатку, з доброї волі студентів і викладачів до Інституту Українського козацтва ввійшли два факультети: історичний – бо ми шукаємо історичну правду, і фізичного виховання – бо ми хочемо фізичногартувати сучасне і наступне покоління. Сьогодні на базі всіх факультетів університету створено козацькі осередки. Робота спрямована на розвиток найкращих прогресивних звичаїв та відродження історичних, патріотичних і культурних традицій козацтва.


За впровадження національної системи виховання Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди на ХІ Міжнародному академічному рейтингу «Золота фортуна» було нагороджено Срібною медаллю ”Незалежність України” та Почесним лауреатським Дипломом Рейтингу.
Одночасно з Інститутом Українського козацтва було створено Окремий науково-освітній центр Українського козацтва імені Г.С. Сковороди, який є місцевою громадською організацією, що поширює свою діяльність на Харківську область. У комплексі ці організації створюють єдиний рух патріотичного й національного виховання серед студентської молоді та школярів.
Можна чітко виділити основні завдання Центру:
- відпрацювання програми національно-патріотичної, фізкультурно-спортивної, краєзнавчої та культурно-просвітницької роботи серед студентської та учнівської молоді;
- участь у створенні на базі діючих військових містечок та шкіл-інтернатів Гетьманського Містечка для виховання підлітків та безпритульних дітей;
- сприяння створенню козацьких навчальних закладів (ліцеїв, шкіл тощо);
- участь у проведенні всеукраїнських науково-практичних конференцій з проблем відродження та розвитку Українського козацтва;
- надання науково-методичної допомоги музеям та заповідникам у вдосконаленні пропаганди історії, культури й традицій Українського козацтва;
- участь у дослідженнях з генеалогії та біографістики гетьманів, старшини та сучасного реєстрового Українського козацтва;
- сприяння розвитку та популяризації видів спорту, заснованих на козацьких традиціях, участь у спортивних змаганнях з різних видів спорту;
- розробка туристичних козацьких маршрутів;
- сприяння розвиткові міжнародного туризму, культурного обміну, співробітництва з міжнародними громадськими та економічними організаціями для пропаганди сучасного розвитку та історії Українського козацтва тощо.


На сьогодні організація нараховує понад 1400 студентів, аспірантів та викладачів вузу.
Основні напрями діяльності Центру: науково-пошуковий, військово-патріотичний, культурний, просвітницький.
У межах науково-пошукової роботи Центр здійснює розробку комплексної тематики – ”Феномен Українського козацтва: теорія, проблеми, перспективи”. Уже традиційними стали щорічні наукові козацькі читання ”Українське козацтво й сучасність”, присвячені історії та традиціям Українського козацтва, матеріали яких видаються у відповідному збірнику статей. З метою відродження культурних та педагогічних традицій козацтва в січні 2003 року було започатковано видання науково-методичного посібника ”Козацька грамота” (науково-методологічне впровадження ідей козацької педагогіки в сучасну освітню практику), розроблено навчально-виховні курси ”Козацька етнопсихологічна система виховання”, ”Краєзнавча етнологія козацької культури”, ”Феномен українського козацтва” та інші.


Щорічно проходять археологічні експедиції студентів історичного факультету, козаків Центру в межах Харківської області з метою вивчення козацьких знахідок. Під м. Змійовим було досліджено фундамент старовинного козацького собору, члени Центру розробили список козацьких пам’яток Харківщини та України з метою підтримання руху щодо збереження культурної спадщини. Щомісяця відбувається засідання історичного гуртка ”Козацьке братство”, на якому обговорюються різноманітні дискусійні питання з історії козацтва, функціонує ініціативна група з проблем вивчення генеалогії та біографістики гетьманів, старшин та сучасного Українського козацтва.

У межах військово-патріотичної роботи традиційно в день Українського козацтва (14 жовтня) відбувається офіційне приведення до козацької військової присяги, посвята першокурсників у козаки ОНОЦ УК. Символічно цей день стає початком низки заходів спрямованих на патріотичне виховання молоді.


Крім того, кожне літо історики поглиблюють свої знання під час археологічних експедицій з дослідження залишків козацької доби на Харківщині. Проведення цих науково-пізнавальних екскурсій та розкопок сприяє збільшенню знань з історії та культури українського народу, формує почуття гордості за свою Батьківщину.
До того ж, науковці історичного факультету із студентами представляли результати розкопок на виставці "Археологія Слобідської України козацької доби”, яка працювала для широкого загалу у харківському приватному музеї Міської садиби. Студенти проводили екскурсії та пояснювали значення експонатів.
Практичні навички студенти реалізують на щорічній науковій конференції до свята Покрови "Козацькі читання”, міжнародній науковій конференції "Краєзнавство та учитель”, київській науковій конференції "Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні”, конкурсах "Мій родовід”, "Місцями козацької слави”, тощо. Доброю традицією стало проведення різноманітних "круглих столів”, присвячених історії рідного краю та України взагалі в рамках роботи клубів історичного факультету "Краєзнавець” та "Толерант”.


Козаки історичного факультету створили ініціативну групу з проблем вивчення генеалогії та біографістики гетьманів, старшини та представників сучасного козацького руху. Також складається реєстр козацьких пам’яток Харківщини та України взагалі з метою розроблення туристичного маршруту.
Найкращі студенти факультету, козаки ОНОЦ УК стають делегатами Великих Рад Українського козацтва, що відбуваються у Києві. Студенти мають можливість спілкування з лідерами козацького руху України, гетьманом УК та козацькою молоддю, патріотами практично зі всіх куточків нашої держави. Цей досвід значно підвищує громадянську позицію студентів, активізує патріотичні почуття.
Члени Центру щорічно беруть участь у Всеукраїнському турнірі з армспорту пам’яті засновника м. Глобине, останнього писаря Запорізької Січі І.Я. Глоби; у змаганнях з козацького двобою; Міжнародному турнірі з армрестлінгу на Кубок ХНПУ імені Г.С. Сковороди, присвяченому пам’яті В.М. Гузиніна.
Створені секція бойового гопака "Характерники” та постійне громадське формування "Злагода” щодо охорони порядку на території університету, в навчальних корпусах та гуртожитках.
Кожного року напередодні 23 лютого відбуваються спортивно-інтелектуальні розваги на Кубок Отамана ОНОЦ УК ім. Г.С. Сковороди І.Ф. Прокопенко.


У межах культурної роботи члени Центру підтримують тісні зв’язки зі школами міста Харкова та області. Аналіз спадщини українського козацтва, козацької педагогіки дає можливість використовувати їх у системі освіти. Студенти історичного факультету проводять пізнавальні уроки "Козацька слава” в школах, ліцеях та гімназіях міста Харкова (№ 8, № 10, № 17, № 42, № 51, № 56, № 84, № 116, № 141, № 143) та Харківської області (СЗОШ № 6 м. Мерефи, ЗОШ І-ІІ ступенів с. Мала Рогозянка, Солоницівська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 Дергачівського району). Ці уроки спрямовані на ознайомлення школярів з історією та традиціями українського козацтва, з реальними подіями того часу та сучасним відродженням козацького руху на прикладі діяльності Окремого науково-освітнього центру Українського козацтва імені Г.С. Сковороди.
Перед уроками студенти-козаки протягом місяця готуються до того, щоб провести їх як можна найцікавіше, з використанням сучасних методик та технологій. Всі разом розробляють план-конспект уроку, малюють ребуси, схему території Запорізької Січі, гру "Старт-фініш". Для того щоб урок був ще більш цікавішим, демонструють на уроці 5-хвилинну постанову про те, як козацтво випробувало та приймало до свого братства новачків. Розповідаючи про військову справу козаків, демонструють справжній бойовий гопак. Весь урок проходить під супровід мелодій, які ретельно обираються.
На пам’ять кожний школяр отримує подарунок від Центру, а переможці номінацій «найрозумніший», «найуважніший», «найкмітливіший» та «найсміливіший» крім цього отримують почесні грамоти.
Ми маємо надію, що проведені уроки на довгий час залишаться в серцях дітей, які стануть ще більше пишатися нашою державою, її традиціями та культурою і в ближньому майбутньому зроблять її ще кращою.
Формуванню головних якостей патріота України, вчителя, здатного на творчу і активну діяльність по вихованню учнівської молоді сприяє активна профорієнтація факультету та співробітництво з десятками загальноосвітніх закладів м. Харкова та Харківської області. Зокрема, щорічний інтелектуальний конкурс "Турнір знавців козацької спадщини" збирає більше 200 учнів у стінах історичного факультету. Студенти розробляють письмові завдання для учнів, самостійно проводять цей захід. Конкурси "Брейн-ринг” та "Пасхальний малюнок” серед учнів на базі факультету також активізують співпрацю учнівської та студентської молоді. До того ж напередодні Великої Пасхи студенти запрошують школярів розписувати святкові писанки, здійснюють конкурс на кращу писанку, вітають переможців. Для всіх маленьких козачат проводяться екскурсії до ОНОЦ УК, археологічної лабораторії університету, завдяки яким вони мають можливість ознайомитися з героїчним минулим УК, його традиціями та культурою.


Отже, здійснення науково-патріотичного виховання молоді крізь призму козацького руху значно активізує розвиток національної самоповаги, патріотизму, ідеї збереження та розвитку традицій національного відродження. Це підтверджує майже п’ятирічний досвід Інституту Українського козацтва та ОНОЦ УК ім. Г.С. Сковороди.
Вже традиційними стали благодійні акції козаків історичного факультету в Обласному будинку Дитини № 2 м. Харкова, Дитячому будинку змішаного типу м. Харкова, дитячому відділенні Інституту неврології та психіатрії м. Харкова, Харківському притулку для дітей «Гармонія».

У Центрі побували і викладачі Французького педагогічного коледжу, представники української діаспори із Чикаго (Михайло та Уляна Баранські) з метою ознайомлення з патріотичним напрямом роботи нашого вузу та, зокрема, з роботою Окремого науково-освітнього центру Українського козацтва імені Г.С. Сковороди. Гості були приємно здивовані пізнавальною інформацією про історію козацтва та сучасний козацький рух взагалі. Після показу гопака, вони висловили побажання теж навчитися такому неповторному мистецтву. До того ж відвідання науково-дослідної археологічної лабораторії відкрило гостям таємні сторінки життя українців та козаків на Слобожанщині.


У межах просвітницької роботи для членів Окремого науково-освітнього центру Українського козацтва імені Г.С. Сковороди організовуються автобусні екскурсії до м. Запоріжжя (о. Хортиця), до м. Дніпропетровська (Історичний музей імені Д.І. Яворницького), смт Чорнухи, смт Лохвиці, до духовних перлин Слобожанщини – Святогорської Лаври, Мгарського монастиря.
Дуже привабливим був шлях до Дніпропетровська та Запоріжжя. Чудова травнева погода, річки, знайомі за назвами Запорізьких паланок, - Самара, Оріль.
У Дніпропетровську козаки відвідали Історичний музей, засновником та багаторічним директором якого був Д.І. Яворницький. Музей вразив своєю цікавою колекцією експонатів та детальним оформленням залів. Багато нового про життя, побут та традиції запорожців розповіла експозиція, присвячена історії українського козацтва. Почесне місце серед всіх періодів історії України в музеї займає й XX cт. Діорама форсування Дніпра, загальна площа якої більше 860 кв. м, та звукові ефекти нагадали трагічні сторінки історії Великої Вітчизняної Війни, розповіли про героїзм нашого народу та ніби перенесли всіх присутніх у минуле.
Особливою і незабутньою була екскурсія до Будинку видатного історика Дмитра Івановича Яворницького, який зараз є меморіальним центром. Студенти з великим інтересом і повагою відвідали оселю знавця козацьких часів, побачили кімнати, де він жив та працював.
Оглядова екскурсія по Дніпропетровську розповіла про виникнення, становлення та розвиток міста. Особливо вразили мости (всього в місті нараховується 5 ), їх довжина та значення для сучасних економічних зв’язків.

На жаль, немало втрачено з пам’яток козацької доби. Нині діючий музей було відкрито лише в 1983 р. Тим більше студентів вразив своєю величчю та могутністю унікальний пам’ятник природи – величезний дуб, якому понад 800 років. Саме він був свідком багатьох видатних подій, за легендою біля нього був Богдан Хмельницький. Дерево майже повністю загинуло, але з його 17 головних стовбурів ще зеленіє одна гілка, яка навіює думку про відродження козацтва в сучасній Україні, його любов до життя та волі.

Не менше враження залишили пам’ятки архітектури. Насамперед – це Новомосковський Троїцький собор – дерев’яний, збудований архітектором- саморуком Я. Погрібняком у 1775 р. без жодного цвяха. Місто Новомосковськ, яким проїжджали на шляху додому, цікавий насамперед тим, що в його гербові зафіксовано символ ліквідації Запорозької Січі – зломлену шаблю.


Студенти-козаки повернулися додому з новими знаннями, незабутніми враженнями про історію українського козацтва та переконанням у необхідності бути наполегливим у пошуку та збереженні козацьких пам’яток.
Студентам-сковородинівцям особливо запам’яталась екскурсія Сковородинівськими місцями (с. Сковородинівка, смт Лохвиця, смт Чорнухи). Досі між людьми подорожують повчання та поради видатного мислителя Григорія Савича Сковороди. І, навіть, якщо добре вдивлятися в обрій, то ще й сьогодні можна помітити постать, котра й досі мандрує між людей та навчає гармонії і відкриває нам своє світобачення.

В’їхавши до села Чорнухи, що на Полтавщини, одразу стало помітне погруддя філософа-гуманіста, естета-педагога Григорія Сковороди, котре високо здіймалося на постаменті, а до серця одразу припала глиняна хатка його батьків, яку вкривала стріха з очеретяних снопів, що на сьогоднішній день є музеєм пам’яті Г. Сковороди. Це невід’ємна частина культурних надбань українського народу. Доречі, Чорнухінський краєзнавчий музей знаходиться під захистом програми ЮНЕСКО, як важлива пам’ятка не лише України, а й взагалі світового рівня.
Також не менш захопливою була виставка Лохвицького краєзнавчого музею імені Г. Сковороди, де також були зібрані старовинні згадки про козаків і про сьогодення. Ми із захопленням дивились на стенди та слухали розповідь екскурсовода про видатних людей Лохвицького краю.
Взагалі Полтавщина багата й на монастирі, де зберігаються ті ж закони, що й сторіччя тому. Церкви та храми, які крізь сивину років і досі радують та зігрівають наші серця своєю величністю. Варто лише уявити, що бачили вони на своєму віку. Спасо-Преображенський Мгарський чоловічий монастир, що на Лубенщині, вразив нас своєю віковою історією, що бере початок з 17 ст. Але не досить помічати цю неземну красу, ці українські надбання та скарби, їх ще треба навчитися цінувати.
Велику роль у його створенні та становленні зіграло саме українське козацтво. На жаль, в 20-х роках ХХ ст. монастир став місцем трагедії: більшість монахів була розстріляна, врятуватися вдалося лише декільком. Ікони, іконостас та фрески були знищені, незважаючи на їх історичну цінність. Сьогодні відбувається відродження цієї великої святині, її храмів, що дає надії на повернення суспільства до основ духовного життя.
Також через засоби масової інформації проводиться значна робота з відродження та розвитку історичного феномена народу України – українського козацтва.
Згідно зі Статутом Центру, членами організації можуть бути громадяни України, громадяни інших країн або особи без громадянства, яким виповнилося 16 років, які визнають цей Статут, зобов’язуються виконувати рішення керівних органів Центру та які мають місце знаходження в Харківській області. Тому ми запрошуємо всіх, хто бажає, відвідати Центр, більш детально ознайомитися з його діяльністю та взяти участь у традиційних заходах. Наша адреса: м. Харків, 61002, вул. Артема,29, кімн. 101. Контактний телефон: 8 (057) 719-33-29.

Тибетский Лама, монах из монастыря Гьяндрек под Кайласом, известный как Оракул Шамбалы, сделал заявление для NASA о конце света. В своем послании он рассказал, что 21 декабря 2012 года Земля вместе с Галактикой пройдёт через нулевое пространство.К чему готовиться? Как пройти? Читайте...
www.fontanka.ru/2012/10/30/...

14 октября православный мир праздновал Покров Пречистой Богородицы, которая издавна считалась заступницей и покровительницей украинских казаков.
Вблизи с. Капуловка Никопольского района Днепропетровской области состоялись торжества по случаю 360-летия основания Чертомлыцкой Запорожской Сечи и памяти кошевого атамана Ивана Сирко.
По сложившейся традиции представители городской, районной власти, казаки, общественные организации и просто все желающие, приехали в этот день к могиле Ивана Сирка, самого известного кошевого атамана Чертомлыцкой Запорожской Сечи, чтобы почтить его память и вспомнить славное казацкое прошлое наших предков.
Представители делегаций возложили цветы к подножию памятного мемориала. Память кошевого атамана присутствующие почтили минутой молчания.
Позже все участники праздничной церемонии переместились в Капуловский сельский Дом культуры. Там состоялся торжественный концерт, посвященный Дню украинского казачества. Свои песенные и танцевальные номера демонстрировали коллективы академического ансамбля песни и танца Вооруженных Сил Украины.

На празднование на государственном уровне 360-летия со дня основания Чертомлыцкой Запорожской Сечи не выделено ни копейки бюджетных средств. Мероприятие находится на грани срыва, несмотря на запланированное участие в торжествах первых лиц государства.

Согласно принятому Верховной Радой постановлению — 14 октября 2012 года, в День украинского казачества и его покровительницы Святой Покровы Божьей матери украинцев ожидает празднование на государственном уровне 360-летия со дня основания Чертомлыцкой Запорожской Сечи и чествование памяти кошевого атамана Ивана Сирко.

События должны проходить на месте бывшего расположения Чертомлыцкой Сечи, рядом с памятником национального значения «Могила Ивана Сирко» (расположенным в Днепропетровской области, с. Капуловка, в 15 километрах от г. Никополя).

Однако, как стало известно, проведение мероприятий за две недели до выборов (14 октября), находится на грани срыва — не выделено ни копейки бюджетных средств. И это несмотря на запланированное участие в торжественных мероприятиях первых лиц государства — Президента, Премьер-министра, членов Кабмина, народных депутатов, послов иностранных государств.

Еще 5 июля 2012 г. нардепы провластного парламентского большинства единогласно проголосовали за выделение более 9 млн. гривен (Постановление №5106-VI) не только на многолюдное празднование, но и на благоустройство территории и важную просветительскую работу по популяризации Чертомлыцкой Сечи и отамана Ивана Сирко (проведение международной научной конференции, издание книг для каждой украинской школы, создание телефильма и т.п.). Авторами постановления ВР Украины были нардепы Леонид Кожара (фракция Партии регионов) и Павел Жебривский (фракция «НУ-НС»).

Но только спустя два месяца (!) - в начале сентября состоялось заседание оргкомитета по организации и проведению празднеств, под председательством министра обороны Дмитрия Соломатина. В оргкомитет также вошли представители всех областей Украины. Члены комитета утвердили программу празднования и позицию относительно путей финансирования. По неформальной информации, должно было быть подготовлено обращение к премьер-министру Н.Азарову с обоснованием скорейшего выделения средств из резервного фонда Кабмина – на Днепропетровскую облгосадминистрацию…

На момент подготовки публикации не было никаких официальных сообщений о том, в состоянии ли власть реализовать свою же инициативу и решить вопрос государственного финансирования мероприятий и просветительской кампании. Ответят ли чиновники из правительства за отказ финансировать мероприятия возле могилы Ивана Сирка? Спросит ли с них Президент или хоть кто-нибудь из 258 народных депутатов, проголосовавших «за» постановление? Ответов пока нет.

Таким образом, 14 октября, за две недели до выборов в парламент, Никополь может стать горячей точкой и центром политических манипуляций со стороны национально-патриотических сил, которые не упустят блестящей возможности упрекнуть власть в бездействии и проявлении антиукраинской позиции. Внимание или пренебрежение государственных мужей к славной украинской дате станет лакмусовой бумажкой, тестом на проукраинскую позицию и патриотичность действующей власти.

СПРАВКА:

По утверждению историков, именно с Чертомлыцкой Сечи казаки во главе с непобедимым И. Сирко провели десятки успешных морских и сухопутных походов против турок, татар, поляков и других врагов Украины. Весь период своего существования Чертомлыцкая Сечь защищала южные границы Украины от нападений чужеземцев и боролась против национального и социального угнетения украинского народа иностранными государствами.

Из Крыма в Запорожскую Сечь конный поход не дошел.



Запорожцам не доведется увидеть в своем городе участников тридцатидневного конного похода крымских казаков. Как сообщал ранее «Вв», в первые дни сентября начался конный поход в честь 20-летия казачества Крыма, проводимый по благословению Митрополита Киевского и всея Украины Владимира. В дорогу отправились казаки общин, входящих в Совет атаманов Крыма, Крымский казачий союз, а также Союз казачьих организаций Украины. Пройдя землями Причерноморья, посетив места размещения всех бывших казацких сечей по Днепру, крымчане намеревались попасть в самую известную из них – Запорожскую.
Однако в Запорожье конному походу не суждено дойти. Как нам стало известно, позавчера конный марш застрял под Никополем, и в скором времени повернул назад. Предположительно, разворот связан с выявлением в регионе случаев заболевания животных сибирской язвой и африканской чумой. Получив весточку, что в связи с карантином на территорию Запорожской области их не пустят, коней довелось повернуть вспять.

Крымские казаки отправились в конный поход на Хортицу
10:16 04.09.2012

30-дневный конный поход в честь 20-летия казачества Крыма.

30-дневный конный поход в честь 20-летия казачества Крыма, проводимый по благословению Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, стартовал в крымском селе Полтавка и пройдет дорогами полуострова и Причерноморья в Запорожье, на остров Хортица, где находилась легендарная Запорожская Сеч. Об этом пишет еженедельник "Миг".

Ранним утром 2 сентября после краткого молебна казаки отправились в путь. Перед началом похода были соблюдены все казачьи традиции. Так, по одной из них, прежде чем двинуться в поход казаки бросают сапог в направлении пути на добрую дорогу.

По словам атамана Сиденко в пути к участникам похода будут присоединяться казаки Тавриды и Причерноморья. Большую встречу готовят таврическим казакам в Каховке, где пройдет встреча с местной казачьей общиной и руководством города, концерт и казачий кулеш.

По пути на Хортицу участники похода посетят все казачьи сечи по Днепру, могилу легендарного атамана Ивана Сирка, поклонятся святыням в православных храмах.

В цей день у 1687 році Івана Мазепа був обраний гетьманом України

Ось що трапилось в цей день року...

326 - Римський імператор Костянтин вперше під час свята заборонив виніс поганських ідолів.

1687 – 25 липня 1687 року відбулася важлива історична подія - саме цього дня на скликанні Коломацької ради (неподалік від Полтави) Гетьманом України було обрано генерального писаря Івана Мазепу. Його гетьманство було найдовшим за всю історію нашої держави - цілих 22 роки Іван Мазепа протримав у своїх руках гетьманську булаву. Іван Мазепа належав до добре освічених людей, мав значний дипломатичний та військовій досвід, а також пройшов добру школу управління державою під керівництвом Самойловича та Дорошенка. Все це стало запорукою вдалої діяльності Івана Мазепи на посаді Гетьмана України. Мазепою було зроблено величезний внесок у відродження України, в її культурний, економічний та політичний розвиток. Саме гетьманом Іваном Мазепою було об`єднано Лівобережжя та Правобережжя України. Саме завдяки йому на території його Гетьманщини була побудована ціла низка православних церков, а Києво-Могилянським колегіумом було отримано статус академії. Зовнішня політика гетьмана базувалася на відмові від орієнтації на Крим, Польщу та Туреччину. Стосовно ж боротьби з Росією, Іваном Мазепою тривалий час просто продовжувалася лінія Самойловича, яка була спрямована на забезпечення максимально можливої автономії України від Росії.

1826 - В Росії завершився суд над учасниками грудневого повстання 1825 року. Із 121 декабриста до страти четвертуванням засуджено п'ятьох - Пестеля, Рилєєва, Муравйова-Апостола, Бестужева-Рюміна і Каховського, до страти через відсічення голови - 31-го, а решту - до каторжних робіт. Згодом четвертування було замінено на страту через повішення, а засудженим до відсічення голови вирок замінено на вічну каторгу.

1909 - Францзуз Луї Блеріо на моноплані "Type XI" за 37 хвилин перелетів із Кале в Дувр і став першою людиною, яка літаком подолала Ла-Манш.

1924 - Уряд Греції прийняв рішення про депортацію з країни 50 тисяч вірменів.

1933 - У Німеччині нацисти оголосили про введення в дію програми по стерилізації інвалідів.

1934 - Під час нацистського заколоту у Відні фашистами застрелено канцлера Австрії Енгельберта Дольфуса.

1943 - Напередодні на засіданні Великої ради (вищого органу влади країни), яка не збиралась з 1939 року, більшістю голосів прийнято рішення про усунення Беніто Муссоліні з поста глави країни. 25 липня король Італії Віктор Емануїл III віддав наказ про арешт дуче. Муссоліні було поміщено на острові Понца, а згодом перевезено у безпечне місце в горах. Уряд країни очолив маршал Бадольо. Пізніше німецьким спецназом Муссоліні було звільнено і він очолив т.зв. Республіку Сало на контрольованій німцями території.

1955 - Бундестаг ФРН прийняв рішення про створення нової армії країни чисельністю 6 тисяч осіб.

1978 - В англійському містечку Олдхеме у подружжя Леслі та Джилберта Браунів народилась дочка Луїза - перша у світі дитина, зачата у пробірці.

1984 - Радянський космонавт Світлана Савицька стала першою жінкою у світі, котра вийшла у відкритий космос, - протягом трьох годин вона проводила експерименти за межами космічної станції "Салют-7".

1991 - У Батурині урочисто відкрито пам'ятну плиту на честь гетьмана Івана Мазепи.

Джерело: www.pcdigest.net та www.calendarium.com.ua

Автор: Тарас Альберда
http://h.ua/story/359521/#i...

Теорія українського монархізму, або Українська монархія – спекуляція, анахронізм, перспектива?

Іще 1921 року Євген Чикаленко казав: ідея монархізму носиться в повітрі, та лиш Липинський насмілився «голосно сказати, що тільки монарх може збудувати Українську державу. А коли ми не зможемо посадити на трон свого монарха,
то неминуче потрапимо в ярмо всеросійського большевицького монарха». Про найбільшу перепону в українському державотворенні В'ячеслав Липинський напише: «Первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці та брак організаційної дисципліни».


5 травня 2012 року відбулась довгоочікувана подія: «Перша Всеукраїнська монархічна конференція». В заході прийняли участь громадські і політичні діячі, науковці, діячі мистецтва та консервативно налаштована молодь.




Свого часу Микола Шлемкевич писав, що в українському світі споконвіку діють три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз вищий щабель український народ. Ті сили – українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія) і українське провідництво – всі вони творчі, організуючі сили. «На якому відповідному і плідному грунті зійшла українська монархійна ідея, вказує й обильність її відмін. Княжа держава знає ще особливо важливий для нас рід, а саме те,що можна назвати «народньою монархією». Зразком її могли бу бути постать і держава князя Романа. Володар-облюбленець народу, що бачить в його сильній владі противагу до впливів бояр, які намагаються використати ці впливи на шкоду народу. Ідея, що матиме подібності в Европі, коли третій стан, народжуючись і ще не спроможний посягнути на повноту влади, сприяє монархійному централізмові в його боротьбі з феодальним розбиттям держави. Як глибоко в мріях і хотіннях народу мусіла сидіти ця ідея народньої монархії, видно з того, що після довгої кількасотрічної перерви український нарід, виходячи на історичний кін у сімнадцятому сторіччі, зразу ж повертається саме до неї. З того приводу особливо характеристичні події безпосередньо після смерти Богдана Хмельницького. Старшинська верхівка з Виговським на чолі прагне саме виборної монархії польського типу, при якій ця верхівка може здобути найбільше вигод і впливів. Козацтво ж, навпаки, залишається вірним заповітам великого гетьмана і хоче бачити в Юрасеві дідичного наслідника престолу, сильного володаря, що не допускав би до самоволі старшинської верхівки. Ця ідея залишалася живою в народі другої української держави. Вона перетривала нову історичну перерву і саме з цього погляду трагедією гетьманської монархії 1918 року було те, що вона не стала народньою монархією, але монархією, уже не польського, тільки російського типу, опертою на російські зразки і російські – байдуже чи московські, польські чи інші походженням – соціяльні сили» (Д-р М. Шлемкевич. Українська синтеза чи українська громадянська війна. 2-е видання, 1949. Printed by Ukrainian Printingshop “Sahrawa”, Blomberg/Lippe [Germany] – С. 18-19).
Микола Шлемкевич




Як зауважив був колись Тарас Прохасько, це вже починає сприйматися як певна прикмета – у моменти максимальної недовіри до усіх без винятку державних інституцій в Україні активізуються монархісти, пропонуючи свій ідеальний вихід із заплутаної ситуації. Цього разу їхні пропозиції вийшли на якісно новий рівень.

У нас не прижилася повноцінна легітимна монархія. Мономаховичі були перехоплені Московією, з Данилом відбулося щось таке, як у двадцятому столітті з кардиналом Йосипом Сліпим і українським патріархатом, Богдан Хмельницький ніяк не міг наважитися на те, щоби стати українським князем, Скоропадський теж був сувереном сумнівним. І монархічна невідбутність постійно тяжіє над нашим народом, ніби ми пропустили якийсь дуже важливий період підліткового розвитку. Власне звідси, з цього недовершеного дозрівання, виростають час від часу ідеї українського монархізму.
Тарас Прохасько



Можна робити висновок про те, що такий устрій загалом не властивий українській ментальності. А можна твердити зовсім інакше – нам просто не дали можливості, усі наші наміри обрубувалися значно сильнішими і агресивнішими напасниками. Тоді всю національну історію можна розглядати як прагнення до панування свого правителя. Та усі претенденти на український престол, попри свою комічність і цілковиту маргінальність, вирізнялися ще й дивовижним неприйняттям одне одного. А це вже навіть не натяк на монархію, а цілковита демократія, яка свого часу зруйнувала і середньовічну Київську Русь, і Гетьманщину. Навіть малочисельний український монархічний рух є роздрібленим, обстоюючи різних претендентів. Хтось визнає Володимира Подгайнова, Володаря-Царя України-Руси Володимира Сьомого Рюриковича, князя Аргутинського-Долгорукого. Безліч надій покладалося на короля Олелька Другого. Крім них, є ще Орест Карелін-Романишин, який проголосив себе королем України, князь Михайло Карачевський-Вовк, Серж Волконський, 33-й нащадок Рюрика, князі Острозькі, Масальські, Розумовські.... Симпатії викликає постать і сьогоденна діяльність гетьманича Бориса Скоропадського. Однак і гетьманат його діда у 1918 році, і легітимність династії теж є предметом активної дискусії.

Монархісти стверджують, що монархія дуже потрібна сучасній Україні. Потрібна – кажуть вони – особа, яка взяла би на себе персональну відповідальність за те, що діється у країні. Треба когось такого, хто б приймав рішення, не оправдовуючись. Хто міг би гідно представляти свій улюблений народ, хто міг би страшно карати негідників і винагороджувати праведників. Потрібний сильний добрий батько, який не повинен ні до кого пристосовуватися і часом робити те, що йому заманеться. І йому треба вірити, бо монархія – це передовсім повага і довіра. Між іншим, опитування свідчить про те, що монархічний лад в Україні визнало б 5 відсотків активного населення. А це співмірне з рейтингами найуспішніших політичних партій. Ще б якось здолати комічність монархічної ідеї. Або довести все до цілковитого абсурду, запросивши нащадка Наполеона І (саме час подумати про замки і палаци, які попросту необхідні нормальним королям)(див: http://gk-press.if.ua/node/...).

Клопітку роботу на предмет аналізу намагань сучасних претендів на титул «вітчизняного монарха» здійснив Андрій Квятковський. Так, за його спостереженнями з вітчизняним монархізмом нинішня генерація українців вперше зазнайомилася років 12 тому -- в особі "короля України-Руси Олелька ІІ" (він же Олексій д'Анжу-Дураццо Долгорукий) та його адептів із "Спілки монархістів України" на чолі з лицарем-командором, графом і капеланом Орестом Кареліним-Романишиним-Русином. Якийсь час несподівана поява у далекому Мадриді українського монарха була джерелом сенсаційних публікацій у львівській і київській пресі. Газетярі захоплено оповідали, як 1918 року після зречення П. Скоропадського прадід Олелька ІІ, шеф гетьманського війська князь Олександр Долгорукий був проголошений "володарем України" і відтак заснував династію. Раптом у пресі з'явилися статті «недоброзичливців», які стверджували, нібито король насправді є таким собі Алехо Брімеєром. Той Алехо нібито колись привласнив титул князя Романова-Долгорукого, назвався онуком великої княжни Марії Романової, вимагав права на членство в Російському Імператорському Домі і, зрештою, мусив тікати з Бельгії, де отримав судовий вирок за фальшування документів. Граф Карелін завзято боронив чесне ім'я свого володаря, аж поки той не полишив світ, а його син Микола (Нікі) чомусь не скористався з нагоди стати наступником трону. Втім, святе місце порожніло недовго -- перебувши якийсь час у ролі реґента, 1998 року граф Карелін проголосив себе королем України-Руси Орестом І, Митрополитом Карпатським.
Андрій Квятковський



Новий король нечасто з'являється в рідному Львові, обравши за резиденцію, як подейкують, Нову Каховку. До "Спілки монархістів України" гуртом вступили Запорізькі крайові дворянські збори. На благословенному Півдні Орест І роздає дворянські титули й інтерв'ю. Графське достоїнство отримали від нього голова Херсонської облради та колишній заступник глави ОДА, лицарський титул -- кореспондент газети "Факти" Олександр Левіт, який брав у монарха інтерв'ю. До речі, багато про кого згадує у своїх інтерв'ю екс-граф-командор. За винятком... свого колишнього суверена і попередника на троні.

Значно сенсаційнішою була велика, з цитуванням документів і спогадів, публікація Таїсії Бєлоусової в тижневику "Совершенно секретно" (№6, 2002). За версією авторки, імператриця Олександра Федорівна з дочками Марією, Ольгою й Тетяною врятувалися в 1918 р. від розстрілу і дісталися гетьманського Києва. Звідси Марія під іменем Чеслави Щапської в супроводі Миколи Олександровича Долгорукого виїхала до Румунії, де вони й одружилися, а цісарева з Ольгою й Тетяною невдовзі інкогніто опинилися... у Львові, в монастирі сестер-василіянок. У 1937 році, пише Бєлоусова, подружжя Долгоруких відвідало їх тут, а напередодні "золотого вересня" всі три царственні дами були вже в Італії. У 1970 році Марія Романова-Долгорука помирає, після чого такий собі Алексіс де Анжу-Дураццо називається її онуком, оприлюднивши сповідь небіжки про чудесний порятунок і роки блукань. В опублікованій тоді книзі він стверджує, що перед смертю "бабця" передала йому династичні права на російський престол. Згодом, за її словами, Алексіс звертався з листом до Горбачова, прохаючи відкрити архіви та підтвердити факт порятунку царської родини, потім просив у Єльцина російського громадянства, нібито претендував на авуари Романових у західних банках і навіть хвалився, що справи складаються добре. "Дехто зі знайомих Алексіса схильний припускати, що його врешті-решт отруїли, бо помер він нібито раптово і ховали його без розтину. А наступником Алексіса Романова-Долгорукова негайно оголосив себе якийсь іспанець, що невідступно крутився при ньому в останні роки", -- завершує біографію небіжчика.

Дещо іншу версію оприлюднив 1998 року російський генеалог Ростислав Красюков. По-перше, він називає Олелька-Брімаєра колишнім іспанським генерал-майором і командиром дивізії. По-друге, він спростовує твердження решти авторів про те, що "володаря України" Олександра Долгорукого розстріляли більшовики (насправді він нібито дожив до 1948 р.). Навпаки, розстріляли вони Миколу Олександровича -- причому ще до проголошення гетьманату. Але він був потрібен як "єднальна ланка", а тому Брімеєр його "оживив". По-третє, спираючись на дані генеалогії, Красюков спростовує версію Олелька-Брімеєра про батьківство Базиліо д'Анжу, герцога Дураццо і про спорідненість із Бурбонами.

Інший ветеран сучасного українського монархічного руху -- Великий князь Київський, Чернігівський і Карачева Михайло Карачевський-Вовк, французький громадянин і польський комерсант. Деякі львів'яни ще пам'ятають "Перший міжнародний форум відродження монархії в Україні", який під егідою Великого князя відбувся в травні 1993 року. Тоді всі редакції отримали барвисті запрошення на форум до львівської Опери. Щоправда, дирекцію театру про імпрезу ніхто не попереджав, але скандалу вдалось уникнути завдяки втручанню тодішнього мера. Великий князь створив Український Шляхетний Союз (серед членів -- граф Геннадій Удовенко та дворянин Зиновій Кулик). М. Карачевський-Вовк також входить до складу журі престижних конкурсів, активно підтримує одну з православних церков. Великий князь мріє про повернення земельних ділянок у Києві (зокрема, будинку на Грушевського, 22 і території, на якій збудовано готель "Київ"). 1997 року йому пощастило взяти участь у деяких імпрезах разом з Кучмою -- урочистому відкритті Михайлівського монастиря та пам'ятника Ярославу Мудрому. Свій родовід Великий князь виводить від Рюриковичів -- через чернігівського князя Михаїла ІІ Святого і його сина Мстислава, від якого почалася гілка князів Карачевських.
Леонід Кравчук і Михайло Карачевський-Вовк



Втім, у "Дзеркалі тижня" (№ 43 (418), 9.11.2002) виступив голова Київських дворянських зборів Володимир Масальський. Він не знайшов Карачевських-Вовків ані в жодній із родовідних книг Росії, ні в Костомарова, ні в М. Смотрицького, ні у праці Н. Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.", ні в "Малоросійському Родословнику" В. Модзолевського, ні в інших відомих генеалогів, ні в знаменитому "Готському Альманасі", еталонній родовідній книзі для аристократичних родів Європи. Герба, яким послугується Великий князь, В. Масальський не зустрів у "Малоросійському Гербовнику" В. Лукомського й В. Модзолевського. Натомість у Г. Мілорадовича в "Родословній книзі Чернігівського дворянства" (СПб, 1901) записано: "Карачевські-Волки належать до дворянства Могилівської губернії, де мали маєток з 1727 року в Чернінському повіті. Їхній нащадок Леон Семенович за маєтком у с. Кувечичах Чернігівського повіту зарахований до дворянства Чернігівської губернії з занесенням у I частину Родовідної Книги". Глава київських дворян звертає увагу, що цей рід було внесено в 1 частину РК як жалуване дворянство, тоді як титуловане дворянство вносили в 5 частину. Шляхтичів (не князів!) Карачевських головний київський дворянин зустрів у М. Грушевського. Ще за часів Вітовта вони відзначилися чималими успіхами у фальшуванні княжих грамот, завдяки чому просте шляхетство змінили на привілейоване.

У пресі 90-х років траплялися згадки про якогось колишнього партійного працівника, мешканця Феодосії, який оголосив себе царевичем Алєксєєм Романовим. У липні 2000 року Київ відвідав (разом із дружиною) і провів прес-конференцію в УНІАН громадянин Росії Ніколай Дальський, який називав себе сином того ж царевича та принцеси Ольденбурзької Великої княгині Антоніни Александрівни, Государем Ніколаєм III Алєксєєвичем. "Монарх" виказував підтримку незалежності України й обіцяв допомогти їй повернути з західних банків спадок Романових у сумі $700 трильйонів. Через рік після візиту до Києва Дальський помер.

Втім, справа Романових в Україні не пропала. У лютому 1998 року в Києві відбувся установчий з'їзд Християнсько-монархічного союзу України. Як заявив тоді лідер ХМС Владислав Пількевич, члени союзу підтримують "єдину законну главу імператорського дому Романових -- Велику княгиню Марію Володимирівну". Заходами ХМС з 1998 року в київському Будинку вчених діє Всеукраїнська виставка "Імператорський дім Романових сьогодні", яка набула офіційного статусу пересувного музею. Частину експонатів надали самі Романови, а Велика Княгиня Марія Володимирівна прийняла Фонд сприяння та розвитку музею під свою опіку. Віднедавна в Києві виходить газета ХМС "Престол" (звичайно ж, російською мовою). 1998 року ХМС-івці заявляли, що "не виступають за відновлення Російської імперії в її колишніх кордонах", 2002 -- що ХМС виступає за конституційне відновлення монархічної державності за типом Британської Спільноти, а законний глава дому Романових міг би стати "символом миру, стабільності та єднання для всіх колишніх республік СРСР". От тільки леґітимність глави -- проблемна. Вже згаданий Р. Красюков, ретельно проаналізувавши законодавство Російської імперії, доводить, що жоден із нині сущих членів Імператорської родини не має права на престол. Адже всі Романови, опинившись за кордоном, вступили в морганатичні шлюби, а відтак позбавили своїх нащадків права належати до Родини.

Серйозну альтернативу планам "романівців" може скласти "прогабсбурзький" рух. Імпульсу йому завдав відомий ідеолог західноукраїнської державності, буковинський публіцист Олег Хавич. "Якщо підкреслювати глибоке історичне коріння західноукраїнської державності, -- каже Хавич, -- це має бути конституційна монархія... Найпростіше рішення -- це запропонувати трон не висуванцю з якихось українських шляхетських родів, а представнику династії Габсбургів, яка століттями правила в Західній Україні. Тим більше, що теперішній її глава Отто фон Габсбург не зрікався титулів короля Галичини та Володимирії (тобто Волині), Великого Герцогства Буковинського. Так, він зрікся титула короля Угорського (Закарпаття входило колись до складу Угорського королівства), але я гадаю, що це не буде принциповим. Закликання на трон представника шанованої європейської цісарської династії, по-перше, зніме протиріччя між внутрішніми західноукраїнськими групами, які можуть претендувати на трон. З іншого боку, Отто фон Габсбург і члени його родини є довголітніми депутатами Європейського парламенту, їх досвід роботи з євроструктурами, з лідерами світових держав дозволить Західній Україні розв'язати чимало проблем, що постають перед новоутвореною державою. Це буде значно простіше, ніж у разі, якщо Західну Україну очолить хтось із її представників". Парадокс, але з часом цю ідею підхопили... в Києві -- підвівши під неї "соборницьку" базу.


Ю. Топчій нагадує про міжнародні правові акти, що беруть початок з Віденського конґресу 1814 року. Згідно з ними, легітимність монархічних прав титулованих осіб доводиться через повне визнання цих прав всіма існуючими суверенними монархами. Територія сучасної України, констатує голова ВГО "Трон", входила до двох монархічних утворень, двох імперій -- Росії й Австро-Угорщини, це були останні легітимні монархічні прецеденти, і тільки на цьому ґрунті можливо визначати претендента на український престол. Згадавши вже відомі нам рації, Ю. Топчій відкидає російських претендентів: "Марія Володимирівна -- легітимний нащадок імператора і може бути главою імператорського дому, але вона та її нащадки не можуть бути спадкоємцями російського престолу, тобто титулярних територій, які належали Миколі ІІ". А отже, на території сучасної України є лише один прецедент легітимного монархічного права -- Королівство Галичини та Лодомерії і Велике Герцогство Буковина, що входили до складу Австро-Угорщини. Вони вже не існують де-факто, але не припинили свого титулярного юридичного існування, стверджує Ю. Топчій. Республіка, змінивши монархію, не може бути її правовим нащадком і не позбавляє монарха його обов'язків та можливості на реставрацію престолу. А Габсбурги, нагадує голова ВГО "Трон", ніколи не зрікалися титулів Королів Галичини, Лодомерії і Великих Герцогів Буковини. Відтак ці території мають свого легітимного монарха -- Главу Цісарського та Королівського дому Габсбургів, голову Панєвропейського Союзу, довголітнього голову Європарламенту Отто Габсбурга, сина останнього цісаря Карла І.

Якщо хоч маленька частина республіканської країни має легітимного титулярного монарха, то, -- твердить Ю.Топчій, -- за міжнародним правом, він може бути легітимним претендентом на престол всієї країни у разі рішення про зміну її державного устрою. Отож, тільки з Отто Габсбургом на чолі українська монархія буде безперечно визнана іншими монархами Європи. А позаяк під єдиною короною об'єднаються декілька окремих монархічних територій, то Україна не може бути нічим іншим, як імперією. Потрібно лише ухвалити відповідні поправки до Конституції. А це потребує чимало організаційних зусиль, які бере на себе ВГО "Трон". Заходами його членів уже виготовлено Корону та інші Регалії майбутнього монарха, які оголошено спадковою власністю династії Габсбургів Лотарингських. "Можливо, ці перші заходи стануть початком нової Української історії", -- оптимістично пророкує Ю. Топчій.

У 1994 році один відомий львівський письменник опублікував статтю про нібито прямого нащадка короля Данила Галицького, який мешкає в глухому гірському селі на Львівщині. Король нібито мав праправнука -- Великого князя Федора Андрійовича, який 1362 року втратив владу під натиском литовського князя Ольгерда. Його нащадки оселилися в Карпатах. Автор розповів про родовий літопис Данилових нащадків, що зберігався протягом 6 століть. Згідно з ним, 1750 року черговий спадкоємець, Великий князь Григорій Кийгородський нібито створив Орден Українських Монархістів (ОУМ). ОУМ нібито провадила активну політичну діяльність за відродження українського національного духу -- і все в глибочезній таємниці. Такій глибокій, що жодна спецслужба ніколи не дізналася про існування Ордену. Саме один із Великих князів Кийгородських під прибраним прізвищем створив 1920 року Українську Військову Організацію і лише згодом передав її провід полковнику Є. Коновальцю. Теперішній Великий князь Михайло народився 1921 року і понад 30 літ провів у тюрмах і таборах. "Оце і є та людина, яка має всі законні підстави посісти український престол і скріпити націю гарячим почуттям братерства. Єднаймося під гербом нашого короля!" -- завершив свою публікацію львівський літератор (Див: http://postup.brama.com/usu...).

Одним із найпослідовніших сучасних апологетів монархізму є Володимир Арнольдович Потульницький, відомий історик, провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної Академії Наук України. Він спробував відстежити в нашій історії абсолютно, здавалося б, нехарактерні для неї монархічно-династичні сюжети або, як говорить сам дослідник, «елементи державотворення «згори».

У 2001-2002 роках його працю «Династична хронологія Історії України» друкував журнал «Світ науки», і ця публікація спричинила переворот в думках сотень читачів. Бо перше, що впадало в ній у вічі, — це незбагненна прив’язаність найвищих злетів нашого державного будівництва до періодів, коли країна мала монархічний устрій, коли забезпечувався династичний принцип правління.

Останній спалах активності в українському державному будівництві, який був увінчаний зримими успіхами, пов’язаний з реставрацією 29 квітня 1918 року гетьманської форми правління — так званого Другого Гетьманату Павла Скоропадського [Полянський І. Історія України: обійдемося без брому // http://observer.sd.org.ua/n...]. Однак династичність української влади не була неперервною. Інакше ми б не мали таких провалів в історії, коли нація й держава розходилися, вважає В. Потульницький. Проте постійне прагнення зберігати цей династичний принцип правління як за часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, так і за часів гетьманів (і Розумовський, і Мазепа, і Скоропадський, і Самойлович намагалися встановити династичне гетьманське правління) — безперечно було. В. Потульницький, спираючись на досвід всесвітньої історії, вважає, що досягти успіху у династичній боротьбі значно важче, аніж просто у державотворенні. Тому у нас, в Україні, і перемагали в династичних змаганнях лише одиниці (Богдан Хмельницький, Павло Скоропадський). «Монархійна ідея висунула на чоло постать Павла Скоропадського, прикрашену давніми гетьманськими традиціями; вона мала за собою глибокий ум В'ячеслава Липинського. Повстання 1918 року, ведене Директорією Української Народньої Республіки, і потім ідейна боротьба двадцятих років, викривили в дечому правдивий образ гетьманщини вісімнадцятого року. В нашій мемуарній і публіцистичній літературі стало прийнятим звичаєм вважати всю історію весни, літа і осени 1918 року – німецько – московською інтригою… тодішні носії традицій і гетьманського монархізму не зуміли скерувати здорових відрухів стихії в напрямі будівництва третьої української держави. Тодішній генерал Павло Скоропадський не розумів ще свого історичного призначення… Не довелося українській столиці привітати його своїм спасителем від Муравйової ганьби! Не довелося всій Україні славити його хай переможеним, але незламним лицарем її самостійности! Ні, вибір на державного зверхника прийшов згодом, вибір не з Божої ласки на полі бою, але вибір у цирку при Миколаївській вулиці у Києві, вибір строкатим товариством, де навіть кляті вороги українства мали великий голос. Такий був первородний гріх гетьманщини 1918 року, що з нього підвестися вона не змогла. <…> … мусимо це ясно бачити – сьогодні в українськім світі монархійна ідея в її втіленні – дідичній монархії, зустрічає великі труднощі. Традиційне селянство розкладене терором і колгоспною системою. Сама ж ідея досить сильно здискредитована російським царатом і його фатальною тінню навіть на Українській Державі 1918 року. До того ж монархія забезпечує тривкість ладу і влади саме завдяки тому, що вона давня, традиційна установа, освячена споминами і привичками, отим сентиментальним прив’язанням до конкретної родини і до конкретної особи. Всього того у нас немає. Українська монархія була б у нас сьогодні більшою новістю, ніж демократія, чи отаманщина» (Д-р М. Шлемкевич. Українська синтеза чи українська громадянська війна. 2-е видання, 1949. Printed by Ukrainian Printingshop “Sahrawa”, Blomberg/Lippe [Germany]. – С. 31-33, 55).
Павло Скоропадський



Нині в політичних та політологічних колах звучить думка про зміну форми державного правління та встановлення Третього Гетьманату. Ідеологом цього руху є Ігор Володимирович Каганець, директор Інституту метафізичних досліджень Перехід-ІV. Програмно засадничі тези його бачення процесу українського державотворення викладені у проекті «Раціоналізація держави: 25 пунктів», який став заключним документом IV науково-практичної конференції «Буття українців», що відбулася 24 березня 2007 року у Києві. Скажу наперед: вважаю їх надрадикальними, категоричними і жорсткими. До того ж, деякі положення нереально втілити в життя в умовах сучасної України. І. Каганець не пропонує чітких способів боротьби з проблемами нинішнього суспільства, які сам же окреслює. Натомість навіть говорить про домінування у світі однієї нації («яка перша сама організується у всесвітню національну державу-корпорацію»), що є одним зі шляхів знищення того ж таки етнічного розмаїття; про заборону виходу неукраїнських ЗМІ без дозволу держави, що лише сприятиме різного роду маніпуляціям. На його думку, «українці всього світу об’єднуються у всесвітню національну державу-корпорацію, центром базування якої є земля України, з філіями на всіх континентах в місцях компактного проживання українських громад», і пропонує доволі жорсткий спосіб боротьби із псевдоукраїнцями: «усі українці, що вселилися в Україну після 1991 року з порушенням українського законодавства, мають бути вислані за межі країни, в установленому законом порядку”.

Створюючи свою концепцію з розбудови всесвітньої української духовно-економічної держави-корпорації, Ігор Каганець звернув увагу на справді загрозливі прояви сучасного суспільного розвитку: знищення етнічного розмаїття людства, безвідповідальні генетичні втручання, глибинну ідеологічну обробку і маніпуляції, «чіпізацію» та дебілізацію масової свідомості. Він наголошує, що «починається реформація — грандіозне і масштабне перетворення всього способу життя, зміна наукової парадигми, суспільно-політична реорганізація, технологічний прорив, тотальне оздоровлення простору для сонячної самореалізації людини» [Каганець І. 25 пунктів раціоналізації держави // http://observer.sd.org.ua/n...].
Ігор Каганець

Для спільного переходу українців на вищий цивілізаційний рівень, вважає І. Каганець, кожен українець повинен відчути себе частиною всього українського народу — геосоціального організму, який 30 тисячоліть проживає на території України, вкорінений у цю землю і любить її.

Виходячи з психологічних особливостей українського етносу і, мабуть, враховуючи думку В’ячеслава Казимировича Липинського, засновника державницького і консервативного напрямків у новітній українській історіографії та політології, І. Каганець вважає, що природі нашого народу найбільше відповідає класократичний (аристократичний, становий) устрій, що стоїть найближче до ідеального. Саме він, на думку І. Каганця, є найефективнішим, оскільки за класократії, завдяки існуванню суспільної ієрархії і національної еліти, основні рішення приймають компетентні люди на потрібному рівні (компетентна меншість, той чи той суспільний стан). Такий устрій найбільше відповідає космічному устроєві, фундаментальною особливістю якого є ієрархічність [Каганець І. Нація золотих комірців. Психоінформаційна концепція України. – Тернопіль: Мандрівець, 2005. — С. 103]. У чистому вигляді демократична концепція (на відміну від монархічної) закономірно призводить до панування некомпетентності (а отже, й неефективності), оскільки передбачає, що істина та влада приходять знизу й кореняться в більшості. Це автоматично означає відмову від всякої справжньої компетентності, яка завжди несе в собі елемент хоча б незначної переваги і робить її набутком меншості.

Витоки цих ідей знаходимо у В’ячеслава Липинського, який вважає, що історично саме інституція монарха давала будівництву держав принцип легітимності. Тому політичний ідеал для України вчений вбачав у спадковій монархії на чолі з гетьманом. До такого висновку В’ячеслав Липинський дійшов, проаналізувавши причини невдачі української національної революції 1917-1920-х років. Він був розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад та отаманів і виявилась нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. «Сьогодні можна спокійно, критично, але рівночасно з почуттям пошани відтворити цю барвисту, динамічну, але також життєвим трагізмом овіяну постать, яка сполучила в собі коріння слов'янського почування з холодним інтелектом латинської культури, містичне вірування із здібністю логічної аналізи, інтегральну особисту чесність із нахилом шукати у противника також низьких мотивів, глибоке і докорінне знання минувшини свого народу із схематичним доктринерством, гарячу любов до української землі з різкою ненавистю до тих українців, які слушно або фальшиво шукали інших можливостей здобуття державності» (Ярослав Пеленський). Ще вище оцінив постать Липинського Василь Кучабський: «Рідкі є постаті духовних потуг серед українського народу. Хмельницький – Шевченко – Липинський: ось і одинокі три, дуже ріжні від себе взаїмно духовні потуги, які він досі вспів видати з себе за час трьохсот літ». З усіх українських діячів ХХ століття ім'я В'ячеслава Липинського – чи не найменш знане в сучасній Україні, причини чого окреслив Валерій Шевчук: «З усіх українських істориків ім'я В. Липинського вичорнено було аж так, що про нього на Україні навіть із лайкою не часто згадували, а тим самим не робили йому «тіньової», а в тоталітарних умовах це означало цілком позитивної популярності, і на те були свої причини: системою своїх поглядів, історіософських та політичних, він не міг мати з офіційною комуністичною ідеологією жодних точок дотику, при тому аж так, що її представники мало вели супроти нього ідеологічних баталій; можливо також, що це було зумовлено й певною неактуальністю та й нежиттєвістю ряду постулатів Липинського (наприклад, його монархізм), отже, вже тим його погляди мало дратували червоного ідеологічного бика. А зрештою, перед нами один із вельми цікавих мислителів ХХ століття та й видатний історик із своїм неповторним науковим, політичним та й мислительним “я”…».
В'ячеслав Липинський



В. Липинський наголошував, що запровадження гетьманства відновить процес державотворення, перерваний у XVIII столітті. Ідея монархії виступає чинником, який консолідує українське суспільство, відповідає державницькій традиції, започаткованій Хмельницьким [Липинський В. Україна на переломі 1657-1659: Замітки до історії українського державного будівництва в 17 столітті. Історичні студії та монографії. — Відень, 1920. — Т. 3. – С. 5]. На основі ґрунтовних досліджень учений доводив недоцільність виборного гетьмана, адже тоді він залежатиме від впливів різних політичних сил та угруповання, яке висунуло його на посаду, і не буде самостійним у своїй діяльності. Його посада має бути спадковою – В. Липинський наголошував, що тільки такий керівник держави, який «несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерті і по смерті перед своїми нащадками відповідальність, буде заінтересований у зрості і скріпленню, а не використовуванні держави» [Затурці в історії України та Волині. Науковий збірник // Упорядник Г. Бондаренко, А. Силюк. — Луцьк, 2004. — 199 с, іл. – С. 180].

В’ячеслав Липинський сформулював основу легітимності влади. Він був першим, хто здійснив науковий систематичний аналіз таких складних категорій політичної науки як «еліта» і «політична культура» в українському національному контексті. Викладене в його праці «Листи до братів-хліборобів» та інших творах розуміння політичної культури в органічному взаємозв’язку з розробкою функціонування еліт в Україні і постання монархічної гетьманської держави є значним внеском у розвиток світової політичної теорії взагалі і української політології як науки.

Декому можуть видатися дивними висновки вченого про надання переваги саме спадковій (дідичній) монархії. Бо зразу ж на думку спадає сумнозвісне гетьманування Юрка Хмельницького. Насправді ж В’ячеслав Липинський, глибоко вивчивши і це питання, дійшов висновку, що Виговський, який мав бути лише регентом за гетьманування Юрія Хмельницького, першим порушив заповіт Богдана про непорушність дідичної монархії. Він сам зажадав булави і тим спричинив першу глибоку тріщину в збудованому державному фундаменті, викликавши чвари поміж козацькою старшиною, які не вщухали аж до повної втрати Україною державної незалежності й фактично стали головним внутрішнім чинником загибелі української козацької держави [Горелов М. Епоха Богдана Хмельницького в оцінці В. Липинського // В’ячеслав Липинський в історії України: До 120-річчя з дня народження. — Київ, 2002. – С. 59].

Слід зазначити, що вчений категорично відкидав запровадження в Україні самодержавної, абсолютистської форми правління. Він стверджував, що найбільш прийнятною буде «правова, тобто обмежена сама одним всенаціональним законом всіх обмежуюча монархія» [Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Твори. — Т.6. — Кн. 1 — Київ-Філадельфія, 1995. – С. 222, 306].

Тобто В. Липинський фактично виступав за конституційну монархію англійського типу. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державою і суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. Статичну складову представляє також шляхта та хліборобський клас, при чому аристократія повинна поповнюватися, об’єднуючись з іншими соціальними верствами. Класократія, тобто влада еліти, забезпечує єдність нації і заперечує парламентаризм, соціалізм та націоналізм, які, на думку вченого, роз’єднують націю за партійною, класовою та етнічною ознаками.

Важливою умовою побудови держави В. Липинський вважав її релігійну єдність. Тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. «Тільки релігія і церква в стані своєю владою духовною... примусити сильніших та здатніших вживати свою більшу силу та здатність не тільки для себе, а й для добра слабших» [Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Київ : Рада, 1995. – С. 15]. Релігія може примирити українське суспільство, але В. Липинський застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон’юнктури.

Ідеї В. Липинського щодо доцільності впровадження в Україні монархічної форми правління, як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку, поділяв і Стефан Томашівський (1875-1930). Такий вибір науковця був зумовлений, насамперед, традиціями українського народу і наявністю внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства. Передумовою і першим прикладом перетворення української державності в націю він вважає виникнення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства, що об’єднало тільки суто українські етнічні землі. Також дослідник виразно говорить про те, що необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу. Найважливішу роль в українському державотворенні Стефан Томашівський відводить релігії. Таким чином, у його державотворчій концепції українська державність виступає у формі клерикальної монархії.
Степан Томашівський

Ще один політолог, ідеолог українського монархізму, Василь Кучабський (1895-1945) був послідовником ідей В. Липинського і С. Томашівського у тому, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об’єднання українців у межах чужої, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Державотворча концепція цього дослідника отримала назву «позитивний мілітаризм», оскільки, на його думку, особливу роль у заснуванні монархічної держави покликана відіграти провідна верства, сформована з людей військового духу і організації.
Василь Кучабський

Останній гетьман Української Держави — Павло Скоропадський — теж наголошував на тому, що монархія є для України найбільш прийнятною формою правління.
Концептуального оформлення ідеї Скоропадського набули в еміграції й опирались на державотворчий досвід і принципові засади українського та європейського консерватизму.
Ідеалом для останнього українського Гетьмана стала Українська Трудова Монархічна Держава, в основу якої, як і у В. Липинського, було покладено класократичний принцип.

Ідея такої держави повинна бути всенаціональною і виключати абсолютизм та диктатуру, засновуючись на співпраці усіх державотворчих чинників нації. Як і В. Липинський, П. Скоропадський (його соратник) гостро ставить проблему створення національної еліти (найкращі з найкращих), яка, консолідуючи все українське громадянство, зорганізує його у цілісну соціально-економічну структуру, Однак, історичні реалії внесли у погляди В. Липинського і П. Скоропадського істотні розбіжності. В одному зі своїх листів політолог докоряє Гетьманові за відхід від ідеології. Олена Отт-Скоропадська, дочка Павла Скоропадського, у своїх спогадах зазначає, що «батько ставив Липинського дуже високо як мислителя і теоретика, але був розчарований, що він не був так само і добрим організатором практичної політичної праці» [Отт-Скоропадська О. Як наша родина ставилася до В’ячеслава Липинського // Липинський В. Історико-політологічна спадщина і Україна. — Київ-Філадельфія, 1994. – С. 240]. Але в житті родини Скоропадських і самого Павла Петровича як державного діяча В’ячеслав Липинський відіграв велику роль. Як людина і як мислитель — незважаючи на все, що сталося, — В. Липинський залишив про себе шановану пам’ять.

У В. Липинського нація у виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян — росіян, поляків, євреїв, вірмен. Почуття любові до рідного краю — Української землі як до органічної цілості, вважає Липинський, є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого зв’язку людей, що зветься нацією [Потульницький В. В’ячеслав Липинський — політолог // Липинський В. Історико-політологічна спадщина і Україна. — Київ-Філадельфія, 1994. – С. 111].

«Вона (Гетьманська Україна – А.Т.) буде, коли під її прапором стане рицарство всіх українських класів, маючи в овіїй основі, в своїй базі рицарство продукуюче, осіле, хліборобське. Без такої бази, Гетьманство може стати лиш найгіршою і найбільше руйнуючою політичною спекуляцією українських опришків і дейнеків. Не дай Боже, щоб цю ідею взяли колись в свої руки українські скункси з-посеред інтелігентів. Остаточне осмішеня єдиної державво-творчої ідеї української, а з нею остаточне осмішеня і самої ідеї України, настане тоді, коли Гетьманство перестане бути ідеєю організованої і сильної хліборобської рицарської провідної верстви… Знайти об’єктивно правдивий соціальний закон, який автоматично, без ніякого суб’єктивного внутрішнього зусилля, зробив би з нас націю – неможливо. Зв'язувати «українську справу» з перемогою соціяльних теорій, витворених зусиллям і внутрішньою працею інших націй, або думати, що спочиваючі спокійно в бібліотеках ріжні об’єктивні наукові закони розвитку людства зроблять для України те, чого не в силі зробити для неї своєю суб’єктивною працею, своїм власним стражданням, своєю посвятою ми самі – це значить прикривати звичайним літературно-словесним шарлатанством свою власну внутрішню нікчемність, трусливість і нездатність» (Липинський В'ячеслав. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – Інститут східноєвропейських досліджень НАН України. – К., 1995. – С.ХХХІV).

Лекція в Інституті післядипломної освіти

20 червня 2012 року відбулась чергова зустріч єпископа Кіровоградського і Голованівського Марка зі слухачами Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського, яку уже традиційно організував президент Кіровоградської Академії козацтва, академік Міжнародної Академії козацтва, старший викладач КОІППО Тараненко Рустам Костянтинович.
Темою розмови владики з педагогами Кіровоградщини стали слова Р. Тараненка про те, що нині активно розвивається один із напрямків психотерапії - арт-терапія (зцілення мистецтвом). Усе частіше вчителі, фахівці-психологи, психотерапевти, валеологи та лікарі звертаються до музики, образотворчого мистецтва як до дієвих лікувальних засобів. Тож архієрей виклав позицію Церкви щодо цього питання, окремо з акцентувавши на значенні для християн церковного мистецтва: архітектури, іконопису, піснеспівів і їх вплив на духовний розвиток людини.
ФОТО-СВІТЛИНИ http://www.cerkva-el.com.ua...

ВАЖНАЯ ТЕМА: "ЗАПОВЕДИ".

Предлагаю создать инициативную группу для создания общих для всех казачеств законов (заповедей) и норм поведения. Высылаю на обсуждение мной отработанный вариант. В казачьих заповедях попытался поместить материал из старинных источников. Так как казаки люди православные, то их заповеди не должны противоречить заповедям Нового Завета. Мной сделана попытка сделать такой анализ.
С уважением Войсковой старшина Кот И.М. РОО "Белорусское казачество"



Приложение № 2
к протоколу №2
от " 29 " сентября 2001г.
Союзного казачьего круга
КАЗАЧЬИ ЗАПОВЕДИ

" 29 " сентября 2001г.
Фрунзенский район г.Минска

Как изучать казачьи Заповеди
Предлагаемые советы помогут сделать ваше изучение Казачьих Заповеде более плодотворным.
Читайте Заповеди, в тихом и спокойном месте, где Вам Никто не помешает.
Читайте медленно один или два раздела, но обязательно перечитайте хотя бы один раз все, что Вы прочли перед этим за один присест.
Очень полезно при уяснении истинного значения того или иного раздела Казачьих Заповедей, одновременно зачитывать одноименный раздел из выдержек Священных писаний.


Казачьи заповеди
Были бы братья, братства, (то есть объединения), является сами собой. И нет смысла говорить о каком-либо объединении если братьев-то нет, то есть таких людей, (конечно, в широком масштабе), которые объединялись бы во имя однородных, глубоких идей чистого порядка и проникнутых Святым Духом от начала и до конца.

История казачества знает немало примеров, когда кое-кто из атаманов захватывали себе неограниченную власть, напрочь истоптав равенство и обычаи, и своевольно устанавливали закон: «Так хочу – так повелеваю». Через то неприсущее атаманскому правительству самоуправство в Отчизне и Войске Казачьем внедрялось расстройство,  искривление прав и вольностей, притеснения народа и насильственное, невзвешенное распределение военных должностей, а следовательно росло пренебрежение к генеральной старшине, полковникам и значительному обществу. Поэтому чтобы предотвратить в будущем такие досадные случаи следует помнить:
1.Казак человек вольный. Казак не посягает на свободу других людей.
Испокон веков казаки дорожили своей свободой. Казак не может быть чьим-либо холопом, а тем более рабом денег, наркотиков или престижных должностей. Не мошна, не зипун богатый, не девка красная ни что не может застелить казаку очи. Помни вольность не своеволие. Живи в правде (законе) Божьей. "Вестно, что казаки всегда за правду стояли, за равенство, за вольность". Опорой свободы твоей служит вера и земля твоих отцов. Земля веками принадлежащая казачьему роду и бережно передаваемая из поколения в поколение. Твоя станица, твой дом. Нет той свободы на чужбине. На чужой земле и законы чужие.Каждый народ   появляется и существует благодаря нерушимости границ его государства. Так и территория казачьей земли, нашей Отчизны,  пусть не пострадает ни от нападения, ни в результате неправомерного решения в своих границах. Прежде всего,  должна  генеральная  старшина следить чтобы  Кошевой атаман  никому не извинял не только пренебрежения прав и вольностей, но и нарушения границ, и присвоение отечественных земель.  Атаман обязан решительно  отстаивать права и вольности Войска Казачьего, а так же  нерушимость границ земли казачества во время переговоров с различного рода инстанциями, насколько хватит умения и возможности.  Тем более  Атаман  не имеет права  самовластно  присваивать себе общественные  маетности  и угодья    Войска  Казачьего,  ни распределять их под каким – либо  предлогом  другим людям, менее заслуженным перед Отчизной, а паче  всего монахам, священникам, бездетным вдовам, мелким посполитым и военным правительственным чиновникам, личным слугам  дворакам и частным лицам.  Согласно давним правам и привилегиям  Атаман  не должен  позволять  никому из более выдающихся людей духовного или светского состояния   рыболовить, добывать зверя или земледельничать  без ограничений в казачьих землях. Дарами земли  Очизны   не имеет права владеть и пользоваться никто, кроме самого Войска Казачьего.
 Казак не порабощает других людей, не строит свою жизнь чужими руками. "Побеждать, но не порабощать! Сколько у тебя рабов, столько у тебя врагов". Вся та беда - притеснения и грабеж бедного посполитого люда - коренится в честолюбии заядлых  взяткодателей. Не имея на то прав ни заслуг, а лишь одержимые   жаждой собственной выгоды, они стремяться покупать военные и посполитые должности, добывая атаманскую  благосклонность прелестями взяток, и таким  чином  стремятся  вне свободных выборов против права и правильности к наивысшим достоинствам - полковничьей булаве и другим должностям. Поэтому Атаману строго настрого следует запомнить  чтобы  он  не прельщался  ни на какие подарки или обещания и никому не поручал полковничью булаву или другие военные и посполитые должности учитывая личные отношения и, чтобы силой на те должности никого не навязывал. Через то что  Кошевой Атаман  должен из  обязанности  своего правительства осуществлять и  хранить  строй  в Отчизне и Войске  Казачьем, то прежде всего он должен недремно  бдеть и прилагать  особенное старание, чтобы простым казакам и посполитым не делалось избыточных притеснений, опустошительных поборов и вымогательства. Те сверхпоборы  побуждают люд покидать обжитые места и пускаться в чужие края, чтобы поискать себе вне пределов  своей  земли, жизни без тех неприятностей - житья, более отрадного и более спокойного. Поэтому полковники, сотники, атаманы и другие военные и посполитые правительственные чиновники,  не должны выполнять панщину  и другие частные работы  силами казаков и посполитых, а  тем  более  если те люди не являются их непосредственными подчиненными или слугами: не посылать на сенокос ни на жатвы, не принуждать гатить дамбы, не делать над ними насилия захватом почв или принуждением к невыгодной их продаже и не конфисковывать за какую вину все имущество - подвижное и неподвижное. Также не привлекать ремесленников без оплаты к выполнению господам правительственным чиновникам домашних работ. Несчастному  обнищавшему  посполитому люду множились притеснения и из-за того, что казаки нередко защищали  более зажиточных крестьян от городских и сельских повинностей.  А  зажиточные  купцы, кичась  атаманскими универсалами и покровительской благосклонностью полковников, избегали  общественных повинностей, к каким  обязаны, и отказывались  подсобить нищенскому  поспильству обобранному к нити.
 Кошевой Атаман  должен всей полнотой власти искоренять покравительство и сверхпоборы  и сам того остерегаться и не делать, чтобы не давать пример для наследования другим.
И подобно тому, как простые казаки,  генеральная старшина, полковники и генеральные советники, должны придерживаться хороших обычаев, должным образом уважать  достоинство   Атамана, обнаруживать ему соответствующие его  положению почести и верный послух, - так и  Атаману со своей стороны пристало также иметь их за  побратимов, а не за слуг, не считать их своими собственными подручными и не принуждать умышленно для унижения их достоинства позорно и негоже выставлять в своем присутствии, за исключением тех случаев, когда будут требовать обстоятельства военного времени.
2.Каза воин по духу и по плоти своей.

Столетия казаки с оружием в руках отстаивали свою свободу. В тяжелых битвах и испытаниях закаливался казачий характер, формировался казачий дух.  Сколько бы раз Войско казачье не испытывало  надругательства со стороны правительств чужеземных государств, оно каждый раз было вынуждено собственной кровью, с отчаянным мужеством защищать неприкосновенность своих прав  и вольностей. Тем самым Войско Казачье заслужило себе бессмертную славу бесчисленными рыцарскими подвигами на море и на суходоле, за что было награждено богатыми дарами  для общего потребления и пользы. В той борьбе его милостиво поддерживал сам Бог, мститель, за несправедливость.Поэтому, совершенствование своей физической подготовки, боевого мастерства - долг каждого казака.  Лучше брань, чем мир, удаляющий нас от Бога.  Атаман не в праве освобождать казаков  от службы ради частных поручений. Без дисциплины нет ни казака, ни казачества.


3. Взаимная выручка – основа казачьего братства.
Так было всегда у казаков. Взаимная выручка - основа казачьего братства. "Помолимся, братья казаки, сия молитва присягой будет нам, чтоб стоять друг за друга без обмана, без хитрости. Казачий свычай - казак казака выручай. В бою поглядывай друг за другом, береги товарища. В случае опасности не прозевай выручить. В сшибке держись в купе - конь о конь, локоть о локоть. Полохливость казака не личит. Лютый враг казака - страх. Кто положил жизнь свою за друзей своих, идет мимо смерти в память, в сердца казацкие. Иной и в живых мертвец, а другой и мертвый сам за себя постоит: дела его правду скажут. С хвостом собачьим не лезь в волки. Без храбрости в житие казацком недалече уедешь". Наша трусость служит нашим врагам. Помни! Плохой друг хуже врага. Ибо на друга надеешься, а врага опасаешься. "Невместно казацтво с казацтвом до свары и сечи доводить. А кто промеж казаков мутню вчинить учнет, за дружбу казацкую, за братскую веру, в сабли его и лих с ним. Отношение к сабле у казаков особое. Сабля, как мать, одна. Только она защитит казака и землю на которой он живет. Посему саблю без нужды не вынимай, без славы не вкладывай. Мы свободны лишь во служении друг другу". Жизнь часто ставит нас перед выбором, либо победить и выжить вместе, либо погибнуть по одиночке. Обостренное чувство справедливости и товарищества всегда было присуще казакам.
4.Казаки все равны в правах.
Казаки равны как в правах, так и в ответственности за содеянное, независимо от общественного положения, образования и прошлых заслуг.
"Искони у казаков повелось жить купно. По какому хошь пальцу вдарь обушком всей руке зело больно. В кулаке все пальцы едины, лишних нетути. Тот дурак дураком, что родом чванится безо всякого на то разумения. Славой отецкой не прельщайся, свою завоюй." Решение, принятое на Круге, - закон для всех. Верховная и законодательная власть принадлежит Кругу. Совершеннолетнего казака никто не может лишить личного мнения и слова, кроме командира во время похода, когда вступают в силу жесткие армейские законы военного времени.А если  же в действиях Атамана будет замечено  что-то несоответствующее  справедливости, ошибочного относительно военных прав и вольностей или зловредного  Отчизне, то генеральные старшины, полковники и генеральные советники, простые казаки  властны использовать свободу голоса, чтобы лично или же - если того будет требовать крайняя и  неотложная  потребность - публично на совещании выразить упрек  Атаману  и решительно сдержать  его от пренебрежения  к историческим  правам  и вольностям, не нанося при том ни наименьшую обиду  его  чести. На те упреки  Атаман не должен ни обижаться, ни не имеет права за них мстить, - наоборот, должен постараться исправить проступок.
 Любой казак может быть избран на любую должность. Атаман не законодатель. Атаман хранитель традиций и заповедей казачества. Он наделен властью исполнительной. Основное его назначение, обеспечивать выполнение решений принятых по общей воле на Круге казаков. Не булава (власть) при Атамане, а Атаман при булаве. Согласно древним обычаям и давним законам, твердо полагаясь на Божью помощь,  Атаман избирается на Генеральном Круге (совете)  вольным  голосованием в полном согласии с генеральной старшиной и послами от Войска Казачьего. Военные и посполитые правительственные чиновники, а  тем более  полковники, непременно должны избираться на выборах свободным голосованием и волеизъявлением, а по выборам утверждаться властью  Атамана, однако выборы таких правительственных чиновников должны проводиться исключительно из согласия  Атамана. Такого же порядка надлежит придерживаться и полковникам: не избирать сотников или других правительственных чиновников за взятки или на основе личной благосклонности, пренебрегая свободным голосованием всей сотни, а также не устранять их с  должностей в результате личного несогласия.  Кроме того, каждый генеральный советник (выбранный представитель на Генеральный Круг)  в своем полку, где будет избран публичным голосованием в Генеральный  Круг (совет), властен  вместе с городовым полковником  оберегать  справедливый  строй, принимать участие в управлении, управляя с помощью общих кругов (советов), а также должен присматриваться и решительно выступать против несправедливости и притеснений  посполитому люду.
  По закону старинных вольностей  установлены три сессии Генерального Круга  (Законодательная власть), которые должны каждый год проводиться в атаманской резиденции: первая - на Рождество Христово, вторая - на Пасху и третья - на праздник Покрова Пресвятой Богородицы. На те сессии должны прибыть не только полковники со своей старшиной и сотниками, не только генеральные советники из всех полков, но также послы от Войска Казачьего  для участия и голосования; по получении универсала  от Атамана  они  обязаны   прибыть точно в определенное время. И когда  Атаман  предложит какие-то вопросы для общего рассмотрения, то все они должны честно и искренне, не заботясь ни об одной выгоде - свой собственной  или других лиц, - отбросив плохие зависти и мстительные мысли, давать подходящие советы таким способом, чтобы не причинить тем ни  поражения  чести  Атамана,  ни вреда делам Отчизны, - пусть обойдут ее беда и погибель!
А, чтобы появилось искреннее обоюдное доверие  между Кошевым атаманом  и генеральной старшиной, полковниками и генеральными советниками, необходимое для проведения тайных и публичных совещаний, то каждый из них должен, прежде чем приступить к выполнению обязанностей  своей должности, лично дать слово  на верность Отчизне, на искреннюю  поддержку дел Атамана, а также на добросовестное выполнение обязанностей  своей должности,  одобренное  публично  соответствующей формы.
Если же вне тех упомянутых сессий Генерального Круга (Совета), что для них определенно специальное  время, будут случаться какие-то дела, которые нужно безотлагательно рассмотреть, решить и уладить, то Атаман  может употребить всю  полноту  власти и влияния для устраивания и сопровождения таких дел с согласия генеральной старшины.
Что касается всех военных дел, то их должны доносить  Кошевому атаману  именно вышеупомянутые генеральные старшины, которые постоянно находятся при боку атамана, - эти дела входят в их обязанности  и будут  принадлежать  правительству, - а также лично получать от него решение. В любом случае не использовать для этого дворовых слуг  Атамана, которые не должны вмешиваться ни в какие военные дела, совещания и доклады, ни привлекаться к пересылке военной корреспонденции, даже незначительной.  И так,  испокон веков в Войске Казачьем чтим  закон, который должен иметь вечную силу:
-главными советниками в нашей Отчизне должны быть генеральные старшины, учитывая важность их должностей,  а также из-за того, что они постоянно находятся при боку Атамана;
-после них в привыкшем порядке те же права народных советников пусть имеют городовые полковники;
-кроме того, из каждого полка необходимо выбрать из согласия Атамана  в Генеральный  Круг (совет) как генеральных советников по одному выдающемуся выслуженцу  из людей рассудительных и заслуженных.
-с теми генеральными старшинами, полковниками и генеральными советниками,  Атаман должен советоваться о безопасности Отчизны, об общем благе и обо всех общественных делах и не имеет права ничего решать, начинать и осуществлять своей волей без предыдущего рассмотрения и одобрения ими.
Также если прибудут какие-то письма из чужеземных государств или сторон,  назначенные  Атаману, то их содержание принадлежит ему  обсудить с генеральной старшиной и сообщить свои ответы на них, чтобы не оставалось в тайне переписки, в первую очередь - с чужеземными  странами и такое, которое могло бы нанести вред безопасности Отчизны и общественному благу.
 А для перевозки писем  Атаман должен  вести  почту за военные  средства  в соответствующих полках подвластной ему территории, предварительно обстоятельно и всесторонне обсудив, решив и утвердив это дело на Генеральном  Круге (совете).
 Для укрепления авторитета и сохранения единства казачества, казак не должен высказывать мнений от лица казачества (а также присутствовать в казачьей форме, или указывать свое казачье звание и должность) в работе каких-либо политических структур, если его на это не уполномочил общий казачий Круг. Помни, сильные (в том числе политики) всегда делят власть руками слабых. «В жизни стригут тех, кто считает себя бараном».
5.Честь и доброе имя для казака дороже жизни.
Береги честь с молоду. Достоинство сохраняй в любой обстановке. Имей волю признать свою неправоту. "Помни, ошибка не обман". Если надо, побори сам себя. Оказывая уважение другим, не унижай себя. Не завидуй другим и не держи зла в сердце своем. Не будь гордецом, и в мыслях не допускай, что ты выше других казаков. Никого не поучай свысока, посмотри сначала на себя. Будь доброжелателен, но не льстив. Имей широкую душу. Удары судьбы встречай стойко. Совершив позорный поступок, имей силу воли сам принять достойное решение.
6.По тебе судят обо всем казачестве, о народе твоем.
Не совершай дурных поступков и удерживай от них других. Будь честен и правдив, не бойся пострадать за правду. "Добрый казацкий уряд на правде поставлен. А правда наша казацкая - Божья правда. Жить всем по воле, чтоб всякий всякому равен".
Пусть не прельщают тебя ни корысть: ни стяжательство, ни бесчестные доходы, ни сиюминутная слава. Помни! Там где начинается корысть, там заканчивается казачество. Не поддавайся губительным страстям. Не увлекайся спиртным, табак тоже не на пользу ни тебе, ни окружающим. Избегай сквернословия.
Будь примером в жизни своей, защити обиженного, помоги страждующему, накорми голодного, не дай упасть слабому духом и телом. Добейся, чтобы в твоей станице, хуторе, заимке не было нищих и обездоленных людей.
7.Служи верно своему народу, а не вождям.
Казачество свое главное предназначение видит в служении народу и Отечеству ради их благоденствия, а не для собственной корысти и славы. Казак за это готов пролить кровь свою.
8.Держи слово. Слово казака дорого.
Казак! Помни, что каждое твое слово - это слово твоего народа, слово Казачества.  Кто крепок на слове, тот живет в чести.
9.Чти старших, уважай старость.
Помни! Без совета старожил не принималось ни одно важное решение Атамана.
Власть же старожилых казаков - не от силы, а от авторитета и мудрости. Прислушайся к слову бывалых и избежишь многих ошибок. Умный человек выйдет из любой ситуации. Мудрый, их никогда не создаст.. Именно такие люди, заслуженные и рассудительные, являются  основой Генеральных судов в Казачестве. Если бы провинился кто из генеральных старшин, полковников, генеральных советников, значительных товарищей или других правительственных чиновников, а  тем более  из рядовых казаков, - то ли оскорбив против обычая  атаманскую  честь каким-то  бахвальством, или оказавшись виновным в каком-то ином  проступке, - то Атаман  не должен карать того виновника за такие  вины средствами своей власти или лично назначать ему наказание.
Такое дело – криминальное  или какое-то другое - должно быть передано на рассмотрение Генерального суда. И хотя  какое бы  неблагосклонное,  а однако беспристрастное решение он принял, - такому должен каждый правонарушитель покориться. Генеральный суд в свою очередь должен  осуществлять наказание причастных к преступлениям согласно букве закона и постоянно соблюдать справедливость. 
Каждого старика почитай отцом своим, а престарелую казачку - Матерью.
10.Держись веры предков, поступай по обычаям своего народа.
Если сомнение коснулось твоей души, и ты не знаешь, как поступить, - поступай по обычаю своего народа Вере предков.
Крепость в святоотеческой вере - вот тот старозаветный меч, который поможет выстоять казаку в любой обстановке. "Вот храм Божий, защитим его или умрем близ алтаря Господня, - смертью за веру покупают небо", - так говорили казаки. Не на шее имей крест свой, но в душе своей.  Речь же идет о святой православной вере восточного обряда, которой воинственный казацкий народ в первый раз и поныне просветился еще при господстве хазарских каганов от апостольского Константинопольского престола и которую и в настоящее время неотступно отстаивает, потому, что никогда ни одной чужой религией взбаламучен не был. Атаман должен того придерживаться и, как и надлежит ему, особо бдеть и решительно  препятствовать  внедрению в нашей казачьей земле, Отчизне нашей,  любой чужой религии. А если где – нибудь  окажется - или тайком, явно ли, - то должен своей властью ее искоренять, запретить проповедовать и распространять. Также не давать разрешения на обитание в Отчизне последователям чужеверья, а особенно лицемерного иудаизма.  Непокладаючи  всех сил, пусть неусыпно  заботится о том, чтобы лишь единственная православная вера восточного обряда  навечно была утверждена и распространялась для приумножения Божьей хвалы перестройкой церквей и совершенствованием сыновей казачьих в свободе духовной и, чтобы она изобиловала и цвела, словно роза между тернами,  между чуждыми религиями соседних государств.Помни! Казачий обычай всегда скреплял семью, общину и все Казачество.
11.Будь трудолюбив, не бездействуй.
Каждый казак должен стремиться к тому, чтобы его семья была духовно богатой и жила в достатке. "Велик казак не кишению, а сердцем своим". Но не протягивай руку с криком "Дай!" живи своим трудом. Презирай праздность. Любое дело должно "гореть" в твоих руках.В истории казачества не мало примеров когда не только генеральная старшина но  и ее  личные слуги,  слуги полковников, сотников и значительных товарищей, а  особенно   высшего духовенства
, вырядившись в путешествие из собственной потребности или желания или выполняя первое попавшееся поручение, принуждали  городовых и сельских атаманов производить себе несвойственные почести: подносить дары и обеспечивать пищу, напитки, транспорт, сопровождение и стражу.  Главным образом   слуги, делали  бессовестное вымогательство, требуя без конечной надобности бесчисленное количество подвод с конями. Если же городовые или сельские атаманы не в состоянии были  удовлетворить те прихоти, то вымогатели таки  добивались  своего, прибегая к грубому ругательству и нагайке, чтобы заставить правительственных чиновников для  заглаживания  дела  задабривать  их денежными дарами. Некоторые забирали  с собой вьючных коней, а затем их или присваивали, или продавали. А между генеральными старшинами, полковниками и другими гордецами, светскими и духовного состояния, повелось вынуждать городовых атаманов чинить за общественное средство свои кареты, а также производить для слуг разнообразную одежду.  Особенно  не переставали   тревожить городские советы, добиваясь через специально вышколенных слуг развлечений и удовлетворения потребностей своей кухни.
Между тем и сами атаманы, желая  себе похвалы и пытаясь заручиться милостью и благосклонностью сановных путников, - в первую очередь в своих частных, а не в общественных делах - всячески угодничали  гордецам и их слугам. А не раз те городовые и сельские атаманы и сами  не упускали возможности полакомиться под предлогом гостеприимства: с  радостью  приглашали путников, которым достаточно и горсти пищи и питья, на пышную гостиную. Там достаточно напивались  разнообразных напитков, а пищу распределяли между собой, приобщая все это в учетные книги  к  расходам, и таким образом не только обременяли посполитым повинности и увеличивали  им  гнет, а доводили таки к крайнему обнищанию. Кошевой Атаман должен в первую очередь проявить спасительное беспокойство, чтобы упразднить в дальнейшем  подобные случаи в нашей Отчизне.

Как известно, в Войске Казачьем  испокон веков постоянно были генеральные подскарбии (казначеи), которые заведовали военной казной, мельницами, всеми военными доходами и повитовыми выплатами, и делали все выплаты  из воли и одобрения Атамана. Следует соблюдать этот  нерушимый закон и по решению Атамана с согласия общественности изберать генерального  подскарбия - мужчину значительного и заслуженного, поместного и порядочного, который бы добросовестно заботился с согласия Атамана о военной казне, бдел мельницы и доходы и  оборачивал  их на общественные потребности, а не на собственную выгоду. Сам же Атаман  не должен иметь ни одного права и не должен  зариться ни на военное сокровище, ни на поступление к военной казне; не оборачивать  их на собственную пользу, а удовлетворяться собственными  имениями  и доходами, предусмотренными для атаманского лица и булавы.

Очевидно, что генеральный подскарбий должен избираться как подручный Атамана и  присутствовать, где постоянно будет находиться атаманская  резиденция. Кроме того, в каждом полку необходимо избрать общим постановлением полковника и старшины обоих состояний - казаков и посполитых - по два подскарбия, тоже подотчетных, из более выдающихся поместных людей. Они должны ведать полковыми и гражданскими прибылями и посполитыми налогами, следить за ними и расходами и ежегодно отчитываться о своей деятельности.
К обязанностям  тех полковых подскарбиев, подчиненных непосредственно генеральному подскарбию, входит присмотр в их полках за надлежащими к военной казне прибылями, сбор их и передаваемость к рукам генерального подскарбия. Господам полковникам ровно же не пристало быть причастными к полковым средствам,  они  должны удовлетворяться доходами и льготами своих должностей.
Кошевой Атаман  должен во всех подвластных ему городах внедрить такой строй, чтобы народ не подавлялся неуместными повинностями в меру улучшения состояния государства. Для того в обществе каждого города нужно избрать и привести к присяге подскарбия, подчиненного полковому подскарбию, какой бы имел под своей охраной  и опекой все военные прибыли и расходы и правдиво вносил их в учетные книги. Если по ежегодному обсчету тех расходов будет замеченным в долгах и незаконных растратах, - то их следует возместить из собственных средств того подскарбия, чтобы вернуть городу. Поэтому должен вносить в учетные книги лишь те случаи, что связаны  с поездками по конкретному делу: кто с чьей подорожной отбывал в путешествие и какие выгоды для войска произвел.
 


12.Береги семью свою. Служи ей примером.
Крепкая семья -- фундамент казачества. Никто не имеет права вмешиваться в жизнь семьи без ее просьбы. Глава семьи - отец, с него спрос за все.
Отец! Добейся в семье авторитета и взаимопонимания. Воспитай детей своих честными, смелыми, добрыми, отзывчивыми, бескомпромиссными в борьбе со злом, преданными Отчизне. Воспитай их казаками. Дай детям достойное образование. Отец должен не только предоставить детям "гнездо", но дать орлиные крылья. "Похвала отцам - дети их".
 Оберегай женщину, защищай ее честь и достоинство, не допускай над ней надругательств и насилия. Этим ты обеспечишь будущее своего народа, женщиной продляется род казачий. Вдовы - казачьи жены - и их осиротелые дети, казачьи хозяйства и женщины, в отсутствие их мужчин, - когда те будут занятыми в военных походах или на каких-то других военных службах, - не привлекаются  к выполнению никаких повинностей ни к общественным работам, которые входят  в обязанности  посполитых, и  не облагаются   повитовыми  налогами. Жена казака, проявившего трусость в бою может оставить мужа. Так как рожать детей от труса срамно.
  Чти мать свою и отца. Помогай им в трудах и нуждах, заботься о них во время их болезни и старости и молись о спасении душ их.

Если ты думаешь, что сегодня в корыстных целях можно поступиться своей совестью, традициями и верой казачества, а уж потом… Запомни! Ничего потом не бывает. Жизнь пишется набело. Достаточно прогнуться однажды, пойти на сделку с совестью, сделать как бы небольшой шажок- и все, уже непонятно, когда ты остановишься. Не списывай свою слабость на обстоятельства. Всегда оставайся самим собой- КАЗАКОМ.
" Алмаз и в помойной яме алмаз, а навоз и в золотой оправе навоз".

Во имя Отца и Сына и Святого духа – Бога, прославленного в Святой троице, пусть осуществиться ради вековой славы и памяти Войска Казачьего и всего русского народа.





ВЫДЕРЖКИ ИЗ
СВЯЩЕННЫХ
ПИСАНИЙ

Я -- СВЕТ, а вы не видите МЕНЯ.
Я -- ПУТЬ, а вы не следуете за МНОЙ.
Я -- ИСТИНА, а вы не верите МНЕ.
Я -- ЖИЗНЬ, а вы не ищете МЕНЯ.
Я -- УЧИТЕЛЬ, а вы не слушаете МЕНЯ.
Я -- ГОСПОДЬ, а вы не повинуетесь МНЕ.
Я -- ваш БОГ, а вы не молитесь МНЕ.
Я -- ваш лучший ДРУГ, а вы не любите МЕНЯ.
Если вы несчастливы, то не вините МЕНЯ

"Выдержки из Священных Писаний" сведены в разделы освещающие определенные темы. Названия разделов не являются частью текста Священных Писаний, но печатаются, чтобы читатель мог легче находить желаемое место в Казачьих Заповедях. Запомните, как надо пользоваться сокращениями имеющимися в тексте. Пример:
11 В усердии не ослабевайте; духом пламенейте; Господу служите (Н.З. к Римлянам, Гл. 12)
Н.З. -- Новый Завет
К Римлянам -- Послание к Римлянам
Гл. 12 -- Глава №12
11 -- Стих 11
11. В усердии не ослабевайте; духом пламенейте; Господу служите.
(Н.З. к Римлянам, Гл. 12)

1. Казак - человек вольный. Казак не посягает на свободу других людей.

31. Итак, братия, мы дети не рабы, но свободной.
(Н.З. К Галатам, Гл.4)
21. Рабом ли ты призван, не смущайся; но если и можешь сделаться свободным, то лучшим воспользуйся.
(Н.З. 1-е Коринфянам, Гл.7)
23. Вы куплены дорогою ценою; не делайтесь рабами человеков.
(Н.З. 1-е Коринфянам, Гл7)
14. Не преклоняйтесь под чужое ярмо с неверными.
Ибо какое общение праведности с беззаконием?
Что общего у света со тьмою?
(Н.З. 2-е Коринфянам, Гл.6)
34. Иисус отвечал им; истинно, истинно говорю Вам: всякий, делающий грех, есть раб греха.
(Н.З. От Иоанна, Гл.8)
11. И усердно стараться о том, чтобы жить тихо, делать свое дело и работать своими собственными руками, как мы заповедовали вам.
(Н.З. 1-е Фессалоникийцам, Гл.4)
32. И познаете истину, и истина сделает вас свободными.
( Н.З. От Иоанна, Гл.8)

2. Казак - воин по духу и по плоти своей.

"Я всегда мысленно ставил казацкое войско выше всех прочих видов оружия Русской Армии вследствие отличительной черты казацкой организации как организации… более других частей русской армии сблизившей военную службу с семейной жизнью".
(Митрополит Антоний (Храповицкий))
21. Когда сильный с оружием охраняет свой дом, тогда в безопасности его имение; (Н.З. от Луки, Гл. 11)
2. Итак переносите страдания, как добрый воин Иисуса Христа.
(Н.З. 2-е Тимофею, Гл.2)
7. В слове истины в силе Божией, с оружием правды в правой и
левой руке,
(Н.З. 2-е Коринфянам, Гл.6)
13. Для сего примите всеоружие Божие, дабы вы могли противостоять в день злый и, все преодолевши, устоять.
14. Итак станьте, препоясавши чресла ваши истиною, и облекшись в броню праведности,
15. И обувши ноги в готовность благовествовать мир,
16. А паче всего возьмите щит веры, которым возможете угасить все раскаленные стрелы лукавого,
17. И шлем спасения возьмите, и меч духовный, который есть слово Божие;
(Н.З. К ефесянам, Гл.6)
4. Никакой воин не связывает себя делами житейскими, чтобы угодить военачальнику.
(Н.З. 2-е Тимофею, Гл.2)
7. Побеждающий наследует все, и буду ему Богом, и он будет мне сыном.
8. Боязливых же и неверных, и скверных и убийц, и любодеев и чародеев, и идолослужителей и всех лжецов - участь в озере, горящем огнем и серою; это смерть вторая.
( Н.З. Откровение, Гл.21)
4. Говорю же вам, друзьям Моим: не бойтесь убивающих тело и потом не могущих ничего более сделать:
5. Но скажу вам, кого бояться: бойтесь того, кто, по убиении, может ввергнуть в геену; ей, говорю вам, того бойтесь.
(Н.З. От Луки, Гл.12)
30. Кто не со мною, тот против Меня; и кто не собирает со Мною, тот расточает.
(Н.З. От Матфея, Гл.12)
Верующий есть и земледелец, и кормчий, и воин, иборец, и путник. Поэтому и Павел говорит: наша брань не против крови и плоти, но против начальств, против властей. Для сего примите всеоружие Божие (Еф 6, 12-13). Видел ты борца? Видел воина? Если ты борец, тебе надобно вступать в борьбу нагим. Если ты воин, тебе должно стать в строю вооруженным. Как же возможно то и другое вместе: быть и нагим и не нагим, одетым и не одетым? Я скажу-как. Сложи с себя житейские дела, и ты стал борцом. Облекись в духовные доспехи, и ты стал воином. Обнажись от забот житейских, потому что наступило время борьбы. Облекись в духовные доспехи, потому что у нас возгорелась жестокая война с демонами. Для того и должно быть нагим, чтобы диаволу, вступая в борьбу с нами, не за что было схватить нас; должно облечь себя доспехами со всех сторон, чтобы нам ни с которой стороны не получить смертельного удара. Возделай ниву твоей души, посеки терния, посей слово благочестия, насади прекрасные растения любомудрия и с великой заботливостью ухаживай за ними,-и ты будешь земледельцем…
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа третья. 380 год.)
"А в борьбе с лукавым никогда нельзя ни сложить оружие, ни предаться сну для того, кто желает всегда оставаться нераненным. Необходимо избрать одно из двух: сняв оружие, пасть и погибнуть, или всегда вооруженным стоять и бодрствовать. Этот враг всегда стоит со своим ополчением, наблюдая за нашей беспечностью и гораздо более заботясь о нашей погибели, нежели мы-о своем спасении."
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы о священстве. Слово шестое. 374 год).
В древности Бог был вождем во время браней и без Его соизволения никогда не осмеливались начинать сражение: война была у них делом благочестия.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа четырнадцатая. 380 год.)

3. Взаимная выручка – основа казачьего братства.

13. Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих.
( Н.З. От Иоана, Гл.15)
"Ты спрашивай только о том, обещал ли Бог совершить воскресение; и когда узнаешь из свидетельств, столь многих, что оно обещано, когда будешь иметь несомненнейшее уверение Самого Господа Христа, то, утвердившись в вере, уже перестанешь бояться смерти. Кто еще боится ее, тот не верует; а кто не верует, тот впадает в неисцелимый грех, так как своим неверием дерзает представлять Бога или бессильным, или лживым."
(Святитель Иоанн Златоуст. Слово второе. 374 год.)
24. Никто не ищи своею, но каждый пользы другого
(Н.З. 1-е Коринфянам, Гл.10)
17. Умоляю вас, братия, остерегайтесь производящих разделения и соблазны, вопреки учению, которому вы научились, и уклоняйтесь от них;
18. Ибо такие люди служат не Господу нашему Иисусу Христу, а своему чреву, и ласкательством и красноречием обольщают сердца простодушных.
(Н.З. К Римлянам, Гл.16)
"В главном-единство, во второстепенном-свобода, во всем-любовь."
(Святой Викентий Леринский)
4. Не о себе только каждый заботься, но каждый и о других.
(Н.З. К Филиппийцам, Гл.2)
" Хотящему спастись должно помнить и не забывать апостольскую заповедь: "Друг друга тяготы несите, и тако исполните Закон Христов". Много других заповедей, но ни при одной такого добавления нет, то есть "так исполните Закон Христов". Великое значение имеет заповедь эта, и прежде других должно заботиться об исполнении оной". (Преподобный Амвросий(Греков))
Я не верю, что может спастись тот, кто ничего не делает для спасения ближнего (Святитель Иоанн Златоуст).

4. Казаки все равны в правах.

42. Иисус же, подозвав их, сказал им: вы знаете, что почитающиеся князьями народов господствуют над ними, и вельможи их властвуют ими;
43. Но между вами да не будет так: а кто хочет быть большим между вами, да будет вам слугою;
44. И кто хочет быть первым между вами, да будет всем рабом;
(Н.З. От Марка, Гл.10)
Если ударим обо что и сломим один ноготь, все тело болит с этим членом.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа тринадцатая. 380 год.)

5. Честь и доброе имя казака дороже жизни.
13. Входите тесными вратами; потому что широки врата и пространен путь, ведущий в погибель, и многие идут ими;
14. Потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их.
(Н.З. От Матфея, Гл.7)
4. Но во всем являем себя, как служители Божии, в великом терпении, в бедствиях, в нуждах, в тесных обстоятельствах,
5. Под ударами, в темницах, в изгнаниях, в трудах, в бдениях, в постах,
9. Мы неизвестны, но нас узнают; нас почитают умершими, но вот, мы живы; нас наказывают, но мы не умираем;
10. Нас огорчают, а мы всегда радуемся; мы нищи, но многих обогащаем; мы ничего не имеем, но всем обладаем.
(Н.З. 2-е Коринфянам, Гл.6)
Не судите, да не судимы будете;
2. Ибо каким судом судите, таким будете судимы; и какою мерою мерите, такою и вам будут мерить.
3. И что ты смотришь на сучек в глазе брата твоего, а бревна в твоем глазе не чувствуешь?
4. Или, как скажешь брату твоему: "дай, я выну сучек из глаза твоего"; а вот, в твоем глазе бревно?
5. Лицемер! Вынь прежде бревно из твоего глаза, и тогда увидишь, как вынуть сучек из глаза брата твоего.
(Н.З. От Матфея, Гл.7)
1. Итак неизвинителен ты, всякий человек; ибо тем же (судом), каким судишь другого, осуждаешь себя, потому что, судя другого, делаешь то же.
(Н.З. К Римлянам, Гл.2)
"Не поступая ни в чем против совести нашей, но внимая себе в страхе Божием, доколе и совесть не стяжет свободы вместе с нами" (Авва Исайя).
"Совесть в людях есть нечто иное, как глас ходящего в сердцах человеческих Бога вездесущего" (Святой Иоанн Кронштадтский).
6. По тебе судят обо всем казачестве, о народе твоем.
10. Итак, доколе есть время, будем делать добро всем, а наипаче своим по вере.
(Н.З. К Галатам, Гл.6)
27. Уклоняйся от зла и делай добро, и будем жить вовек;
(Псалом 36)
7. Не обманывайтесь: Бог поругаем не бывает. Что посеет человек, то и пожнет:
(Н.З. К Галатам, Гл.6)
2. Итак, когда творишь милостыню, не труби перед собою, как делают лицемеры в синагогах и на улицах, чтобы прославляли их люди. Истинно говорю вам: они уже получают награду свою.
(Н.З. От Матфея, Гл.6)
9. Не говорите лжи друг другу, совлекшись ветхого человека с делами его.
(Н.З. К колоссянам, Гл.3)
22. Нет ничего тайного, что не сделалось бы явным; и ничего не бывает потаенного, что не вышло бы наружу.
(Н.З. От Марка, Гл.4)
10. Блаженны изгнанные за правду, ибо их есть Царство Небесное.
(Н.З. От Матфея, Гл.5)
12. Итак во всем, как хотите, чтобы с вами поступали люди, так поступайте и вы с ними; ибо в этом закон и пророки.
(Н.З. От Матфея, Гл.7)
8. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем.
(Н.З. 1-е Тимофею, Гл.6)
11. Не надейтесь на грабительство, и не тщеславьтесь хищением; когда богатство умножается, не прилагайте к нему сердца.
(Псалом 61)
7. Ибо мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него.
(Н.З. 1-е Тимофею, Гл.6)
15. При этом сказал им: смотрите, берегитесь любостяжания, ибо жизнь человека не зависит от изобилия его имения.
34. Ибо, где сокровище ваше, там и сердце ваше будет.
(Н.З. От Луки, Гл.12)
Нужна тебе великая осмотрительность и тщательная осторожность, потому что как дети прикрывают сеть землею, так и диавол-грехи житейскими удовольствиями. Но познавай, тщательно исследуя, и, если представится прибыль, не смотри только на прибыль, но исследуй тщательно, не скрывается ли грех и смерть в этой прибыли, и если увидишь это, беги прочь.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа пятнадцатая. 380 год.)
Человек, преданный роскоши и тратящий много, несущий для чрева тяжелые службы, часто вынуждается и красть, и похищать чужое, и захватывать лишнее, и делать насилия. Посему, если избежишь роскоши, то отнимешь повод и к любостяжанию, и к хищничеству, и к пьянству, и к тысяче зол-заранее отсечешь корень греха.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа пятнадцатая. 380 год.)
Мы строим дома, чтобы в них жить, а не тщеславиться ими. Все, что сверх нужды, излишне и бесполезно.
Будем же и мы украшать не дома, но, прежде домов, души свои. Да и как не стыдно украшать мрамором стены без нужды и без пользы и допускать, чтобы Христос ходил среди нас без одежды! Что тебе, человек, в доме? Умирая, разве ты возьмешь его с собой?
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа вторая. 380 год.).
"В чем же состоит доброта коня? В том ли, чтобы он имел золотую узду и такую же подпругу, множество попон из шелковых тканей, ковры разноцветные и златотканые, бляхи с драгоценными камнями и гриву, перевитую золотыми лентами, или в том, чтобы он был скор на бегу, крепок ногами , выступал стройно и имел копыта, каким надобно быть у доброго коня, одарен был крепкими силами, чтобы пробегать большие пространства, быть годным на войне, стоять в строю с великой бодростью и в случае бегства спасать всадника?"
"В чем состоит достоинство человека? Не в богатстве, так чтобы тебе бояться бедности; не в телесном здоровье, так чтобы страшиться болезни; не во мнении народном, так чтобы смотреть на худую молву; не в жизни пустой и бесцельной, так чтобы для тебя была страшна смерть; и не в свободе, так чтобы убегать рабства,-но в точном соблюдении истинного учения и в добродетельной жизни."
(Святитель Иоанн Златоуст. Слово о том, что не должно вредить себе. 374 год.)
18. И не упивайтесь вином, от которого бывает распутство; но исполняйтесь Духом,
(Н.З. К Ефесянам, Гл.5)
34. Смотрите же за собой, чтобы сердца ваши не отягчались объедением и пьянством и заботами житейскими, и чтобы день тот не постиг вас внезапно.
(Н.З. От Луки, Гл.21)
Наилучшее лекарство-когда ты соблюдаешь полнейшую умеренность. Это-полезная нам твердыня и против еретиков, клевещущих на создание Божие; потому что если бы вино было одним из запрещенных предметов, то Павел не дозволил бы его, не сказал бы, что надо употреблять вино. Да не только против еретиков, а и против более простых из братьев наших, которые всякий раз, как видят, что некоторые вследствие пьянства ведут себя непристойно, забывая порицать этих последних, поносят данный Богом плод, говоря: да не будет вина! Скажем поэтому им: да не будет пьянства, потому что вино-дело Божие, а пьянство-дело диавола. Не вино производит пьянство, а невоздержание производит пьянство. Не поноси творения Божия, а порицай безумие сораба. А ты, оставив без наказания и исправления согрешающего, оскорбляешь Благодетеля?
Итак, когда услышим, что кто-нибудь говорит подобное, то заставим его молчать, потому что не пользование, а неумеренность производит пьянство, пьянство-корень всех зол. Вино дано для того, чтобы восстанавливать силы слабого тела, а не для того, чтобы разрушать силу души, чтобы устранять немощь плоти, а не вредить здоровью души. Не доставляй поэтому своим неумеренным пользованием даром Божиим поводов (к порицанию его) людям неразумным и бесстыдным. Что, в самом деле, достойно большего сожаления, чем пьянство? Пьяница-живой мертвец; пьянство-демон самозваный, недуг, не имеющий прощения, падение, лишенное оправдания, общий позор рода нашего. Пьяница не только бесполезен в собраниях, не только в делах частных и общественных, но и по одному просто виду противнее всех, дыша зловонием. Изрыгая, позевания и крики пьяных неприятны и противны и тем, кто видит и присутствует вместе с ними, внушают крайнее отвращение. Но верх зла в том, что этот недуг делает для пьяницы недоступным небо и не дозволяет достичь вечных благ, так что вместе с позором здесь и там ожидает страдающих этим недугом тягчайшее наказание. Посему уничтожим эту дурную привычку и послушаемся слов Павла: употребляй немного вина.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа первая. 380 год.)
22. Отложить прежний образ жизни ветхого человека, истлевающего в обольстительных похотях,
23. А обновиться духом ума вашего
24. И облечься в нового человека, созданного по Богу, в праведности и святости истины.
(Н.З. К Ефесянам, Гл.4)
29. Никакое гнилое слово да не исходит из уст ваших, а только доброе для назидания в вере, дабы оно доставляло благодать служащим.
(Н.З. От Марка, Гл.7)
В самом деле, как доброе слово и похвала служат началом дружбе,-так злоречие и клевета бывают началом и поводом к вражде, ненависти и тысяче распрей. И не другое что доводит нас до нерадения о своих делах, как пытливость и разведывание о чужих делах,-потому что кто любит злословить и разведывать о чужой жизни, тому некогда позаботиться о собственной жизни.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа третья. 380 год.)
30. И не оскорбляйте Святого Духа Божия, Которым вы запечатлены в день искупления.
31. Ничто, входящее в человека извне, не может осквернить его; но что исходит из него, то оскверняет человека.
(Н.З. От Марка, Гл.7)
"Но бедность, скажешь, производит скорби, часто вынуждая произносить богохульные слова и решаться на низкие дела. Нет, не бедность, а малодушие".
(Святитель Иоанн Златоуст. Слово о том, что не должно вредить себе. 374 год)
32. Но будьте друг ко другу добры, сострадательны, прощайте друг друга, как и Бог во Христе простил вас.
(Н.З. К Ефесянам, Гл.4)
Вот почему (Бог) тем самым, о которых сказал Он эти слова, постоянно внушал: зла друг против друга не мыслите в сердце вашем (Зах 7, 10); и: никто из вас да не мыслит в сердце своем зла против ближнего своего (8,17)…Если скажу я тебе-постись, ты представляешь мне в свое извинение немощь телесную; если скажу-подай бедным, указываешь на воспитание детей и бедность; если скажу-ходи в церковь,-на житейские заботы; если скажу-слушай наставления и понимай смысл поучения,-на свою простоту; если скажу-исправь другого, говоришь, что "он советов моих не послушает, потому что слова мои не раз уже были не уважены". Пустые, конечно, это предлоги, но по крайней мере можешь ты иметь хоть предлог; а если скажу-перестань гневаться, на какой из этих предлогов можешь указать? Не можешь указать ни на слабость тела, ни на бедность, ни на простоту, ни на недосуг, ни на что-либо другое: так, этот грех более, чем всякий другой, не извинителен!
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа двадцатая. 380 год.)
Например, тебе нанес кто-нибудь обиду тяжкую и нестерпимую. Если ты посмеялся над этой обидой, не принял к сердцу оскорбительных слов, ты стал выше удара,-не обижен.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа вторая. 380 год.)
14. Умоляю также вас, братия, вразумляйте бесчинных, утешайте малодушных, поддерживайте слабых, будьте долготерпеливы ко всем.
(Н.З. 1-е Фессалоникийцам, Гл.5)
3. Мы, сильные, должны сносить немощи бессильных и не себе угождать:
(Н.З. К Римлянам, Гл.15)
23. От глупых и невежественных состязаний уклоняйся, зная, что они рождают ссоры;
(Н.З. 2-е Тимофею, Гл.2)
"Бог награждает тех, которые воздерживаются от пороков по доброй воле, а не по принуждению".
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседа о священстве. Слово второе. 374 год.)
"Поистине, преступнейшее дело-требовать отчета от Бога."
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы о покаянии. Беседа седьмая. 374 год.)

7. Служи верою своему народу, а не вождям.

11. В усердии не ослабевайте; Господу служите.
(Н.З. к Римлянам, Гл. 12)
8. А вы не называйтесь учителями, ибо один у вас Учитель-Христос, все же вы - братья

9. И отцом себе не называйте никого на земле, ибо один у вас Отец, который на небесах;
10. И не называйтесь наставниками, ибо один у вас Наставник - Христос.
(Н.З. 1-е Коринфянам, Гл.23)
10. Тогда Иисус говорит ему: отойди от Меня, сатана; ибо написано: "Господу Богу твоему поклоняйся и Ему одному служи".
(Н.З. От Матфея, Гл.4)
24. Никто не может служить двум господам: ибо или одного будет ненавидеть, а другого любить; или одному станет усердствовать, а о другом не радеть. Не можете служить Богу и мамоне.
(Н.З. От Матфея, Гл.6; Справка: мамона - богатство).
31. Чтоб было, как написано: "хвалящийся хвались Господом".
( Н.З. 1-е Коринфянам, Гл.1)


8. Держи слово. Слово казака дорого.

33. Еще слышали вы, что сказано древними: "Не преступай клятвы, но исполняй перед Господом клятвы твои"
34. А Я говорю вам; не клянись вовсе: ни небом, потому что оно Престол Божий;
35. Ни землею, потому что она подножие ног Его; ни Иерусалимом, потому что он город великого Царя;
36. Ни головою твоею не клянись, потому что не можешь ни одного волоса сделать белыми или черными
37. Но да будет слово ваше: "Да, да," "Нет, нет"; а что сверх этого, то от лукавого
(Н.З. От Матфея, Гл.5)
Я хочу опять побеседовать с вами о том же предмете, чтобы вырвать с корнем из души вашей злую привычку к клятвам.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа четырнадцатая. 380 год.)
Что же, скажешь, если будет необходимость клясться? Там, где закон нарушается, нет необходимости. И можно ли, скажешь, совсем не клясться? Что говоришь? Бог повелел-и ты смеешь спрашивать: можно ли соблюсти закон? Невозможно не соблюдать его; и в этом, что не клясться, но клясться невозможно, хочу я убедить вас настоящими обстоятельствами.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа восьмая. 380 год.)
Между тем советую вот что: воздержись пока от ненужных клятв, произносимых без причины и без необходимости, дома, при друзьях, при слугах. Если отстанешь от этих клятв, то, для избежания прочих, не будешь уже иметь нужды во мне: тогда самые уста, приученные бояться и избегать клятв, хотя бы кто и тысячу раз заставлял (поклясться), не позволят уже впасть в эту привычку. Как мы теперь, хотя с великим усилием и чрезвычайной настойчивостю устрашаем, угрожаем, увещеваем, советуем, однако же едва ли успели приучить (ваши) уста к другой привычке, так и тогда, в какую бы кто ни поставил нас крайность, не принудит он нас преступить закон. И как никто никогда не согласится принять яд даже и в самой крайности, так и мы тогда не решимся произнести клятву.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа пятая. 380 год.)
Знаю, что вы удивляетесь, почему я так забочусь об этой заповеди; но исполните, что приказано, и тогда скажу причину. Теперь пока вот что скажу: заповедь эта-закон Божественный и преступать ее небезопасно.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа тринадцатая. 380 год.)
Будем размышлять об этом и не станем принуждать братьев к клятве…
Если веришь, что этот человек правдив, не налагай на него обязательства клятвы; а если знаешь, что он лжив, не заставляй его совершить клятвопреступление.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа пятнадцатая. 380 год.)
Когда говорит Бог, тогда не время умствовать. Бог сказал: не клянись (Мф 5, 34): не требуй же от меня доказательств. Это закон царский.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа шестнадцатая. 380 год.)
10. Так - как некто говорит: "в посланиях он строг и силен, а в личном присутствии слаб, и речь его незначительна," -
11. Такой пусть знает, что, каковы мы на словах в посланиях заочно, таковы и на деле лично
( Н.З. 2-е Коринфянам, Гл.10)
4. И не занимались баснями и родословиями бесконечными, которые производят большие споры, нежели Божие назидание в вере.
(Н.З. 1-е Тимофею, Гл.1)
4. Тот горд, ничего не знает, но заражен страстью к состязаниям и словопрениям, от которых происходят зависть, распри, злоречия, лукавые подозрения,
5. Пустые споры между людьми поврежденного ума, чуждыми истины, которые думают, будто благочестие служит для прибытка.
Удаляйся от таких.
(Н.З. 1-е Тимофею, Гл.6)
7. Негодных же и бабьих басней отвращайся, а упражняй себя в благочестии;
(Н.З. 1-е Тимофею, Гл.4)
10. Верный в малом и во многом верен, а неверный в малом неверен и во многом.
(Н.З. От Луки, Гл.16)
37. Ибо у Бога не останется бессильным никакое слово
(Н.З. От Луки, Гл.1)
9. Так, если и вы языком произносите невразумительные слова, то как узнают, что вы говорите? Вы будете говорить на ветер.
8. И если труба будет издавать неопределенный звук, кто станет готовиться к сражению?
( Н.З. 1-е Коринфянам, Гл.14)
19. Но в которых заботы века сего, обольщение богатством и другие пожелания, входя в них, заглушают слово, и оно бывает без плода.
( Н.З. От Марка, Гл.4)
"Насколько ум удаляется многословия, настолько просвящается в разборе помышлений" (Святой Исаак Сирин).
"Бойся любопрения, как змея. Расположение к спору и распре низвращает все здание добродетелей, наводит помрачение на душу, закрывает от нее свет евангельских заповедей. Позаботься устранить из себя эту проклятую страсть, которая примешивается к добродетелям, вкрадывается в человека под видом правды и губит его." (Авва Исайя).

9. Чти старших, уважай старость.
4. Ибо Бог заповедовал: "почитай отца и мать"; и: "Злословящий отца или мать смертью да умрет".
(Н.З. От Матфея, Гл.15)

10. Держись веры предков, поступай по обычаям своего народа.

Если ты христианин, то веруй Христу; если веруешь Христу, то покажи мне веру в делах. Как же ты покажешь веру в делах?-Если будешь презирать смерть: этим мы отличаемся от неверных. Они справедливо бояться смерти, потому что не имеют надежды на воскресение; но ты, идя лучшим путем и имея возможность любомудрствовать о надежде на будущее, какое найдешь оправдание, когда, веруя в воскресение, боишься смерти, подобно не верующим в воскресение? Но я боюсь, говоришь ты, не смерти; не умереть боюсь, но умереть худо, быть обезглавленным.  Умереть худо, человек, значит не насильственной смертью умереть, но умереть в грехах.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседа во дни Великого поста. Беседа пятая. 380 год.)
"Очень важно, чтобы и в наши дни казачество хранило верность исконным православным традициям. Без хранения веры, без духовной ревности, без твердой опоры на духовные и нравственные ценности невозможно не только возродить казачество, но и само казачество невозможно".
(Из выступления Святейшего Патриарха Кирилла на заседании Совета по делам казачества при Президенте РФ)
16. И вот, некто подошел сказал Ему: Учитель Благий! Что сделать мне доброго, чтобы иметь жизнь вечную?
17. Он же сказал ему: что ты называешь Меня благим? Никто не благ, как только один Бог. Если же хочешь войти в жизнь вечную, соблюди заповеди.
18. Говорит Ему: какие? Иисус же сказал: не убивай; не прелюбодействуй; не кради; не лжесвидетельствуй;
19. Почитай отца и мать; и: люби ближнего твоего, как самого себя
(Н.З. От Матфея, Гл.19)
35. И один из них, законник, искушая Его, спросил, говоря:
36. Учитель! Какая наибольшая заповедь в законе?
37. Иисус сказал ему: "возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душою твоею, и всем разумением твоим":
38. Сия есть первая и наибольшая заповедь;
39. Вторая же подобная ей: "возлюби ближнего твоего, как самого себя";
40. На сих двух заповедях утверждается весь закон и пророки.
(Н.З. От Матфея, Гл.22)
21. Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня; а кто любит меня, тот возлюблен будет Отцом Моим, и Я возлюблю его и явлюсь ему Сам
(Н.З. От Иоанна, Гл.14)
46. Что вы зовете Меня: "Господи! Господи!" и не делаете того, что Я говорю?
(Н.З. От Луки, Гл.6)
Когда ты разговариваешь с другом, то делаешь это со вниманием; а когда молишься Богу о грехах, просишь прощения столь многих беззаконий и умоляешь о даровании тебе помилования, то нередко делаешь это с небрежением, и между тем как колена твои преклонены на землю, уму своему ты позволяешь блуждать по площади и дому, так что уста твои произносят слова без смысла и без цели; и так делаем мы не один раз и не два, но многократно.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа двадцатая. 380 год.)
"И нужно ли исчислять все занятия, которые люди изобрели для потребностей телесных, в которых проводя дни и ночи, они стараются сохранить здоровье своего тела, а между тем душу, алчущую и жаждущую, иссохшую и загрязненную и подвергшуюся бесчисленному множеству зол, оставляют без внимания? Но после многих трудов и усилий они и смертное тело не защищают от смерти, и бессмертную душу вместе с смертным телом подвергают вечным мучениям." (Святитель Иоанн Златоуст. О жизни по Богу. 374 год.)
Ты позаботься о Божием, и Бог попечется о твоем.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа пятая. 380 год.).
6. Священники для нас суть те мужи, которым вручено рождение духовное и возрождение крещением; чрез них мы облекаемся во Христа, и погребаемся вместе Сыном Божиим, и соделываемся членами этой блаженной Главы. Посему справедливо мы должны не только страшиться их более властителей и царей, но и почитать более отцов своих; эти родили нас от крови, от хотения плоти, а те суть виновники нашего рождения от Бога, блаженного пакибытия, истинной свободы и благодатного усыновления. (Святитель Иоанн Златоуст. Беседы о священстве. Слово третье.)

11. Будь трудолюбив, не бездействуй.

Не падай духом, не бросай усердия, не становись ленивым, а-напротив-прилагай еще большее рвение.
(Святитель Иоанн Златоуст. Беседы во дни Великого поста. Беседа первая. 380 год.)
28. Кто крал, вперед не кради, а лучше трудись, делая своими руками полезное, чтоб было из чего уделять нуждающемуся.
(Н.З. К Ефесянам, Гл.4)
12. Чтобы вы поступали благоприлично перед внешними и ни в чем не нуждались.
(Н.З. 2-е Фессалоникийцам, Гл.4)
8. Не оставайтесь должными никому ничем, кроме взаимной любви; ибо любящий другого исполнил закон.
(Н.З. К Римлянам, Гл.13)
10. Ибо, когда мы были у вас, то завещали вам сие: если кто не хочет трудиться, тот и не ешь.
(Н.З. 2-е Фессалоникийцам, Гл.3)
18. Ибо Писание говорит: "Не заграждай рта у вола молотящего"
и: "трудящийся достоин награды своей"
(Н.З. 1-е Тимофею, Гл.5)
22. Отложить прежний образ жизни ветхого человека, истлевающего в обольстительных похотях,
( Н.З. К Ефесянам, Гл.4)
16. Дорожа временем, потому что дни лукавы
(Н.З. К Ефесянам, Гл.5)
9. И я скажу вам: просите, и дано будет вам; ищите, и найдете; стучите, и отворят вам;
(Н.З. От Луки, Гл.11)
И так молитесь за нас, братия, чтобы слово Господне распространялось и прославлялось, как и у вас,
2. И чтобы нам избавиться от беспорядочных и лукавых людей; ибо не во всех вера.
6. Завещаем же вам, братия, именем Господа нашего Иисуса Христа, удаляться от всякого брата, поступающего бесчинно, а не по преданию, которое приняли от нас,
(Н.З. 2-е Фессалоникийцам, Гл.3)
33. Не обманывайтесь: худые сообщества развращают добрые нравы.
(Н.З, 1-е Коринфянам, Гл.15)
6. Не давайте святыни псам и не бросайте жемчуга вашего пред свиньями, чтоб они не попрали его ногами своими и, обратившись, не растерзали вас.
(Н.З. От Матфея, Гл.7)
4. Предатели, наглы, напыщенны, более сластолюбивы, нежели боголюбивы,
5. Имеющие вид благочестия, силы же его отрекшиеся. Таковых удаляйся.
(Н.З. 2-е Тимофею, Гл.3)
5.Блажен муж, который не ходит на совет нечестивых и не стоит на пути грешных, и не сидит в собрании развратителей.
(Псалом 1)

12. Берегите семью свою. Служи ей примером.

3. И приступили к Нему фарисеи и, искушая Его, говорили Ему: по всякой ли причине позволительно человеку разводиться с женою своею?
5. И сказал: посему оставит человек отца и мать и прилепится к жене своей, и будут два одною плотью,
6. Так что они уже не двое, но одна плоть. Итак, что Бог сочетал, того человек да не разлучает.
(Н.З. От Матфея, Гл.19)
25. Мужья, любите своих жен, как и Христос возлюбил церковь и предал Себя за нее,
28. Так должны мужья любить своих жен, как свои тела: любящий свою жену любит самого себя.
29. Ибо никто никогда не имел ненависти к своей плоти, но питает и греет ее, как и Господь, Церковь;
22. Жены, повинуйтесь своим мужьям, как Господу,
(Н.З. К ефесянам,Гл.5)
2. Если имею дар пророчества, и знаю все тайны, и имею всякое познание и всю веру, так что могу и горы переставлять, а не имею любви-то я ничто.
4. Любовь долго терпит, милосердствует, любовь не завидует, любовь не превозносится, не гордится,
5. Не бесчинствует, не ищет своего, не раздражается, не мыслит зла,
6. Не радуется неправде, а сорадуется истине;
7. Все покрывает, всему верит, всего надеется, все переносит.
8. Любовь никогда не перестанет, хотя и пророчества прекратятся, и языки умолкнут, и знание упразднится
(Н.З. 1-е Коринфянам, Гл.13)
4. Брак у всех да будет честен и ложе непорочно; блудников же и прелюбодеев судит Бог
( Н,З. К Евреям, Гл.13)
20. Дети, будьте послушны родителям (вашим) во всем, ибо это благоугодно Господу.
21. Отцы, не раздражайте детей ваших, дабы они не унывали
(Н.З. К Колоссянам, Гл.3)
"А о чем вы писали ко мне, говорит апостол, то хорошо человеку не касаться женщины. Но, (во избежание) блуда, каждый имей свою жену, и каждая (жена) имей своего мужа".
"Не брак-порочное дело, но порочно прелюбодеяние, порочное дело-блуд; а брак есть врачевство, истребляющее блуд".
"Писание упоминает об этих браках и говорит, как эти невесты были введены в дома женихов, но не упоминает ни о чем таком; они учреждали пиршество и обед лучше обыкновенного и близких приглашали на брак, но не было там ни флейт, ни свирелей, ни кимвалов, ни неистовых плясок, ни прочих всех нынешних бесчинств. А в наше время поют песни с плясками в честь Афродиты, воспевая и прелюбодеяния, и нарушение брака, и незаконную любовь, и преступное кровосмешение, и много других поют в этот день песней, исполненных нечестия и бесстыдства, и после пьянства и такого бесчинства с срамными словами при всех выводят невесту. Как же, скажи мне, ты требуешь от нее целомудрия, приучая ее с первого дня брака к такому бесстыдству и распоряжаясь, чтобы пред ее глазами совершалось и говорилось то, что непристойно слушать даже честным невольникам? Столько времени отец с матерью старались охранять девицу, чтобы она не говорила и не слышала другого говорящим что-нибудь из таких речей…".
"Хочешь ли показать гостеприимство, приносящее пользу? Пригласи сонмы бедных. Но ты стыдишся и краснеешь? Что же хуже такого безрассудства,-вводя в дом диавола, не считать этого делом постыдным, а Христа привести стыдиться? Подлинно, как вместе с приходящими в дом бедными приходит Христос, так среди ликующих там шутов и развратников ликует диавол".
" И это все служит знаком любви. Нет, говорит апостол, ничего такого я не разумею, но говорю о целомудрии и чистоте. Тело мужа уже не принадлежит мужу, но жене. Пусть же он хранит в целости собственность ее, пусть не уменьшает и не повреждает ее".
"А что он действительно разумел это, когда сказал: оказывай благорасположение, для того он присовокупил: жена не властна над своим телом, но муж; равно и муж не властен над своим телом, но жена".
"Итак, считай прочих женщин как бы каменными, зная, что если ты после брака посмотришь похотливыми