Откройте свой Мир!

Чим взагалі є Право?
Єдиної відповіді на це питання не існує. Бо в Юриспруденції не існує
загальновизнаного визначення терміну "ПРАВО".
Енциклопедія Брокгауза:
"Правом є сукупність правил, що визначають обов"язкові взаємні стосунки людей в
суспільстві. Це визначення права визнає лише загальні риси його змісту, між тим питання про сутність Права, його походження і його основу до цих пір залишається однією із невирішених в науці проблем". Ось так...

Існують ДВІ різні правові теорії - Позитивістська і Філософська. Вони настільки відмінні, що обидві на свій лад розуміють саме Право і його сутність. В Позитивістському Праві (яке сьогодні сповідують наші фахівці-правники) Право і Закон - це одне й те саме, також Правом є лише те, що санкціоновано владою. Відповідно до цього, правовий звичай стає Законом=Правом лише після того, як буде санкціонований Владою!
Позитивісти, намагаючись приховати цю реалію пишуть - санкціонований Державою! Тобто, наші з Вами права визначають нам закони, писані владою...які прикриваються...державою. А ми, будучи за Конституцією України основним джерелом державної влади - виходить що не визначаємо аж нічого.
Тому, і для влади (для будь-якої!) нічого не значимо. І це є Основний конфлікт, який вилився в кровопролиття. І ще як кажуть, не вечір...

Для повного розуміння чим є Позитивістське право, потрібно сказати, що комуністична правова система була позитивістською, а фундаментальний принцип позитивістської теорії - це ПРАВО СИЛИ! Яку відразу показала нам українська влада! Отже, це право авторитарних і тоталітарних держав. На ньому принципово неможливо будувати ніякого простору Волі, ніякої оновленої демократичної держави майбутнього.
Феодальний (по-суті рабовласницький) лад також грунтувався на Позитивістському праві. Таке розуміння Права занесли з собою на наші терени варяги. Вони вважали, що все має належати лише їм за правом їх сили, і саме за це привело їх на нашу землю. Всіх, хто не бажав віддавати варягу те, що йому сподобалось - били нещадно. Пройшло понад тисячу років, а віз і нині - там. Варяги взагалі були носіями іншої, ніж у слов"ян державної концепції. Їх Право засновувалось на ПРАВДІ СИЛИ (тобто, в своїй основі було позитивістським!). Відповідно, державу варяги розуміли як апарат насилля. А Право самих слов"ян до того основувалось на СИЛІ ПРАВДИ і державу слов"яни розуміли як силу, що підтримує справедливий порядок. Саме на цій правовій основі і виникла перша слов"янська держава - родовий Союз (грецькою - "Скіфія", тобто "Скупа" - родів Краю). Ось чому, коли людина виходить на вулицю заявити свою позицію щодо справедливості, вона отримує бітою по голові. Обидві "сторони" конфлікту при цьому відверто вважають, що стоять саме на захисті Права.
Але загального визначення Праву, як Ви можете пересвідчитись, не існує. І питання це в державі Україна не вирішується, а навмисно "опускається".
Позитивістське Право засноване виключно на принципі Правди Сили. В цьому Праві, правом є лише те, що санціоноване владою і виконується завдяки примусу. Незалежно від того чи є за тим Правда і Воля народу.
Позитивістське Право, покладене до основи конституцій сучасних держав Європейської
спільноти. Воно створено в протиріч усім давнім канонам і уявленням про суспільство, що засновано на самоврядуванні. Вперше, судову владу було передано з рук родової знаті до рук кого завгодно, хто не мав відповідного духовного і правничого досвіду. Позитивістське (або т.зв. "Римське" право) підноситься нам як вінець досягнення людства, в дійсності - це вершина безладу і безвідповідальності. Державні закони за
такого розуміння права будуються на заборонах і покараннях, тобто на негативних емоціях, які як відомо, спроможні лише руйнувати. Це призводить до загальної незацікавленості у виконанні "літери закону" і протиставлення чиновників народу. Навіть в цирку робота з тваринами будується не лише на бичі, а й на прянику. Але, в нас народ оцінений можновладцями нижче тварин.

На протилежність Римському Праву, державність нашої Землі будувалась завжди не "забороняючими" законами, а на совісті громадян, які здатні самотужки встановлювати
баланс між похвалою і заборонами.
Візантійський історик Прокопій Кесарійський зауважував: "Усі закони в головах їх були". Відносини в давньому суспільстві регулювались принципами Кону, звідки до нас дійшли
слова канон, спокон, покон (по Кону), закон. Слово "Конституція" має те ж коріння. Керуючись принципами Кону, людина запобігала помилок і була здатною збагачувати потенціал роду, народу, суспільства в цілому. Якщо суспільство починає жити за принципами Кону воно стає більш дієздатним, ніж було до того.

Антиподом Позитивістського права є Філософське Право. Філософська теорія розглядає Право як самостійну сутність, або як форму Суспільної свідомості та розрізняє такі поняття, як Право і Закон. Це взагалі різні категорії, одна з яких за визначенням (Закон) має неодмінно виходити (походити) з іншої (з Права). Це визначення ("понятіє") обгрунтовується тим, що Принцип завжди вищий за закон. За
визначенням - вищий. Оскільки, він містить в собі більше можливостей, ніж закон, подібно до того, як змістовна пропозиція містить в собі більше інформації, ніж одне слово. Тому, саме закони мають виходити з Права (Кону) - а не навпаки, як зараз Право виходить з-під писаних нам законів. Чого немає в Коні (Праві) - того не має бути і в законі! В свою чергу, предківські настанови, Заповіти містять в собі ще більше, ніж
Кон, і тому переважають того, подібно тому, як розповідь містить в собі більше ніж пропозиція. Заповіти здатні вдосконалювати організацію людей та їх мислення, які в свою чергу, здатні покращити принципи Кона (Конституції). Заповіти наших пращурів передавались кобзарями і нащадками косаків у вигляді переказів, вустинців (Вустиянських книг), а найдавніші зберігались у вигляді козацьких характерницьких риз - дощечок-"кохтирів". Саме Заповіти і є основним джерелом Головних Норм
Українського Звичаєвого права.
В Філософському праві, моральні норми можуть бути також правовими нормами. Право, як бачите, є тут Основою Закона і вищим за Закон (принцип Верховенства Права), та незалежним від влади і вищим за неї. Але і це ще не все! Філософська правова теорія визначає, що першим ДЖЕРЕЛОМ ПРАВА є ЗВИЧАЙ (тобто, Правовий Звичай - це вже Право). Потім йдут правові норми, правовий прецендент,
нормативно-правовий акт та ін.! Тобто, Право первісно з"являється із Звичаю, себто - з волі НАРОДУ. А не з волі державної влади!
Позитивістське (воно ж - Римське) Право ТАКОЖ походить з Звичаєвого Права племені латинян. І воно спочатку було звичаєве-родове і лише з часом стало імперським, після того, як там з"явились і силою захопили владу варяги.

Правова наука визнає також існування Релігійного Права.
Так, в Шаріаті існують як єдине ціле - конституційні норми та громадянське, кримінальне, адміністративне, сімейне, процесуальне право, а також моральні та етичні норми. Релігійне право основується на Божих заповідях і догмах, тобто на Божій волі, яка вище держави і влади!

Важливе доповнення. Де і коли виникли ці теорії та ким вони творились, на якій основі?
Основа філософської теорії Права або теорія Природнього Права виникла ще в ст.
Греції та Римі. Мислителі та вчені Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель, Ціцерон та ін. розуміли Право як справедливість, що базується на моральній основі і закладене в людині природою. Таке розуміння Права є повністю відповідним філософській теорії. У 17-18 ст. Природнє Право кінцево оформилося як школа і стало основою Філософського Права. Представниками цієї школи були Ж.-Ж.Руссо, Б.Спіноза,
Г.Сковорода та багато ін. видатних мислителів і вчених.
Основи правового Позитивізму також виникли сивої давнини, але питання, де? Вони
виникли в Китаї, який був і є класичною азійською деспотією. Але таке розуміння Права - як волі правителя, природнє для Китая, не було властиве народам Європи. Тому. доморощений європейський Позитівізм, як правова теорія виник по-суті нещодавно, в середині 19 ст. Науки ніякої за цією теорією не стоїть, вона виникла виключно тому, що великій буржуазії, що стала панівним світовим класом і правила західними урядами
потрібне було теоретичне виправдання власному свавіллю (прикрите волею  сюзерена!). Батьками європейського позитивізму були Д.Остін, К.Бергбом, Г.Кельвен. Але його основою є по-суті лише праці Дж.Остіна - "Визначення предмету юриспруденціі" та "Лекції з юриспруденціїї, або філософія позитивного закону". В цих працях нахаба Остін намагається науково обгрунтувати, що право - це наказ сюзерена-держави а джерелом Права є воля сюзерена. Щоправда, Остін неодноразово заявляв про ненауковість таких тверджень, і що існування такого "права" основується на звичці більшості до покори!
За Остіном, право - це:
"правило, встановлене однією розумною істотою, яка має владу над іншою розумною істотою, для керівництва нею".
Тобто, сюзерен - це насправді не держава і навіть не влада, а конкретна особа,
що встановлює правила на власний розсуд щоб панувати над іншою особою.
Де тут наука - об"єктивна істина?
Науки в позитивістській теорії права немає навіть і близько, присутня лише суб"єктивна воля суверена. Причому, однозначно, що цей суверен не є держава. Суверен - це саме влада - і не обов"язково законна, це може бути тіньова влада чи влада, що встановлена насиллям. А холуї мають підкорятись їй, беззаперечно. Ось і все...

Звичай – це ідеологічно-правова система, основа Народного (національного) Звичаєвого Ладу та народної держави. В Історії Звичаєвий Лад називається Родовим Ладом.

Звичай не був кимось створений штучно (як інші ідеології), Звичай був створений народом на основі власного тисячолітнього досвіду. Звичай, чи не єдина ідеологія, що
відповідає закону філософії – практика крітерій істини. Тому в Звичаї відсутня релігія. Звичаєва ідеологія ґрунтується на Національній Ідеї, її основа – життя по совісті і по Правді, та пріоритет інтересів народа над всіма іншими. Національна Ідея в своїй
основі не змінюється, вона вічна. Звичаєва ідеологія, також розглядає Природу як живий організм, пов"язаний з народом і основу всіх благ, відповідно, визначає інтереси народа і Природи як рівнозначні.

Ідейними носіями Звичая після загибелі феодальної Русі, стали козаки-січовики, як еліта нації і як тогочасні націоналісти. До січовиків відносилися також кобзарі.

В Звичай входять – міти, елементи стародавньої Родової Віри, перекази про минуле, знання про суспільно-державну організацію і політику та правові норми – Звичаєве
Право (Покон). Звичаєве Право, його норми визначають суспільний лад, державний устрій та головні взаємовідносини в суспільстві. Норми Звичаєвого Права є незмінними, але може змінюватися їх формулювання, можуть блокуватися (але не викидатися!) архаїчні норми і вводитися нові – відповідні Звичаєвій ідеології. Що ж до звичаєвих законів то вони змінювалися відповідно потребам, - "нужда закон міняє", як казав Кошовий І.Сірко.

Відповідно, звичаї-обичаї, норми поведінки, обряди, прикладні системи - не є Звичаєм. Звичай, як ідеологічно-правова система, в них присутній і вони, як підсистеми, на ньому основуються, але вони не визначають суспільний лад та державний устрій - організацію
влади.

Більш того, вони як підсистеми можуть функціонувати в умовах окупації в системі чужого ладу, чужої держави на інтереси окупантів і кінцеве знищення народу.
Так, частина козаків забувши Звичай, але з усіма звичаями-обичаями і військовим мистецтвом (яке отримали в спадщину для служіння народу) стали на службу російській Імперії.

Козаки-січовики чітко розрізняли Звичай та звичаї-обичаї.
Цитую витяг із скіфсько-козацького обряда братання –
«Бережем Край Звичаєм, одне одне обичаєм…»

І на своїй зброї січовики часто писали –
«вєрность прєданіям» (вірність переказам).

Також наш пророк Т. Шевченко під Звичаєм розуміє не обичаї (обичаї на той час в народі знали і їх дотримувалися!), коли запитує –
«…Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила…»

Звичай, як ідеологічно-правова система існував в Україні до кінця 18 ст., до часів
придушення гайдамаччини та знищення Січі і козацького Запоріжжя. Ось витяг із, тоді поширеної в народі, козацької думи про руйнування Січі в якій фактично міститься заклик до повстання:

«Вернем нашу Україну з Першими Правами,

Отам наша Звичай-воля і втіха і слава

Нескорена ні варягом, ні поляком, ні московським кагалом!»

В цих кількох рядках дане розуміння минулого і сучасного, названі всі окупанти, конкретизована Національна Ідея та означена мета. І очевидно, що за цими рядками стоїть Звичаєва ідеологія.

Українська нація, чи не єдина нація у світі яка ще не так давно мала власну
національну-родову ідеологію (інші нації мали і мають ідеології від своїх можновладців – поневолювачів і окупантів)!

Щодо питання заборони викладення Звичаю на письмі. Дійсно, писане «мовчить» і його
можна невірно трактувати (за умови, що так мудро написано, а всі інші дурні). Тому проблема в іншому - писане можна переписати-переіначити, а оригінал знищити, оце страшне! Власне це й почала робити наша знать і старшина. І не лише Покон переписали, але навіть віру Родову знищили і скасували Бога-Духа Рода! То що для тих злочинців були предківські карби? Ніщо, як хотіли так і переписували! Тому в народі перестали визнавати написане старшиною, волхвами і знаттю. З часом це закріпилося в
традиції усної передачі Родової ідеології та Покону та забороні їх карбувати. Тому Кон-Покон, перекази-історія, мудрість-філософія, і ін. – загалом Родова ідеологія і Право стали Звичаєм. Проте, писаний Покон-Звичай (саме головне) існував, принаймні в двох примірниках. За словами Л. Безклубого (нагадую, що їх підтвердив старий козак
І. Власюк), один примірник був сховано (для нащадків), а інший зберігався в характерників. Існує інформаці про «кохтирі» - особливі дуже цінні документи, що знаходилися у козаків-характерників. Цілком можливо, що кохтирі - це і є написаний ще дуже давно різами, на дощечках Звичай.

Намагання звести Звичай до обичаїв, обрядів, пустопорожньої філософії, чим займаються окремі «теоретики» - це заперечення Звичаю, як Родової ідеологічно-правової системи, що визначає наш Лад та державний устрій.

Яремчук (Єремчук) Петро.
26.05.2011 р.

Народ - поняття РОДове,генетичне, біологічне. Нація -поняття дежавно-територіальне,політичне. Народ, обєднаний в націю творить Державу.Нація може складатися з одного народу - козацька моноетнічна нація, і з різних, багатьох народів -українська поліетнічна нація. Найміцнцша Держава - мононародна. Козацький народ - корінний народ України та Євроазії. Козацький народ - базовий народ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІЕТНІЧНОЇ НАЦІЇ. Допоки це не усвідомимо - з московської окупації не визволимося.

Лица нетрадиционной нравственной ориентации стали доминировать над честными и порядочными людьми.
Что делать? Социальный рецепт Вы держите в своих руках. Авторы работы известные социальные технологи Юнацкевич Петр, Чигирев Виктор, Горюнков Сергей дают Вам возможность перестать видеть мир глазами политических проституток, а посмотреть на него через призму нравственности. Вы можете выйти из состояния социальной дереализации (неадекватного взгляда на мир).
Взяв эту книгу, Вы  становитесь участником построения в России гражданского общества, состоящего из нравственных граждан, которые не вредят себе, окружающим, среде обитания ни мыслью, ни словом, ни делом; созидают для себя, окружающих, среды обитания  мыслью, словом и делом.
Верующий Вы человек или атеист, честный или втянулись в криминал - эта книга -Ваш путь к приобретению своего влияния на социальных паразитов. Это начало Вашего нравственного пути в безнравственной цивилизации. Это Ваш вклад в ограничение влияния международных и национальных социальных паразитов.
Выбор за Вами.

О доступности и более подробно об этой книге вы можете узнать здесь:http://artel-vorojea.blogspot.ru/2014/03/blog-post.html

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДЖЕРЕЛА (ФОРМИ) ПРАВА


Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що форма­льно закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном "форма права" вико­ристовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємо­пов'язані, але не співпадають. Зміст цих
понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від­носини,
які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній
формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких
утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні — це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право­вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.
Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується
його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре­ма, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга­дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого
текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці,
загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про­галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка­ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра­їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі­шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його
прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

У країнах романогерманської правової системи судова практи­ка, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий пре­цедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX сто­ліття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

За правової системи України судова практика не створює судо­вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, піс­ля 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Єв­ропейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства України", а також ст. 55 Консти­туції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних мі­жнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі ще у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою.

Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не­виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;


3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відно­син, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим бі­льша сила договору;

4) змістом нормативноправового договору є норми права, що ви­никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте­реси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо).
Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він наби­рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є зага­льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті­ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативноправовий договір є частиною національного законо­давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.


Нормативноправові договори, як джерело права, можуть нале­жати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з іс­нуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демокра­тичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, ос­новним, а іноді й єдиним
джерелом (формою) права є нормативноправовий акт.


Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами
правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієра­рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по­ширюються на певний вид суспільних відносин;

2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єк­тами і в межах їх компетенції;

3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;

5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою дер­жавних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;


6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юри­дичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив­ноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив но­рмативноправового акту і на основі його набирають суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків.

До нормативноправових актів, як офіційно письмового докуме­нта ставляться відповідні вимоги, а саме:


1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;

2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній ре­єстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;

3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використан­ня мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;

4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав­чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять нор­ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс­тративного, кримінального та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою.

Таким чином нормативноправові акти як джерела права воло­діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера­тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре­би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.

НАРОД – НАЦІЯ
(від: Косацький Орден)

ВІІКІПЕДІЯ. Народ (грецькою ἔθνος - етнос) - багатопланове поняття, яке може мати такі значення:
1.Народ - населення держави, жителі країни.
2.Народ - форма національної та етнічної єдності ( іноді нація, народність, плем'я)
3.Народ - взагалі люди, переважно у великій кількості
Найчастіше цей термін вживають як синонім до «етносу». Етнос — це історична спільність
людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними
особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням
своєї єдності і відмінності від інших

ВІКІПЕДІЯ. На́ція (лат. natio -
плем'я, народ) - полісемантичне (багатозначне) поняття, що
застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот
індустріальної епохи. Існують два основні значення терміна

1.Політична спільнота громадян певної держави - політична нація. Часто
вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її
населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки
та інші установи.
2.Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і
самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і
колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У
цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.

Таким чином
терміни народ і нація тотожні! Трактування терміну народ, як всі
громадяни хибне і вигадане для нівелювання ЙОГО дійсного значення! Для
означення всіх громадян існують такі терміни як суспільство і населення.
Народ – це етнос, НАШ РОД, історична і культурна спільність.
Нація –
це більш ширша, політична і державна форма існування народу, може
включати в себе й інші етнічні групи, що націоналізувалися в той же час
зберігаючи свої етнічні відмінності.

ОСНОВИ
1. Косаки - це захисники Роду, ладувальники і обережники Коша - своєї родової землі. Свій родовід косаки беруть від Сокола-Роду як носія Духу Вишнього. Своє життя косаки бачили лише в охороні і правозахисті народу Країнського-Українського.

2. Вітчизною косаків та їх Заповітною землею є Скупа Країнська, відома грекам як Скіфія, вона ж - Велика Скитія, в подальшому - Антська держава, нині - єдина і неподільна Українська земля.

3. Косаки - нащадки мисливських войовничих родів, мали косу на виголеній голові, як символ відваги і Благо-Родства.




4. Основа Буття для всіх косаків Скупи Краю - єдині для всіх родів і племен Скупи, норми моралі і права (відомі як Кон), що визначали суспільний і політичний Лад в Державі і які й досі не втратили свого значення, ставши Звичаєм - національною правовою традицією українського народу і найважливішою ознакою приналежності до Країнської-Української нації.

5. Основним принципом утворення Скупі як держави, стала згуртованість народу навколо цих норм перед загрозою реального знищення звичаєвого Родового Ладу - чужинським стадним деспотичним ладом життя, що був заснований на праві Сили (а не силі Права) і ніс народам "усі блага цивілізації".

6. Минуло багато літ... І після того, як князі-покручі зрадили Родовій Вірі і Кону (нормам моралі та права предків), захисники Родового Ладу відійщли за Дніпрові пороги. Залишаючись вірними Звичаю і пам'яті предків, вони виголили собі "коси" - оселедці-чуби, присягнувши, що будуть битися до загіну, доки не відновлять Кон-Звичай на Землі Країнській і здобудуть власною волею Право для народу бути господарем на власній землі.

7. Коса, чуб, оселедець на голові православного - то Знак, що він знаходиться в стані Священої війни і готовий будь-якої хвилини померти за своє Право, Землю і Народ.

8. Земля Країнська-Українська окроплена кров'ю сотень поколінь Світлих Предків і є для українця найсвятішою землею в Світі. Жодних інших "батьківщин" косак не має, не мав і не матиме.

9. Кожен косак, до якого би роду косацького він не належав, в якому би Краю не мешкав, вклоняється давнім могилам наших пращурів. Бо споконвіку косаки були
православними, славлячи своє звичаєве Право, яке гідно виборювали на землі Країнській всі покоління їх світлих предків. Косаки в Заповіт Батьків, саме Право славили і приходили до могил і кургалів, аби з'єднатися з їх силою предківською та вірно стояти в обороні свого Краю, Права-Звичаю, Роду-народу Країнського. Так, відповідно батьківським заповітам, формувались звичаєві Основи запорожців і майбутньої держави
вольностей Війська Запорозького низового.

10. Косак пізнає Віру-Віду через вічне самовдосконалення в ім'я піднесення, примноження та духовного осяяння свого Роду і народу. Духовність косака - в Звичаю--Коні. Культ предків Роду Країнського - народу Українського, віковічні традиції - то Шлях характерника, яким йде Косак. На Шляху його є побратими, та є й вороги. Всі, хто йде Шляхом Звичаю-Права є побратими. в побратимах косак шукає Те, що зближує та оминає Те, що роз'єднує. Вірність Праву та його принципам, косак шанує понад усе. Приходять нові часи, але Морок все ще прагне поглинути нашу Землю і наш НаРод. Тому, Голос Крові, Дух нашого Роду, кличе українців зродити в собі Гідність, Мужність і Відвагу!

11. Косаки відроджують в народі усвідомлення ним власного звичаєвого Права аби збудити від нудної опійної дрімоти. Косак стоїть на сторожі принципів Звичаю-Слова, моральної і правової Основи Родового Ладу словян-українців. Косак шукає вірних побратимів, аби утворювати нову спільність у світі, утворену на глибинній Коні предків - їх Заповітів нащадкам.

12. Світло Вічного Роду - українського народу, веде косака шляхом Волі, Віри і Права.
Сила Переконання гартує його дух і тіло. Косацький Дух - то його Родова свідомість. Немає Духу - немає Волі, немає Сонця Правди на Землі.
Косацька духовність - в споконвічному Звичаю-Праві.
Косацька Воля - в усвідомленні свого Права і захисті його Норм.
Косацька Свобода - жити за власними, а не чужинськими, правовими нормами і кодами Буття. Без них, косак - невільник, а весь народ український - раб чужинський!

13. Косак має тверді переконання. Переконання вивели косаків до усвідомлення необхідності щоденного самовдосконалення, відмови від будь-яких видів отрути, що
руйнують Храм Тіла. Немає межі досконалості - немає кінця навчанню. Хто не навчається - той занепадає. Хто не використовує надбанні знання для звеличення Роду - є облудним пустоцвітом Вітчизни!

14. Козацькі прадіди - косаки-характерники, зберегли нам Звичай-Право аби ми сьогодні підняли гордий стяг над ланами Неньки-України і мужньо захистили своє право бути господарями на власній землі.

15. Ми, українці - єдина в світі Косацька Нація! І якщо прийшов час стати на захист своєї землі, Роду і народу українського, ми передусім маємо всі як один захищати своє Право - Право бути Господарями у власній хаті. Та будувати суспільний Лад в Державі за власною звичаєвою Національною - правовою Традицією! А все, що непотріб - рішуче вимітати за поріг!

СОЦІОЛОГІЧНА ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, Школа вільного права.

Одним з головних ідейно-теоретичних джерел сучасної юриспруденції є так званий рух за "вільне право", що виник наприкінці XIX - на початку XX ст. у Західної Європи. Цей напрям охоплював численні течії, які так чи інакше не сприймали нормативне розуміння права, як таке, що нездатне, на їхню думку, охопити всю багатоманітність правового життя, і прагнули протиставити цьому розумінню своє трактування права.


Вченим, який одним з перших найбільш грунтовно розробив і висунув головні програмні засади цього напряму був творець "школи вільного права" Євген Ерліх, 1862-1922, основоположник соціології права, у нерозривному зв'язку з якою він і розробив свою теорію "вільного суддівського знаходження права". Головні праці вченого - "Вільне
знаходження права і вільна наука права", яка вважається вихідним пунктом всього вільно-правового руху та "Основи соціології права" ("Grundlegung der Soziologie des Rechts"). Євген Ерліх народився у Чернівцях, проживав тут більшу частину свого життя, працював у Чернівецькому університеті.

У своїй теорії Ерліх поєднав суб'єктивні, природно-правові, психологічні та соціологічні чинники. За визнанням самого Ерліха, значну роль у формуванні його поглядів зіграло вивчення реального права тогочасної Буковині. При цьому він приділяв увагу не
тільки законодавству, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, зазначаючи, що "центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а у самому суспільстві". В цьому, власне і полягав зміст будь-якої основи соціології права.

У концепції Ерліха право проявляється у подвійному порядку: один порядок містить норми, які виробляються при вирішенні спорів, другий норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називає нормами рішень, другі - організаційними нормами, або суспільним правом. Суспільне право проявляється безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають завдяки судовим рішенням і закону. Правопорядок, який створюється самостійно, суперечить правопорядку, який утворюється через правові положення і тільки через діяльність суду та державних установ проводиться в життя. "Тільки ті норми, які містять у
собі обидва ці порядки, складають фактично ціле право суспільства", - підкреслював Ерліх.

Під суспільством вчений розумів сукупність людських об'єднань, які він поділяв на самобутні (генетичні) і нові. До перших належать рід, сім'я, родина. Вони зароджуються усередині самого людського суспільства і їхня поява зумовлена певними природними прагненнями. З об'єднання цих самобутніх спілок, які у примітивному
суспільстві є єдиними організованими групами, які виконують всі суспільні завдання, будучи одночасно господарськими, релігійними, військовими і правовими спілками, зі спільністю мови та звичаїв, - і утворюється держава. Пізніше ці завдання, писав Ерліх, "приймають на себе інші спілки, що утворюються і які вже є усвідомленими,
цілеспрямованими людськими творіннями. До таких належать магістрати, держави, релігійні громади, політичні партії, суспільні групи, які прагнуть досягнути своїх цілей, громадські об'єднання і виробничі спілкиу сільському господарстві, в майстернях і фабриках, промислових товариствах, спілках спеціалістів, транспортних виробництвах".
Суспільство з точки зору вченого це не сукупність окремих індивідів, а сплетіння людських спілок. Тому, підкреслює він, "щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід, перш за все, вивчити порядок, який існує у спілках".

Право завжди соціальне. Окремий індивід розглядається правом тільки як одна ланка багатьох спілок, і право вказує йому всередині кожної спілки його місце і завдання.

Правом є норми, які самі по собі формуються у суспільстві, воно твориться не тільки законами, а й громадською самодіяльністю. Водночас, він відзначав роль держави у суспільстві, стверджуючи неможливість розвитку суспільства при повній анархії. "Все стає зрозумілим тоді, - підкреслював вчений, - коли держава розуміється не як сутність, яка висить у повітрі, а як орган суспільства . Зрозуміло, що все у суспільстві належить самому суспільству; все, що у суспільстві відбувається, стосується суспільства; тому виникає потреба всім самостійним суспільним спілкам встановлювати єдину правову основу через державу".

Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов'язкову і специфічну ознаку права, оскільки правопорядок, як такий, що задовольняє в цілому все суспільство, підтримується ним і без примусу, завдяки "почуттю необхідності правопорядку". Право, зазначав Ерліх, не застигла догма, а мінлива, жива сила, і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні.

ПРАВО і МОРАЛЬ. Походження і функції в сучасному визначенні.


І право, і мораль є засобами соціального регулювання. Їх норми (як правові норми,
так і моральні) є соціальними, існують в реальній поведінці людей, протидіють свавіллю. Проте, вони мають різне походження і функції, що зумовлює чіткі відмінності між ними:

                                                   1.
Право існує лише в соціально неоднорідному суспільстві, в рамках якого вникає держава;
Мораль існує як в держаному, так і в додержавному суспільстві.


                                                   2.
Право регулює лише найважливіші суспільні відносини;
Мораль регулює і такі відносини, які здебільшого не регулюються правом (наприклад,  дружба, кохання тощо).

                                                   3.
Право має, як правило, письмовий характер й існує в офіційній формі;
Мораль існує в основному в усній формі, а в разі письмового закріплення не має документальної форми.

                                                   4.
Право поширюється на громадян держави та осіб, які перебувають на її території; Мораль поширюється на групу, яка дотримується саме цих моральних норм.

                                                    5.
Право має обов'язковий характер;
Мораль виконується лише у випадку авторитетності норми для суб'єктів.


                                                    6.
Право приймається, як правило, у рамках спеціальної процедури, що
закріплюється нормативно;
Мораль закріплюється у суспільстві у довільному порядку.

                                                    7.
Право реалізується за допомогою спеціальних органів держави;
Мораль гарантується суспільством у цілому, а не окремими його структурами.

                                                    8.
Порушення права має наслідком застосування юридичної відповідальності;
Порушення моралі має наслідком застосування засобів громадського впливу, які не мають офіційно-примусового характеру.

1. Право є вищим за будь-яку владу.
Дійсно, влада обирається за визначеннями права і має діяти в межах визначень цього права. Ніколи влада не може визначати якому бути праву.
Вона "не в праві" відкидати норми права, нехтувати ними. Лише тимчасово якісь з них блокувати, не користуватись. Та блокувати обережно, щоби не викликати акції протесту народу.

2. Право є вищим за закон.

Дійсно, ми з вами є свідками того, що провладні закони ставлять нас в рамки того права, яке нам відводить діюча влада. Насправді це правопорушення. Право є категорією більш всеобсяжною, ніж закон.
Стверджувати зворотнє все одне, якби ви доводили що окремий абзац є більш змістовним за саме оповідання. Закони завжди мають виводитись з Права, і то лише у випадку, якщо не суперечать його нормам. Чого не містить право, того не може бути і в законі. Таким чином, зводиться до мінімуму база правопорушень.

3. Право визначається принциповими нормами.

В позитивістському праві, теорію якого вивчають в наших вишах правники, Право і закон – це те саме! А що це за "підхід", див. п.2(!) Норми стають правовими лише після того, як будуть санкціоновані державою (законодавчим органом). Що це за "підхід", див. п.1(!). Для того, щоб краще було зрозумілим, що таке позитивістське право, нагадаю, що комуністична правова система була абсолютно позитивістською, а
фундаментальний принцип позитивістської теорії – це ПРАВО СИЛИ! Тобто, це право авторитарних і тоталітарних держав. Феодальний (тобто по суті рабовласницький) лад також засновувався на такому праві! Чи можна на такому праві відтворювати простір волі? Будувати молоду, перспективну, прогресивну, дійсно Незалежну державу? Нашим правом, нашими нормами, нашим "підходом" до цих питань завжди нехтували лише
загарбники-окупанти.
Принципове питання,- що регулюють норми Права?
Всі правові теорії визначають, що норми права регулюють державний лад (форму правління), територіальний устрій та політичний режим, а також все інше, загальновідоме, що називається громадянським, кримінальним, сімейним і т. д. правом. Отже, якщо щось, що називається Правом не регулює (не відображає в нормах!) лад і державний устрій, систему влади то «оте» взагалі не є Правом! «Оте» може бути визнаним лише як законодавчий кодекс.

4. Правова основа держави може бути народною і антинародною.

Дві різні правові основи держави виникли в нашому Краї з приходом варягів, як цитує в одній зі своїх праць П.Єремчук:
«… варяги мали свій Закон і були носіями іншої ніж у слов’ян державної концепції. Їх Право засновувалося на ПРАВДІ СИЛИ…відповідно державу вони розуміли як апарат
насилля. А слов’янське Право засновувалося на СИЛІ ПРАВДИ і державу слов’яни розуміли як силу, що підтримує справедливий порядок».
Складається враження, що визначення термінів, якими обґрунтовують антинауковість Норм словянського Права, взяті з радянської юриспруденції! Критики "словянського", Звичаєвого Права стверджують, -
«Норма права – це і є закон»,
точно те саме стверджує радянська наука!

5. Правова теорія дійсно правової держави.

Крім позитивістської теорії права існує також філософсько-правова
теорія права! Філософсько-правова теорія є складовою частиною
юриспруденції – науки про Право і правові відносини.
Філософська теорія права, яка й дала власне культуру народовладдя, розглядає Право
як самостійну сутність, або як форму суспільної свідомості та розрізняє такі поняття, як Право і закон. В філософському праві, моральні норми можуть бути також правовими нормами, Право є основою закона і вищим за закон (принцип верховенства права) та незалежним від державної влади!

6. Походження права в правовій державі

Філософсько-правова теорія визначає, що першим ДЖЕРЕЛОМ ПРАВА є ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ! Потім релігійно-правові норми, правовий прецендент, нормативно-правовий акт та ін.! Тобто, Право первісно зявляється із Звичая, тобто - з волі НАРОДУ, а не із волі державної влади!
Кожен народ створив свій звичай і український Звичай є унікальним явищем! Він
сформувався і існував як ідеологічно-правова система, в першорядному значенні і в другорядному, як норми поведінки - обичаї. П.Єремчук виводить наше споконвічне українське ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО – як сукупність правових норм, що основуються на родовій (народній-національній) свідомості, Родовій Вірі і родовій моралі, які регулюють і захищають національний Звичаєвий Лад і державний устрій та регулюють всі інші
взаємовідносини в суспільстві. Звичаєве Право складається з головних норм (правових принципів) та підпорядкованих їм звичаєвих законів.
В ЗП не було конституції, її функцію виконували головні норми.

7. Маніпуляція свідомістю довірливих громадян.

Визначення Звичаєвого Права, в яких розповідають байки про санкціоновані державою звичаєві норми, про руські правди і литовські статути – від воріженьків або невігласів! По-перше, в Звичаєвому Праві влада просто немає права давати, писати і змінювати право!
По-друге, окупаційна феодальна влада санкціонувала лише ті звичаєві норми, які
не заперечували феодальний лад і скасувала головні норми, ті, що передбачали Звичаєвий Лад, Тобто, феодальна влада знищила Звичаєве Право. «Руська Правда», «Литовський Статут», і ін. то вже все відноситься до феодального (якщо хочете, позитивістського!) права.

Якщо Вам здається, що більшість цих «звичаєвих норм» носять декларативний характер – не відповідають на запитання «якщо», «то», «інакше». … претендують на догматичний характер, але такими не є (чітко не сформульовані), що їх можна трактувати як завгодно, що вони не містять в структурі логічної норми права такі елементи, як: гіпотезу, диспозицію , і санкцію... почитайте Конституцію України:
« ст.1.
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.» Чи відповідає ця стаття на питання - «якщо, то, інакше», іншими словами чи міститься тут гіпотеза, диспозиція, санкція? Ні! І так впорядковано всю Конституцію!
Таким чином, Конституція України (Головний закон!) на думку юристів-позитивістів (критиків норм дійсного, Звичаєвого права) не є правовим документом, а її статті не є
правовими нормами! Що ж до декларативності, то сучасна Конституція України є значно декларативнішою, ніж Головні Норми Звичаєвого Права! Вона написана так, щоб у народу і пересічного громадянина не було реальних прав ! Крім того існує Конституційний Суд, щоб трактувати ту чи іншу норму відповідно побажань влади! І з"явився він не із Звичаю, не з волі народу - а саме з волі влади. Див. п.1 (!)

8 серпня 1649 р. була укладена знаменита Зборівська угода. Ось вона -

1. Король оставляє Запорожському війську усі його давні вольності, а за для того він повинен дати нові привілеї.

2. Козаки житимуть тільки в трьох воєводствах: Київському, Браславському і Чернигівському, а Волинь, Поділля й Галичина остаються, як і раніш, під Польщею. Війська реєстрового на сій простороні має бути 40.000. Посполиті, що живуть у королівських маєтках, повинні одбувати свої повинності, а ті, що по шляхетських маєтках, повинні слухатися своїх панів.

3. Чигирин з округою має бути при булаві Гетьмана, яко його столиця.

4. Усе, що діялося під час колотнечі, нехай забудеться на віки, нікому кари за те не повинно бути.

5. Король пробачає усім тим з шляхтичів, хто записався був у військо козацьке, і якщо у кого з них одібрано за те його родові чи коронні маєтки, то на сеймі має бути їм повернено.

6. Там, де житимуть козаки, коронне військо не повинно стояти постоєм.

7. Там, де пробуватимуть козацькі полки, Жиди не можуть мати а-ні власности (собственности), а-ні орендувати, а-ні навіть просто проживати.

8. Митрополит Київський має право засідати у Сенаті. На першому ж сеймі мусить бути постановлено, щоб скасувати унію, як у Короні (в землях, що під Польщею), так і у Литовському князівстві, і щоб про непорушність церков і маєтків, до них приписаних, зроблено було постанову так, як того бажає Київський митрополит і усе духовенство.

9. На усіх урядах у воєводстві Київському, Браславському і Чернигівському, повинні бути тамошні пани грецької віри (православні).

10. Єзуїти не мають права пробувати у Київі і там, де є українські школи. Школи, що заведено здавна, повинні оставатися цілі.

За 2 пунктом, цієї угоди полякам і магнатам віддавалися не лише величезні території, але й віддавалися всі селяни на цих територіях знову в кріпацтво!

Вже в кінці 1649 р на Україну почали повертатися всі колишні паразити і визискувачі народу – магнати з челяддю, шляхта і ін.. Проти селян і простих козаків почалися репресії, і через примус та репресії знову впроваджувалося кріпацтво. Селяни і козаки відповіли повстаннями. Повстання придушувалися не лише коронним військом,
магнатами, але також реєстровими козаками за наказом Хмеля. Ось, що про
ті часи пише М. Аркас, він хоч і виправдовує Хмеля, але між рядками прочитується гірка правда. Цитую –
«Після того, як підписано було сі умовини, військо розійшлося. Татари, вертаючись додому, грабували по дорозі і погнали у Крим великий – кілька десятків тисяч – ясир: набрали в неволю жінок, дівчат і молодиць. А тут пани польські, покладаючися
на згоду, почали вертатися на Україну, або присилали своїх управителів.
Хмельницький знав, який жаль між людьми підніметься, як пани схочуть старі порядки заводити. Тому відтягав се скільки міг: казав, що шляхті не можна вертатися, поки сейм затвердить Зборівську умову. Але потім, як сейм затвердив, таки мусів пускати шляхту, мусів списувати реєстр козацький.
Списував теж так, що в військо козацьке може три рази стільки війшло ніж скільки мало бути: записував цілі сїмї, до кождого козака додавав двох помічників, та осібні ще козацькі охочо-комонні полки позаводив. Але хоч би й сто тисяч в козаки завів – що то значило для України? Таки більше людей мусіло вертатися в кріпацтво. Мусів сам
наказувати людям, щоб панів слухалися, мусів сам карати за непослух. А людям через те до Хмельницького серце відпадало; не всї розуміли, що він то не з власної волі робить – та й хоч би не з власної волі, то чи людям було легше?

«Історія України-Русі» частина третя, розділ – Гетьман Богдан Хмельницький 1647-1657. М. Аркас.

Тисячі повстанців було страчено і закатовано. Тому десятки тисяч селян і козаків подалися на Запоріжжя шукати захисту. В лютому 1650 р. на великій селянсько-козацькій Раді Хмельницького було проголошено зрадником, постановлено усунути його від влади, а на гетьмана було обрано запорозького сотника Худолія. Фактично це було початком внутрішньої війни. Запоріжжя стало перед важким вибором. Всі січовики
розуміли, що сили нерівні, Хмель обєднається з поляками і татарами проти Запоріжжя і загине вся Україна. . Тому на характерній раді було вирішено - арештувати Худолія і видати Хмелю. Без ватажка і під тиском січовиків повстанське військо розійшлося. Придушення повстання Худолія січовиками розвінчує міф про їх антидержавні настрої. Січовики завжди йшли на жертви заради побудови Української держави, але влада нажаль була завжди не та!
Скривджені гетьманською владою селяни нагадали про все реєстровикам під Берестечком і знову поставили питання землі і волі. Що їм відповіли реєстровики і чим все закінчилося написано в «Нашому Баченні Козацтва».
Те що той конфлікт між селянами і козацькою шляхтою носив не лише класовий, але також правовий характер показано в книзі «Історія Держави і Права України», цитую -
« На визволеній території України, що контролювалася гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Це стосувалося передусім різних постанов королівської влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p., «Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони
закріплювали панування польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магнатів. Було призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 p.), «Саксонського зерцала» і «Порядку прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід в інші стани, порядок придбання землі «простими людьми».
Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і
судочинство. Збереження традиційних юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток. ….. Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль належала так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, проникали в усі сфери життя. ……«Козацьке право»
залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини. ……

Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, в результаті чого в Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво (воно збереглося лише для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво».
Для більшої частини рядового козацтва і для всього селянства основним способом
придбання землі стала займанщина — захоплення вільних земель (колишньої
власності магнатів). Закріплення такої землі здійснювалося на основі норм звичаєвого права без спеціального юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність з правом вільного розпорядження.
В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, суперечностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких
заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини — повстання Худолія 1650 p., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого, Мозирі, С. Подобайла та ін…»
Отже, в Україні в той час існувало два права – Родове ( народне) звичаєве і феодальне. Реєстрова старшина керуючись власними шкурними інтересами відкинула Звичаєве Право і поклала в основу побудови держави - Гетьманату феодальне Право, що в кінцевому результаті й призвело до Великої Руїни.

Джерела.
«Козацькі Січі» Ю. Мицик, В. Станіслав, В. Щербань.
«Історія України-Русі» М. Аркас.
«Історія Запорозьких Козаків» Д. Яворницький.
«Історія України-Руси» 8 т. М. Грушевський.
«Історія України» 1 ч. Рибалко.
«Історія Держави і Права України» В. Тацій, А. Рогожін, В. Гончаренко.


П. Яремчук 22. 07. 2012 р..