Панове українці! Упродовж тривалих роздумів вирішив я запропонувати трохи неспокою для вашої дупки !Річ ось у чім. Всі ми любимо брати участь у різних опитуваннях і ставити птички навпроти потрібних відповідей...Я пропоную вам дещо подібне ,але не дуже легке,треба буде напружитись)))Ідея прийшла раптово під час перегляду кращої десятки російських письменників( я знайомлю вас з нею нижче),от я і подумав: а що як спробувати провести подібне опитування стосовно української літератури?)))Не думаю,що для пересічних любителів літератури це буде легким завданням,можливо вчителям укрліт та студентам укрфілології буде трохи легше.І щоб ускладнити завдання,пропоную говорити про КРАЩУ УКРАЇНСЬКУ ДВАДЦЯТКУ !Декому прийдеться братися за довідкову літературу,щоб заповнити всі рядки опитування. Признаюся,що я сам не знаю,яка буде моя двадцятка,але неодмінно подам її трохи пізніше,зараз публікую пост,щоб нам усім раніше почати.Умовляємося,що українськими письменниками є всі літератори,які писали українською незалежно ,чи в самій Україні,чи у діаспорі,ОК? Тож рушаємо ! Легкої нам дороги у випробуванні ! Обіцяв вам опитування росіян про своїх найкращих письменників--ось вона(зверніть увагу,що ні Некрасову,ні нобелівскому лауреату Буніну місця у ній не знайшлося).

Александр Пушкин 560 (17.29%)
Михаил Лермонтов 352 (10.87%)
Иван Тургенев 254 (7.84%)
Александр Куприн 213 (6.58%)
Михаил Булгаков 457 (14.11%)
Андрей Платонов 117 (3.61%)
Алексей Толстой 180 (5.56%)
Вениамин Каверин 92 (2.84%)
Михаил Шолохов 240 (7.41%)
Василий Шукшин 240 (7.41%)
Василий Аксёнов 84 (2.59%)
Владимир Высоцкий 192 (5.93%)
Иосиф Бродский 145 (4.48%)
Людмила Улицкая 53 (1.64%)
Виктор Пелевин 59 (1.82%)

Панове українці! Упродовж тривалих роздумів вирішив я запропонувати трохи неспокою для вашої дупки !Річ ось у чім. Всі ми любимо брати участь у різних опитуваннях і ставити птички навпроти потрібних відповідей...Я пропоную вам дещо подібне ,але не дуже легке,треба буде напружитись)))Ідея прийшла раптово під час перегляду кращої десятки російських письменників( я знайомлю вас з нею нижче),от я і подумав: а що як спробувати провести подібне опитування стосовно української літератури?)))Не думаю,що для пересічних любителів літератури це буде легким завданням,можливо вчителям укрліт та студентам укрфілології буде трохи легше.І щоб ускладнити завдання,пропоную говорити про КРАЩУ УКРАЇНСЬКУ ДВАДЦЯТКУ !Декому прийдеться братися за довідкову літературу,щоб заповнити всі рядки опитування. Признаюся,що я сам не знаю,яка буде моя двадцятка,але неодмінно подам її трохи пізніше,зараз публікую пост,щоб нам усім раніше почати.Умовляємося,що українськими письменниками є всі літератори,які писали українською незалежно ,чи в самій Україні,чи у діаспорі,ОК? Тож рушаємо ! Легкої нам дороги у випробуванні ! Обіцяв вам опитування росіян про своїх найкращих письменників--ось вона(зверніть увагу,що ні Некрасову,ні нобелівскому лауреату Буніну місця у ній не знайшлося).

Александр Пушкин 560 (17.29%)
Михаил Лермонтов 352 (10.87%)
Иван Тургенев 254 (7.84%)
Александр Куприн 213 (6.58%)
Михаил Булгаков 457 (14.11%)
Андрей Платонов 117 (3.61%)
Алексей Толстой 180 (5.56%)
Вениамин Каверин 92 (2.84%)
Михаил Шолохов 240 (7.41%)
Василий Шукшин 240 (7.41%)
Василий Аксёнов 84 (2.59%)
Владимир Высоцкий 192 (5.93%)
Иосиф Бродский 145 (4.48%)
Людмила Улицкая 53 (1.64%)
Виктор Пелевин 59 (1.82%)

Днями урочисто чисельна громада "романівців" з усього світу зїхалися в Україну,щоб відсвяткувати безславний ювілей своєї династії. Українська влада в особі Президента була настільки люб*язною до цієї братії,що надала для святкування Лівадійський палац у Ялті! Ось вам,громадо,ще один доказ того,що на чолі влади в Україні повинен стояти все таки українець,а не представник іншої нації,хоча і з українським паспортом. Він би вже нагадав "романівцям" всі їхні добродєтєли по відношенню до українців за всі роки їх правління ! І що дивно!? Всі росіяни так люблять пєрвопрєстольную,так люблять Пітєр,а таке свято відзначають все таки у нас...Дивно. Чи мо й не дуже,якщо врахувати давню любов расєян до нашого смачного сала та ярма на наших шиях,яке вони мріють надіти на нас ще. А що скажете з цього приводу ви,українці ?

Про долю трьох Українських Православних Церков в УкраїніАвтор: mitropolit от 1-10-2011,
21:59 02.10.2011-го року

Деякі думки Митрополита
Адріана про долю Українських Православних Церков в Україні та за її межами в
90-ті роки ХХ-го століття та в 2000-ні ХХІ-го.







На ці роздуми мене, Митрополита Адріана, надихнули постійні недосконалі
церковні події, які відбувалися і відбуваються до цього часу у всіх, як в
Українських Православних Церквах, так і в Російській Московського Патріархату.Коли дивишся, читаєш чи слухаєш з боку когось із захисників своєї православної юрисдикції, хочеться вголос сказати: одним, щоб вони воду не мутили, іншим
сказати правду в вічі, щоб не обманювали людей своїми гарними богословськими
словами про канонічність та благодатність і навіть, про автокефальність,
чекаючи від своїх вірних парафіян, незалежно від їх соціального положення,
якоїсь там винагороди, матеріальної, фінансової чи моральної.

Й не випадково, журналіст Віталій Портніков писав на веб-сайті «РІСУ», http://risu.org.ua/ від 20-го вересня 2011-го року, що «релігійна ситуація в Україні не нормальна, бо пройшла проста зміна обрядовості: з комуністичної на православну, але не
відбулося повернення до християнських цінностей у суспільстві… А ті цінності, які повинні супроводжувати віру, виявляються нікому не потрібними».

І нажаль, всіма цими різнобарвними думками, ідеями та варіантами керують не хто - небудь, а, як мов українці, для кожного з яких Україна є любою Вітчизною. Та
тільки наш український народ любить розділятися по релігійним, політичним і соціальним ознакам. Забуваючи, що любов до країни буває тільки там, де є згода
в сімействі і єдність не заради своєї тимчасової посади, а для єдиної Помісної Української Православної Церкви і держави.

Є в Українських Православних Церквах представники й інших народів, серед яких багато є чесних і порядних священнослужителів, але невелика кількість є й таких, які на чужому нещасті будують своє щастя. Знаходячись в чужій для них країні по мові і по духу, вони не рахуються з нашим корінним народом, його
історією, культурою, мовою і державною незалежністю.
Про таких нелюдів Митрополит Черкаський і Канівський Софроній в своєму інтерв’ю
від 14.09.2011-го року відповідав кореспонденту Юрію Стригуну на веб-сайті «Релігія в Україні»: «Як ви ставитеся до відверто проросійських єпископів
вашої Церкви — Одеського Агафангела, Тульчинського Йонафана й Уманського
Антонія? Владика Софроній відповів, що: «для них України немає й не буде. Вони відчувають себе росіянами. Вони не хочуть чути назву
"Українська Церква". Мовляв, в Україні проживають представники багатьох народів. Дозвольте, кажу, а як же тоді Руська Церква? Хіба ж в Росії не живуть чуваші, мордвини і представники інших національностей? Але ж Церква то Руська? У Сербії Церква Сербська, а в Грузії — Грузинська. Що цікаво, за автокефалію в нас ніхто не агітує. Зате противників — хоч греблю гати. Я люблю тих, хто любить Україну. Своєї позиції не приховую ні від кого. Слава Богу, 20 років уже стоїть незалежна Україна. Значить має бути й Українська незалежна
Церква. Нічого злого в цьому немає і вішати ярлик націоналістів ні на кого не треба. Просто я люблю цю землю, мене годувала молоком мати-українка».

В таких людей, як особливо у Митрополита Одеського Агафангела взагалі загасла свічка сорому і боязливості перед Богом. В останні роки, за часів Президента
В.А. Ющенка, церковні діячі трьох Українських Православних Церков дуже «розгомонілися» між собою, наносячи душевні рани один одному.

Це явище особливо було помітне у 2008-му ювілейному році, коли Україна відмічала свою національну і духовну дату на честь 1020-ти річчя Хрещення Руси – України.

На це свято прибули Патріархи Константинопольський Варфоломій та Московський Алексій ІІ.

І що можна сказати про їх особливість перебування в Україні, так це те, що кожен із них мав свою внутрішню ціль: Патріарх Вселенський Варфоломій мав на
увазі, що він прибув на це свято, як на своє власне, оскільки Київська Русь прийняла святе Хрещення від Візантії та Болгарії ще з 988-го року. Патріарх же Московський Алексій ІІ, мав на увазі іншу дату та роки, коли Київська
Митрополія була розділена ще й на Московську в середині ХV-го століття, а потім насильницьки приєднана до Московської Патріархії в 1686-му році. Московська
Митрополія Російської Православної Церкви самовільно вийшла зі складу Київської Митрополії Руської Православної Церкви Константинопольського Патріархату,
проголосивши себе незалежною.

Таким чином, наші громадяни самі повинні бачити на історичному етапі, яка є для України Мати – Церква, а яка є мачухою для українського народу, не говорячи про те, що РПЦ МП є правнучкою Київської Митрополії, від якої народилась спочатку РПЦ Московської Митрополії, а пізніше утворився й Московський Патріархат у 1589-му – 1593-му роках.

Яке це було утворення і які були вжиті силові структури, щоб в ці роки отримати статус патріархійної юрисдикції, ми про це знаємо, бо написано дуже багато літератури на цю тему.

І ось, на початку вересня 2011-го року на Фанарі, в Стамбулі, відбувся Собор на
якому прийняли участь 4-ри Патріархи Східних Помісних Православних Церков (Константинопольський Варфоломій, Александрійський Феодор ІІ, Антиохійський
Ігнатій IV та Єрусалимський Феофіл ІІІ), а також п’ятий Предстоятель Кіпрської Церкви, Архієпископ Хризостом, який чітко поставив питання перед першими Патріархами світу про свою древність по диптиху від Московського Патріархату, в тому числі і Грузинська Православна Церква, яка народилась на одинадцять століть раніше від Російської, тобто ще в IV-му столітті.

Яке буде рішення, покаже час, але те, що всі п’ять Предстоятелів древніх Церков
прийшли до єдиного знаменника і що вони є координуючою церковною владою серед
інших Помісних Православних Церков, до якої зобов’язані прислухатись решта Предстоятелів пізніших за часом своїх Церков світу, то це факт. На цьому Соборі також поставилось питання про дотримування своєї канонічної території. Про це на веб – сайті «КІРІОС» від 04.09.2011-го року http://kyrios.org.ua/church/church-and-the-world/2353-patriarhi-chotiroh-najstarshih-tserkov-svitu-ukrayina-ne-e-kanonichnoju-teritorieju-rpts.html
написано, що: «Патріархи чотирьох найстарших Церков світу і Предстоятель Автокефальної Церкви Кіпру закликали Російську Православну Церкву дотримуватися
своєї канонічної території. Через події, які недавно мали місце в Православній Церкві Собор наголосив на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій "в тому вигляді, як вони визначені Священними канонами та Томосами про заснування цих Церков".Цими словами пентархія натякнула на невизнання канонічного статусу УПЦ МП в
якості "невід'ємної частини" Московського Патріархату, оскільки в Томосі про автокефалію Православної Церкви в Польщі, виданому в 1924 р., Константинопольський Патріархат констатував, що ніколи законним чином не
відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською Митрополією. Стосовно ж всієї Московської Патріархії та її канонічних кордонів Константинопольський Собор
дотримується Томосу 1589 р., згідно з яким територія нинішньої Україна не
входить до складу Московського Патріархату».

Довідка:

Пентархія - (від грец. - П'ять і - влада - пятивластя) - система верховенства в
Християнській Церкві п'яти Патріархів (Риму, Константинополя, Олександрії,
Антіохії, Єрусалиму), при першості Риму, що відбулося після IV Вселенського
Халкідонського собору (451), коли був встановлений Єрусалимський патріархат.
Пентархії надавали глибоке символічне значення, уподібнюючи п'ятьом пальцям
руки, п'ятьом людським почуттям...»

Треба сказати, що зараз Патріарх Константинопольський Варфоломій, будучи
Вселенським, отримав велику моральну підтримку з боку Євросоюзу та Сполучених
Штатів Америки у подоланні тиску з боку турецької влади, на яку завжди впливала
кремлівська Москва, заради проштовхування своєї Московської Патріархії РПЦ на
перше місце серед всіх Предстоятелів Православних Церков доводячи, що Москва є
третій Рим, але другий Рим, тобто Константинополь отримав поразку і не може
бути першим серед перших.

Таким чином, цей дух і атмосфера засідання п’яти ведучих керівників східних
Православних Церков в одному із стамбульских кварталів Вселенського Патріарха
на Фанарі, надають нам великої снаги і щирої національної впевненості всьому
православному українському народу. Але нажаль, наші люди ніяк не можуть
зібратися зі своїми об’єднаними силами, щоб по-естонськи чи по-польськи,
по-румунськи чи по-болгарськи, по-сербськи, а чи по-грецьки навести церковний
лад в своєму українському Домі.

Але хто буде наводити цей порядок в Українських Православних Церквах?

У 90-ті роки цими церковними лідерами були Митрополит Іоан (Боднарчук УПЦ) та Предстоятель УАПЦ в Україні і в США Патріарх Мстислав (Скрипник), Єпископ
Володимир (Романюк), пізніше Патріарх УПЦ КП (1993-1995 рр), а з осени 1991-1992-го років з УАПЦ об’єдналась і УПЦ КП на чолі з Блаженнійшим
Митрополитом Київським і всієї України Філаретом.
Він як ніхто мав всі важелі для організації справи по від’єднанню Української Православної Церкви від Російської Московського Патріархату.
Чому? Тому що, будучи Ректором Московської духовної академії і семінарії з 1964-го по 1966-й роки він мав можливість не тільки вчити викладачів та
студентів, але й самому знати всі Закони і Рішення, як Апостольських, так і Вселенських та Помісних Соборів.
По-друге, він був першим членом Священного Синоду РПЦ Московського Патріархату.
По-третє, він був обраний в 1990-му році, після смерті Московського
Патріарха Пимена (Ізвєкова), місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу.
По-четверте, протягом перебування на посаді Екзарха України в Російській Православній Церкві Московського Патріархату, Митрополит Філарет мав постійні виїзди за кордон для участі в засіданнях, семінарах, конференціях, де необхідно
було мати великий кругозір і енциклопедичні знання, особливо з історії Християнської Церкви та всіх Помісних Церков, щоб захищати на той час РПЦ МП,
де не раз йому задавали питання про історію розколу в Російській Православній
Церкві Московської Митрополії з середини ХV-го по кінець ХVІ-го століть, тобто до часу Бориса Годунова, при якому Московська Митрополія хоч і не була визнана
жодною Вселенською Церквою протягом 141-го року, але «мудрість» Б. Годунова дала можливість Російській Церкві отримати Томос від Вселенського Патріарха про
возведення РПЦ Московської Митрополії до рангу Патріархії.

Але Митрополит Філарет і з цим питанням успішно справлявся, знаючи в досконалості догматичне богослов’я, пастирське, порівняльне, основне та моральне.

Московська Митрополія РПЦ була неслухняною по відношенню до Вселенської і східних Патріархатів, але ж Таїнства і обряди, канонізації святих і богослужіння відбувались по уставу Православних Церков. Вони були законними і звершувались по традиції встановлених в древніх Церквах.

Тому, стоячи перед фактом у захисті своєї рідної Української Православної Церкви, Митрополит Філарет мав всі підстави, щоб довести Помісному Собору РПЦ
МП у Москві, весною 1992-го року, про можливість надання УПЦ статусу Помісної.

Але для того, щоб це питання поставити перед Священним Синодом РПЦ Московського Патріархату та на Помісному Соборі у Москві, необхідно було зібрати у Києві свій
Помісний Собор Української Православної Церкви, який і відбувся з 1-го по 3-тє листопада 1991-го року.
Між іншим, на  веб – порталі «КІРІОС», http://kyrios.org.ua/church.html
від 18 вересня 2011-го року, писалося, що: «УПЦ КП вибрала правильний та історично обґрунтований шлях до автокефалії українського православ’я за словами Митрополита РПЦ Іларіона (Алфєєва). У світлі нещодавніх подій про які без
сумніву сколихнули весь православний світ та заставили Московську Патріархію активно «заворушитися», мова іде про Саміт пентархії, прийняті на
ньому рішення, та заяву Константинопольського Патріархату, з якої випливає, що Україна не є канонічною територією Російської Православної Церкви, не залишилась осторонь цього питання і сама РПЦ, але захопившись апологією своєї церковної політики, невільно проговорилась, що УПЦ КП вибрала таки
правильний і історично обґрунтований шлях до здобуття автокефалії. Так,
Голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Російської Православної Церкви
Митрополит Іларіон (Алфєєв) на прес-конференції сказав: «… в історії
Православ'я не було чіткої процедури надання автокефалії і, як правило, її
оголошувала та чи інша Церква, а потім вже кілька десятків років по тому її незалежність визнавалася Константинопольським Патріархатом та іншими
Православними Церквами автономними». З його слів фактично випливає, - пише веб-портал «КІРІОС», - що проголошення Патріархом Філаретом незалежної від Москви Української Православної Церкви – є правильним кроком на шляху до офіційного визнання автокефалії українського
православ’я і це підтверджує історичний досвід. Проте Митрополит згадує і про другий шлях, до автокефалії: «Або ж одна Церква могла надати автокефалію
інший. Так Константинопольський Патріархат надав автокефалію Елладській, Болгарській, Сербській церквам, а Московський Патріархат - Церкві Чеських земель та Словаччини, а також Православній Церкві в Америці. Польській Православній Церкві автокефалія була надана двічі - спочатку Константинополем, а потім Московською Патріархією». Було б доречним згадати, як Російська
Православна Церква здобувала свою помісність і в який, аж ніяк не зразковий, спосіб
відбулося проголошення Московської Патріархії і де тоді була та нелицемірна любов з її плодами про яку зараз говорить владика РПЦ Іонафан (Єлецьких)? На останок Митрополит Іларіон зазначив, що в питанні автокефалії у Православній Церкві існував повний безлад, який після Всеправославного Собору може закінчитися. Проте постає питання: чи вигідне вирішення таких стратегічно важливих для Православ’я питань Москві? Звичайно ні, адже РПЦ вже втратила контроль над більшою половиною православної України з утворенням УПЦ КП, а якщо ще будуть прийняті норми та порядок надання автокефалії то УПЦ (МП), яка по своїй структурі вже готова до автокефалії,
зможе на кінець її отримати. Відтак українське православ’я буде незалежним від
РПЦ, а це не дуже збігається з стратегією «Русский мир». Джерело: http://kyrios.org.ua/church/church-and-the-world/2430-upts-kp-vibrala-pravilnij-ta-istorichno-obgruntovanij-shljah-do-avtokefaliyi-ukrayinskogo-pravoslavja-za-slovami-mitropolita-rpts-ilariona-alfeeva.html

Таким чином, на Помісному Соборі Української Православної Церкви у Києві, з 1-го по 3-тє листопада 1991-го року, під головуванням Блаженнійшого Митрополита Філарета фактично одностайно були прийняті рішення за відділення УПЦ від РПЦ Московського Патріархату за виключенням двох архієреїв: єпископа Тернопільського Сергія (Генсицького) та Єпископа (нині) Тульчинського і Брацлавського Іонафана
(Єлецьких), які були незгідні, в угоду РПЦ МП, з цим київським рішенням.

Після Київського Помісного Собору УПЦ весною 1992-го року у Москві був зібраний Всеросійський Помісний Собор РПЦ МП, як мов для вивчення київського питання та
надання УПЦ статусу незалежної Церкви. Але, що відбулось у Москві і які судові рішення були прийняті проти Митрополита Філарета, ми всі знаємо. По-перше, «Москва» вимагала від Митрополита Київського Філарета відректися від посади Предстоятеля УПЦ МП.
Тому й зараз, 8.07.2011-го року, через 19 років на території Києво –Печечрської Лаври як мов повторились подібні дії, які відбувались у 1991-му-1992-му роках в Україні. Архієреї і духовенство УПЦ Московського Патріархату розділились на дві частини. Більша частина відстоює від’єднання УПЦ
від РПЦ МП, а менша частина, проросійського напрямку, відстоює сучасне положення УПЦ Московського Патріархату.

Між іншим, Митрополит Черкаський Софроній (Дмитрук, УПЦ МП), стверджував в своєму вищезгаданому інтерв’ю, на веб – сайті «Релігія в Україні» в статті «Боюся,
до автокефалії я не доживу, а Єпископа Софронія називали хохлом», що Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира, ніхто не може
зняти з посади Предстоятеля, навіть, якщо він сам цього захотів би, то Помісний Собор УПЦ не прийме його заяви, оскільки він був обраний пожиттєво.
Тому виникає питання. Якщо Помісний Собор УПЦ МП не має права зняти Блаженнійшого Митрополита Володимира з посади Предстоятеля, то яким же чином у Москві 1992-го року, а потім у Харкові під керівництвом щойно померлого
Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака) у підвальній церкві Благовіщенського собору, при свічках вночі, а не при люстрах був «скинутий» з цієї ж посади Митрополит Київський і всієї України Філарет? Тепер же, після смерті Митрополита Никодима (Руснака) виясняється, що і він теж «бажав» Україні мати свою Помісну Українську Православну Церкву, але отриману
від Константинопольського Патріархату.
З цього приводу і у зв’язку з роботою Собору в Константинополі, Митрополиту Софронію під час інтерв’ю кореспондент задав питання: «Днями Патріархи
чотирьох найстарших Церков світу і предстоятель Автокефальної Церкви Кіпру заявили, що Україна не є канонічною територією Московського Патріархату. Чи не означає це, що автокефалію вам можуть дарувати, попри волі Москви?» Він
відповів: «Треба, щоб ми звернулися 20 років тому, коли Україна тільки постала, може, і треба було так зробити. А зараз Церква устабілізувалася. Не
всі архієреї сприймуть автокефалію». Ось як Владика Софроній лукавить перед своїм співбесідником. Він твердить, що це питання треба було ставити 20-ть
років тому. А хіба Митрополит Філарет не 20-ть років тому збирав Помісний Собор з цим питанням, але ж такі, як і він в той час, відреклися від своїх рішень у Києві (1-3-го листопада 1991-го року) про від’єднання УПЦ МП від РПЦ МП і вбили народжене «дитя» у вигляді незалежної УПЦ від РПЦ МП.
Тим більше, що вся Україна цього бажала на чолі із Президентом України Л.М.
Кравчуком. Він висунув гасло, що: «В незалежній Україні повинна бути і незалежна Церква». Отже, якщо Митрополит Софроній (Дмитрук) раніше воював
проти УПЦ Київського Патріархату, яка створена Блаженнійшим Митрополитом
Київським Філаретом, то тепер він вже бажає Україні Помісної Української Православної Церкви, але без УПЦ Київського Патріархату. Про це Митрополит
Адріан писав і говорив в своїй доповіді на Конференції Комісії людських і громадських прав при Світовому Конгресі Українців, яка відбулась у Києві, 20-го
серпня 2011-го року в Залі мистецтв Києво – Могилянської Академії: «В
середовищі духовенства РПЦ Московського Патріархату в Україні діє боротьба між
собою. Є певна частина архієреїв УПЦ МП, яка бажає відділення від Москви для
утворення своєї УПЦ, але знову ж таки без приєднання чи об’єднання з УПЦ
Київського Патріархату». Ця доповідь є на сайті: http://www.eparhija.com.ua/index.php?newsid=137
Але приємно відзначити, що той же Митрополит Черкаський Софроній (РПЦ МП) в цьому ж недавньому інтерв’ю на веб-сайті «Релігія в Україні» від 14.09.2011-го
року заявив зовсім по-іншому, що: «Коли після довгого протистояння об'єдналася Російська Православна Церква із Російською Закордонною Православною
Церквою, для мене це була радість. Так само має бути радісно і всім росіянам,
якщо об'єднаються Церкви в Україні. Але я вам скажу так: нікому із наших сусідів не потрібна сильна Україна з сильною Церквою. Якби об'єдналися наша Церква з Київським Патріархатом, то за кількістю приходів це була б найбільша православна громада у світі. Після нас були б румуни, а лише після них — росіяни».

Ось як святителі різних Українських Православних Церков міняють свої думки. Але нажаль, це відбувається тільки тоді, коли вони скалічили душі мільйонам людей в
Україні своєю боротьбою за так зване «канонічне» і «благодатне» ставлення до Москви. І тільки через 19-ть років вияснилось, що Митрополит Київський Філарет
був правий у всьому, який задіяв всі Закони і Постанови Апостольських, Вселенських і Помісних Соборів на користь створення єдиної Помісної Української
Православної Церкви.

Ми пам’ятаємо, як Блаженнійший Митрополит Київський Володимир, особливо в перші роки свого предстоятельства принижував колишнього свого колегу Блаженнійшого
Митрополита Філарета.
Але прийшов лікарський час і Митрополит Володимир став на шлях свого попередника у створенні Помісної УПЦ, побажавши на прикладі «анафематствованого» своїми членами Священного Синоду РПЦ МП сильного імені,
нині Патріарха Філарета. Бо відкрито він боїться сказати своє вольове слово, що Україна історично повинна мати свою помісну Українську Православну Церкву, щоб
і його «Москва» не анафематствувала!
Тисяча разів від УПЦ Московського Патріархату йшли заклики до УПЦ Київського Патріархату, щоб архієреї, духовенство і віруючі каялись і знову повертались до
«Матері – Церкви Московської Патріархії», і лише тільки потім, ця «Матір – Церква» вирішить, що робити з сучасною УПЦ Київського Патріархату.

Це попередження стосується і сучасної УПЦ Московського Патріархату.

А хіба ж 19-ть років у Москві не ставилось це питання про автокефалію в Україні? То навіщо ж лукавити і час гаяти. Треба негайно об’єднуватися в єдину українську силу і розпочати не традиційне гучне «базікання» по об’єднанню трьох Українських Православних Церков: УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, а створити комісію з
чесних однодумців – архієреїв і священнослужителів, а не з хитрих і користолюбивих владик трьох Церков, які тільки й мріють про патріарші куколі, наводячи різні плітки на своїх «конкурентів». Тому, я дуже радію, що зовсім недавно у
Києві, в резиденції Святійшого Патріарха Філарета відбулась зустріч двох Предстоятелів УПЦ Київського Патріархату на чолі з Патріархом Філаретом і
Главою УАПЦ Митрополитом Мефодієм по натхненню і за участю Президента України В.А. Ющенка.
Таким чином, відбулась історична подія. Про це говорив Голова Прес-служби УАПЦ прот. Євгеній Заплетнюк, (дивись відео на веб – сайті) http://www.youtube.com/watch?v=VXyr2LYaybE&feature=player_embedded
«…Про спільну заяву Предстоятелів УАПЦ та УПЦ КП» та діалог з метою
утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

Але ж і раніше деякі з нас архієреї і духовенство раділи, коли час від часу відбувались дружні зустрічі архієреїв двох Церков чи то на Молебнях, чи то на Панахидах. Особливо було зворушливо, коли на похороні сина покійного Патріарха Київського Володимира (Романюка) Тараса Романюка, похорон очолили Предстоятель
УАПЦ Митрополит Мефодій та Єпископ Євстратій (УПЦ КП). Тому зустріч двох Предстоятелів говорить не тільки про церковну співдружність, але й про об’єднання наших Українських Православних Церков в єдину. Тільки хочеться, щоб в цьому об’єднанні не повторилися ті помилки і інтриги, які мали місце у 1992-му, 1993-му, у 1995-му та у 2000-му роках, коли відбувались Всеукраїн

Троль чекає неадекватності від прихильників ідей товариства-,йому хочеться полаятися, то дайте йому неадекватності-включить дурня)Зразок реальної відповіді на лацливі заклики дописувача,що видає себе за свідомого україньця,та використовує заклики до міжетнічної ворожнечі:Зразки поміркованої неадекватност-діє ( з  досвіду) Починається з цитати анекдоту, де добродій на прохання окупантів,за сподівану нагороду, здав усіх,кого тілько знав.Спдівався на хату, корову, гроші, сало, а отримав тілько стусанів.іНачебто при ділі.Та ані грошей, ні корови, ні хати, у  пику(... і перед хлопцями якось невдобно. 

Далі-монолог адресований дописувачу посту, якого Ви підозрюєте у незовсім чистих намірах.

первинна реакція оппонента не зовсім підходить по змісту..Матюками -нехарактерно для українського менталітету лаятися з-під лави. Невихованість,дратівливість,геройство кишенькове, схоже на теє, що не те щось. Не віриться.не віриться.Образ,душа,натхнення-де? Доволі хистка позиція, та й аватар тупенький.Відсутність смаку і адекватних проявів діяльності вищої нервової системи у справах контролю суспільної думки нікому ще не памагало.Ось пан керовнік почитає.Буде на горіхи))))) Щєтільнєє надо, щєтільнєє.

А це зразок оформлення посту-тролі не люблять,коли результатом їх дописування виявляється креативна реакція членів товариства,як наприклад-розміщення якісного матеріалу,що тілько сприяє успіху ідей товариства. І Вам успіху 









Не так добре, як мріяли, але й не так, погано, як страхали. 

    У добрих справах за Вашу і нашу СВОБОДУ і ВОЛЮ з нами вся Вишня Сила
    ТрИзуБ=ВолЯ
    
          Багато прикладів у "Золотому телят" іільфа і Петрова (Одеса) і діяло в більш страшні часи:
 Остап Бендер-а? (Луганська область)
          Рога і копита=РІК=(Райісполком/Райвиконком )
         "Вантажте помаранчі  діжках Брати Карамазови"
        По-чому опіум для народу?- УПЦ / УПЦМП / УПЦКП /ПЦ / КЦ (х\ф"Кіндзадза")
          Подумки разом
     Скільки ж  грошей,Шура, Вам потрібно для повного щастя?
     Хто такий Козлєвіч, ми не знаємо ніякого Козлєвіча

 І Вам, так само,  доброго  духовного здоров'я!    смайлоусмішка "дарую квіточку"

Стаття "Держава-гвинтокрил. Інформаційна стратегія Третього Гетьманату " http://memorial.kiev.ua/sta... про простий і легкий вихід країни з прірви таки знову варта уваги всього товариства бо позитив і , з життєвого досвіду, таки дуже схоже на правду. А шо робить.? всі Великі країни виходили з такої кризи чудесним шляхом. Народна культура-Велика є,досвід мирного толерантного,демократичного протистояння є лідер - хто не без гріха ( хай кине камінь першим)))), така собі опозиція для організаційних моментів,та й провладний прошарок не проти пожити у багатій, безпечній державі з поміркованим нарідом.Все буде добре, ще й більше- чудово. Бо у Великих та добрих справах памагають Всі Сили Небесні. 
СУ, ГС !!!/ VU, HV !!!


Держава-гвинтокрил. Інформаційна стратегія Третього ГетьманатуЯкщо ворог отримав доступ до твого комп’ютера з «Віндою» – знеси її і постав «Лінукс». Якщо ворог навчився керувати твоїм державним механізмом – створи інший за новою моделлю, недоступною для ворога. Якщо ворог хоче тебе «розібрати на запчастини» – вивчи його і активуй його власний механізм самоліквідації. 

Чим більше людська цивілізація входить в інформаційну епоху, тим більшого значення набуває інформаційна зброя. На відміну від засобів боротьби нижчого рівня (силових, економічних, генетичних, організаційних), інформаційна зброя існує тільки в наступальному варіанті. 

1. АТАКУЙ ПЕРШИМ!
В принципі, деякі заходи можуть мати оборонний характер, але вони настільки неефективні, що їх і не назвеш зброєю. Наприклад, незнання мови, якою здійснюється інформаційна атака, має захисні функції, але не може бути серйозним засобом інформаційної війни. 

Чому оборонної інформаційної зброї не існує? Припустимо, що нас вас здійснена інформаційна атака: з метою дискредитації поширили неправдиву інформацію. Наприклад, звинуватили в тому, що у вас низький рівень інтелекту, простіше, що ви дурень. У відповідь ви поширюєте спростування, що ви не дурень. Завдяки цьому ще більше людей дізнається про те, що вас звинуватили в дурості. Хто виграв від вашої оборони? Той, хто перший розпочав атаку. Див.:Інформаційна зброя існує тільки в атакуючому варіанті (відео) 

Тут працює класична схема теза–антитеза–синтез. Як відомо, призначення антитези в тому, щоб чинити опір і в такий спосіб сприяти глибшому розгортанню тези. Той, хто атакує, виступає в ролі тези. Той, хто протестує проти атаки, виступає в ролі антитези, отже сприяє просуванню атакуючої інформації – навіть якщо це «симетрична відповідь», тобто таке собі «дзеркальне мавпування» з протилежним знаком. 

Наприклад, в Україну приїхав для чергового лохотрону якийсь іноземний «душпастир». Наші патріоти виступають з акцією протесту, про яку навіть повідомляють ЗМІ – свої і ворожі. Результат: «душпастирський візит» набуває більшої ваги (адже проти нього навіть протестують!), а сам «пастир» має привід вигідно відзвітувати перед начальством і вибити з бюджету додаткове фінансування. 

Чи значить це, що на інформаційні атаки не треба реагувати? Навпаки, адже відсутність реакції сприймається як прояв слабкості й заохочує нові атаки. Реагувати треба обов’язково, але ефективно. А для цього діяти творчо і несподівано. Це називається «несиметричною відповіддю», яка вже є не обороною, а атакою. 

2. САМОЗНИЩЕННЯ – ЦЕ ПРИРОДНО 

Насправді все ще цікавіше. Звернімось до визначення: Інформаційна війна – це відкриті або приховані інформаційні дії з метою змінити поведінку противника. Інструментарій ведення інформаційної війни називається інформаційною зброєю. В екстремальному варіанті метою застосування інформаційної зброї може бути ліквідація противника як системи. 

Чому інформаційна зброя суттєво дешевша в порівнянні з іншими видами зброї? Тому що в неї не треба вкладати енергію для знищення противника, оскільки противник вже володіє всіма засобами для самознищення. Треба тільки допомогти йому спрямувати наявні у нього засоби, в тому числі й технічні, проти самого себе. Яскравий приклад самоліквідації – вакцинація: самознищення нації за своїй ж гроші, зате з гарними прибутками фармацевтичних компаній. Якщо використовувати комп’ютерні аналогії, то замість боротьби з програмою ефективніше запустити її власну утиліту деінсталяції, тобто самостирання. 

Річ у тім, що всі живі системи, здатні до самонавчання, мають механізм самоліквідації. Це стосується і найменших клітин, і окремих людських істот, і великих соціальних організмів. Смерть потрібна для еволюції. Організму не потрібні безсмертні клітини: щоб вижити, йому необхідно постійно розвиватися, а щоб розвиватися – треба оновлюватися. 

Це ж стосується і окремої людини: для свого розвитку людський дух потребує не безсмертної плоті, а можливості весь час втілюватися в нових фізичних оболонках. Цей природний процес називаєтьсяпалінгенезія або реінкарнація. За словами Бгагавад-гіти: «Ми одіж вдягаєм нову, як стара перетліла, і дух із старого в нове поселяється тіло». 

Аналогічно, системі «Людство» для еволюції не потрібні безсмертні суспільства. Погляньте в історію: у світі постійно вмирають старі соціальні системи (етноси, держави, цивілізації), а на їх місці народжуються юні, відкриті до всього нового, спроможні швидко навчатися і розвиватися. Для гарантованого оновлення Творцем і передбачено згаданий вище механізм самоліквідації, який спрацьовує у відведений час. Інформаційна зброя ставить за мету наблизити цей момент. 

3. ПРИМУСОВА САМОЛІКВІДАЦІЯ 

Як відбувається зовнішня активація механізму самознищення? Досліджується інформаційна система ворога, у ній виявляються механізми саморуйнування, після чого на вхідні канали системи подається «інформація перепрограмування» для запуску цих механізмів. Зокрема, виявляються внутрішні паразити, «п’ята колона» та інші антисистемні утворення, після чого їм надається всебічна підтримка. Так, під гаслом прав людини заохочуються статеві збочення і аборти, під гаслом боротьби з неіснуючим «вірусом СНІДу» просувається розпуста і реклама протизаплідних засобів. 

Проаналізуйте, що фінансують в Україні іноземні фонди: за рідкісними винятками, деструктивні процеси. І це природно з точки зору інформаційної війни. До речі, факт іноземної підтримки дозволяє досить надійно виявляти внутрішніх деструкторів. Принаймні, стає зрозуміло, чому панівний режим невимушено отримує щедрі зовнішні кредити, а відвертий криміналітет оголошується «світочем і предстоятелем істинно-канонічного православія». Як бачимо, стратегія максимально проста: підтримуй все найгірше – і незабаром зможеш утилізувати матеріальні та людські ресурси переможеного ворога. 

Сьогоднішня Україна є хрестоматійним об’єктом зовнішньої інформаційної агресії. Вона нагадує черепаху, яку любителі черепашиного м’яса переконали скинути захисний панцир. Зовнішні інформаційні та грошові вливання спрямовані на остаточне «перепрограмування України», утилізацію її матеріальних ресурсів, випомповування робочої сили і генетичного потенціалу в особі талановитих дітей і красивих жінок, підтримку всього антиукраїнського і антилюдського. Натомість на все дійсно сильне і здорове наліплюється ярлик «фашизму», «ксенофобії» і «нетолерантності», на патріотів здійснюється системний тиск, наука і армія свідомо позбавляються фінансування і тихо вмирають. Тобто держава спрямовує свої ресурси на знищення тих, хто реально здатний її захистити. Які ще потрібні докази запуску програми самоліквідації? 

Отже, Україна перебуває в гострій кризі. Але криза завжди несе в собі засоби її подолання.Якщо в старій державній системі включено механізм самознищення, то це потужно стимулює українців творити нову державну систему. Пам’ятаєте, для чого потрібен механізм самоліквідації? Для прискорення еволюції, для оновлення, для виходу на вищий рівень. Якщо ворог отримав доступ до твого комп’ютера з «Віндою» – знеси її і постав «Лінукс». Якщо ворог навчився керувати твоїм державним механізмом – створи інший за новою моделлю, недоступною для ворога. Якщо ворог хоче тебе ліквідувати і «розібрати на запчастини» – вивчи його і активуй його власний механізм самоліквідації. Використай системну кризу для свого оновлення і цивілізаційного стрибка. 

4. ЯК ЦЕ ВИГЛЯДАЄ НА ПРАКТИЦІ 

Проблема 1. Ворог опанував засоби масової інформації, практично весь телевізійний та радіопростір, і через них здійснює інформаційну атаку. Останнє надбання – «Радіо Ера», яке все більше перетворюється на філію «Голосу Росії». 

Вирішення: При будь-якому нападі першочергова дія – вийти з лінії атаки. Ніхто не заважає нам відключити зомбоящик. Наше гасло: «Продай телевізор і купи комп’ютер!» Тим більше, що телебаченню в існуючому вигляді взагалі залишилося жити 5–10 років. Наші діти вже його не дивляться – все цікаве беруть в інтернеті. Тому що в телевізорі новин немає – є ретельно скомпонована пропаганда. Та й художній фільм не можна нормально подивитися, адже його три-чотири рази перервуть півгодинними рекламними вставками. Фільми з гарним українським озвученням і пісні також простіше брати з Інтернету, наприклад, з сайту www.hurtom.com. 

Вихід з лінії атаки означає передусім розірвання емоційно-енергетичного зв’язку з ворогом. Ті, що ненавидять і проклинають ворога, насправді живлять його своїми емоціями. Методика розриву цього паразитичного зв’язку відома під кодовою назвою «полюбити ворога». Про неї читаємо і в класичних бойових стратегіях, і в Євангелії. Полюби ворога – і роби з ним усе, що захочеш. 

Проблема 2: Ворог опанував виховання й освіту. У школах ліквідована ручна праця і система гуртків, фізкультура перетворена на другорядний предмет. Вона приймає здорових дітей, а випускає хронічно хворих. Першочергове завдання школи – навчити захищати свою Батьківщину, інакше всі твої знання і таланти служитимуть ворогу. Натомість у сучасній українській школі ліквідована військово-патріотична підготовка. Тому нинішня система освіти – це система освіти рабів. 

Вирішення: А що ви хотіли, щоб режим внутрішньої окупації готував сильних і розумних людей, які його потім знесуть? Українцям треба створювати власну систему освіти, починаючи з гуртків і недільних шкіл, і поступово переходячи на повний цикл. Для цього є позитивний історичний досвід: підпільний Український університет у Львові (за часів польської окупації) та Український вільний університет, що спочатку працював у Празі, а тепер у Мюнхені. Тоді українці добре розуміли, що окупанти нічому доброму наших дітей не навчать. Сьогодні нам ніхто не заважає формувати свою систему освіти, починаючи з підготовки фахівців у сфері інформаційних технологій:саме тут гарантована робота, високі заробітки і ніхто не вимагає від тебе диплому про освіту - потрібні тільки знання і досвід. 

Проблема 3: Практично всі українці хронічно хворі, а система охорони здоров’я виродилась у систему планомірного скорочення населення. Це нечесний бізнес, кровно зацікавлений у збільшенні кількості хворих. Нас постійно дурять. Спочатку тероризують «свинячим грипом», потім пропонують супердорогий таміфлю, а за кілька місяців радісно повідомляють, що епідемії не було, таміфлю супертоксичний і не приносить жодної користі, а «експерти ВООЗ», що рекламувати цю отруту, оплачуються її ж виробниками. 

Вирішення: А ви перестаньте хворіти! Кожна людина має в собі не тільки механізм самоліквідації, але й механізм автоматичного самовідновлення, який активується Живим Словом. Якщо до цієї практики самооновлення додасте позитивний світогляд, козацьке харчування і найпростіші елементи здорового способу життя – хвороби ніколи навіть не нагадають про себе. Причому не тільки вам, але й вашим дітям, оскільки батьки і діти – це єдина, цілісна енергетична система, в якій діти завжди перебувають під енергетичним захистом батьків. 

Проблема 4: Держава фундаментально вражена паразитами і працює на знищення українського народу зі швидкістю півмільйона на рік. 
Вирішення: Держава – це підсистема суспільства, тобто яке суспільство – така й держава. Українське суспільство через свою неорганізованість, довірливість і безграмотність допустило існуючий режим. Якщо почне змінюватися суспільство, то неминуче зміниться й держава. Отже: треба змінюватися самим українцям і творити нову державу знизу до гори. Якщо не змінимося самі, то яку б державу не будували, все одно буде виходити або корупційний гадючник, або концтабір. 

Далі: час переходити до самоврядування. У кожному населеному пункті має бути сформована сотня Третього Гетьманату, в обласних центрах – полки. Полковники ухвалюють Конституцію і обирають Гетьмана (персонально відповідального керівника), Головного радника (наукове забезпечення) і Головного аудитора (правове забезпечення). Як тільки нова структура почне надавати реальні послуги населенню з його захисту та організації, то відразу ж де-факто стане центром влади, адже влада – це згода людей виконувати накази. 

Проблема 5: Існуючі церкви-конфесії перетворились на паразитуючі структури, які займаються чим завгодно, окрім пошуку святого і божественного. Духовенство перестало бути локомотивом еволюції, навпаки, у своїй масі воно темне, зашорене, закрите для майбутнього. Воно вже не цікавиться Словом Божим і не є прикладом для наслідування. Є окремі щирі священики, які не сприймають всього цього фарисейства, але вони змушені приховувати свої переконання і фактично витіснені на периферію церковного життя. 

Вирішення: Передусім треба згадати, що Церква – це організована духовна громада, а не священича ієрархія. Людина є втіленою божественною сутністю. Вона має в душі божественне ядро, яке є частинкою соборної особистості Творця Всесвіту. Тому людина може напряму спілкуватися з Творцем, який перебуває в її душі, а для цього їй не потрібні професійні посередники. Натомість потрібні саможертовні просвітлені вчителі, які навчать жити у святості і підтвердять це особистим прикладом. Тож якщо не подобається існуюча церква – створи свою і живи вільно – згідно з власною совістю, Cловом Божим і Українським звичаєм. Кожна місцева сотня Третього Гетьманату формується як духовна громада. Одночасно це економічна структура, школа і стрілецький клуб. Весь Третій Гетьманат – це всесвітня українська духовно-економічна держава-громада – перша глобальна етнічна держава-корпорація інформаційної епохи. 

Отже, ключовим моментом перетворення України є перетворення самих українців.Розриваємо психологічний зв’язок з існуючою паразитичною системою і використовуємо існуючу кризу для прискорення національної еволюції. Тоді зусилля ворога на ліквідацію існуючої псевдоукраїнської системи спрацюють на виштовхування українців у нову систему. Не латати стару розвалюху, а творити передову, нову, молоду українську державу нового циклу. Програма дій складається з трьох слів: Оздоровлюйся! Організовуйся! Озброюйся! 

5. ЗЛІТАЄМО! 

Чим складніша проблема, тим радикальніші методи її подолання. Уявіть собі автомашину, в якої закінчився бензин. Проблема вирішується просто: долили бензину і поїхали далі. А якщо машина з’їхала з дороги і перекинулась? Тоді її треба поставити на колеса, щось підремонтувати – і вперед. А якщо вона впала у прірву і перекинулась? Можна поставити на колеса, можна долити бензину, але це не вирішує проблему. Що робити? Відповідь: 1) переробити машину на гвинтокрил; 2) змінити психологію водія на психологію льотчика; 3) летіти туди, куди вважаєш за потрібне. 

Україна – це машина, що знаходиться у глибокій прірві. Ніхто не допоможе, покладатися можна тільки на власні сили. Проблема дуже серйозна і не вирішується звичайними методами. Отже, доведеться застосовувати методи незвичайні, магічні, чудесні. Принаймні, такими вони видаватимуться навколишньому світу. Замість поламаної і заржавілої держави-машини ми побудуємо нову державу-гвинтокрил, на якій злетимо у Простір волі. 

До речі, процес будівництва вже йде повним ходом. Долучайся і готуйся до злету!

http://ru.wikipedia.org/wiki/Hej,_soko%C5%82yHej, sokoły Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Hej, sokoły [1] (Эй, соко́лы; Хэй, соко́лы) — польская ( украинская) песня. По общепринятому мнению её автором является польско-украинский поэт, один из представителей польской украинской школы Фома Падура (1801—1871 год)[2], но тем не менее в некоторых источниках она преподносится как польская[3] или украинская[4] народная. «Hej, sokoły» рассказывает об украинском казаке (в некоторых вариантах улане), уехавшем на чужбину и тоскующем о Родине и о любимой девушке, которая осталась там. Песня приобрела широкую популярность среди поляков во время советско-польской войны, когда боевые действия велись в частности и на территории Западной Украины.
В 1999 году песня «Hej, sokoły» была использована в качестве саундтрека к телесериалу «Огнём и мечом» (экранизация одноимённого романа Г. Сенкевича). В настоящее время она входит в репертуар различных польских фолк- и поп-исполнителей, например Марыли Родович[5].
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B4%D1%83%D1%80%D0%B0,_%D0%A4%D0%BE%D0%BC%D0%B0
Родился Фома 21 декабря 1801 в м. Ильинцах,Киевской губ., в небогатой польской шляхетской семье. Предки его переселились в Польшу из Закарпатской Руси в 40-х годах XVII века, несли военную службу и получили шляхетское звание и герб Сас. Ян, отец Фомы, окончил иезуитское училище и получил в 1790 году от короля Станислава Августа диплом на звание коморника или присяжного землемера. Женившись на Анели, урождённой Панковской (по гербу Задора) из Плоцка, проживал в Ильинцах, где у него был домик и небольшой удел земли.
Первоначальное образование Фома получил в родительском доме и в приходском училище в Ильинцах, где одним из сотоварищей его был известный польский поэт Северин Гощинский. Оба они посещали тоже среднее учебное заведение вВиннице. В 1820 г. определился в секретари к Вележинскому, инспектору училищ, но оставался при нём недолго: он предпочел поступить в кременецкий лицей, в котором усердно изучал польскую и иностранные литературы, в особенности же произведенияБайрона и Оссиана. Первые поэтические опыты Падуры на малорусском наречии начинаются ещё во время пребывания его в лицее. Тогда же он познакомился с Ходаковским (на польск.), от которого получил записи дум и преданий.
Падура часто импровизировал стихотворения наподобие народных эпических певцов. Главной темой было воспевание подвигов лихого, разгульного казачества, рассматриваемого с чисто польской точки зрения, его кровопролитные сражения и походы. Произведения свои он писал на украинской латинице. Романтическое увлечение малорусской народностью и казачеством создало среди поляков политическую теорию так называемого "казакофильства", или "хлопомании" (на польск.).
В начале 1825 года Падура участвовал в работе совместного съезда Польского патриотического общества (на польск.) кн.Антона Яблоновского (на польск.), и русских декабристов в Житомире. На этом «славянском собрании» присутствовал и К. Ф. Рылеев. На съезде был одобрен вопрос о независимости Малороссии, что поляки считали необходимым «для дела общей свободы». Падура, главный оратор на эту тему, предложил для украинского национализма форму старого казачьего. По его мнению, верным средством поднять народ было — напомнить ему казацкую славу.
Вскоре он сошёлся с Волынским помещиком, одним из любопытнейших польских авантюристов, романтиком „Эмиром" Вацлавом Ржевусским (на польск.). Ржевусский много странствовал по Востоку и Падура посвятил ему стихотворение «Золотая борода». Под живым ещё впечатлением жизни, проведенной в Аравии, жизни, полной дикой свободы, беспокойный дух эмира под влиянием Падуры нашёл Аравию в преданиях казачества. В непродолжительное время дом эмира наполнился казаками (конечно, не настоящими, а приспособленными к этой цели); арабские лошади, сбруя, вооружение стали служить декорациями для новой картины, Эмир стал исполнять роль малороссийского гетмана.
В имении Ржевусского зажил поэт и основал специальную школу лириков и бандуристов, воспевавших былые казацкие подвиги. В школе собранных «народных» певцов обучали игре на инструменте и текстам казачьих песен, сочиненных Падурой и положенных на музыку Ржевусским. Искусственные думы Падуры и его учеников распространялись при дворах Волынских магнатов. Подготовив целую партию таких певцов, они пустили их также по кабакам, вечерницам и прочим сборищам простого люда, но среди народа имели малый успех. Через Ржевусского Падура познакомился с Потоцкими, Сангушками, Заборовскими, Олизаровским (на польск.) и другими, в домах которых он проживал всю свою жизнь.
В 1828 г. Падура путешествовал по местам бывшей сечи Запорожской и на левый берег Днепра с целью пропаганды казацких и вместе с тем полонофильских идей. Участвовал в польском восстании 1830-1831, сражался в отряде Ржевусского. После поражения восстания жил в своей усадьбе в Махновке, возле Бердичева. Был воспитателем сыновей Пиюса Борейко с Пиковая. В 1844 г. посетил Варшаву, а в 1848 участвовал в панславянском съезде в Праге в качестве делегата от Польши.
Умер Падура 8 (20) сентября 1871 г. в Казатине, в доме друга своего Мариана Васютинского, похоронен в Махновке.
[править]ТворчествоПоляк по происхождению и убеждениям, лучшие свои думы и песни Падура написал на малорусском наречии, употребляя при этом польскую азбуку и образуя таким образом особую отрасль польской украинской школы. По оценке биографического словаря Половцева, "Язык произведений Падуры, смесь польского с малорусским — местами звучный и красивый, особенно в думах, местами исковерканный в угоду стихосложению". Он сам составлял к своим песням мелодии или напевы; к лучшим принадлежат: „Лирник", „Запорожец", „Золотая борода", „Гетманци", „Рожинский". Одна из первых печатных публикаций стихотворения «Казак» - в тексте «Грамматики русской» Иосифа Левицкого (Львов, 1830, на немецком языке). Позже Падура публиковал это стихотворение в значительно переработанном виде.
Часть песен Падуры вместе с другими народными песнями была издана Яблонским во Львове в 1842 г. под загл.: „Pienia Tomasza Padurry". Под собственной авторской редакцией вышел сборник «Ukrainky z nutoju Tymka Padurry» (Варшава, 1844), состоящий из 12 малорусских стихотворений, с польским переводом самого поэта и с нотами по транскрипции Карла Липинского (на польск.). К некоторым своим текстам Падура сам сочинял мелодии, а его «Лирника» положил на музыку Николай Лысенко.
Падура написал поэму "Kudak" u "Hostyna и Iwoni", эпическую поэму "Roman z Koszyry"; занимался переводами на малорусский язык произведений Байрона и поэмыМицкевича „Конрад Валленрод". Рукописи этих произведений не сохранились (как считается, они были украдены за границей в 1848 г.). Падура сочинил также поэму „Путешествие Чайльд-Гарольда по славянским землям". На польском языке он написал несколько случайных стихотворений и исторических статей; лучшая из них „Mazepa" („Biblioteka Ossolińskich", 1864). Уже после смерти автора в Львове вышли «Pyśma Tymka Padurry. Wydanie posmertne z awtohrafiw» (1874) - полное собрание его поэтических и прозаических произведений, в котором наряду со всеми текстами на малорусском наречии (в латинской транскрипции) подавались их переводы на польский.
Стихотворения и думы Падуры встречали благоприятные отзывы в польской литературе и пользовались некоторое время в польском обществе популярностью. Напротив того, критики малорусские находили в них искусственное одушевление, неверное освещение исторической жизни малорусского народа, обвиняли даже Падуру в незнании малорусского языка.
[править]Произведения

• "Pienia Tomasza Padurry", сборник стихотворений, Львов, 1842
• "Ukrainki", сборник стихотворений, Варшава, 1844
• Песня «Hej Sokoły», её мелодия использована в фильме Ежи Гофмана «Огнем и мечом».

[править]ЛитератураПри написании этой статьи использовался материал из Русского биографического словаря А. А. Половцова (1896—1918).

• «Biblioteka Warsczawska» (1872 г., т. IV, кн. 12 (ст. B. Пржиборовского);
• «Prawdziwy zyciorys T. Padury», Poznan, u Zupanskiego, 1875;
• «Encykl. powszechna», Warszawa, 1884, VIII, 395;
• "Отчет о 29 присужд. наград гр. Уварова", СПб., 1888, стр. 191—196 (рец. Н. Дашкевича книги Н. Петрова: "Очерк украинск. литерат. XIX ст.");
• Равита Ф. (Гавронский Ф.) Фома Падурра (Критический очерк) // Киевская старина. — 1889. — Т.26. — №9. — С.727-751.
• Пыпин А. Н.: "История русской этнографии", СПб., 1891, т. III, стр. 252—258.
• Щёголев С. Н. Украинское движение, как современный этап южно-русского сепаратизма, Киев, 1912, стр. 27.
• Niedziela Z., Słowiańskie zainteresowania pisarzy lwowskich w latach 1830-1848, Kraków 1966.
• Kozik J., Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830-1848, Kraków 1973;
• Inglot M., Padurra Tomasz, Polski Słownik Biograficzny, t. 25, s. 13-15;
• Inglot M., Tymko Padurra, czyli ziemiański romans z Ukrainą, Ukrajinśkyj Kałendar, 1979, s. 198-202;
• Bulzacki K., Polacy i Ukraińcy – trudny rozwód, Wrocław 1997;
• Hrycak J., Historia Ukrainy 1772-1999. Narodziny nowoczesnego narodu, Lublin 2000, s. 47-48;
• Beauvois D., Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1

http://www.day.kiev.ua/294565
Ланcелот ЛoутонУкраїнське питання

З м i с т«Рукописи не горять»
Захоплююча розповiдь про Україну
Важлива сторiнка нашої спiльної iсторiї
Передмова
Українське питання. Промова
Українське питання. І
Українське питання. ІІ
Українське питання. Додаток
Україна: найбiльша проблема Європи
Історичні та інші примітки




У пропонованiй книзi публiкуються доповiдi про Україну британського журналiста Ланселота Лоутона – одного iз засновникiв та активних членiв створеного в 1935 роцi у Великiй Британiї Англо-українського комiтету – “Українське питання” та “Україна: найбiльша проблема Європи”. Матерiали доповiдей були опублiкованi в британських виданнях i вiдбивають погляди автора на iсторiю українського народу з найдавнiших часiв, його боротьбу за незалежнiсть, а також роздуми щодо ролi й мiсця України в європейськiй сiм’ї народiв.
http://www.day.kiev.ua/294565

Святого Георгія Перемогоносця 6 травня Побєда, Перемога,Victoria.Vitam.Victim

 в основному по матеріалам:  http://www.logoslovo.ru/forum/all/topic_951/ и http://www.calend.ru/holidays/0/0/1248/?utm_source=twitterfeed&utm_medium=twitter



Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейруті (в давнину - Беріт), біля підніжжя Ліванських гір. 
Вступивши на військову службу, великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши згодом звання тисяцького, святий Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії відмирало язичництво, він увійшов в історію, як один з найжорстокіших гонителів християн. 
Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, святий Георгій запалав співчуттям до них. Передбачаючи те, що його також очікують страждання, Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, з'явився до Діоклетіані і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова Георгія була сповнена сильними і переконливими запереченнями проти імператорського наказу переслідувати християн. 
Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа, імператор наказав піддати святого різним мукам. Святий Георгій був укладений у темницю, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але святий Георгій мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі Георгія почали вправлятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик пішов до Христа в Нікомидії в 303-му році. 
Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям в небезпеці - називають ще Переможцем. Мощі святого Георгія Побідоносця поклали в палестинському місті Лідда, в храмі, що носить його ім'я, голова ж його зберігалася в Римі в церкві, навіть присвяченому йому. 
На іконах великомученик Георгій зображується сидить на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переказі і відноситься до посмертним чудесам святого великомученика Георгія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився святий Георгій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тієї місцевості. Що це був за звір - удав, крокодил чи велика ящірка - невідомо. 
Забобонні жителі тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив'язали, де вона в жаху стала чекати появи змія. 
Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з'явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Георгій. Таким чудесним явленням він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тієї країни, які до цього були язичниками. 
Можна припустити, що явище святого Георгія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії чудове пожвавлення єдиного вола у землероба, послужили приводом до шанування святого Георгія покровителем скотарства і захисником від хижих звірів. 
Великомученик Георгій - покровитель воїнства. Зображення Георгія Побідоносця на коні символізує перемогу над дияволом - "стародавнім Зміє" Святий великомученик Георгій Побідоносець разом з Богородицею вважається небесним покровителем Грузії і є у грузин найбільш шанованим святим.Православна Церква Грузії практично щодня згадує святого Георгія в молитвах, .. З міссією Св. Георгія Михайло Саакашвілі, президент Грузії (Георгії),  порівнює міссію своєї країни на теренах Євразіїйського простору.

Георгіївська стрічкаГеоргіївська стрічка - двобарвна стрічка до ордена Святого Георгія, Георгіївського хреста, Георгіївської медалі. Також георгіївські стрічки на безкозирці носили матроси гвардійського екіпажу корабля, нагородженого Георгіївським прапором.Кольори стрічки - чорний та жовто-оранжевий - означають «дим і полум'я» і є знаком особистої доблесті солдата на полі бою. Також вважається, що ці кольори мають у своїй основі житіє святого Георгія Побідоносця і символізують собою смерть і воскресіння. Св. Георгій, згідно житійної літератури, тричі пройшов через смерть і двічі був воскрешаємо.У деяких випадках Георгіївська стрічка використовувалася як аналог відповідної нагороди - ордена Св. Георгія, Відзнаки Військового ордена і Георгіївського хреста. У тих випадках, коли кавалери Відзнаки Військового ордена не могли отримати сам Знак (наприклад, під час оборони Севастополя в 1854-55 рр..), Вони носили на формі Георгіївську стрічку. У роки Першої світової війни Георгіївські кавалери також носили Георгіївську стрічку в зимовий час поверх борту шинелі.Крім того, єдиний раз Георгіївська стрічка набула статусу самостійної нагороди.Це сталося в 1914 році, коли за заслуги у проведенні мобілізації генерал-лейтенанта А. С. Лукомскому була завітала Георгіївська стрічка до вже наявних у нього ордену Св. Володимира 4-го ступеня. Таким чином, він став кавалером ордена унікального - Св. Володимира на Георгіївській стрічці. Дотепники дали цій нагороді прізвисько «Володимир Георгійович".Після скасування нагородної системи Російської Республіки Георгіївська стрічка продовжувала використовуватися в нагородних системах Білих армій. Зокрема, вона використовувалася на почесної нагороди Добровольчої армії - знаку «За Крижаний похід» і нагороди Східного фронту, знак "За великий Сибірський похід".Стрічка з деякими змінами увійшла до радянської нагородної системи під назвою «Гвардійської стрічки» як особливого відзнаки. У період СРСР гвардійська стрічка використовувалася при оформленні колодки ордена Слави і медалі «За перемогу над Німеччиною». Крім того, зображення гвардійської стрічки розміщувалося на прапорах гвардійських військових частин і кораблів
 
Святкування 6 травня і 16-е лист. (23 квітня. Та 3 листоп. По церк.кал)
Символічно припадання на один цих днів дати закінчення бойових дій у Європі 1945 p.

Цікаве співвідношення  значення в українській мові слова перемога (укр.- могли та перемогли),з  победа (російськ-те, що йде у часі за "бедой") та victoria (лат. - має схожість з жертва "victima", та життя "vitam")
(перекладач Google)

 в основному по матеріалам:  http://www.logoslovo.ru/forum/all/topic_951/ и http://www.calend.ru/holidays/0/0/1248/?utm_source=twitterfeed&utm_medium=twitter

/file/d053948026bd250f8b2f99bb89e582b6.mp3">

"З народного мистецтва, з фольклору, з народної пам’яті, мов з чистої
криниці, ще дитиною черпав Тарас знання про давноминулі віки. Важке
кріпацтво викликало опір, та наперекір неволі люди дбали про душу, а
відтак праця незмінно супроводжувалась піснею. У синє небо України
линули щедрівки, колядки, веснянки, гаївки, купальські, русальні,
обжинкові, конопляні, весільні, ґречнії, чумацькі, бурлацькі, рекрутські
та інші пісні. Народною піснею вкинуто було в душу Тараса промінчики
вічної краси, і вони запліднили її до творчості" (Щурат В.).



За переказами сучасників, "Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх
без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу
візьме її на голос і всю її знає" (Г. Бондаренко).

(Петренко Н.Б. Не називаю її раєм... Дитинство та рання юність //
Вічний як народ. (Сторінки з біографії Т.Г. Шевченка). – К.: Либідь,
1998. – С. 20).



"Розмовляв Шевченко широко про свою поему "Іван Гус", почитуючи гарною
дикцією своєю деякі місця... Раз по раз у сій розмові поривав наш Кобзар
очі за ту межу, що відмежовує імперію од народів свободних, і я один
розумів усі слова його. А розколихавши духа, перейшов од розмови до
народних пісень, як се бувало в нього щоразу, скоро його серце заб’ється
гаряче з радощів, з великого гніву на недолюдків або з великої туги.



Чарівною силою свого слова і голосу розгорнув передо мною Шевченко широку сцену життя людського...



Там [у ліберальному панському товаристві] знали Шевченка по його творах
та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще
не знав, що він предивний, може, найлуччий співака народніх пісень на
всій Україні обох дніпровських берегів, і сам я не думав, що почую в
його піснях щось ще не почуте...



[На весіллі в П. Куліша і Г. Барвінок]... Тоді Шевченко заходився
екзаменувати її з рідних пісень. Репертуар "молодої княгині" виявився
значним і звеселив "старшого боярина" ще більше, а як показала вона йому
голос і самий текст пісень, котрих він у неї допитувавсь, він похвалив
чи подякував їй по-свойому: сам почав їй співати...



Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав:



Ой зійди, зійди,

Ти зіронько та вечірняя,

Ой вийди, вийди,

Дівчинонько моя вірная...


Доволі було гостей у тім поважнім здавна домі... Як же почули Шевченкове
співання, ущухли всі так, неначе зостався він один під вечірнім небом,
викликаючи дівчиноньку свою вірную.



Як у ту пору жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір,
такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях.
...Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню
за піснею співав наш соловей, справді мов у темному лузі, серед
червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І скоро вмовкав,
зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а
самому собі ще й на більшу. Ти б казав, звеселився поет гіркого плачу і
докору, що знайшов modus vivendi [спосіб життя (лат.). – Ред.] з
очужілими земляками, що знайшов modus животворящої розмови з тими
людьми на Вкраїні, до котрих покликав у своїм посланні до мертвих і
живих і ненароджених:



Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте,

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...


Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула
весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу, яку, може,
ще не скоро чутимуть на Вкраїні".

(Куліш П.О. Історичне оповідання (Уривки) // Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 125-128).



[Перебування на засланні, в Оренбурзі, близько 1850 року]

"Что за чудная душа у этого Тараса!



Живя у меня, он много рисовал, в особенности портреты, и сделал
несколько превосходных пейзажей акварелью из привезенных с Аральского
моря эскизов... В числе посетителей его довольно часто навещал Левицкий,
с которым они в два голоса пели малороссийские песни. Кажется, брат ваш
Федор тоже принимал иногда участие в этих импровизированных концертах,
но я не слыхал ничего восхитительнее этого пения".

(Лист К.І. Герна до М.М. Лазаревського від 12 квітня 1861 р. Цит. за:
Вічний як народ. (Сторінки з біографії Т.Г. Шевченка). – К.: Либідь,
1998).



"Максимович дал нам обед на Благовещение (25.III 1858 г. в Москве) по
случаю возвращения Шевченка... После обеда Шевченко прелестно пел с
женою Максимовича..."

(Г. Ґалаґан. Лист до дружини від 1 квітня 1858 р. – Цит. за тим же виданням).



"...Найвидатнішою подією цього часу був приїзд у столицю африканського
трагіка Айри Олдріджа. Шевченко не міг не зійтися з ним, у них обох було
надто багато спільного: обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні
художники, обидва змалку зазнали тяжкого гніту. Один, щоб потрапити в
театр, який він пристрасно любив і до якого вхід був заборонений
"собакам і неграм", найнявся в лакеї до актора, – другого відшмагали за
спалений під час малювання недогарок свічки... Вони не могли розмовляти
інакше, як з перекладачем, але вони співали один одному пісні своєї
батьківщини. І розуміли один одного. ...Часто приєднувався до них Ант.
Гр. Контський, він акомпанував Шевченкові малоросійські пісні... Іноді
всі гості наші хором співали "Вниз по матушке...". Музика викликала в
Олдріджа захоплення, російські пісні й особливо малоросійські подобалися
йому... Малюючи портрет... Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив
меланхолійні, оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні
англійські романси, зовсім у нас невідомі. Тарас слухав і заслухувався, а
олівець без діла опускався на коліна. Незважаючи на оригінальність
таких сеансів, портрет скоро був готовий". [У Петербурзі, 1858 рік. – Ред.]

(Юнге К.Ф. Спогади про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 281).



За спогадами сучасників, співав "Ой не шуми луже", "Сірії гуси" та інші пісні.

[Останній приїзд в Україну, червень 1959 року, Корсунь, маєток князя Лопухіна, де працював В.Г. Шевченко].



"Я не знаю чоловіка, котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас. Оце
було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас і веде
мене в садочок і давай співати! А співаки з нас були безголосі: добрих
голосів у нас не було, але Тарас брав більш чувством [почуттям]: кожне
слово його пісні виливалося з таким чистим, щирим чувством, що ледве
який артист-співак виразив би краще від Тараса! Найлюбішою піснею Тараса
була: "Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя..." Скінчивши цю пісню, він
зараз починав другу: "Зійшла зоря ізвечора, не назорілася, прийшов милий
із походу, я й не надивилася".



...Я наче тепер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку
співає, як у голосі його виливається чувство, як його пісня говорить...
Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос
і на довгі вуса його скотяться з очей сльози.



Заслання і солдатчина за Аралом не загрубили, не зачерствили ніжного,
доброго, м’якого і люблячого серця Тараса... Андрій [11-літній син
Варфоломія] співав йому наші пісні, котрими Тарас, як сам, було,
говорить, "впивався", і розказував хлопцеві, що означає яка пісня".

(Шевченко В.Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К: Дніпро, 1982. – С. 31-32).
http://nashe.com.ua/info.ht...

Цікаві рядки із витоків історичних подій "Крути". 19 березня 1918 р. на Аскольдовій могилі відбувся грандіозний похорон убієнних за вільну, незалежну Україну. В урочистій похоронній процесії по похованню убиєнних під Крутами взяли участь члени Української Центральної Ради, очолюваної М.Грушевським, та міністри уряду на чолі з В. Голубовичем. На мітингу біля будинку Центральної Ради пролунали такі слова М. Грушевського: "Якраз в цей момент, коли ми ховаємо цих молодих героїв, тут з будинку Центральної Ради здіймається російський орел, цей символ нашого довгого гноблення. Не випадково ці два факти збіглися. Така операція не могла відбутися без болю... Стримайте ж ваші сльози, які котяться. Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні...". У похороні взяли участь тисячі киян, славетний хор під орудоюО.Кошиця, відділи січовиків. Єпископ Никодим відслужив заупокійну літію... Це потім у березні 1990 р. мені поталанило бути там на місцях тих «розритих» москалем могил біля Аскольдового поховання і повторно ставити там з багатотисячним мітингом киян хреста

Керівник Леопольд Ященко

Анатолій Солов'яненко
(25.09.1932 - 29.07.1999)
видатний український оперний співак (тенор)


Біографія

Народився 25 вересня 1932 року в Донецьку, в сім'ї шахтаря. Змалку захоплювався музикою. Батько та мати його в молодості виступали в аматорських виставах опер "Наталка Полтавка" М.Лисенка та "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського. Змалку Анатолій брав участь у художній самодіяльності, співав дискантом. Після закінчення школи 1949 року вступив у Донецький політехнічний інститут на гірничий факультет. В інституті виступав з сольними номерами у супроводі інструментального ансамблю. 1952 року робить спробу вступити в Ленінградську консерваторію, але невдало. Бере уроки у соліста Донецького оперного театру О.Коробейченка. У 1954 році, по закінченні інституту, почав працювати асистентом кафедри графіки та нарисової геометрії. Водночас продовжує заняття у Коробейченка. У 1962 році вперше бере участь у концерті художньої самодіяльності Донецької області у Києві, де виконав кілька романсів, зокрема Я.Степового на слова І.Франка "Розвійтеся вітром". У липні 1962 року під час Всесвітнього конгресу профспілок у Москві брав участь у концерті й був обраний для стажування в Італії, в Мілані, у театрі "Ла Скала". З січня 1962 року Анатолій Солов'яненко півроку стажується в Італії, в "Ла Скала", у відомого співака Дженнардо Барра. 22 листопада 1963 року у Київській опері відбулася прем'єра опери "Ріголетто", в якій Солов'яненко виконав роль герцога Мантуанського. В січні 1964 року Солов'яненко знову перебуває на стажуванні в Італії. Того ж року бере участь в концерті трупи Великого театру в Мілані, в "Ла Скала". 1965 року стає переможцем конкурсу естрадної пісні "Неаполь проти всіх" в Італії. Після конкурсу повертається в Москву й виступає у Великому театрі. Бере участь у численних гастрольних поїздках в Радянському Союзі та за кордоном. У Київському оперному театрі Анатолій Солов'яненко виконав близько 20 партій в операх українських, російських та зарубіжних авторів, зокрема Герцога в опері Дж.Верді "Ріголетто", Манріко в опері Дж.Верді "Трубадур", Андрія в опері С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", Фауста в опері Ш.Гуно "Фауст", Маріо Каварадоссі в опері Дж.Пуччіні "Тоска" та ін. Всесвітню славу принесла Солов'яненку його концертна діяльність у багатьох країнах світу, особливо виконання українських та російських романсів. 1975 року Солов'яненку було присвоєне найвище в колишньому Радянському Союзі звання — народного артиста СРСР. У 1977—1978 роках Анатолій Солов'яненко співає у славетному нью-йоркському театрі "Метрополітен-опера". 1980 року співакові присуджено Ленінську премію. 1985 року на екрани виходить фільм "Прелюдія долі", присвячений творчості Анатолія Солов'яненка. 1987 року співак бере участь у серії концертів у Чорнобилі. У 1990-х роках артист через незгоди з керівництвом залишає Київський оперний театр і займається виключно концертною діяльністю в країнах СНД та за кордоном. 1999 року славетний співак у розквіті творчих сил раптово помер. Поховано його у селищі Козин поблизу Києва.

Життя Анатолія Солов'яненка, справді народного, улюбленого народом співака, було сповнене безперервної й напруженої праці над вдосконаленням голосу. Щоб досягти успіху, він зрікався простих радостей життя задля того, щоб у хвилини найвищого злету свого таланту досягати вершин виконавської майстерності. Солов'яненко співав у найкращих театрах світу. Йому аплодували в міланському "Ла Скала" та в нью-йоркському "Метрополітен-опера". Він був одним з небагатьох українських співаків, таких як Володимир Мишуга, Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. Солов'яненко досконало оволодів так званим італійським стилем, віртуозно виконуючи тенорові партії в операх Верді, Пуччіні, Доніцетті, Масканьї. Він вільно володів італійською мовою, і його тенор звучав настільки проникливо й лірично, що вимогливі італійські слухачі визнали його переможцем у конкурсі "Неаполь проти всіх", віддавши перевагу йому перед славетним італійським співаком Клаудіо Вілла. Український співак досконало оволодів французькою манерою співу й блискуче співав у багатьох операх французьких композиторів, зокрема Обера, Бізе, Массне. Особливо майстерно виконував він арію Надира в опері Бізе "Шукачі перлин". В ній чудові природні дані голосу Солов'яненка за тембром і характером навдивовижу точно збіглися з виконавськими канонами цієї партії. Вражаюче натхненно й лірично виконував Солов'яненко славнозвісний романс "У сяйві місяця її побачив я...", коли м'який, ніжний голос співака наче линув у наповненому місячним світлом просторі. Серед найскладніших партій його тенорового репертуару — партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні "Тоска". Її співали Енріко Карузо, Беньяміно Джільї, Маріо Ланца, Леонід Собінов, Маріо Дель Монако. Для багатьох виконавців світу образ Каварадоссі був каменем спотикання в співацькій кар'є-рі. Але у виконанні Солов'яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо. З великим успіхом Солов'яненко виступав у партіях класичних російських та українських опер: "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Наталка Полтавка" М.Лисенка, "Князь Ігор" О.Бородіна, "Євгеній Онєгін" П.Чайковського, "Борис Годунов" М.Мусоргського, "Садко" М.Римського-Корсакова. Особливо дорога для артиста була партія Андрія з опери "Запорожець за Дунаєм". "У ній багато простору для голосу, — говорив Солов'яненко, — все дуже вокальне, все легко співається. Тут органічно сплетені лірика і драматизм. А скільки людяності, справді народної краси!" Солов'яненко в партії Андрія видобуває із свого голосу світлі неповторні барви, національну кантилену, що так вдало поєднується з романтичним настроєм героя. Все, що наполегливо шукав Солов'яненко в українській народній пісні та українському романсі, — задушевність, ліричну простоту і природність, щирість почуттів, — він переніс у партію Андрія, і вона засяяла до того незнаними гранями завдяки талантові співака. Особливо проникливо звучало у Солов'яненка:

Ластівко моя прекрасна, Серцю радісний цей час! Ти навік моя кохана — Смерть одна розлучить нас!

Важливе місце в репертуарі Солов'яненка посідали пісні та романси на тексти Т.Г.Шевченка. Співакові були близькими пристрасна й глибоко людяна поезія Кобзаря, проникнута народним мелосом. Тому вражаюче-драматично і водночас піднесено-лірично звучали в інтерпретації Солов'яненка "Огні горять, музика грає" або "Чого мені тяжко, чого мені нудно?". Співак переконливо відтворює драматургійний задум романсів, весь підкоряється рухові мелодії й поступово розвиває, нагнітає її і нарешті утверджує в кульмінаційному завершенні відчуття безмежної туги і болю:

Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите — а люд навісний Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

Цей романс М.Лисенка на слова Т.Шевченка немов відображав вну-трішні переживання самого актора, його тугу за високим мистецтвом, за рідним Київським оперним театром, якому він віддав десятки років свого життя, а потім змушений був залишити через несумісність його високих вимог до мистецтва і комерційних планів тогочасного керівництва Київської опери. Незмінний успіх у слухачів мав романс Я.Степового "Ой три шляхи" на слова Т.Шевченка. Цей дуже популярний серед виконавців твір Солов'яненко наповнював щирою простотою, задушевністю, викликаючи в серцях почуття доброти й співчутливості. В репертуарі співака було багато творів українського бельканто, що добре давався італійській манері виконання Солов'яненка: "Чорнії брови, карії очі", "Ніч яка місячна", "Дивлюсь я на небо", "Там, де Ятрань круто в'ється", "Повій, вітре, на Вкраїну", "Стоїть гора високая" та інші шедеври. Солов'яненко виконував їх особливо задушевно, просто й водночас витончено лірично, натхненно, що споріднювало його мистецтво з творчістю великих співаків Бориса Гмирі, Оксани Петрусенко, Івана Козловського. Але у Солов'яненка була своя, певно, з глибин народної творчості почерпнута, особливо зібрана, спо-кійна, рівна кантилена, насичена великим почуттям, емоціональним трепетом, суголосним з глибоко народною творчістю кобзарів.

Аїда

Соломія Крушельницька. Біографія.

67viktor, 9:34, 14 грудня 2010, 9:35, 14 грудня 2010

Соломія Амвросіївна Крушельницька
[23.ІХ.1872 - 16.ХІ.1952]
Оперна та камерна співачка (сопрано) і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (1951).

Народилася у с. Білявинці, тепер Бучацького району Тернопільської області.

Замолоду виявила великі музичні здібності: брала участь у хорах і виставах аматорських театрів, "Руського народного театру" у Тернополі, диригувала хором.

Вокальну освіту здобула у Львівській консерваторії (1888-93) у класі В. Висоцького як меццо-сопрано. Удосконалювалася в Мілані у Ф. Креспі (1893-94) як лірико-драматичне сопрано. Вагнерівський репертуар вивчала у проф. Генсбахера у Відні (1895).

Артистичну діяльність розпочала в концертах львівського хорового товариства "Боян". Дебютувала в 1893 на сцені Львівської опери в партії Леонори ("Трубадур" Верді). Виступала на сценах багатьох оперних театрів світу, зокрема Кремони, Трієста (1895), Одеси (1896), Буенос-Айреса ("Колон", 1897) Варшави (Великий театр, 1898-1902), Петербурга (1899, 1900, 1901), Парижа ("Гранд-Опера", 1902), Неаполя ("Сан-Карло", 1903), Генуї (1904), Мілану ("Ла Скала", 1906, 1909, 1915) та ін.

У 1904 на запрошення Дж. Пуччіні виконала партію Батерфляй в його опері "Чіо-Чіо-сан" в театрі "Гранде" в Північній Італії. Після її блискучого виконання ця опера здобула всесвітнє визнання.

Володіла видатним за силою і красою голосом широкого діапазону, надзвичайною музичною пам'яттю (могла вивчити оперну партію за два-три дні), віртуозною технікою, яскравим драматичним обдаруванням.

У її репертуарі було близько 60 партій. Основні з них: Аїда, Дездемона, Леонора, Амелія ("Аїда", "Отелло", "Трубадур", "Бал-маскарад" Верді), Тоска, Батерфляй, Мімі ("Тоска", "Чіо-Чіо-сан", "Богема" Пуччіні), Кармен ("Кармен" Бізе), Ельза, Єлизавета, Брунгільда ("Лоенгрін", "Тангейзер", "Валькірія" Вагнера), Татьяна, Ліза ("Євгеній Онєгін", "Пікова дама" Чайковського), Галька, Ганна ("Галька", "Зачарований замок" Монюшка), Рахіль ("Жидівка" Галеві), Маргарита ("Фауст" Гуно), Гоплана ("Гоплана" Желенського), Інес ("Африканка" Мейєрбера), Джоконда ("Джоконда" Понкіеллі), Софі ("Вертер" Массне), Валентина ("Гугеноти" Мейєрбера), Сантуцца ("Сільська честь" Масканьї), Саломея ("Саломея" Р. Штрауса).

У середині 20-х років залишила сцену, присвятивши себе камерному виконавству (виступала в Західній Європі, Канаді, США). Була тонким, глибоким інтерпретатором творів Монтеверді, Глюка, Моцарта, Шуберта, Шумана, Брамса, Равеля, Мусоргського. У 1928 гастролювала в Галичині.

Співачка була пристрасною пропагандисткою української музики. У 1900 вона приїхала до Львова і на сцені театру Скарбека разом з О. Мишугою виступала в опері Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".

Крушельницька показала себе також блискучою інтерпретаторкою українських народних пісень, невтомною пропагандисткою творів українських композиторів, зокрема Людкевича, Січинського й особливо Лисенка. Майже щороку вона брала участь у вшануванні пам'яті Т. Шевченка, спеціально приїжджаючи для цього до Львова з-за кордону.

Світогляд артистки формувався під впливом українських письменників-демократів І. Франка і М. Павлика, з якими вона підтримувала дружні стосунки. Великою творчою дружбою Крушельницька була зв'язана з В. Стефаником, О. Кобилянською, Н. Кобринською, М. Лисенком, Д. Січинським, О. Мишугою, Ф. Шаляпіним, М. Менцинським, А. Тосканіні, Дж. Пуччіні.

На оперних сценах виступала з О. Мишугою, М. Менцинським, М. Баттістіні, А. Дідуром, Е. ван Дейком, В. Флоріанським, Е. Карузо, Тітта Руффо, Ф. Шаляпіним та ін.

Її талант високо цінували композитори Дж. Пуччіні, А. Каталані, Р. Леонкавалло, Р. Штраус, диригенти А. Тосканіні, Л. Муньоне, драматична артистка Е. Дузе. Музичні критики світу порівнювали мистецтво Крушельницької з мистецтвом М. Баттістіні, Е. Карузо, Ф. Шаляпіна.

У 1939 повернулася до Львова, де активно включилась у музичне життя. Була професором Львівської консерваторії (1946-51).

Записувалася на грампластинки у Варшаві ("Грамофон", 1902), Мілані ("Фонотипія", 1906-08, 1910), Чикаго ("Колумбія", 1927).

У 1963 р. в будинку, де народилася співачка, було відкрито музей, а на його фасаді встановлено меморіальну дошку. У Тернополі вулицю Сенкевича перейменовано на вулицю С. Крушельницької. У Львові спеціальній музичній школі-інтернату присвоєно ім'я Крушельницької. Крім того, в 1989, в будинку, де жила останні роки співачка, відкрито музей, а також встановлено меморіальну дошку. У 1966 на Українській студії документальних фільмів було знято фільм "Пісня подолянки" (реж. Р. Фощенко), присвячений творчості Крушельницької. В 1983 на Київській кіностудії ім. О.Довженка було знято худ. фільм "Повернення Батерфляй" про творчість артистки (реж. О. Фіалко).

У 1991 в Україні засновано Міжнародний конкурс оперних співаків ім. С. Крушельницької (перший конкурс відбувся у Львові, 20.ХІ-1.ХІІ 1






































Пам"ятник на могилі С.Крушельницькій на Личаківському цвинтарі в м. Львові"