Воно

Я так давно не бачився з тобою... Все валиться з рук – я нічого не можу робити... Ти маниш мене собою, чаруєш мене собою, Та краще було б, мабуть, мене просто вбити... Збудувала для мене замок своїми руками... Такий неміцний, бо замість каміння – повітря... А те, що в’ється між нами, а те, що б’ється між нами, Кидає у прірву, штовхає на вістря, штовхає на вістря... Воно паралізує, наче погляд кобри... Воно то манить, то відштовхує, то зве... Я кохаю тебе – і мені від цього добре! Але ти не кохаєш мене... Але ти не кохаєш мене... Але ти... І мені від цього зле! Ти знов переносиш важку гнітючу поразку... Ти знаєш, що я не піддамся жодного разу... Я вдягаю холодну маску, не відповідаю на ласку – І це дратує тебе, і це доводить до сказу!.. Я заманював тебе до пастки своїми словами... Я розкидував сіті, яких ти не оминула... А те, що вилось між нами, а те, що билось між нами, Ще й досі живе, ще й досі про нас не забуло... Воно паралізує, наче погляд кобри... Воно то манить, то відштовхує, то зве... Ти кохаєш мене – і тобі від цього добре! Але я не кохаю тебе... Але я не кохаю тебе... Але я... І тобі від цього зле!